У КИЄВІ ВІДКРИЛИ МЕМОРІАЛЬНУ ДОШКУ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЦЕВІ ОЛЕКСІ ЗАСЕНКУ
«Першою була «Енеїда» Котляревського, з якою я не розлучався з початку і до кінця війни. Примірник безсмертної поеми (видання 1936 року з передмовою Миколи Новицького) я підібрав на подвір’ї школи в місті Лисичанську при відступі з Донбасу в 1941 році. За час війни на Заході та Сході «Енеїду» прочитали сотні солдатів і офіцерів артилерійської дивізії, в якій я служив. Бувало, книжка на цілі тижні зникала з мого поля зору, а потім знову несподівано поверталася до моїх рук, щоб розпочати нове коло мандрівок в гущу читачів».
Із книги «Дорогі мої сучасники»
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Олекса Засенко
Після рясних, холодних осінніх дощів, які пройшли в кінці вересня, субота 4-го жовтня обіцяла добру та сонячну погоду. І саме на цей день знаний, авторитетний український письменник Петро Засенко та його молодий родич Олексій Засенко з великої, славної любарецької родини Засенків, запросили численних гостей на урочисту процедуру відкриття меморіальної дошки відомому вітчизняному науковцю, педагогу та письменнику, фронтовику-орденоносцю Другої світової війни, лауреату Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка Олексію Єлисейовичу Засенку. Запросили, щоб вшанувати світлу пам’ять великого українця, гуманітарія та патріота.
Погода не підвела, сонячні промені пробилися через хмари та освітили вулицю Велику Васильківську і будинок-6, біля якого вже збиралися гості, яких люб’язно зустрічали Петро та Олексій Засенки. Від Інституту української літератури ім. Т. Г. Шевченка Національної академії наук України уважно розглядали меморіальну дошку та обговорювали деталі директор Інституту, академік НАНУ Микола Жулинський, завідуючий відділу української класичної літератури Інституту Микола Бондар та кандидат філологічних наук, голова профкому Інституту Надія Левчик, які раніше працювали поруч з Олексієм Засенком і добре знали його наукову діяльність. Від Національної спілки письменників України вже надійшли та жваво обмінювалися враженнями Іван Гайворон, Олександр Шугай, Леонід Петровський, Дмитро Чистяк, Борис Пономаренко. Своє захоплення висловлювали і члени великої родини Засенків. А гості все прибували…
Рівно о 12.00 до меморіальної дошки прибув протоієрей Петро Лендвитович з кількома молодими ченцями, які володіли гарними, добре поставленими голосами. Після молитовного вшанування та благословення, владика окропив святою водою щойно відкриту меморіальну дошку, відзначив заслуги Олексія Єлисейовича перед українською культурою, подякував родині Засенків за добру пам’ять та закликав усіх єднатися, щоб з Божою допомогою вигнати ворога з наших земель і повернути в Україну мирне життя. Старійшина роду Петро Петрович і молодий кандидат економічних наук Олексій Юрійович Засенки подякували нашим духовникам за їхню участь у цьому пам’ятному для родини заході та зазначили велику силу слова, коли й свята молитва, і материнське звернення до свого дитяти, і заклик воїна боронити рідну землю – усе це проголошується однією рідною українською мовою, яку так любив і возвеличував Олексій Єлисейович.
Далі організатори заходу запросили усіх присутніх зайти в книгарню «Сяйво», де господарі з готовністю прийняли виставку портретів, особистих речей та вагомий науковий і літературний доробок знаного літературознавця. Його онук Олексій Юрійович коротко розповів про дитинство та юність Олексія Єлисейовича, його добровільну участь в боротьбі на фронтах Другої світової війни, за що був нагороджений бойовими орденами та медалями. Розповів про його дружбу з багатьма відомими українськими письменниками, тепле ставлення дідуся Олексія до родини, до своїх дітей та онуків, а потім запросив до слова Петра Петровича, який зберігав у світлій пам’яті найкращі спогади про свого дядька.
– Мій батько Петро Єлисейович та наймолодший серед братів Олексій Єлисейович спочатку жили зі своїми родинами в старій дідівській хаті «на дві половини», – неквапливо розпочав свої спогади Петро Петрович. – В цій хаті завжди звучала рідна мова, дотримувалися старих традицій та народних звичаїв. Якось на Трійцю у нас гостювали Максим Рильський, Андрій Малишко, Василь Швець, Остап Вишня. Той день довго пам’ятали односельці, як відлік часу, – бо якісь місцеві події люди відносили до, або після приїзду в село знаменитих українських письменників.
Олексій Єлисейович був талановитою та успішною людиною. Він написав чудову дисертацію та монографію про Марка Вовчка, повернув Україні таких цікавих, оригінальних літераторів, як Марко Черемшина, Тимотей Бордуляк, Василь Стефаник та інших, розширюючи та об’єднуючи український літературний простір. Перекладав твори Яна Райніса, Івана Вазова, Пабло Неруди. Сам писав цікаву прозу, поезію, літературно-критичні нариси.
Він брав участь у підготовці та виданні «Історії української літератури» (1954р.) та «Шевченківського словника» (1976р.).
У 1988 році Олексій Єлисейович Засенко став лауреатом Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка за активну участь у підготовці великого 50-томного зібрання творів Івана Франка.
– Комісія довго не могла прийняти рішення про кількість підготовлених томів, про це розповідав мені сам Олексій Єлисейович, – продовжував Петро Петрович. – Зібраних матеріалів було майже на сімдесят томів. Але ж знаменитий ленінський доробок становив лише 54 томи, то хто б дозволив українським науковцям видати більше?!
– Спочатку планувалося видати 100 томів, але на кожному черговому засіданні суперечки продовжувалися, кількість томів урізалася і тоді, щоб припинити дискусії та подальше скорочення видання, дядько зробив хитрий, ризикований крок, – тепло усміхнувся Петро Петрович, – він зайшов до журналістів газети «Друг читача» і заявив, що комісія вже прийняла рішення про видання творів Івана Франка в кількості 50 томів. Це спрацювало, інформація набула розголосу, то що залишалося робити членам комісії?!
– А я хочу подякувати Петру Петровичу і Олексію Юрійовичу за цей чудовий захід, за добру пам’ять про Олексія Єлисейовича, з яким ми працювали в Інституті української літератури в молоді роки, – спокійно та переконливо розпочав свій виступ академік Микола Жулинський. – В той час для науковців існувало дві цензури: одна була сувора зовнішня, за якою стояли союзні та республіканські спецоргани, а друга – внутрішня, яка була пильнішою за першу, бо часто чиновники від науки блокували важливі, потрібні проекти через страх звинувачення в «надмірному українському патріотизмі». Олексій Єлисейович умів їх переконувати і передавав нам свій досвід, що посилювало нашу повагу та незадоволення таких горе-керівників.
Я вважаю, що звільнення Олексія Засенка за рішенням тодішнього керівника Інституту української літератури Миколи Шамоти було передчасним і невиправданим. Він мав ще багато цікавих планів, які б могли збагатити українську науку та культуру. В таких непростих умовах нам тоді доводилося працювати…
Але мені дуже приємно, що Олексій Юрійович, який і зовні дуже схожий на свого діда, успадкував його добрі людські риси характеру та збагачує родинну пам’ять.
Своїми спогадами поділилися також науковці Микола Бондар та Надія Левчик, які були учнями Олексія Засенка, пам’ятають його настанови, а тепер уже самі продовжують добрі традиції та передають свій багатий досвід талановитій молоді.
А завершував виступи відомий письменник, заступник голови КО НСПУ Дмитро Чистяк:
– Безперечно, Олексій Єлисейович мав багато талантів. Про них уже розповідали колеги, а я ще хочу звернути вашу увагу на його активну перекладацьку діяльність. Він багато перекладав сам, особливо зі слов’янських мов, його оповідання також часто перекладались іншими мовами. Я мав честь перекладати французькою його твори, які були опубліковані в Франції.
Я також дякую родині Засенків за пам’ять, за чудовий захід, а ще пропоную звернутися до відповідних органів з пропозицією назвати одну з вулиць Любарців іменем родини Засенків. Адже там проживало кілька поколінь цієї славної, авторитетної родини.
Усі присутні охоче підтримали цю ініціативу, а Петро та Олексій Засенки тепло подякували їм за участь у заході та запросили на наступні подібні зустрічі.
Захід завершився. Люди усміхалися, жваво обговорювали приємну подію, а на вулиці лагідно світило осіннє сонце, зігріваючи променями на стіні бронзовий портрет людини, яка завжди вірно служила Україні.