Братовбивці виправдань не потребують

 
Роздуми про антигероя роману Олеся Гончара «Собор»
Віктор ГРИЦЕНКО
За тисячі років цивілізації людство зробило безліч відкриттів майже у всіх галузях своєї діяльності – розщеплено атом, людина піднялася в космос, створено штучні органи людського тіла, а такі речі, як радіо, телебачення і комп’ютер, стали нашими буднями. Але є одна сфера, де люди залишаються консерваторами в доброму розумінні цього слова. Ця сфера – моральна: люди не можуть переступити через вироблені впродовж тисячоліть моральні закони. Візьмімо хоча б один з них: шануй батька свого і матір свою…

УЛГ в Telegram: https://t.me/ukrlitgazeta
УЛГ у Facebook: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Нині ми живемо у складну епоху. Україна перебуває в тяжкій моральній кризі, не кажучи вже про економічну. Кожен з нас ставить перед собою запитання: звідки взялося оце знахабніле нашестя хапуг і рвачів, що живуть одним днем, за принципом «після нас хоч потоп!»?
У лютому 1993 року газета «Літературна Україна» (№ 5) надрукувала статтю Олеся Гончара «Будьмо гідними святинь», у якій була спроба відповісти на поставлене вище запитання. «…Власне, чого й дивуватися, – роздумував письменник. – Хіба тоталітарна система не готувала в своїх надрах легіони браконьєрів, безбатченків, бездуховних жорстоких циніків, у чиїх навіть генах не лишається почуття совісті, моральних самообмежень, розуміння елементарного людського обов’язку?»
Слід зауважити, що наведені слова можна сказати про будь-яку епоху. Та й відомі вони вже – вчитаймося лише у твори Вишенського, Сковороди, Шевченка, Коцюбинського, Винниченка… Але в час панування фарисейських комуністичних догматів чи не найточніше на подібні запитання відповіли художні твори Олеся Гончара і передовсім роман «Собор», який критик Іван Бокий вважав «закономірною, послідовною сходинкою у пізнанні зловісної епохи облуди й лицемірства».
У своїй статті «Із «Собором» – у майбутнє!», написаній через чверть століття після виходу роману, автор стверджував, що письменник посягнув на основи системи, ударив у саме її серце. «Система, яка лицемірно назвала себе спадкоємницею надбань людської культури, відкинула головне – духовність, красу, втім, на словах відбиваючи їм поклони…»
Спостерігаючи за еволюцією характеру Володьки Лободи, ми неодноразово дивуємося: цей антигерой зітканий загалом із тіней та напівтіней, а то й з тоненьких світлих смуг. Історія духовної деградації цього персонажа, як стверджував Олег Бабишкін, «печальна і водночас повчальна…». Однак читач ніяк не може зрозуміти, чому так сталося, що син знаменитого майстра Ізота Лободи, спробувавши важкого, але чесного хліба металургів, різко змінює свою життєву дорогу, а Іван Баглай не зраджує ні батька, ні вчителів, від яких він перейняв духовне багатство і талант трудитися? Це далеко не єдине «чому» в романі. Отож спробуємо відповісти хоч на нього. Для цього подивімося уважніше на Лободу-молодшого.
Перед читачем зачіплянський «висуванець» постає уже повністю сформованою людиною, з ореолом «генія» та з оцінкою, яку йому дав Микола-студент: «Батькопродавець!». Оце різке визначення змушує Віруньку задуматися над сумним фактом, а читач стикається з першою спробою виправдати (або хоч пояснити) вчинок Лободи-сина: «Там, у Будинку ветеранів, батькові догляд, в колективі почуває себе, живе, мов на вічному курорті». На Віруньчин погляд, її кум не відмовився від батька, а щиро вірив, що так буде краще. Слова Віруньки – це погляд жінки, яка звикла думати про людей тільки добре, навіть про таких, як «зачіппянський геній». Та ще – свідчення недостатньої поінформованості. А виявляється, що до батька Володимир приїхав уперше за рік. Старому ж Ізоту в Будинку металургів так погано, що аж ну. Вдома любив пісню, а тепер «хіба що на річці душу відведе». Ці слова директора пансіонату мали б насторожити сина, але він натомість фарисействує:
– Козацька волелюбна душа!
Сумний дух витає в палатах Будинку старих металургів. Щось у ньому є від казарми, бо зібралися тут друзі по нещастю, а не зі своєї волі. Олесь Гончар подає красномовні другорядні (здавалось би) деталі. Скажімо, розповідь про сталініста, який систематично пише в усі інстанції (звернімо увагу, що сталінізм, на думку Володьки, – тема слизька, а тому він тут ні пари з уст, хоча досі не розгублювався в будь-якій ситуації).
Відомо, що Олесь Терентійович був палким шанувальником Олександра Довженка. Але коли у змалюванні свого батька, прирівнюючи його до Бога, автор «Зачарованої Десни» йшов, думається, не тільки за народними уявленнями про естетичний ідеал, а й за традиціями великих художників епохи Відродження, які малювали своїх мадонн часом з простих селянок, то автор «Собору», показуючи мимовільне замилування Володьки батьком («Патріарх! Король Лір! Пророк Ісайя»), робить це для того, щоб показати ницість «висуванця», який після згадки про голос крові відразу ж принижує старого думкою про те, що не сиропами, напевно, частуються діди на пасіці (п’яний, мовляв). Думати добре про людей зачіплянський «геній» може тільки якусь мить і то дуже рідко.
Письменник ще залишає Володимирові маленьку стежину до примирення з батьком: «Якби можна було впасти до ніг батька, дитинчам малим стати». Але для цього треба одне – поставити крапку на мрії зробити карколомну кар’єру. Однак «наркотик владолюбства, героїн кар’єриз­му» беруть гору, і Лобода-молодший вирішує, що краще бути «сиротою», ніж мати такого батька.
А спершу старий Ізот влаштовує сина: «Біля мене будете, тату, а то скажуть, наче у вас і сина нема! А ви ж заслужений металург, з вашою славою і мені легше…». Чому ж тоді у Скарбне спровадив батька? Боявся ганьби – повернення старого Лободи в Зачіплянку, боявся матеріальних збитків – треба було б у циган хату відкупляти, боявся за «чистоту» своєї біографії – батько дружив з Катратим, колишнім махновцем.
Батькова слава, здається нам, могла, як не дивно, бути першою причиною падіння Володьки. Знатного металурга відправляють у роки війни на Урал, звідки Лобода-менший повертається гордим з того, що не був на окупованій території. «Ну, як тут жив, окупанте?» – «жартує» він, провідавши вперше свого друга Івана Баглая, батько якого загинув на фронті.
Як і чому Володька став «висуванцем», ми знову можемо лише здогадуватися: очевидно, відблиски батьківської слави впали на плечі сина, спалахнули зірками майбутніх високих чинів, бо, мовляв, поганий той солдат, який не мріє стати генералом. Володька розуміє, що люди осуджують його шлях до влади, а тому, як оправдання, висуває теорію «здорової кар’єри»: «Тепер стало модно кар’єризмом лаятись. Коли що, одразу кар’єрист. А вдумаймось. Що поганого, коли працівник прагне здорової кар’єри? Хіба ж не стимул, особливо для нашого брата-низовика? Чому тільки з трибун та в звірячих байках викривати зло? Треба брати владу і карати його. Силою влади, закону!..».
Але «здорова кар’єра» зачіплянському висуванцю не по плечу. Маючи владу, він не карає зло, а чинить його сам. Звичайно, його думки, як слушно зауважив критик Олег Бабишкін, часом не позбавлені здорового глузду (хоч би в оцінці сучасного житлового будівництва). Він може запропонувати іноді й щось слушне, та лише з однією метою – щоб помітили. Але ще швидше помітять (він у цьому переконаний), коли твої пропозиції йдуть в унісон з думками керівництва, коли ти вгадуєш задум начальника, а його експромт чи репліку розцінюєш як пряму вказівку.
Ось і козачий собор стає епіцентром подій тому, що високе начальство зволило проректи: «А чого йому врешті стояти?» Важко сказати точно, скільки років наші можновладці бояться українського націоналізму, але з повною відповідальністю можна запевнити, що не одну сотню літ, а не тільки після жовтня 1917-го, як декому здається. Це і є однією з причин нашої трагедії. Так, 2 квітня 1942 року Олександр Довженко занотував у щоденнику: «Непошана до старовини, до свого минулого, до історії народу… шкідлива і ворожа інтересам народу…»
Тут же митець вкладає в уста ворога слова правди про український народ: «…У цього народу є нічим і ніколи не прикрита ахіллесова п’ята. Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім’я інтересів загальних, високих. У них немає державного інституту… Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно… У них від слова нація остався тільки прикметник. У них нема вічних істин. Тому серед них так багато зрадників…»
Безіменний хазяїн області в романі теж не любить козаччини. Цілком закономірно, що й Володька поспішає зректися свого кореня, хоч подумки й себе зараховує до козачих нащадків. Ось він переконує Миколу Баглая і самого себе:
– Ну що тобі, юнакові з робітничого передмістя, шукати в тому струхлявілому Яворницькому? Собори… шаблі козацькі… курені! Та то ж уже реквізит історії, мотлох минулих віків, як ти цього не розумієш?.
Зрештою, ця розмова з Баглаєм-молодшим для Володьки лише «розминка». Від довготривалої безкарності він знахабнів, відчув у собі силу влади. Його сміх на зачіплянській вулиці звучить дужо і впевнено. І Миколі подумалося, що не встояти соборові перед таким. А ще захотілося закарбувати думку для нащадків: «Нема ненависті чорнішої, послідовнішої за ненависть відступника, ренегата…».
Не спромігшись розправитися із собором, – стоїть, як і віки стояв, – Володька проклинає витвір козачих зодчих: «Ненавиджу всіма фібрами душі!». Та навіть у нього вихоплюється згодом: «Але ж і красень, стервець!». Однак це не змінює намір цього «генія» зруйнувати красу. Як не згадати тут слова Дмитра Яворницького:
– То не ідеал, до якого йдуть через руїни та через трупи. Дух руйнівний, стихія руйнацтва – це не моя стихія… Зайнятий руйнуванням неминуче деградує…
Ці слова звернені не тільки до Махна та його анархістів. Це – лист у вічність, до майбутніх поколінь. І даремно Микола Баглай у своїх роздумах про сучасних вандалів, прагнучи збагнути психологію браконьєрства, хоче виправдати «гріхи» революції, після якої залишилися руїни. Як і руйначами-революціонерами, зачіплянським геростратом, пігмеєм з вибухівкою та бульдозером, керує одне – маячна ідея, реалізація якої дасть йому вигоду.
Незадовго до смерті батько Володьки Ізот Лобода замислюється, чому так сталося, що в його славну родину прийшла біда: два сини-герої загинули на фронті, а Володьку довелося проклясти, відректися від нього. Де, коли і що прогледів він у вихованні свого нащадка? Справді, Володька заражений не тільки «бацилами кар’єризму». Він самозакоханий, не може критично оцінити себе і свої вчинки. А головне – не любить людей. Навіть тих, чий хліб їсть (згадаймо лише, як він думав про сім’ю воєнкома). І коли читаєш у розвідках деяких критиків, що таким його зробило суспільство (мовляв, Володька – не зло, а жертва), якось не віриться.
На перший погляд, спільників і однодумців у Лободи-молодшого небагато. Хтось із критиків на одну лінію з ним ставить безіменного колгоспного бригадира, який «зламав собор душі Єльки»; інші акцентують увагу на п’яній компанії, що влаштувала оргію у храмі. А ось куди, до якого табору зарахувати Ромцю Орлянченка? Літературознавець Олег Бабишкін був переконаний, що цей юнак – однодумець Миколи Баглая, всіх зачіплянців. Інші критики взагалі не помічають Ромцю, бо він надто мізерний порівняно з фігурою Лободи-молодшого. Цей друг Миколи Баглая, як не дивно, критикуючи і не люблячи «висуванця», живе за правилом риби, яка шукає, де глибше: «…Ситий. Але хочу ще ситішим бути. І хіба я один такий?» Для Ромці світ прекрасний, але ким заселений? Цей запальний юнак не може плекати доброту, роздмухує ненависть. «В житті треба бути реалістом, – повчає він Миколу. – Візьми будь-кого з наших роботяг. Дай йому телевізор, моторку та ще путівку на Чорне море в санаторій «Червоний металург», і він по боку все оте, що ти називаєш духовним… Самим духом, брате, ситий не будеш. Матерія – первинна». Ромця називає себе витвором цинічної епохи, бо «народила його мати під кривавим знаком Зодіака». І даремно тішить себе надією Вірунька, що у своїй бригаді вона швидко перевиховала б хлопця.
– Знаєте, скільки часу треба, щоб перевиховати нас? – запитує Ромця у Віруні. – Тисячу літ! Смішні мені ті, що вірять, ніби через двадцять років усі раптом стануть зразково-показовими, зникнуть егоїсти, бюрократи. Ні, тисячу літ і не менше!..
За цим вироком – позиція Ромки і більшості молодих. Сумно, бо таки правда. Виняток – Микола Баглай. Читач не може згадати жодного хибного вчинку цього персонажа. Юнак, як і його вчитель Хома Романович, – з когорти святих, які не противляться злу і стійко відстоюють свої переконання. Але, ставши в позу Христа, треба готуватися до Голгофи (їх, до речі, обох «розпинають»: вчителя – табором, а Миколу – в храмі, ножем хулігана). Учитель після таборів більше мовчав, а з дітьми говорив лише про арифметику. Тільки для улюбленого учня та його коханої він зробить виняток: «Собори душ своїх бережіть, друзі… Собори душ!» А яким стане Микола після лікарні? І далі думатиме, що він великий тоді, коли будує, чи змінить цю думку? А що він «думає» сьогодні, через півстоліття після виходу в світ «Собору»? І що він сказав би про «консервативні» критерії людства – не убий, не кради, шануй батька свого?.. Мабуть, те, що, на жаль, ці заповіді, як і решта, почали порушуватися ще до того, як з’явилися на кам’яних скрижалях, подарованих Богом Мойсею. І перше зло зробив Каїн, вбивши через заздрощі брата свого Авеля. За психологією Каїна, на тяжкий злочин він пішов заради ласки пана свого – Всевишнього, і це його, мовляв, оправдовує. Відтоді й розпочинається змалювання в літературі образу егоїста. Через заздрість брати продають Йосифа в єгипетську неволю…
Гріхопадіння батькопродавця Володьки Лободи почалося задовго до його народження. А тому кожному з нас не треба звинувачувати у своєму падінні існуючий лад. Історія української літератури – свідчення цього. Відомо, що бідували мільйони українських селян, а розбійниками-вбивцями ставали одиниці (серед них і Чіпка Вареник. Михайло і Сава (повість Ольги Кобилянської «Земля») виховувалися в одній родині, а братовбивцею став лише молодший син. А чому і за що вбивали один одного брати Половці, герої Юрія Яновського? Як бачимо, у всі часи людина мала вибір: чинити добро чи зло, служити людям чи вождям, ідеям окремих партій чи загальнолюдським інтересам, бути вірним сином Вітчизни чи яничаром. Батькопродавці виправдань не потребують. Наша думка їх не цікавить, бо живуть вони в іншому світі. Можливо, навіть в іншому вимірі часу…