Цей поет уникає сітей „рухомої естетики”, хоч і не проти належно презентувати свою форму і зміст. У літпроцесі ж гряде канонізація, але рух уперед для нього понад усе…
Він пише так багато, що міг би спілкуватися самими своїми віршами, однак строго береже вірність поетичному жанру як побратимові. Видав кілька томів таких поетичних розмаїтостей, що легко поміж них заблукати читачеві, а йому самому не датися аналізу. Я теж долучався, з мовчазної згоди до тих ловів. Читав майже все, оприлюднене на ту пору (початок століття) в журналах й книжками (поезія, есеїстика, афористика), щоб відтак чудуватися з творчо-мистецької працьовитості автора чи не з метою стати мо’ й чимось більшим за митця. „Що може поет?” (із назви статті про нього) – не раз запитував я, виважуючи на долоні сприйняття того чи іншого його рядка. Щось нетутешнє, може, й неземне. Й це потребувало, сказати б, зріло взаємного душевного оприявлення. Коли він вперше номінувався на Шевченківську премію, то знайшов для нього місце на „возі, який тягнуть класики” (з назви допису). Відтак були інші високі номінування (вважаю їх чимось вищим за низку літературних нагород): були нові й нові книги. Часами потік його поезосвідомості, щойно вилившись в друки, змушував ледь не мріяти про появу підсумкового Вибраного. Нині гортаю книжку „Дивина”, видану цьогоріч в Тернополі. Книжка вельми пожиточна як інспіраторка думок про речі засадничі, проблемні, за великим рахунком поетичні, або властиві саме поезії. Та й чи могло бути інакше? Адже наш автор внутрішньо спрямований на постійний діалог й не раз казав мені, що поети знаються ще до народження, тому й для всіх нас важливо, щоб естетика не замшіла й етика не скришилася.
В поезії час написання окремих творів тратить сенс, бо поетична творчість покликана розсувати чи стискати часові межі, а справжній вірш народжується, можливо, й з ігнорування принаймні поточного часу. Структуруючи свій доробок, поет наче б віддає данину утилітарності. Таке структурування схиляє до проблемно-тематичних самообмежень та самоозначень. Проте ця збірка особлива, в ній поет дотримується „вертикального” компонування, аби, як сам зазначає, дати „зріз” й позбутися дотично зайвого та чи не марнославних надмірностей.
Український поет має вибір: просто йти услід за Шевченком, або йдучи, вступати в Тарасовий слід. Чепурко свідомо робить спробу „просто йти” й водночас перегукуватись із генієм у вкраїноцентричнім русі вперед. Простоту класики визнаємо унікальною через її велику точність й природовідповідність, вона й витворює атмосферу ментальної благодаті, раю на землі, що в ньому чутливий читач завжди відчує справжність. Наш поет перебуває в постійній формі й десятиліттями витворює феномен тілеснодуховності, коли чуттєве й логічне, формулятивне й образне – одне в одному.
Жвавій поетиці Богдана Чепурка властива активна перемінність настроїв, двигтіння і „миготіння” чуттів та думок: мова про особливості вкраїнської синтакси, що заохочує суверенність часток складного речення й стискаючи, увиразнює стиль. Маємо справу ще й з онтологічно наснаженим характером й глибинно концентрованим менталітетом. Він зумів звести докупи найпротилежніші вектори віршотворчості, не кажучи вже про штучно педальовані метафоризм чи сповідальництво, пустити все одним потоком: най пливе незбагненною рікою в морі рідної мови! Маю пієтет до низки його поезій, створених під знаком ладу й любові. Їх, довершених і не випадкових, досить не те, що на цю книжку – на всю творчість. Попри існування й інших поетових дивотворів. Зрештою, завжди шукаю ті, які своїм духом і плоттю заперечують дедалі загрозливіше припущення про інферальне походження мистецького акту. Шукаю в Шевченка. Шукаю в Чепурка. Знаходжу. В того й того. Кількість важить лише на око. В Богдана, у власноруч укладеному й ще раз переукладеному ним же вибраному – це насамперед „цілісні” й „наскрізні”. Щодо першого виділеного письмівкою означення: якщо слово внутрішньо осмислене, ніби само обирає собі оптимальну форму й місце в творі; щодо другого… Але перед тим – вірш „Наскрізь”.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Коли ти вилиєшся в простір,
весно спресованого часу,
і бруньки вистрелять, як постріл,
і встелять землю хвилі рясту,
й зазеленіє світ широкий
на всі околи великодні,
і вглибне спокій у неспокій,
і вдарить в небо грім мелодій –
тоді із того й цього світу
зійдуться в гурт пісні, як діти,
і в хвилях молодого вітру
заграє ще молодший вітер,
і день погідно розпогодить
обличчя вод в обіймах ряски,
й відкриє задум нам господній
зелений гай – розквітлий наскрізь.
Вірш написаний одним реченням й на одному диханні – й це теж феноменально! Його поетична сила зростає на ґрунті доказовості умовної фрази (коли – тоді), ускладненої паралельно-градаційною аргументацією. Позитивна снага „коли”, поетично поглинаючи онтологічний начеб-негатив („і бруньки вистрелять, як постріл”, „і вглибне спокій у неспокій”, „і вдарить в небо грім мелодій”) провадить до ще більшого, бо освяченого прозорістю Господнього задуму, позитиву „тоді”. „Пісні, як діти”, „хвилі молодого вітру”, в яких заграє „ще молодший вітер”, – це точні символи людського оптимізму, завше молодшого за оптимізм природи, проте невіддільного від нього. Маємо образ не просто вічної, райської весни, а весни земної в усій її зрілості, розвиненості й неповторності. Весни – і мети, й щоденної досяжної цілі. Та повернемось до концепції „наскрізності”, підказаної останнім рядком цього вірша. Наскрізь розквітнути – мовби вмить пройнятися вогнем, радше світлом. Наче перейти з виміру у вимір. Що, певно, можливе за граничного стиснення фундаментальних субстанцій: у цьому вірші – „спресованого часу”. Знак подібного, відтак і миттєвої наскрізності демонструє оптика: рибина на глибинному дні ріки видається дуже близькою, хоч сягни рукою… Але чи при тому дно є останнім досяжним, хай навіть має ще й своє… денце? Куди дівається перспектива, просторова й будь-яка інша? Вона, як на мене, – в золотім осерді стиснення, прозирнувши яке, ненастанно повертаєшся до розгадки його таємниці, беручи ширше – в незбагненній цілісності природних реалій, досконало гармонійній доладності мистецької речі. Тут наскрізна річ у всіх відношеннях вивершена, й передусім у плані відкриття нової творчої перспективи. Така концепція.
Тепер – „Дружина”, вірш, що в ньому, знову ж, ідеально укладається в ментальну, паратактичну, синтаксу, виставляючи її рівнорядність наперед. Дружина-рать, дружина-жінка, дружина-смерть. Цю буттєво-значеннєву тріаду проспівано душею, але в кожній з її баладних ситуацій одна одну з названих випереджає, як наречена, – цебто та, яка ще не відбувшись, уже є однією, єдиною, замість усіх трьох: „наречена стоїть” („у двора”, „край стола”, „в головах”). І вкотре автор розв’язує проблему (ще й трагічну!) засобом суто поетичним. Народнопісенним! Який і вивів її у сферу проблем вічних. Наскрізність цієї балади вбачаю, перш за все, в тому, що змушує поета писати кров’ю серця („Бризне кров з-під пера…”), – у доброчесності споетизованого почуття. Її не прочитуєш – заживаєш…
Для щасливого рахунку (не я веду лік) – його „Дорога”, хоч, може, триєдина „Дружина” була б у цьому контексті доречніша. Однак дорогу не заміниш нічим; вона крізь усе й повз усе. Наскрізна з виходом у власну безконечність. Саме тому дорога обирає вільного поета, щоб дістатися краю ще за його життя. Як і він, ризикнувши.
На осонні солодко зідхнути,
Розчинивши молоді меди
В полинах любовної отрути,
В голосах розкішно молодих.
І переливати знов і знову
Уривчасте кукання зозуль
В золоту закохану розмову –
З правої до лівої півкуль.
У джерельних водах молодильних
Відмивати золото душі,
Задзвонити дзвонами в Путивлі,
Загубитись променем в дощі.
Ластівкою світла молодого
Пролетіти між чужих облич…
Й віднайтись, як в спориші дорога,
На яку ти стала і мовчиш.
Цей, чи не найособистіший, вірш поета, на позирк такий рахманний, насправді волає про потребу наскрізної взаємності між „чужих облич”. Йому віриш, як теперішньому (по його прочитанні) собі. А що я цього разу відмовився від сіті, невода чи волока, то чимало таки „іншої риби” прошмигнуло повз мій ятірець. Для інших, звісно, ловців.
“Українська літературна газета”, ч. 20 (286), 9.10.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.