Болиш? – Боли ж!

173

(З приводу листа семи львівських
письменників до керівництва НСПУ)

Дорогі львів’яни! Шановні колеги
у без-цбринні літератури! Намагався щиросердно вчитатися у Ваше хаотичне
звернення до Секретаріату Ради НСПУ (раніше так називалося, хоч Ви пишете «до
Секретаріату Національної  спілки письменників
України, м. Київ», – мабуть, відтоді – ось уже понад чотири роки – коли я
працював у апараті НСПУ, сталися зміни у називанні!); не тямлячись на
інтернетах, бо досі користуюсь олівцем, пером та друкарською машинкою,
здогадуюсь, що йдеться про той відкритий лист Марії Якубовської, тож і її
статтю в «Українській літературній газеті» під гаслом «Україна, яку ми
обираємо». Читав саме це послання голови Львівської організації НСПУ. Ще за
мого секретарювання, а недовгий час і «заступництва» – у супрязі з Петром
Осадчуком – зачалася не найгіршого повіття традиція обирати на голів обласних
організацій НСПУ письменників-жінок; так-от «ожіночилися» – Дніпропетровська,
Рівненська, Полтавська, Волинська, Львівська… Не скажу, чи це була данина
гендерній «політиці», чи – може – письменники у різних землях (не областях!)
України втомилися од чоловічої сваволі (…) але знаю напевне, що такий (така)
письменник, прозаїк, як голова Рівненської організації НСПУ, шанована мною ще
задовго до «голововіства» – прозаїк такої потуги, що (люблене «мною» тоді
порівняння, – хто-зна чому!) Франсуазі Саган і не снилося! Але читайте її
повісті і романи; припам’ятовуйте, як вона, вже у поставі голови, подала до
секретаріату проект літературно-театральної студії, і я обстоював цей проект,
(не вдалося!) адже усе мало співпадати з Планом основних заходів НСПУ, себто й
фінансуванням, що складало на той час чи й не мільйон гривень! (Голова НСПУ,
благословляючи одною рукою ту чи ту ідею і жартома називаючи мене – на
секретаріатах – «директором» Інституту молодого письменника, а іншою рукою –
секретаря з економічних питань Ан. Іс. Крима – врізав кошти на будь-які
проекти). Таким чином здох Тернопільський книжковий форум, «президентом»
котрого по трьох роках проведення я став, – а й далі чути волання, що нема де
спродати книжку, – був би форум, а затим і книгарні, і розпродаж, і слава!; і –
Голова НСПУ, кажу не лукавлячи, благословляв чимало проектів, аж доки – не
«увірвалося», – і таким робом щезли з Основних заходів НСПУ і Міжнародний
конкурс «Гранослов», і Тернопільський книжковий форум, і молодіжна газета
«Гранословіє», й ін., що рокували несумнівні зрушення у діяльності НСПУ.

Але я не збираюся зоходжуватися
довкола своїх проектів та ідей, – Ви, цілком можливо, й не підозрювали про їхнє
існування…бо, – адекватнили своє існування не за чином «робіт і днів» (як
перекладав Ів. Франко славетне Ѓесіодове), а за якимись іншими спонуками: Р.
Іваничуку – чом би й не стати Героєм України (що героїчного в його писаннях
останніх десятиліть?!); Мих. Косіву – триматися депутатства; Н. Бічуї –
лишатися простісіньким членом НСПУ, як і щиро шанованому мною Р. Дідулі; Б. Стельмаху
– з. д. м. України; а от про кого жаль говорити, то це про своїх друзів, І.
Гургулу та Р. Кудлика, – що один секретарював «економікою» НСПУ певний час і
був «усунений» з посади, а інший – стараючись коло виживання «Дзвону» – замість
лишатися бідовим редактором і видавцем – і чудовим письмаком, – спокушається на
«ювілейні» учти, радіючи «посильній фінансовій допомозі, яка уможливила проведення
ювілейних урочистостей «Дзвону» (інф. «ЛУ»).

Але спершу годилося б покінчити з
«гендерним» питанням, а вже далі – доштовхнутися до «підписантів». Належить
визнати: з приходом «до влади» жінок-письменників аж нічого такого, щоб аж
дуже, аж надто у нашім письменницькім бутті не змінилося; навпаки, – і не мені
одному здавалося! – жінки-письменниці виявилися не менш вірно підданими
служительницями Банковій, 2, аніж «узурпатори»-чоловіки; бо – пригадую –
«колючий» голова Полтавської організації НСПУ М. Костенко неоднораз бунтував на
Президії й навіть демонстративно виходив із зали засідань («ми з вами ніколи ні
про що не домовимося!» – на адресу Голови НСПУ); не кажучи про криваві бої
довкола створення ДУМу (як «централізованої» бухгалтерії НСПУ), коли один із
заступників Голови НСПУ П. Осадчук виступив в «ЛУ» з цілою програмою
шкідливості такого задуму!

Знати було й давніше, як
львівські «патріархи» противилися постанню М. Якубовської на головування, але…
є Статут, є Положення обласних організацій, згідно яких обирає письменницька
громада, і жоден Яворівський, жоден Крим, жоден Медвідь тут не вказ! Якраз на
ту пору мені вдалося «звербувати» П. Осадчука (двоє нас було заступників Голови
НСПУ – Осадчук і Медвідь) подати заяви про звільнення з посад заступників, на
що мудрий і назнаний на глобальних культурних і політичних баталіях «патріарх»,
на мій подив, погодився (на Шовковичній, у кав’ярні, неподалік Фонду культури,
яким опікується Б.І. Олійник), хоча й допікував здогад: а раптом Петро Ілліч
запідозрить мене у хитруванні.

Моя позиція-застанова була
проста: якщо не можеш, не маєш сили противитися небажаним «тенденціям», то
відступися, визнай свою поразку, аби згодом не показували пальцем: він там був
(хоча й: що ті жалюгідні потуги Медведя – бігати ув «Еней», де гіпсокартоном
зашивали малювання Базилевича, й вимагати залишити «для нащадків» бодай одну
стіну!). Доречно тут запитати: де ви були, давніші завсідники «Енея», чому
наїжджали на Банкову хіба заради себе-презентації, заради «побратимства»,
помаранч-революції, спротиву Околітенко-опозиції?

Та останні чотири роки, вже як
«рядовий» член НСПУ, лише з преси довідувався: видавництво «Український
письменник» ледь животіє; поліклініки – катма; те – в оренді; інше – продано;
завітати до Банкової, – куди поткнешся? хіба в бібліотеку, де щиросердно
зустрінуть; люба й шанована (щоб там не казали!) «Літ. Україна» присиротинилася
десь на Суворова і заходилася несамовито піарити керівників НСПУ; скандальні
«процеси» довкола позову Г. Тарасюк; сором’язливе звернення молодих і не дуже
літераторів під гаслом «Маємо право знати» й т. ін. (До речі, письменник Гр.
Штонь в одному з інтерв’ю оповідає, як хотів стати на облік, як післяінфартник,
в нашу рідну поліклініку; не кажучи вже про чудового прозаїка Вал. Ляхевича, що
він хотів безоплатно, як і було раніше, здати аналізи, і як нові владці
поліклініки «літфонду» телелефонували Ан. Іс. Криму: що робити? тут якийсь
пісатєль… )

Та годилося б врешті перейти до
«текста» львівських «патріархів», що вони уповають до Секретаріату НСПУ. Од
першого й до останнього речення – стилістичні незграбності, плутанина понять,
сум’яття недосформованого сумління, розгубленість у формуванні думки,
совдепівського гатунку уповання, самопринизливі рефлексії, вірнопідданська
«філософія» провінціалів. Й аби не розтікатися мислію по древу, – до чого це
все ведеться: «яка нині прагне очолити всю Національну спілку письменників, про
що знаємо з розповідей колег з інших областей»; «Секретаріатові НСПУ необхідно
вирішувати, чи авторка такого хаотичного й сумбурного листа може й надалі
очолювати численну письменницьку організацію Львівщини».

Важко уявити, що львівський
патріарх, себто – всеукраїнський пан Роман Іваничук, попри працю над
майстровитою прозою останніх років і десятиліть, безнастанно встигає спілкуватися
ще й з «колегами з інших областей» ув інтернетівський спосіб; як також важко
уявити, що йому, письменнику, Героєві України, не болить те ж, що й Марії
Якубовській – звернення «чи не до всього українського народу – від письменників
починаючи та Президентом і міліціонерами кінчаючи».

Годилося б насамкінець запитати:
Ви, поважніші за віком і від мене, тим більш від Марії Якубовської –
письменники, депутати, Герої, ті, що вибороли для нас, молодших, і Конституцію,
і демократію (кажу це без іронії), чомусь раптом сполошилися, коли
жінка-письменниця, навіть якщо вона «нині прагне очолити всю Національну спілку
письменників», взялася нагадувати (це вже цитата з її статті в «Українській
літературній газеті»), що «питання достойного соціального, матеріального,
психологічного та ін. буття сучасного письменника – це найголовніше питання
національної державної безпеки»? Ви, маючи змогу (й бажання) одержувати
інформацію «з розповідей колег з інших областей», не мали часу (чи бажання)
обміркувати й обговорити «широким загалом львівських письменників»
інтернетівський варіант «необгрунтованих інспірацій» своєї колеги – голови
Львівської організації НСПУ?! Кажете, що «лист цей, як нам відомо, був
зачитаний на засіданні ради ЛО НСПУ», – але ж рада будь-якої організації (також
і тієї, що на Банковій) є керівним органом межи з’їздом (зборами письменників),
президією та секретаріатом… І шкода, що Ви, авторитетні люди не тільки у своєму
краї, але й у всій Україні, не є членами ради такої поважної (здавен –
найбільшої після Київської за кількістю членів НСПУ) письменницької
організації.

Вважаючи публікацію «відкритого
листа» Марії Якубовської «безадресним», Ви самі так і не пояснили, в чім
полягає Ваша претензія і Ваша тривога, – ті ж «пояснення», над якими я
намагався поміркувати, виглядають насправді «хаотичними й сумбурними», і
такими, що викликають не так іронію, але – глузливу посмішку.

 

В’ячеслав МЕДВІДЬ,

член НСПУ, колишній секретар Ради
НСПУ,

лауреат Національної премії
України імені

Тараса Шевченка, Заслужений діяч
мистецтв України, нагороджений Почесною Грамотою

Кабміну України.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!