Борис Олійник: дай нам, боже, бути гідними великих предтеч

Борис Олійник готує до друку книжку поезій «Крик». До уваги читачів пропонуємо авторську передмову до цієї
книжки

Видавати нову книжку поезій в мої літа (хоч «сімка» – і щасливе
число) – неабияка відповідальність і перед читачем, і перед собою. Кожна з них
може стати підсумковою. Відтак, роз’яснюючи свою позицію з тих чи тих проблем
літератури, зосібне поезії, в якій обертаюсь добрих понад шістдесят, змушений
вдатися до своєї скромної, вважай, типової біографії одного з дітей війни.
Позаяк без цього екскурсу мені буде нелегко переконливо вивести першопричини
деяких своїх вчинків і поглядів у реальному, а не міфологізованому житті-бутті.

Отже, народився я 35-го року минулого століття в селі з
екзотичною назвою Зачепилівка, на Полтавщині. Родовід мій такий. Батько Ілля
Іванович Олійник походив з кутка Маньківка, де селилися переважно люди
майстрові – бондарі, чинбарі, працівники ходової майстерні та меблевої фабрики
в райцентрі Нові Санжари. Одне слово, люди були більш-менш грамотні.

Мати ж – Олійник Марфа Никонівна (в дівочості – Зубаха) – з
Кладбищівки, з бідних хліборобів, по суті, кріпаків. Батько, незважаючи на опір
з боку рідні, взяв її, неграмотну, в дружини і навчив сяк-так читати та писати.

За розповідями баби Катерини, її син, а мій батько Ілько, у
дев’ятому класі втік на шахти Конграду, де його привалило, спричинивши
контрактуру правої руки. Оскільки ж іще з юних літ дописував, його взяли в
двополосну райгазету «Ленінським шляхом», де він од інструктора дослужився до
редактора, звідки його спрямували (по Возз’єднанні 39-го) на Тернопілля за
своїм фахом, де нас і застала війна. З горем навпіл повернувшись в рідні краї,
він ще понад місяць редагував районку, позаяк його попередник був
мобілізований.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Перед вступом німців загорнув шрифти у провощений папір і,
сховавши в якийсь висохлий колодязь, пішов через Ворсклу в Санжари з кимось
домовлятись, щоб забрати нас в евакуацію. На вічний мій жаль, так і не
повернувся. З 1943-го лежить десь під Харковом. Могилу ми і досі не знайшли.
Безвісти.

За кілька днів по окупації землячок, якого батько перед
війною взяв у редакцію, дістав заховане і налагодив випуск газети під
патронажем окупантів. Звідтоді і понині у мене несхитна зненависть до всіляких
відступників, перекинчиків, одне слово – до зрадників. Відтак, не міняв своєї
ідейної орієнтації уже хоча б тому, аби не поповнити ряди перебіжчиків. То
паче, що ідеї соціалізму в чистому вигляді – од Бога, бо сповідують рівність,
братерство і свободу особистості. І не вина ідеї, яку деформували. А непростима
вина тих, хто її деформував.

Тому беззастережно осуджуючи сталінщину з її тотальними
репресіями, я воднораз доземно вклоняюсь перед подвигом комуністів – серед них
і мій батько, – перед безпартійними, перед синами і доньками усіх націй, які
полягли на бранних полях Великої Вітчизняної війни, захищаючи мою Україну од
фашистської нечисті. Стояв і твердо стоятиму супроти наволочі, яка намагається
потоптатись по могилах і пам’яті героїв. І хай благословить мене Господь!

В останні десятиліття т. зв. незалежністі, а, по суті,
дикого капіталізму, де розкошують кримінали з кров’ю на руках, суспільство все
глибше усвідомлює, що найоптимальніший устрій – це таки соціалізм, на взірець
шведського чи норвезького, себто на засадах Десяти заповідей.

Вперше я надрукувався в райгазеті 1948 року п’ятикласником.
Отже, належу до молодих та ранніх. Півстоліття тому вступив до Спілки.
Рекомендували мене незабутні Володимир Сосюра, Павло Усенко, Юрій Бурляй. Благословив
разом з іншими новобранцями геніальний Павло Григорович Тичина. Звідси ж і
витікає сповідувана мною ідея сув’язі і неперевності поколінь.

По закінченні Шевченкового університету (ф-т журналістики),
1958 року, працював за фахом в різних ЗМІ.

Вперше, очевидно, я звернув увагу делікатних служб ще
студентом за відомою справою однокурсника, а нині видатного молдавського поета
Бориса Мар’яна (Маріану) (1956 рік). Напередодні його арешту переклав з
молдавської Борисів вірш, опублікований в університетській багатотиражці.
Нещодавно з моєю передмовою вийшла його збірка поезій українською, яку Мар’ян
особисто презентував в Українському фонді культури.

Ще глибше, певне, запав у око «дозорців» після того, як
відмовився підписати колективного листа-осуду колег, які нібито передали
щоденник Василя Симоненка за рубіж, де його опублікували.

І вже зовсім роздратувало верхи, коли проголосував проти
виключення зі Спілки І. М. Дзюби, позаяк тільки за одноголосся Івана
Михайловича мали взяти під арешт. Таким робом зірвав комбінацію.

Все це та інше відгукнулося аж у 70-х. Після однієї з
провокацій я попав у «чорний список» заборонених друкувати секретаря ЦК КПУ з
ідеології Маланчука. Років зо два перебував у «нетранспортабельних». Слава
Богу, друзі-побратими не кинули посеред життєвої ріки.

Відтак, вище злата і понад найдорогоцінніше каміння ціную
чисте золото дружби і побратимства.

Мені довелося на прохання Олеся Гончара хоча б, мовляв, на
пару років очолити партком СПУ, що обійшлося цілим десятиліттям. Не шкодую за потраченим
часом на функціонерство, принаймні це компенсовано тим, що за мого комісарства
зі Спілки жодного не виключено і не запроторено до в’язниці. На цій посаді я
навчився використовувати найменшу можливість для захисту своїх колег. Зізнаюсь:
над кількома нависав арешт. Тому я глибоко вдячний генералові Євгенові
Кириловичу Марчуку, який, ризикуючи не тільки посадою, ішов назустріч моїм
проханням лишати штрафників на перевиховання парткому.

На цій посаді було справді чимало клопоту. Найбільше ж
дошкуляли доноси від спілчанських доброхотів, які невтомно «інформували» всі
інстанції, і передусім КДБ, про численні, переважно уявні «ізми».

Відтак, трактую доноси як найбільше зло для українства. Адже
навіть зловісні «трійки» тридцятих засідали тільки після доносу. Це огидне
явище, яке побутує й сьогодні, не тільки шкодить суспільству, а й компрометує
націю перед усім світом. Тому цю відворотну практику треба поставити – до уваги
Парламенту ! – поза законом !

Суспільно-політичне життя моє позначене перепадами: то
вгору, то вниз. Мене часто висували на якісь виборні посади, хоч і не
відзначався особливою ідеологічною ревністю чи красномовством. Я собі думаю,
може, тому, що висувальники, котрі дісталися якихось пагорбів влади,
розштовхавши ліктями, а то й розтоптавши конкурентів, боялися собі подібних,
аби їх не розтоптали такі ж. А не особливо ревних і млявих до влади зверхники
вважали безпечними для себе.

Хто-зна, може, й так. А, можливо, й справді, як подейкують
колеги, громада помітила в моєму характері якісь чесноти. Хто-зна. Правду
кажучи, ніколи було вдаватися до самоаналізу.

Особисто на свій позитив я поклав би вміння використовувати
переваги посадовості задля спільної справи. У певних кризових ситуаціях, коли
завдяки статусу тільки мені на силі було вступити в двобій, я діяв згідно своєї
совісті. Хоча інколи навіть найближчі друзі застерігали, чим це може обійтися.
Я, звичайно ж, не герой, але, подякувавши радникам, все ж чинив, як задумав.
Лише по десятиліттях здригався: а могло ж. . .

Наведу кілька справді ризикових ситуацій. У перших числах
травня 86-го разом з чудовим поетом Іваном Чумаком (на той час – заступник
головного редактора «Київської правди») ми прорвалися Чорнобильську зону.
Згодом я й сам, користуючись письменницьким статусом, неоднораз побував біля
четвертого. Того ж року в московській «Литературной газете» опублікував на цілу
шпальту статтю «Испытание Чернобылем», в якій навів деякі приховані факти, що
призвели до катастрофи. Це, зрозуміло ж, викликало незадоволення партійних
очільників.

А вже воістину праведного гніву партчолового зазнав небавом.
Було так: мене обрали делегатом й попросили виступити на Всесоюзному з’ізді
товариства «Знання» (1987 рік). Правду кажучи, дещо нуднуватим здавався цей
осередок, тож я намагався одхреститися від виступу. І раптом спохопився: та це
ж чудова і, можливо, єдина нагода повідати суспільству наглухо замовчуване і
заблоковане верхами про те, що насправді сталося в Чорнобилі. То паче, що мені
дісталися викреслені цензурою місця зі статті Б. Є. Патона, де саме йшлося про
причини і наслідки вселенської трагедії. Та ще деякі аналітичні матеріали
вчених Сорбони з аналізом аварії на Прип’яті.

Після того, як я все це й інше «доповів» з’їздові, в залі
запала спочатку скляна тиша, потім – вибух ентузіазму, а вже аж потім мене
розшукав куратор нашої делегації з ЦК і майже істерично заволав: «Що ти тут
наляпав? Генсек передзвонив до В. В.: мовляв, що там твої дозволяють?!
Роздратований В.В. дав прочухана формувальникам делегації, кинувши, що ти ледве
чи не на всю голову…».

Одне слово, я втямив, що мені якнайскоріше треба чкурнути до
закінчення з’їзду, доки не встигли прихопити ще в Москві.

До всього цього, очікуючи біля готелю «Росія» Валерія
Ганічева «з колесами» (нині – голова Спілки письменників Росії), я з цікавістю
спостерігав, як невеликий іграшковий літак кружляв понад Кремлем в пошуках
приземлення і нарешті сів. Лише на ранок, уже на під’їзді до Києва, почув по
радіо, що біля Мавзолею сів літак, пілотований громадянином Німеччини Рустом.

«Господи, – подумав – до всього наговореного, я ще й став
живим свідком всесвітньої ганьби! Чого доброго, припишуть, що я корегував
посадкою».

Не розводитимусь, що було потім. Одначе, більш-менш,
обійшлося. І певно, як компенсацію за обзивання «несповна», мене було серед
інших послано на XIX Всесоюзну партконференцію (1988 рік), де, сповідуючи свій
принцип «Ніхто, окрім мене», вперше на союзному рівні закликав створити «Білу
книгу» про голодомор 1932-33 роках, назвавши поіменно і жертви, і катів.

Вдома побратими зітхали: цього разу він таки може й не
повернутись. Але – повернувся. Паче того, невдовзі ЦК КПУ видав документ з
осудженням призвідців національної катастрофи.

Не хизуюся названим і не названим, позаяк жодного героїзму у
своїх діях не вбачаю. Я просто вчився у Олеся Гончара, який усі свої найвищі
звання і нагороди, свій незаперечний моральний авторитет використав, аби
сказати правду навіть тоді, коли вона була спрямована проти тих, хто увінчував
його державними знаками.

Прошу не зводити аналогію до абсурду: в жодному разі не липну
до могутнього плеча Прапороносця. Я просто брав його за взірець, як треба
діяти, коли на кону постають національні інтереси, котрі вищі за будь – яку
кон’юн¬ктуру. Чи, як говорив мій рекомендувач до Академії наук, світовий класик
Леонід Леонов: вище «за тепле пійло та тепле стійло».

Одне слово, я намагався працювати, як Олесь Гончар, Петро
Тронько, Борис Патон, котрі без галасу працювали і працюють задля щастя рідного
українського народу, як Леонід Леонов, Дмитро Лихачов (теж мій рекомендувач до
АН), як Валерій Ганічев, як Юрій Бондарєв і всі мої російські побратими, котрі
завжди стояли в обороні нашої дружби.

В ім’я слов’янського побратимства пройшов траншеями Боснії і
Герцеговини, стояв на Бранковім мосту серед сербів живим щитом під бомбами НАТО
і впродовж десяти років очолюючи постійну делегацію в Раді Європи, твердо
обстоював мужню Сербію, яку владці і Росії, і України, по суті, здали. Тому я
вітаю з обранням в очільники істинного патріота свого народу Ніколича.

Побував я й майже у всіх гарячих точках розпаду Союзу. Окрім
службової необхідності, як заступника голови Палати Національностей, мене вела
в ці небезпечні вузли біль пам’яті. У вересні 41-го ми з матір’ю в якійсь
автоколоні під Чутовом (Полтавщина) попали в німецький полон. Окупанти, захмелілі
від перемог, відпустили нас з Богом. Коли ми вийшли з якогось ліска – перед
нами постало поле, засіяне до виднокраю вибитою нашою кіннотою. Це
апокаліптичне видовище стоїть перед моїми очима і нині. Тому в ті гарячі точки
вела мене не безшабашна сміливість, а прагнення зробити все можливе, аби не
пролилася кров братовбивства.

Нещодавно виповнилося 25-ліття від заснування Українського
фонду культури, впродовж якого маю честь на громадських засадах очолювати. Під
його крилом народилося товариство української мови – нині «Просвіта», ще до
всіх урядових рішень під Лубнами у 90-му році насипано Пагорб печалі, увінчаний
дзвоном в пам’ять безвинно убієнних голодомором.

Саме мені випало вручити маршалові Язову листа з проханням
вивільнити від військового училища приміщення Києво-Мигилянської академії.

«Використовуючи службове становище» союзного депутата,
добився відміни будівництва АЕС в Криму та під Чигирином. Ще раніше за моїм
несанкціонованим запитом було зупинено будівництво мосту через Хортицю, що
загрожувало руйнацією козацької святині.

Зрозуміло, що без громадськості, без сподвижників всього
цього й іншого не вдалося б здійснити. Я просто чинив, як досвідчений
«штовхач», усвідомлюючи, що в дану мить тільки мені випала можливість діяти
безоглядно.

Нам, нині сущим, час уже подолати своєрідний мазохізм
самоупослідження: мовляв, і те в нас погане, й інше не сягає європейського
рівня. Агов! Та кожна цивілізована нація вважала б за честь мати таких
піднебесних духівників, як Шевченко, Гоголь, Короленко, як Стефаник чи Франко,
Коцюбинський чи Тичина, як Гончар чи Григір Тютюнник, котрий увійшов у світовий
ряд новелістів!

Наші шістдесятники, гальванізувавши літературний процес в
часи відлиги, і сьогодні гучать у світовому багатоманітті голосами
неповторного, українського тембру. Спом’янемо хоча б імена Василя Симоненка,
Миколи Сома,  Миколи Вінграновського,
Євгена Гуцала, Василя Стуса, Володимира Дрозда, Петра Скунця, Леоніда
Талалая,  Ігоря Римарука (царство їм
небесне), згадаймо нині сущих Ліну Костенко, Романа Іваничука, Івана Драча,
Валерія Гужву, Віталія Коротича, Леоніда Горлача, Людмилу Скирду, Володимира
Базилевського, молодших Михайла Шевченка, Дмитра Іванова, Василя Герасим’юка,
Миколу Луківа, Ганну Тарасюк, Петра Мідянку, котрий тільки-но одержав
Шевченківську премію, і ще молодших – Павла Вольвача, Ігоря Павлюка, Сергія
Жадана – і ряд цей, слава Богу, не остаточний. То чи гоже так уже колінкувати
перед чужими, часто досить посередніми, але вправно розкрученими, зневажливо,
через губу принижуючи своїх: «та що воно може?» Тим часом це своє давно вже
визнане світом.

Воднораз остерігаюсь впасти в іншу крайність за формулою:
«хоч воно й ніщо, але ж своє». Подібна загумінкова філософія загрожує призвести
до духовного змаління.

Слава Богу, у нас завжди були безкомпромісні оцінювачі
літпроцесу, починаючи від незабутніх академіка Олександра Білецького, Леоніда
Коваленка, Віктора Іванисенка до нині сущих Івана Дзюби, Миколи Жулинського,
Петра Толочка, Віталія Дончика, Василя Яременка, Михайла Наєнка, Тараса Салиги,
Григорія Сивоконя, Миколи Ільницького, Наталії Костенко і ще, з сумом
зазначимо, не багатьох, які своєю принциповістю в оцінках живого літературного
процесу не дали нам зміліти до болота посередності.

На жаль, з тих чи тих обставин, їм уже нелегко встежити за
всіма звивинами і перепадами, скажімо, ріки поезії. Зміна ж їхня чи то десь
засиділась, чи забарилась. Це тривожний знак. І першими його проявами є гра
деяких молодих у своєрідні закриті ордени, штучно відсторонивши себе од
попередників, які, мовляв, заполітизовані та заангажовані. Обертаючись у своєму
cizculus vitiosus, поволі впадають в снобізм, прибирають позу втомлених
сибаритів від невігластва примітивних читачів, зверхньо атестують «не своїх» як
назадників, виводячи себе поза і понад будні. І поступово позбавляються
кореневої системи, переходячи в сухостій, а то й приймають обряд «Ubi bene, ibi
partia», себто «де добро, там і вітчизна». Скільки їх, розкручених, на наших
очах зникають в переліку хроністів, а скількох штучно тримають на плаву
доморослі «бєлінські». А їхні імена за якесь десятиліття ледве чи й згадаємо.

Ніхто не проти новаторства, інакше настане відомий нам
застій. Але експерименти продуктивні до тієї межі, після переступу котрої,
скажімо, поезія втрачає свої родові ознаки. І тоді грамотний штукар може
приховати, скажімо, за верлібром відсутність природного почуття ритму і рими, а
за нанизаними випадковими словами без розділових знаків заретушувати просто
незнання, де і коли їх ставити. Стосовно ж таємничого герметизму, коли автор
ошукує читача тільки йому, пак, одному доступним задумом, то найменшою б шкодою
обійшлося, аби подібне видали в одному екземплярі.

Смакова нерозбірливість, калібровані матюки й інша
нецензурщина, оголене відтворення статевих взаємин, аж до підглядання у відхожі
місця – то вже не епатаж, а прикрита прив’ялим лопухом відсутність вродженого
таланту, себто – бездарність.

Час уже, нарешті, безсторонньо проаналізувати нагромаджене
за останнє чверть століття в поезії, аби подібне не стало нормою. Причому,
якнайскоріше, бо ми відстаємо від органічних змін в літературі, продиктованих
часом. Адже, за класиком, «нове життя нового прагне слова».

Я, зрозуміло, беру крайні вияви негативу. Слава Богу, кращі
взірці молодої поезії потверджують здоров’я кореневої системи.

І засвідчують той незаперечний факт, що поезія – від часів
Київської Русі і донині – завжди йшла попереду усіх жанрів. Позаяк цьому сприяє
вже сама українська мова, наспівна, розлога, за мінімуму шиплячих, сповнена
голосних, які дають можливість дихати вільно, котра просто таки кличе до співу
на повні груди. Звідси ж і унікальна пісенна культура, визнана усім світом, на
рахманному чорноземі якої колоситься українська поезія.

Тепер стосовно теоретичної установки: оскільки, мовляв,
поезія – це бельканто, їй негоже з піднебесся опускатися на землю, аби не
осквернити білосніжні крила пегаса пилом буденщини і суспільно-політичних змагань.
В ідеалі, певне, так би й могло бути, виходячи з неземного, «од Бога», її
родоводу. Але тільки в тому разі, коли б ми жили в стерильно дистильованому
вакуумі. Однак скільки себе пам’ятає людство, істинні поети були завжди в
перших чотах суспільних борінь, як сказав Генріх Гейне: «На мій гріб ви повинні
покласти меч, оскільки я завжди був відважним солдатом у війні за визволення
людства». Це – природа поезії, якій народ вручив право говорити від свого
імені. А Тарас Шевченко взагалі сподіяв неперевершений історичний подвиг, по
суті, врятувавши націю в найтяжчі часи заборони рідного слова. Справдешні поети
усіх часів і народів тому й стали постійними величинами, оскільки навіть співці
найніжнішого кохання, в годину загрози Вітчизні, зводились воїнами духа.
Сухозлітки за першого ж подиху вітру розліталися, наче їх і не було, а тих, що
«од Бога», кожне наступне покоління і через віки сприймає, як своїх сучасників.
Тому так своєчасно гучать слова незабутнього Андрія Малишка:

 

Її не купиш квітом провесен,

Ані горлянкою, ні чином.

Поезія – це діло совісне.

Не грайся нею безпричинно !

 

Не мені доводити, що без хліба духовного хліб насущний може
стати поперек горла. Справдешня ж поезія завжди була покликом в духовне
піднебесся. Не забуваймо хоч інколи зводити очеса д’горі.

Але й пильніше придивляймось під ноги, бо, на преглибокий
сум, останнє десятиліття позначене жахним обвалом суспільної моралі, безкарним
розгулом мажорів, продажністю представників силових структур, нахабним до
цинізму рейдерством і моторошними убивствами. Це породжує в суспільстві
відчуття безвиході, що межує з непередбаченими струсами.

Отже, якщо розглядати ситуацію не фрагментарно, а в
сукупності, то наближаємось до висліду, що однією з першорядних причин
нинішнього стану є критичне послаблення в суспільстві морально-етичних
застережників.

Серед інших причин цього не останньою є і значне пониження
громадянського голосу поезії, яка зі своїх першопочатків кликала сіяти розумне,
добре і вічне. Тим часом самопроголошені, пробачте, естети закликають її «не
заземлювати». Історія мала б застерегти подібних гуру стосовно того, що першими
жертвами теорії відсторонення поезії від суспільних змагань стають саме автори
її, позаяк кримінал трактує чистоплюйство як слабкість м’язів. І взагалі, всі
наші поети, возведені в класиків, були не лише вишуканими ліриками, а й
повноростими громадянами.

Але всі видатні пройшли коронацію, тільки витримавши іспит
часом. Відтак, я б у підручниках не подавав нині сущих повнометражними
портретами, а презентував у загальному огляді. А вже час розставить їх за
рангами. І хай Господь це рангування відкладе якомога надалі.

Питома поезія приховує якусь особливу таїну, котру не зміг
достеменно розгадати навіть геніальний Іван Якович Франко, досліджуючи «секрети
поетичної творчості». Чи не найближче підійшов до істини Роджер Бекон ще в
ХІІІ-му столітті, досліджуючи увігнуті дзеркала, які конденсують одночасно
минуле, нинішнє і грядуще. Це нагадує мить озаріння, коли у творчої особистості
відкривається «третє око». Відтак, прислухаймось до мудреця, котрий зауважив:
«Не кваптесь осуджувати солдата, який іде не в ногу з усією колоною, бо,
можливо, він уже чує оркестри грядущого». Дай нам, Боже, бути гідними великих
предтеч, які оберегли нам рідну мову і почуття національної гідності. Щоб у
метушні і гаморі буденщини ми не проґавили поклик оркестрів грядущого.

За сим і кланяюсь вам, високодостойні читачі !