“Українська літературна газета”, ч. 8 (388), серпень 2026
НАВСТРІЧ ЮВІЛЕЮ ВІКТОРА ПАЛИНСЬКОГО
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Львів᾿янин лемківського кореня. Філолог-україніст. Естет. Реаліст, ба прагматик з фантазійним геном… Подивляю доладність і неодмінність цих, здавалося б, не завше сумісних одмін характеру й долі Віктора Палинського, позаяк нема серед них жодної випадкової. Розгортаючи цю тезу. Скажімо, відміна перша зумовила його український вибір в усьому; друга – засвідчує поєднання рідного слова, як національного первня, з потребою творити; третя – вказує на розширення овиду мисленно-чуттєвої креативності; четверта – «опікується» як щоденням, так і суто творчістю… А всі вони, ці особистісні відміни, добре достосовуються до життєвого чину Віктора.
Працював у культурницьких інституціях, не без посутнього тертя із владою совка; у влади новітньої засягнув розмаїтих нагород і звання заслуженого працівника культури, у літературної громади, львівської й усеукраїнської, – кільканадцять літературних премій та інших відзнак. Як чоловік універсального думання й безперервної «пишучості-оприлюднюваності» дає собі раду в декількох царинах, принаймні чотирьох (називаю з певним наростанням): мистецтвознавча й літературознавча есеїстика, художня проза, поезія. Структурно й перцепційно ориґінальне есеїстичне рецензування, зі сплеском – виходом на рівень номінанта Шевченківської премії («Час творити. Есеї про поетів, прозаїків, митців», 2021), «поставив на конвеєр» житейського інтересу й авторської конкуренції, що робить процес творення жваво-незабутнім. У прозописанні (натепер видав сім томиків) багато вигадує, химерить, містифікує – знайшов «золоту жилу» для свого, переважно вдячного, читача; передовсім спокушеного ознаками латиноамериканського (і не тільки його) історійного магізму. На противагу декотрим колегам, не інкрустує прозову фразу поетизмами – радше намагається тримати її в белетристичних шорах (допильновує чистоти жанру, тут – наче й двох). В поезописанні…
Власне поезія – його відпочаткова словесно-творча пасія. У ній він і щасливо вільний, і «легкий до невагомості», і глибинно-філософсько-ліричний. Мастак і майстер! (Не кривдячи й інші жанри). Суголосний панєвропейському медитативно-метафоричному наставленню. Поезія – шлях його пошуку й повернення. Себé. До сéбе. До людей, котрих любиш. До природи в усій її кольористиці, безчасовій коштовності й непрогнозованій силі. Повернення, найчастіше, по блуканні пльонтистими й супервимудреними колізіями новелістичної прози. І саме такою – «повертальницькою», а ще константною щодо його попередніх поетичних збірок (їх теж сім), та й усієї літературної творчості, – явилася нинішня збірка віршів Віктора Палинського «Книга одкровень» (Львів: Камула, 2025. – 200 с.).
Енерґію цієї книги відчуваєш «здалека і зблизька» (з перших-ліпших прочитаних рядків) – то справді очікувана поезостихія, причому гурманно естетизована, насичена характерністю автора, в якій вибагливо домінують риси великонатуральних, як і споріднених з ними через цивілізаційну фізику й метафізику, сутностей: Ангела, Дощу, Снігу, Ріки, Риби, Листя, Човна, Міста, Ночі, Сну, Слова, Мовчання… Властиво світ осінніх утрат і знахідок, золота жовтого й червоного, рідше зеленого. Світ, що не конкурує з жодним іншим, але завжди і багатьом привабливий своєю естетикою.
Де можна долучитися до напрочуд предметного думання про час і простір, до захопливої гри у їх переставляночки.
Де Жінка більш властива, ніж у родині, а самотність теж могла б здобутися на велику початкову літеру, якби не розчинялась у довкіллі.
Де слова подзенькують яко ключі у в᾿язці, оскільки ключові, та вже за мить вражають відвертим мантруванням.
Де досі дитинне єство дорослого ладне прихищатись у жительцях казкових істот.
Де помаранчі сині, та це їхній тільки один із багатьох кольорів, крім власне помаранчевого…
Зрапта перестаєш читати, щоби, либонь, уявити себе на місці автора. І відчуваєш: йому комфортніше, тобі ж ніби чогось бракує. Хочеш довідатися, хто убив потвору, тінь якої промайнула у віршах раз чи двічі? Авжеж. Комфортність метафорична – не життєва, проте й ця найчастіше візуалізується. І якби поезія збувалась, як віщий сон, то саме потвору-потворність ти не вітав би навіч. Але вона таки по творчості, бо сама творчість у книзі убиває її, натуральну, і засобом, і результатом мистецьким.
Книга ця яскраво екзистенційна, циклічної структури, що покликане відбивати нелінійну плинність і тяглість пережитого, відповідно, – й використання мовно-стилістичного запасу (відкрито і приховано свого). У сув᾿язі людинотекст-людинодоля, як на мене, трішечки переважає перший складник. Вірші найчастіше середньої довжини, неримовані або й римовані (те й те стосується навіть строф одного вірша), а рими не раз антонімічні й афективні, що, безперечно, спрацьовує на поетичний ефект. Верліброва і прозовіршова нестримність зумовлює картини багатоликої ностальгійності, бажаної людям глибшого відчуття.
До більшості тутешніх поетичних речей Віктора хіба що торкатись – аналізування, хай і блискуче, може лишень зашкодити. Скоро ж поезію неможливо не спойлерити, навіть усюди й завжди бажано, – то вдамся до не раз згадуваної читацької «співтворчості з поетом», хоч насправді рідкісного внутрішньомонологічного явища (тепер ословленого і виділеного письмівкою). «Відторкнувшись», відчаливши од найближчого вірша:
Він залетів у вікно.
І примостивсь навпроти. –
Зовсім недавно-давно,
У нічку вдогін суботи.
Я думав, що зась йому
До життєдумного мого?..
Втім, мабуть, саме тому
Зримо прийняв Самого.
Тиша така, що час… –
Здалось, Най-Най-Початок:
Цей тихий Ангел – якраз…
Так, наче був мені братом.
Тихо сидів, дививсь…
Легко гортав папери;
Ні крихти нічим не гордивсь.
…Й вийшов собі крізь двері.
Сяйно й вільно якось…
Навіть, здавалось, щемко.
Й простору стільки взялось,
Що називається – ємко.
Так мені добре було:
Святочно та золотаво.
Наче Святе Джерело
Скресло посеред нави.
Аякже, ми всі – у пошуках святочного й золотавого, а шлях кручений і багнистий, і поети тут – найперші подорожани, нерідко навіть експериментатори на собі. В дорозі зріднитись би з нею, залишити впізнаваний слід, у болоті – покинути власний бруд, у лісі – не заблукати і, можливо, дати ймена своїм страхам. Важливо незумисне м᾿яти трави і просто впиватися недосяжністю білих звізд. Відтак товаришувати з незвершеним віршем, бо тільки такий завше готовий до осягнення вершини. Хоча вершинною може виявитися й ця львівська бруківка – свідок подвійного сходження: на цивілізаційний шпиль і з нього; але цивілізація манускриптів – це принаймні на віки, якщо не назавжди. Місто, власне, є то пустелею, то болотом, то хащами, де легко пропасти, а потім спастися; де скорпіони неодмінно мигдальні, і радше їм, аніж нам, жахатися; де, заплющивши очі, можна вигадувати кольори і ще вигадливіше називати їх. І Всевишнього брати собі помічником – переймати Його творче «Боже вілля», визнавати його за своє. І, мабуть, то велика дилема – зберегти метафори як помаранчі (чи навпаки), або ж віддати їх на спожиття, розчинити у вірші, у мисленні й відчуванні. Та й не завважити б миті переходу в інші стани, серед яких початок і кінець чільні, – щоб тривати у прагненні доброго. Стояти між білою квіткою й білою зорею, дарма що вже вересень, адже заповідається ще біліша троянда зими. Вітром причаїтися серед найтонших віт галактичної вишні, коли твоє невтручання заповідає народження особистості; а найперша з них, звісно, осінь, бо на неї чекаєш, як на звершення-завершення усіх кінців, і яка триватиме до ранку, а там знову віддасться початкові. Ото природа скрапує кольорами в ополонку чекального вікна; і багряно-злотисті настрої жінки, котра загаялася межи дерев задля твого погляду, стають найбагатшими її строями; і шляхетністю відсвічує устелений кленовим золотом шлях. Та вже погойдуватися, самотою, покрил з маленькою пташкою на тоненькій галузці, бо вона й не помічає тебе, зрештою, як дерéва – землі, Всесвіту. Затим повернутися до людського серцебиття, в якому стільки безслівної сонячності, властиво часу жовтого, багряного.
Що ж, висихають гойдкі джерела осінніх рік, з них питимуть тільки дощі. Осінь – та єдина пані з багатьох старших і молодших, котра залишила тебе у своєму вже віддаленому погляді; не забути б і панію медової ночі – до світанку у вуалі.
Древо життя таки безкрає; не заколисаний тишею здатен його підмінити, теж до перших променів сонця. І коли зорі перестиглими вишнями скапують на міський граніт, можна бути певним у його гранітовій податливості; можна відчути себе м᾿якотілим, зітхальним, глибинно безмовним; можна, що там казати, винайняти Всесвіт як простір власної зникомості; можна видобутися душевним звуком й із усохлого дерева.
Є безліч доступних дивовиж: сконцентрована в ліхтарі посеред снігопаду самотність як самість; їжак, на щастя, триває, але проминання неминуче, і спасаєшся чеканням; вість теплої барви; над вигаданим містом літають справдешні янголи, позаяк незникоме є тільки в незмінно присутньому Оці… Певно, сніг і дощ милосердні й до Калігули. І шматки фотокарток на снігу – родаки клаптям снігу на старому знимку. І іскриста дорога холодного вогню – для здібних ходити босоніж. Хоча виплакані очі шукають не горизонтів, а сліз. Та коли зародить снігом, цвіт вишні неодмінно наздожене свою ягоду.
Але що здатне заснити простір і розкрилити небо? Десь клавесинова музика виявилася милосерднішою за сніг. Десь континент безнадійних зустрічей омитий морями розлук без прощань і прощень, а сяйво слів і очей завжди для когось. Тут найменше втрачає той, хто водночас каже і слухає своє слово. Так, серце з долоні, або ж долоня від серця. І невже сумний мандрівець з очима Бога, сніг, приходить до всіх, та розмовляє тільки з тобою?
Коли живеш, повнотою буття важко не ділитися. Тиша кричить, вірити нестерпно хочеться, своє ім᾿я прагнеш передати наступникові, проминання гостиш якнайдовше, юність відпускаєш не у відпустку. Бо покора слів – води покора, і вітру, і вогню, і жінки. Вітай фотонність сяйва в чеканні понадчаснім під зорями мовчазних кольорів! Нехай заблуканому поміж крапель відкриється музичний хист дощу! Ще й Дощова королева. Однак змаліє все, що стане повнозростим (окрім чеберяйчиків).
О дарування слів!..
І вже приторкуюсь-пристаю до бережка іншого вірша, віддаленого у книзі, але так само близького мені:
Сонце упало на верхів’я
Сосен.
Настромилося і висить.
Щось закінчується.
Дідо сіно з оборогу носить.
І чеберяйчик під кущами
Спить.
Ось таку чуттєво-мисленнєву й метафоричну лавину (з де спорадичним, де щедрішим опертям на прочитане) зрушила в мені «передсімдесятилітня» «Книга одкровень» Віктора Палинського. Не вбачаю в цьому зрушенні жодної загрози своїй попередній усталеній поетичності, позаяк, читаючи, завше віддаюся пошуку оновної образності, свіжості всього, що формує стійку основу єства – від гостроти рецепторних реакцій-відрухів до конфіґурацій думки з виходом в особисту і вселюдську духовність. Вдивляюся до різі в очах у лики рідного слова, яке єдине й може формувати і фіксувати поетичну субстанцію духа. Не сумніваюся, що й інші читачі, кожен по-своєму, гортаючи збірку поезій, домагаються не поверхових вражень, спроєктованих на авторську особистість, а – відчутного збагачення. Своєї очисної лавини! Озону! Припускаю навіть, що витворений кимось поетично-духовний часопростір стає, мо᾿ й назавше, твоїм, і тут якнайменше маю на увазі певне творче взорування чи переймання. Бо шляхи поетичного впливу – незбагненні…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.