Література радіє, вередує, журиться. Наче жива істота … Це
вдаряє у груди в забутих людьми книгозбірнях, де тиша й паперовий тлін переповнені задумою. Спільною
для тьми-тьмущої слів, узгоджено вихитаних з номінальної своєї семантики заради
асоціацій та образів, непіддатних минущості.
Якої, може, й не
існує. А те, що існує – то віртуальні
змісти з наліпками: 70-і роки ХХ ст.., 80-і роки ХХ ст., перша горстка
духоформ тисячоліття нового…
Якби бібліотеки формувалися саме за цим принципом, зчитувач
водночас писаних текстів ніколи б не старів, маючи життя в собі і поза собою
рівновеликим світові, оприявленому в оцій, приміром, поезонотатці: «Сахається розгублена душа, // почувши раптом
тихі кроки щастя».
Душа чия? Ліни Костенко, чи й наша? Поетеса теж, певно,
чулася заскоченою отим шепотом долі, до
якої маємо безліч претензій. На що доля бере й відповідає так, як оце
відповіла. Або як привиділося іще одній
жінці, коли вона дивилася на Чорне море як на море буття: «…як прониже
блискавиця // води срібними мечами // і на саме дно загляне // бистрими очами.
// Аж тоді на світло світлом // відповість оця затока, // як висока блискавиця
// стане ще й глибока».
Де зараз той шепіт? І де та Лесина затока? У рядках, які
стали часткою вічності, що не потребує нас суєтних. Сиріч неіснуючих.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Література – не цвинтар, але й не ворухке галасливе торжище,
де продають і купують дорогоцінності, славу, безліч інших модних принад і
брязкалець, що зовсім не означає, ніби вона істота не сановита. Або глуха до
радощів куди нижчого ґатунку, аніж
радощі вінценосні. Проте коли порівняти її свята і свята, приміром,
фестивально-кіношні, зайве переконуєшся: її мова і мова тих свят різняться так
само, як романи Толстого і романи Куркова.
Маскульт і його шедеври – феномени не сольні, а хорові. При
тому національно безликі, що не є ні вадою, ні достоїнством, а всього лиш
тавром споживчої якості, де унікальність не те що не обов’язкова, а зайва. Те
саме стосується художності, котра, як і високий смак, потребує співтворчих напруг не табунного, а ексклюзивно-разового прояву.
З «високими» і «глибокими»
блискавицями що в текстах, що в
надрах приватних «енциклопедій» (Фуко), які можна називати й душами, проте з
урахуванням того, що душі кудись там
вертаються. А книги і внутрішні наші книгосвіти (якщо, звісно, вони сформовані)
загину не піддаються. Тільки посмертному щезанню. І – відновленню. В комусь, а не в мені. Але
через того когось – знову й знову в мені… Післясмертному…
Не піддається обрахуванню кількість щоденних контактів ще
живих і давно померлих людей через Слово пересотворене, долучене до смислів,
народжених схрещеннями життєплину зі світлом
розмаїтих над ним Сонць. Одне з них – жарінь Життя, вловлювана не лише
кров’ю, а й мільярдами нейронів, що кодують, зберігають і перекомбіновують енергопосили речей, думок, настроїв як знятої реальності,
куди соціуму зась. Хоч він – теж реальність. Проте не та, що стає його образом,
для прикладу, в «Миколі Джері» І.Нечуй-Левицького. Героєм цього твору стала непокора
зашкарублим формам існувального поступу. Ідейний бік цієї непокори нами
обсмоктаний не згірше собачої кістки, а от про те, що великоукраїнська проза
саме цією повістю ступила за китайську стіну духовної сільськості, ще говорено
мало. Як і мало ми пишемо про пейзаж як рентгенограму, відкритий для
позазвичаєвих, космологізованих станів і розмислів авторства. Море, плавні,
великі й малі міста у спадку М.Коцюбинського, І.Франка, М.Яцківа, В.Винниченка
стали співучасниками рушень
україномовного люду убік змістів,
зосереджених на гуртожитках ідей та ідеалів всеземного завтра. Нас туди не
пускали царат, голодомори, розстрільні кампанії, бездержав’я. А що не пускає
тепер? Сверблячка зрівнятися з Європою заднім, так би мовити, числом: явним і
маскованим наслідуванням учорашнього модерну і постмодерну? Чи задубіла звичка
думати «правильно», плакатися слізно, сваритися голосно й грубо? Робити це, звісно, треба, проте навіть
високоштильна сварка з ворогом резонами a la Кінг, Павло ІІ чи Че Гевара анічогісінько в читачеві не змінить.
Художній вислів засвоюється не мозком, а єством, де поняття
щастя чи горя набухають красою, сумом, трепетом листя Дерева Життя, співом
Райських Птахів, ролі яких виконують горлиці, зозулі, солов’ї, горобці. А
весною – мільйони жаб, хрущі. Це в нас. А десь на Гаваях чи в Тібеті ті самі
почуття оркеструються клекотом орлів, верещанням папуг. Що про це все знає
літературний наш бомонд? І що з життєствердних душевних порухів уміє виражати
так, як наші вчителі: А.Камю, Г.Гессе, С.Фітцджеральд, Г.Бьоль, В.Стус, М.Вінграновський?
Учора ввечері Україна (якщо така духовна спільнота існує)
мала змогу бачити на каналі 1+1 півфінал конкурсу «Голос країни». І – пробудитися. Витираючи разом з молодим
Вакарчуком сльози при виконанні пісні «Ой чий то кінь стоїть». Співав її
молодий грузин Ото Немсадзе. А його конкурсний вчитель ридма ридав. І я з ним
теж заходився від плачу, якого з мене не видобула б власна смерть. І плачу
зараз. Ще ревніше, ніж учора. Бо багато чого зрозумів і в Славкові, і в собі. У
нас забирають любов. Призвичаюючи до думки, що любити все своє і цією
любов’ю щокроку освячуватися – гріх. А
топити душу в чужомов’ї, холуйствувати, як це робиться при владі і заради
влади, безвстидно накидатися на кожного, хто чорне називає чорним – то
інтернаціональна етика, мораль, мудрість.
На сусідньому каналі (це пригадалося мимохідь) ходила по авансцені
хрещатівської концертної буди Могилевська. Народна артистка України. Без
міліграма в собі України. Що це? Якщо Армагедон, то чому він спрямований тільки
проти нас?
Сила мистецтва невіддільна від слабості. Загострення любові
до всього рідного теж належить до захворювання, накликаного збандитизованим
довкіллям. Проте саме зараз під дудку цього довкілля танцювати негоже навіть з
міркувань дипломатичних: мовляв, воно робить своє, а ми голосно будемо говорити
про своє. Але – як говорити? Без
усвідомлення того, що офіційною Україною є територія акультурна, естетично
безграмотна і мистецьки невибаглива сідати за письменницький стіл намарне. Тим
паче не слід віднаходити у цій безграмотності виправдання фахової своєї немочі.
Тобто не варто втішати себе думкою, що віршиком про маму і рідну землю, романом
про подвиги УПА чи лайливою сатирою на чиновників і політиків-українофобів і
здирців ми досягаємо чогось більшого, ніж задоволення мати книжку з власним на
ній прізвищем.
Про хворобу не можна говорити мовою хвороби. Протиставляти
чужинству давно зужиті мистецькі форми – то те саме, що чужинство озброювати.
Якщо боротьба з ним йде не на життя, а на смерть, залишімо для себе життя.
Варто лиш усвідомити – яке саме? Кілька днів тому я вийняв з поштової скриньки
конверт з журналом «Перевал», де редакція видрукувала мою спогадкову статтю про
Тараса Мельничука. Як на мене – задушену багатьма передсудами, згідно яких ми
саморедагуємося до крові. А робити це варто без озирань на обивателя, який
правдою вважає лиш те, чим є сам – абеткові моральні цноти, мізерію славлячого
психоаналізу, бутафорію риторики. Це, до речі, й дозволило упорядникам
горянських і підгірських видань Мельничука здрібнити поетичну ваготу його доробку до максимуму. Багатотомний Тарас
– це не лише колос на глиняних ногах, а й троянський кінь української поезії ХХ
ст., де прізвище Мельничука не повинно значитись під усім, його рукою за різних
обставин писаним. І.Малкович перевиданням «Князя роси» саме про це каже, проте одна ця книжечка захисту від видавничих спекуляцій не дарує.
Попри те, що саме вона унаочнює Тарасову
велич. І пантеонне перебування серед творчих
озарінь П.Тичини, Є.Плужника, В.Стуса, М.Вінграновського.
У боротьбі за цивілізаційну міць України бере участь тільки
література мічена. Найперше – художньою своєю силою, а відтак і непереможністю.
По-друге – відтворюваним нею життям, в якому владарює не промосковська чи
проамериканська політика, а різновисокі духовні помисли, не силуваний, а
природний космізм, не метикуватий розум, а Логос, не обиватель, а людина
богоносна і богопідзвітна. Зрештою, все це явив своїм доробком Стус, Храм Духу
якого поки що стоїть без вірників, але вони грядуть. Вільні митці вільної землі, до якої українське Слово вже
повертається. Аби радувати і ранити, як оцей ось зовні невибагливий вірш: «Між
нами не печаль – це просто вітер, // Що обіймає хмари на погості. // А ти із
давніх призабутих літер // Невміло пишеш ці слова непрості. // І тільки тиха
ніч тебе вітає, // Бо тільки із тобою, як уперше, // Вона сміливо ранок зустрічає. // І десь
ридає запізнілий вершник. // А ти відновиш давні акварелі, // Що їх вітри не
рознесли світами. // Ідеш у ніч, відкриєш світу двері, // Розбудиш світлу
ніжність поміж нами»…
Нам щастить на пишучих жінок. Люблених, покинутих, не
прощених, прощених. І знову люблених. Про Любов Загоровську, що оце видихнула з
себе дяку Богові за життя, я не знаю нічого. Цілком можливою, що моє нею замилування більше нічим не
підтвердиться. У що не вірю. Як і не
вірю, що надрукована після неї у першому числі «Перевалу» донечанка Світлана
Заготова поетка не богопокликана. А що сильна, сильніша за багатьох з нас – то
позабезсумівно:
У мене ніколи не було батька. І ось він помер. І тепер у
мене батько є. Іду за труною.
А всі пальцем тицяють:
– Дочка… Це його дочка. Дивіться, в нього була дочка!
Отже я БУЛА. А він Є. То хто все ж таки помер?
Згубився ЧАС. І нема його тепер із нами.
Може, це його й ховають?
Порожньо… У яку річку тепер увійду?
Укотре?
Гадаєте, це наші діти? Ні – матері. Літератури зраненої, але
непоборної.
Але, Господи, чому писати про це так боляче?
27 травня 2013 р.