Борис Олійник: «В останній бій виходимо при слові…»

317

“Українська літературна газета”, ч. 5-6 (325-326), березень 2022

 

ТЕПЛІ СПОМИНКИ ДО 5-Ї  РІЧНИЦІ З ЧАСУ СМЕРТІ

 

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,

доктор історичних наук,

лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка

 

«НЕ ЗНАЙТИ ДИВНІШЕ З ДИВ, ЯК УКРАЇНА І ДНІПРО…»

Познайомився з Борисом Олійником у далекому 1967 році, коли був студентом IV курсу історичного факультету Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. В іпостасі «культорга» факультету опікувався тоді відвіданням художніх музеїв і виставок, творчими зустрічами з улюбленими поетами та письменниками. Мені вже було цілком ясно, що за тридцятидворічним Борисом Олійником, який випустив у світ кілька поетичних збірок, — «Б’ють у крицю ковалі» (1962), «Двадцятий вал» (1964), «Вибір» (1965), «Гонг» і «Поезії» (1966) — велике поетичне майбуття:

 

Я б вибрав найвищу почесть:

У чистім і чеснім бою

На чорному мармурі ночі

Зорю записати свою!

 

Тому й організував зустріч студентів-істориків саме з ним. Але був ще один дуже важливий для мене спонукальний чинник. Захоплений творчістю Василя Симоненка, звернув увагу, що передмову до посмертної збірки Василевих поезій (Київ: Молодь, 1966) написав саме Борис Олійник — його перевесник, вони, полтавці родом, разом училися на факультеті журналістики Київського університету — і найперше кинулися в очі слова: «З Василем мені пощастило жити в одному гуртожитку». Сам щодня добирався в університет із гуртожитку, й мені захотілося розпитати, як молоді й талановиті поети жили  разом… Борис Ілліч коротко розповів, зокрема, пам’ятаю, згадав, як уважно слухав поезії Василя в університетській літературній студії, процитував кілька рядків із раннього Симоненкового вірша «Дід умер» (якось через десятиліття потому розповів мені, що сприяв його публікації у 1959 році в газеті «Молодь України»). Потім іще читав вірші Василя Симоненка, найперше «Лебеді материнства»:

 

Можеш вибирати друзів і дружину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

 

А потім і свої. Найперше ті рядки з поеми «Дорога», що присвячені Василю Симоненку:

 

І повнилось серце його молоде

Такою любов’ю до чистих людей,

Що стало затісно

Йому у затінку —

І вибухло піснею з горна грудей!

 

А ще:

 

Скажу лиш: де б ти не ходив,

Та — хай засвідчує перо! —

Що не знайти дивніше з див,

Як Україна і Дніпро…

 

Безмежно вдячний їм обом — великим шістдесятникам минулого століття. Поети мого покоління, вони були високими і справжніми кумирами в студентську пору й залишилися на все життя.

Ця перша зустріч за­пам’я­та­ла­ся мені. Вдячний, що не забув про неї і Борис Ілліч…

Через два десятиліття ми, траплялося, перетиналися по роботі, коли Борис Олійник був головою правління Українського фонду культури (на громадських засадах), а я керував республіканським архівом (нині — Центральний державний архів громадських об’єднань України). Готуючи програмну публікацію про своє бачення роботи на новій посаді (брошура «В ім’я правди історії» вийшла восени 1988 року в товаристві «Знання»), показав саме Борису Олійнику вкрай важливий для мене фрагмент із неї:

«Дуже важливо об’єднати зусилля суспільствознавців республіки для вияснення причин, масштабу, наслідків і уроків голоду 1933 року в Україні. Цілі десятиліття у нас замовчувалася ця трагедія в житті українського народу… Чому ж голодувала Україна, та й не тільки вона, на шістнадцятому році Радянської влади?.. Совість істориків не може бути спокійною до того часу, поки ми не скажемо повну правду».

Борис Ілліч не тільки підтримав такий підхід, але й, будучи секретарем правління Спілки письменників України, зініціював мій виступ у Спілці в червні 1988 року — «розмову по щирості» (так зазначалося в запрошенні) про «правду документів». Ніколи не забуду, що перші оплески тоді пролунали після того, як… розпочав виступ українською мовою.

На початку липня того ж 1988-го, виступаючи на ХІХ партійній конференції, Борис Олійник висунув вимогу «з’ясувати ще й причини голоду 1933-го, який позбавив життя мільйони українців, назвати поіменно тих, із чиєї вини сталася ця трагедія». Цей запит-вирок уперше прозвучав на кремлівській території й відкрив епоху створення «Білої книги» про чорні діла 1932–1933 років.

Наші стосунки зміцнилися на початку цього століття, адже Борис Ілліч часто гостював у Національному культурному центрі України в Москві, який мені пощастило очолювати у 2001–2015 роках. Він, як ніхто, розумів, що саме через Культурний центр Україна вперше стверджувала тоді справді самостійну державну політику за кордоном…

Восени 2008 року Борис Ілліч подарував мені свої «Вибрані твори у шести томах» із безцінним для мене, зворушливим автографом: «Побратимові Володимиру Мельниченку, — по-земляцькому од серця».

Упродовж десятиліть знаючи Бориса Олійника, хочу приєднатися в оцінці його геніальної постаті до великих українців Дмитра Павличка, котрий заявив, що «Олійник завжди був і лишився українським патріотом», і Миколи Жулинського, за словами якого «Борис Ілліч належить до провідників нації».

Щодо недоброзичливців Олійника — самолюбів, які, за його словами, встигли багато разів перефарбуватися, то вони занадто дрібні й духовно ниці перед історично-масштабною постаттю геніального українця.

 

«БО ТІЛЬКИ СЛОВО БЕРЕЖЕ В ОСНОВІ БЕЗСМЕРТЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДУШІ»

Добре пам’ятаю, як у травні 2010 року Борис Ілліч взяв участь у презентації в Культурному центрі репринтного видання першої збірки Максима Рильського «На білих островах» із його передмовою. Він сидів поряд з онуками Максима Тадейовича — Максимом і Андрієм Рильськими та відомою літературознавицею Євгенією Дейч і виглядав умиротвореним, щасливим:

— Я мав щастя знати Рильського. Коли були Тичина, Рильський, Сосюра, ми відчували, що у нас є батьки. А коли вони пішли — повіяв протяг. Максим Тадейович був інтелігентом, в якому відчувалася порада. Він обігрівав добрих людей теплом свого серця і душі. Слава Богу, що у нас був Рильський… Я щасливий, що народився під небом Рильського…

Частіше за все ми організовували творчі зустрічі з Борисом Олійником. У документальній книзі про діяльність Культурного центру, виданій українською мовою в Москві, вміщено докладну розповідь про одну з таких зустрічей. Процитую короткий фрагмент із мого вступного слова на ній:

«— Познайомившись уперше з Борисом Iллічем ще студентом у середині 60-х років минулого століття, я проніс через усе життя пам’ять про те, що він уже тоді був для молоді духовним орієнтиром. Для мене Борис Олійник — ненав’язлива совість української нації.

Пишучи про Тараса Шевченка, я раз у раз говорив собі про те, що Олійник суголосний із ним.

— Але ж не на рівні… (втрутився у монолог Борис Ілліч).

— Геніальні люди і не можуть бути врівень один із одним. Кожен із них — вершина. Недосяжна. I Ви також одна з них, Борисе Iллічу. А я кажу про суголосність. Скажімо, свого часу Тарас Шевченко підніс історичну, рятівну для нації значущість Українського Слова. Того слова, яке пламенем взялось і людям серце розтопило:

 

I на Украйні понеслось,

I на Україні святилось

Те слово, Божеє кадило,

Кадило істини. Амінь.

 

I до таких, саме Шевченкових висот, Ви підняли Українське Слово на рубежі століть і тисячоліть, коли Україна здобула незалежність:

 

Трубить Трубіж.

На роковій межі

В останній бій виходимо при слові,

Бо тільки Слово береже в основі

Безсмертя української душі.

 

Міг би, здається, безкінечно продовжити цитування дивовижних поезій Бориса Олійника, але жанр теплих споминок вимагає від мене неодмінно розповісти про нікому ще невідоме, а саме: якось у 2016 році, вже після мого повернення в Київ, під час чергових відвідин Олійника в лікарні він абсолютно несподівано прочитав мені вірш «Придане» (1935) уродженця Донбасу Дмитра Кедріна (1907–1945), російського поета, який уперше почав друкуватися в 1920-х роках у Катеринославі. В ньому з блиском розгорнуто по-своєму трактована Кедріним легенда про перського поета Х — початку ХІ століть Фірдоусі (у вірші — Фірдусі), який нібито упродовж усього життя обіцяв доньці написати прекрасні вірші, за які шах у нагороду відправить йому безцінне придане для неї караваном із тридцяти верблюдів. Але шах оцінив іскрометну поезію запізно, через багато років — уже після смерті її творця…

Певно, що великий за обсягом вірш (понад 50 строф!) Борис Ілліч запам’ятав давно й носив у собі. Не знаю, чи він читав його коли-небудь уголос у компанії друзів або в якійсь іншій обстановці. Не знаю… Мене хвилює-цікавить інше: чому він прочитав мені саме цей вірш у лікарняній палаті й не один раз, а, принаймні, тричі в різні мої візити до нього? Перший раз Борис Олійник сам запропонував мені послухати твір Дмитра Кедріна. Вдруге, заворожений його читанням, я попросив повторити «Придане», і Борис Ілліч з явним задоволенням зробив це. Нарешті, через якийсь час він ще раз повернувся до кедрінської поезії…

Я слухав «Придане» у прекрасному виконанні видатних артистів, але перевершити Бориса Олійника не міг ніхто, він, здається, пропускав поетичні рядки через серце, вимовляв їх як свої, вистраждані — відчувалося, що перенести їх озвучення на потім він не мав змоги. Це було не буденне, а сакральне виголошення поетичного твору… Борис Ілліч читав, власне, не для мене — він тихо викрикував своє, наболіле…

Що саме? Нещасливу долю Поета, який за життя не дочекався визнання? Та це не про нього… Втім, очевидно, багато чого таки не дочекався геніальний Олійник на схилі свого життя… Здається мені, що все найтяжче сублімувалося в оцих гірких рядках кедрінського вірша: «Ах, медлительные люди, / Вы немножко опоздали…» Тобто, йшлося про загайних, забарних, млявих людей, які запізнюються в історичному вимірі часу…

Навряд, чи розкрив справді вичерпно, що боліло Борису Олійнику, втім, і не придумував зверх того, що він сам говорив…

 

«ШЕВЧЕНКІВ СОН БУВ ПРОРОЧИМ…»

Борис Олійник немало знав про перебування Тараса Шевченка в Москві, втім і мені було чим його подивувати — все-таки написав книгу на цю тему. Скажімо, відомо, що в Щоденнику Шевченко назвав храм Христа Спасителя, який будувався з 1839 року, «дуже невдалим величезним витвором» — поет абсолютно не сприйняв офіційно-ритуальний огром споруди, що пригнічувала старовинну навколишню Москву. Борису Іллічу подобалося, що Тарас Григорович іронічно-насмішкувато порівняв головну баню храму з золотим повойником на голові товстої купчихи — пов’язку, яку здавна зодягали жінки під платок. Але він був страшенно вражений тим, що храм звели на місці… колишнього Алєксєєвського монастиря, споганивши кілька монастирських кладовищ, які виникли в різні часи. Борис Ілліч без іронії сприйняв історичний переказ про те, що ігуменя монастиря, зневажена такою бездушністю, прокляла це місце і пророкувала, що тут ніщо довго не стоятиме. Справді, після завершення будівництва в 1883 році, храм не простояв і півстоліття…

Нагадаю, що 7 липня 1857 року Шевченко занотував у Щоденнику: «Бачив сьогодні уві сні Москву, не зустрів нікого знайомих і храма Спаса не бачив». Тобто, храм Христа Спасителя вже був для поета московською реальністю. Втім, на початку 2009 року в розмові зі мною Борис Ілліч потрактував цей поетів запис абсолютно несподівано: Шевченків сон був пророчим, він побачив уві сні Москву, що вже… втратила храм Христа Спасителя, зірваний наприкінці 1931 року більшовиками… У мене перехопило подих од такого дивовижного прочитання Шевченкової нотатки в Щоденнику… Зафіксував цей шедевр поетового бачення в книзі, що вийшла того ж року.

Вже повернувшись до Києва, мав ще розмову з Борисом Олійником про Шевченкове відвідання Великодньої служби в Кремлі в пасхальну ніч з 22 на 23 березня 1858 року. В Щоденнику Тарас Григорович записав: «Світла мало, дзвону багато» та й взагалі — «відсутність найменшої гармонії і навіть тіні витонченого». Недавній царський засланець не побачив і не відчув у пишній «візантійсько-старовірській» службі в московському Кремлі справжнього Бога, того Бога, в якого глибоко вірив, і віра ця була частиною Шевченкового генетичного коду. Тому виплеснулося в Щоденнику те, що давно наболіло й нуртувало в душі, — глибинне відчуття поверховості, надуманості, фальші московських релігійних обрядів: «І до якого часу продовжиться ця японська комедія?» А через півтора століття по тому Борис Олійник… Утім, процитую фрагмент з моєї книги, публікацію якого погодив спочатку з ним (вийшла в рік смерті поета):

«Півтора століття по тому Борис Олійник по-шевченківськи вбивчо написав про найвищих московських можновладців, які з органічного безбожжя по-фарисейськи вскочили в чужий їм Божий храм:

 

Коли у храм упхався

і рогато

До образів посунув навмання,

З ікони одсахнулась Божа Мати,

Від нього затуливши немовля.

 

І тьма несвітня демоном звелася,

Згасивши вмить лампади і свічки.

І тільки очі всепрощенні Спаса

Взялись огнем

уперше за віки.

 

Про себе сам Борис Ілліч говорив:

— Що таке Бог: це щось безначальне, безкінечне, непізнавальне, що пізнає саме себе. Я вірую в те, що Ісус Христос зародився від Діви Марії в непорочному зачатті. Вірую, ібо неможливо. У те, що Ісус Христос був розіп’ятий на хресті, знятий із хреста, покладений у гроб та о третьому дні воскрес — вірую, ібо безглуздо. Віру не можна аналізувати. Або ви вірите, або ні…

У вже згаданій моїй книзі був епізод із цитуванням Бориса Олійника в контексті важливих оцінок Тараса Шевченка, який затаврував ту верхівку козацької старшини, що прислужувалася то російським царям, то польській шляхті, зраджуючи рідний український народ:

 

Раби, подножки, грязь Москви,

Варшавське сміття — ваші пани

Ясновельможнії гетьмани.

 

Михайло Грушевський лапідарно й гірко узагальнив Шевченкову поетичну максиму в науковій праці: «Гетьманщина XVIII в. — одна “грязь” Москви».

Далі йде текст, який і зачитав Борису Іллічу по телефону: «У Бориса Олійника національний пророк Тарас Шевченко з біллю звертається до Богдана Хмельницького:

 

Згадай, як велемовні чолові

Після твоєї, гетьмане, кончини

Побігли в козачки до Катерини, —

Не встигла й кинути на чайові.

Та і мої вельможні землячки —

Куди ж тобі — вкраїнолюби ревні! —

А за тридцятку з царської руки

Такий між себе учинили рейвах,

Що не лишень навзаєм сорочки,

А й Україну дерли на шматки!

 

До речі, від кончини Хмельницького 1657 року до воцаріння Катерини ІІ 1762-го минуло більш як сто років, і лише Борис Олійник може так елегантно й переконливо охопити історичний смисл епохи в кількох рядках».

Річ у тім, що в тексті було таке: «і лише геніальний Борис Олійник…» Але Борис Ілліч одразу вхопив мій замисел і, схваливши текст, м’яко попросив прибрати величальну дефініцію.

 

«ТАРАС ШЕВЧЕНКО І ШЕВЧЕНКІВСЬКА ПРЕМІЯ — ПОНЯТТЯ НЕРОЗМІННІ»

Улітку 2010 року Борис Олійник запропонував мені ввійти до складу Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка, і я мав яскраве щастя впродовж шести років близько спілкуватися з істинно великими майстрами літератури і мистецтва, серед них — Роман Балаян, Василь Герасим’юк, Іван Драч, Тетяна Кара-Васильєва, Віктор Ковтун, Богдан Козак, Анатолій Мельник, Євген Савчук, Мирослав Скорик, Євген Станкович, Марія Стеф’юк…

До Комітету входив і Богдан Ступка, який був присутній лише на перших його засіданнях… Не можу не згадати. Працюючи над книгою «Богдан Ступка. Біографія», поставив Майстру понад тисячу запитань. Було й таке:

— Хто, на Вашу думку, особливо тепло й піднесено пише про Матір?

— Борис Олійник!

 

Та ми ж переробим

усю вашу вічну роботу. —

Лишайтесь, матусю.

Навіки лишайтесь. Не йдіть.

 

Не можу не продовжити:

 

Вона посміхнулась,

красива і сива, як доля,

Змахнула рукою — злетіли увись рушники.

«Лишайтесь щасливі», —

і стала замисленим полем

На цілу планету,

на всі покоління й віки.

 

Не знаю нічого прекраснішого у світовій поезії про матір…

Богдан Ступка назвав Бориса Олійника серед улюблених поетів поряд з Іваном Франком, Іваном Драчем, Ліною Костенко… Часто цитував його:

Сину, розп’ятий на Хрестові,

На осліплих сяєвом пролийся:

Ти ж простив апостолу Петрові

Що до третіх

тричі

відступився!

Навіть кривовірові прощаю

За твоїми приписами,

Отче.

А собі єдиного благаю:

Не прости, як на криве ізбочу!

 

Поет і артист були суголосні в чистоті душевній…

Про Національну премію України імені Тараса Шевченка Борис Олійник говорив так:

— Це найвища відзнака серед усіх, що я маю. У 1975 році я був наймолодшим лауреатом Державної премії СРСР (за поетичну збірку «Стою на землі». — В. М.). потім отримував Шевченківську, Міжнародну премію імені Григорія Сковороди… За життя Тичини, Сосюри, Бажана, Рильського, Малишка, Гончара нагород не вимагали. Не останньою чергою й тому, що при таких людях було просто незручно! А зараз — це просто жах. Уже й не просять, а вимагають.

Але Борис Ілліч стояв на тому, що престиж Шевченківської премії з роками не знижується:

— За будь яких обставин і ситуацій. Не думаю, що вона напряму може стимулювати творчий процес, але стати в один ряд із найвидатнішими українцями в галузі літератури і мистецтва дуже престижно… Взагалі з нагородженнями за стільки років були різні випадки, є й такі, кого нагороджували, можливо, з якихось політичних міркувань. Але сама премія завжди була і залишається поза політикою, і в більшості випадків лауреатами стають достойні митці, кращі з кращих…

Принаймні, під час головування Бориса Олійника в Комітеті з Національної премії України імені Тараса Шевченка було саме так. Досить назвати лауреатів того періоду: Дмитро Богомазов, Юрій Буряк, Роман Горак, Леонід Горлач, Мирослав Дочинець, Лідія Забіляста, Анатолій Криволап, Левко Лук’яненко, Петро Мідянка, Петро Панчук, Петро Печорний, Раду Поклітару, Анжеліна Швачка, Василь Шкляр… Отже, завершуючи свою каденцію навесні 2016 року, члени комітету на чолі з Борисом Олійником із чистою совістю публічно заявили: «Нам не соромно за наших обранців».

Борис Ілліч не приховував, що в нього були особисті симпатії до номінантів: «Я жива людина зі своїми уподобаннями. Тому, зрозуміло, бувають і симпатії. Але я ніколи їх не виголошую, не тисну на членів Комітету…» Можу це підтвердити незаперечно. Не було випадку, коли б Олійник використав свій авторитет аби вплинути на результати таємного голосування членами Комітету. Правду кажучи, зрідка хотілося, щоб він активніше, на весь голос наполіг на безумовно достойній кандидатурі. Скажімо, видатний архівіст і літературознавець Сергій Гальченко тричі номінувався на Шевченківську премію й щоразу не добирав кількох голосів. Олійник дуже тепло ставився до «Серьоги», як він його по-дружньому називав, і високо цінував літературознавчий і архівознавчий талант, але в цьому випадку згуртувалася невелика група членів Комітету, котрими Гальченко не сприймався, гадаю, саме за своєю масштабністю й височенною професійністю. Буває й таке… Борис Ілліч, глибоко переживаючи й щиро співчуваючи йому, залишався, втім, незворушним, сказати б, рахманним, і в офіційному контексті, на жаль, не використав у повній мірі свої повноваження…

У передмові до книги, що підсумувала півстолітню історію Шевченківської премії з часу заснування в 1961 році, Борис Олійник писав:

«Попереду — поцінування доробку тих, хто творить у сучасній Україні, без перешкод долучаючись до культурного розмаїття народів світу. Хоч і сьогодні ми знаємо, що таке спорожнілі бібліотеки й зруйновані будинки культури, чим загрожує навальна хвиля маскульту і влада чистогану. Та все ж таки щиро віримо у творчий потенціал майбутніх лауреатів».

Голова Комітету з присудження Шевченківської премії не заперечував проти творчого вдосконалення процесу виявлення справді достойних номінантів, зокрема, він вважав, що варто «ввести раду професійних експертів, яка б попередньо аналізувала твори і відбирала кандидатури». Проте Борис Ілліч абсолютно не сприймав політизованого підходу до діяльності Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка. На початку 2016 року Борис Олійник і члени Комітету підписали лист до Президента України, в якому йшлося про необхідність якомога широкого громадського обговорення запланованого тоді перегляду Положень про Національну премію: «Сподіваємося, що заявлене реформування Шевченківської премії, якою пошановане не одне покоління видатних українців, не зруйнує її, а сприятиме зміцненню авторитету головної культурно-мистецької нагороди України як визначної традиції, що складає підвалини нашої державності».

На жаль, цього не сталося…

 

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯСЛОВА

В останній день останнього повного року життя Бориса Олійника привітав його з Новим, 2017-м, а він відповів: «З новоліттям!» На Різдво Христове — 7 січня 2017 року — говорили довго. На завершення сказав: «Здоров’я Вам!» — «Тим же боком і тобі, Володю, тричі! З усією родиною!»

Жити йому залишалося менше чотирьох місяців…

Борис Олійник, як і Богдан Ступка, залишився для мене людиною з дивовижно чистим серцем. Це за таких, як вони, молився Тарас Шевченко:

 

А чистих серцем? Коло їх

Постави ангели свої

І чистоту їх соблюди.

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!