Виступ голови Комітету з
Національної премії України імені Тараса Шевченка Бориса Олійника з нагоди віншування цьогорічних лауреатів
Шевченківської премії в Національній Опері 9 березня 2011 року.
Кілька годин
тому в Каневі
прем’єр-міністр України М.Я. Азаров вручив Шевченківські премії
новобранцям.
Сьогоднішні достойники
коронувалися під омофором
нашого отця Тараса
в рік півстолітнього ювілею
цієї премії. Отож,
віншуємо цьогорічних
шевченківських лауреатів кожного поіменно
з подвійним святом.
Чи варто
особливо розводитись об
тім, що важить
для нас, українців,
Тарас Шевченко, оскільки
він – той генетичний код,
за яким нас
впізнає світ! Упродовж
століть до підніжжя
генія разом з
вінками подячності ми
нагромадили і «великих
слів велику силу», присягаючись у
вірності його заповітам
любити Україну і в щасті,
і в горі.
Це б, можливо,
і зачислилося нам на позитив, аби
надто ревні на
взір деякі вірники,
відбивши в церкві
поклони Всевишньому, одразу
ж за порогом
храму залишають свої
клятви вірності, і
грішать, як і
раніше, занижаючи морально- етичний стан суспільства до
нульової познаки.
Цьогоріч на
здобуття Шевченківської премії
подано 65 творів.
До 3-го туру
таємним голосуванням відібрано
12, перелік яких було
оприлюднено в «Урядовому кур’єрі» та
в інших друкованих
і електронних ЗМІ,
зокрема, в часописах
«Слово просвіти», «Літературна
Україна», «Українська літературна
газета», Інтернет-сайтах тощо.
Отже, для
широкого і глибокого
ознайомлення суспільства з
номінаціями надавалося понад
півтора місяця –
з 28 –ХІІ – 2010 (день
оприлюднення) по 10 – ІІ – 2011, коли
на завершальному засіданні
Комітету таємним голосуванням
було визначено цьогорічних
лауреатів. Підкреслю: весь
перебіг відбувався прозоро,
без якихось змов,
за вільних дискусій,
без жодного тиску
верхів чи низів.
Інакше я б
тут не стояв
перед вами. За
півторамісячне обговорення кожен,
хто прагнув, мав
можливість вільно висловити
свою оцінку підтримки
чи заперечення стосовно
творів, номінованих на
відзнаку.
Відтак, дописи,
істеричні репліки, послані
в спину, після
остаточного рішення, набувають
родових ознак пріснопам’ятних доносів,
котрі провокують міжконфесійний, міжнаціональний розбрат.
Коли ми, нарешті,
дамо однозначну оцінку
і відсіч подібним
ганебним явищам? Чи
ми й досі
– «на нашій
не своїй землі»
на двадцятому році
проголошеної незалежності? Давайте,
нарешті, обійдемося без
суфлерів, звідки б вони не нашіптували. Ми
ж не сунемося
зі своїм уставом
в чужий монастир
чи в інші
культові споруди !
І
– насамкінець. Правдою
свого таланту має
ексклюзивне право розпорядитися
на свій розсуд
тільки володар його.
Комітет же таємним
голосуванням виніс своє
рішення, яке є
остаточним.
За що
складаю подяку всім
його достойникам поіменно,
разом з працівниками
невеличкого, але високофахового апарату, який благосприяв
в цій нелегкій праці!
Ще раз
вітаю лауреатів з найвищою премією !
Прокоментуєте?