«Божа вивірка» біля «Cобору»

 
Валерій ГЕРАСИМЧУК
 
У квітні 1993 року вийшов 4–5 номер журналу «Київ», у якому редакція часопису на чолі з Петром Перебийносом вітала нашого незабутнього Олеся Терентійовича Гончара з 75-літтям. У цьому числі було надруковано багато матеріалів, присвячених ювіляру, зокрема, і стаття самого Олеся Гончара – «Література – це те, що назавжди». Там видатний український письменник писав: «Література для мене – це передусім наш загальний письменницький труд, це життя і моє, і моїх товаришів. Інакше кажучи, література… – це те, що назавжди.
Думати нам слід про те, як повніше і правдивіше виразити епоху, час, внутрішній світ душі свого героя, цебто часто й своєї душі, як створити художній образ справді живим, повнокровним, у всьому співзвучним з життям сучасників…»
Олесь Гончар з честю виконав цю свою ж настанову і в своїх романах «Людина і зброя», «Собор», «Твоя зоря» увіковічнив українських воїнів, українських селян, українську інтелігенцію і взагалі весь український народ. «Собори душ своїх бережіть!» Ці слова О. Гончара з його уже забороненого на той час «Собору»  були для нашого літературного покоління наче дороговказом – куди йти і які цінності відстоювати. Тому в наших творах так часто згадується слово «душа»…
Ми багато навчилися в Гончара: і як «повніше і правдивіше виражати епоху»; і як точніше відображати у своїх творах «внутрішній світ душі свого героя, цебто часто й своєї душі»; і як творити «справді живі, повнокровні» образи…
Глибокий і мудрий, до щему болісний і безмежно людяний роман Тетяни Пишнюк «Божа вивірка», який відкриває її книгу «Нерозгаданий постскриптум» і за який письменниця у рік 100-річчя автора «Собору» удостоєна літературної премії імені Олеся Гончара – найкраще свідчення цьому. І це закономірно – у всій українській літературі небагато набереться творів із таким філософським осмисленням історії і людського життя, з такою легкою і водночас надзвичайно образною мовою, та ще й так трепетно пропущених через кожен свій нерв!
Воно й не могло бути інакше. Адже в самому романі письменниця чітко і однозначно висловила своє життєве і творче кредо: «Мова – це один із Божих дарів. Це скарб, яким нас наділив Бог. І маємо відповідати перед Ним за кожне своє слово. Вимовляння нічим не відрізняється від дії… Словами можна заспокоювати, очищати, облагороджувати людей, прививати їм віру, нести душі мир та спокій. І, навпаки, скверними словами можна вбивати й отруювати Душу».
Роман Тетяни Пишнюк «Божа вивірка» – твір про онуку Ярослава Мудрого, доньку французької королеви Анни Ярославни Едігну, яка відмовляється від двірських благ, покидає королівський палац і доживає у великому дуплі старої липи на чужині, лікуючи травами і молитвами простих людей (за це її селяни і прозвали Божою вивіркою), – і спрямований на те, аби «заспокоювати, очищати, облагороджувати».
У кожному розділі, абзаці і навіть реченні цього твору відчувається, що письменниця відповідає «за кожне своє слово»…
«Її від самої себе відділяє свобода, якої так прагнула, що навіть не встигла збагнути, що то є. А чи взагалі людина може зазнати її вповні, чи цілком можна відчути лише самотність? Бо то також своєрідна воля. Задумалась – вона вільна чи самотня? Живе одна, ні від кого й ні від чого не залежить. Та чи живе? Може, лише мандрує.
Зупинилась. Не відчула ні залежності, ні ущербності. Провела рукою по сукні й на дотик відчула засохлу глину. Зараз найбільше хотілося б теплої води для купелі, чистої білизни і… Не дозволила собі більше фантазій. Не той шлях вибрала, щоб мріяти про м’яку постіль».
«Кожен із нас на дорозі до себе залишається самотнім».
«Самотність розвиває Дух…»
«Людина, яка протягом життя лишається тільки тілом, у будь-який момент може просто перетворитися на прах».
«У неї з’явилися друзі: маленькі, довірливі, вразливі. Вони такі чисті й непорочні! Як отой пергамент першого снігу, на який ще не присіло чорне вороння».
Тож Едігна (Божа вивірка) і веде з ними такі чисті й благотворні бесіди…
«Ти ж сама говорила – в кожного своя Доля». «Доля своя… Але те, що ми чинимо, то не Доля, а вчинки, і залежать вони тільки від нас, від отого світла, що в кожного своє. І поповнюється воно милосердям, щедрістю, прощенністю»…
У цьому кришталево-чистому романі ми ще не раз натрапимо на такі духовні перлини. Сльоза тут – це «смак життя людини»… «Літо скороминуще… Як і літа…» «Стежки, які ведуть до людей, – ведуть від самотності». «Втрата – не те, що випускається з рук, а те, що випадає з Душі». «Недовго горить свічка, але завжди горить вогонь»…
«Не дозволяй – хто б то не був – загарбувати місце у твоїй Душі», – напише далі письменниця. І додасть: «Волі не треба просити ні в Бога, ні в людей. Хто випросив волю, той втратив гідність. А воля без гідності не має вартості».
Тому так вражаюче виписаний Тетяною Пишнюк розділ «Пливе кача…» – видіння Едігні з майбутнього Київської Русі, далекої батьківщини її предків (перед цим їй було інше видіння – про княжі міжусобиці і осліплення братами князя Василька, теж передане письменницею з великою реалістичністю і художньою силою).
«Зима спливає останніми снігами. Вони киплять під валами вогню. Густі дими стоять над вічним, як Світ, містом. Із похилих дахів височезних будинків летять оси, випущені чорними демонами, що чітко вціляють у юні життя… Око… Шия… Груди… Ноги… Мощена каменем дорога стає прихистком останнього подиху. Зітхає Душа, не добігши до своєї мрії, злітає над пеклом, створеним людьми…
Похилою вулицею донизу течуть струмки крові, впереміж із талими снігами. Люди рятують одні одних. І там же падають замертво, вжалені смертельними осами…
Сотня світлих Душ зависла над містом, крізь чорноту біди розпізнають свої тіла, прикриті ряднами.
Вони не захотіли стояти на колінах!
Вони закрили своїм тілом лаз, з якого виповзали душителі руського народу!
Вони чекали весну, та прийшла смерть…
Попливли Герої над тисячним людським морем в останніх човниках до своїх вічних домівок.
«Пливе кача…» – тужить стоголосся.
Не висихають сльози.
Не тамується біль…»
 
«Хай Бог береже вашу світлу душу…» – скаже Едігні на прощання монах-посланець. І це прозвучить, як продовження крилатих слів із безсмертного твору класика.
«Собори душ своїх бережіть!» І «хай Бог береже вашу світлу душу»…
Таки й справді «література – це те, що назавжди». Як «Собор», як «Божа вивірка»…