Переломиться проміння у клубах-завоях особливим чином – заряхтить золотим руном… І згасне. За мить летюча химерія набирає ще дивовижніших форм… Вимальовується… Блисне на десяту долю секунди наступний грандіозний Невідомий Шедевр.
Пам’яті Моріса Равеля,
Клода Дебюсі
Переломиться проміння у клубах-завоях особливим чином –
заряхтить золотим руном… І згасне. За мить летюча химерія набирає ще
дивовижніших форм… Вимальовується… Блисне на десяту долю секунди наступний
грандіозний Невідомий Шедевр. Тільки не лови гав, впивайся… Хвилина, друга.
Літак виривається з обіймів грози, граду. Лине безоднею блакиті уздовж цієї
феєрії. Ліворуч – вируюча темінь – там ще шаліє гроза. Під нами сонячний,
прозорий алкоголь степів… Вражіння – ніби висимо на павутинці неймовірної
міцності над безоднявою. Коли б не гудіння двигунів – була б повна ілюзія
безтурботного вільного погойдування… Праворуч тихо плине величне корчомаччя
стихії. Тільки примруж око… кучугуряться залиті сонцем гористі архіпелаги. Там
свої Говерла і Піп Іван, Ельбрус і Монблан, Джомолунгма, Фудзіяма,
Кіліманджаро… Цілі материки з Гімалаями, Андами, Кордільєрами… Могутні,
розкішні видива зачакловують, не одвести очей. Хочеться з кимось поспілкуватися.
Озираєшся. Що виробляє природа! У чоловіка – певне, “білого
комірця”, напівзаплющені очі. Щось міркує над паперами. Хтось уп’явся в
ілюмінатор. Більшість дрімають, дива їм абсолютно не цікаві, вони їх не бачать.
Свідомість у них націлена на більш матеріальне. Їх довго скеровували жити, не
переступаючи визначену брутальною системою лінію… димових завіс,
окозамилювання. Нащо докопуватися до суті того, що перед тобою, характерів,
подій, коли ініціатива карається?!
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Тим часом твориться хмарна епопея. Вимальовується сніжнобіла
вершина… За мить стає… банею Софіївського собору… Наступної миті вона вже схожа
на Тріумфальну арку у Глухові чи в Новгороді-Сіверському… далі на браму
чийогось райського закутку, де побут – не стоголовий дракон, поглинаючий години
твого життя…
Хапаєшся за неординарне слово, щоб закріпити потужну гру
дивниць царства хмар… грандіозного прообразу первісного Хаосу.
Саме тієї хвилини пробудження-перетворення (Божественна
Мить!) з неживого – першої Живої Клітини, першого організму для вічного
множення, зростання, перетворення, удосконалення під живлющими променистими
подихами сонця – Ока Божого…
Білоцвітне кипіння-вирування хмар враз нагадає тільки раз
бачене у житті – квітування катранового
клину на схилах Холодного Яру. За кілька хвилин унизу починаються справжні
степи… Над ними хмаристі воли ремигають, клубочаться якісь чарівні потвори…
Зненацька із міфу призабутого сну дитинства, який під завалами тисяч вражінь
стрепенеться… і оживають цар-звірі у вируючих образах білопінного хмаровиння…
Відчиняються двері салону. Миловидна аж золотиста
білявка-стюардеса оголошує висоту польоту, щось там ще повідомляє. “Білий
комірець” одривається від чаклування над цифрами, бере цукерку. Тягнуся до таці
частувальниці і мимоволі запитую:
– Як Вас звати? – Та несподівано трохи ніби утаємничено: –
Багато будете знати – швидко зістарієтесь!
– Да бєрітє жє карамєлькі! – знову перейшла на
“общєпрінятий” і зараз же вигляд її тьмяніє в моїх очах. Все ж збляклий образ
її на тлі хмарних видив пробуджує сон-легенду далеких літ… Чорний вершник мчить
на сліпучобілому не коні – чорті. З його очей аж прискає синьомалиновими
жаринами. Майнуло перед моїми очима сніжнобіле покривало… Прикипаю зором…
Поперек огаревого крупу – жінка! Кінь пре чвалом просто на мене. Припадаю до
сріблистої мітлиці… і враз вихором зриваюся. Хапаю лошака за вуздечку. Той –
дибки. Чорний вершник випускає ношу, люто зиркає і пропадає конем-стрілою за
обрієм. За мить із покривала-попони встає білява, тонкостанна красуня… Йде у
степ. Оглядається, усміхається, мов зове за собою. Стою як вкопаний. У глибинах
свідомості далеким сполохом блискавки (на якусь тисячну долю секунди) – не йди.
Ступнеш – все згине! Через багато років переплітається та легенда сну із
чарівним створінням, яке ту легенду саме збудило і гасне фантомом. Та хто ти
для такої юної вроди? Міраж?
…Хмари пливуть. Дрімає добра компанія. За ілюмінатором
творяться хмарні чудасії. Зненацька долинає ледь вловима мелодія. Правильніше
– гул-ритм. Краєм ока бачу: це з
магнітофона жіночки, що вп’ялася була в ілюмінатор. Ось в уповільнений музичний
мотив втручається ритм ледь чутного далекого барабана. Динаміка його звучання
наростає. Затамовую подих… Нечутна ніколи сукупність звуків і тонів. Скупа на
засоби вислову, чимось захоплює єство. Серцевина її… повільне, навальне
наростання ритму діє як чарівне наслання. Замиготять навколо тебе якісь непевні
тіні життєвих драм, трагедій віку… і сполохи крил чарівних жар-птиць…
У все дужчий панівний ритм вплітаються металеві підголоски.
Залізно-зловісно наростають загрозою супостату, який пильнує за кожним твоїм
кроком на твоїй не твоїй землі. Ось блискає у моїй розпалахкотілій уяві! – Це
вже ринуть танкові армади визволення! Нездоланні справедливі сили помсти.
Почуття мої спресовані до зоряної густини. Неземну радість душі… ураз пронизує
голос одинокої флейти… повертає тебе у реальність полету. Тим часом зі стрічки
злітають вже інші химерно-примхливі співзвуччя і тони, контрастуючі до того, що
творилося у твоїй уяві тільки-но. Фіксуєш краєм свідомості – висота падає.
Віддаляються альпійські вершини хмаровиння. Мелодія, міцний сплав почуття і
думки, ледь чутно гучить – нагнітає в душі атмосферу високогірних едельвейсів
хмариних див.
Літак робить нахил ліворуч. За мить віраж крутішає. Заревли
двигуни. “АН” рвучко збавляє швидкість. У свідомості зблиснуло… падаємо в
обійми землі. Хвилина, друга… Біжить вона за нами спорудами аеропорту, літаками
на злітних доріжках, обрисами далеких споруд. Невловима мить приземлення… Знов
падає швидкість. Мчимо по бетонці. Нарешті: стоп-кадр… Приїхали. Виходимо по
трапу. І як холодний душ із гучномовця: – Савєтская Украіна виполніла план
хлєбосдачі Родінє!.. Оглядаєшся тоскно на космічну безгомінь. Фантастичного
вільного світу як не було.
1967, 1987
*
Десь у середині вісімдесятих минулого віку потрапили мені на
очі нашвидкуруч зафіксовані ті спостереження шістдесятих років, вихоплені з
могутніх потоків життя. Ті миттєві вражіння, либонь, зникли б у безгомінні
нетрів нотаток, коли б у той час не потрапили на слух із гучномовця колись раз
почуті мелодії літа 1967 року “Болеро” Моріса Равеля і ноктюрн “Хмари” Клода
Дебюссі, який, тоді ж узнав із радіопередачі, замолоду певний час жив у
Браїлові на Поділлі… Невдовзі кинувся, як за уламками молодості, по столичних
музичних крамницях і придбав платівки із записами згаданих композиторів.
*
Відтоді порою, за вільнішої епохи, хоч раз на рік із
платівки на мене війне, зворушить нев’янучий світ, нова манера музичного
відтворення життя… Звуковий живопис, звуковий аромат, максимально лаконічна
манера музичного звукописання “Болеро”… А головне – з тієї музики завше вдарить
щось страшенно суголосне тодішньому усе наростаючому настрою нашого покоління
чинити опір поневоленню наших душ і землі.
1998
м. Вишгород на Київщині