-На жаль, у великій політиці мало жінок, колего.
-Мушу додати, що чоловіків, на превеликий жаль, теж.
Оскільки це початок, шановний читачу, то тобі цього і не оминути навмисно, і не пропустити випадково. А тому приймай рішення чи не відразу – це текст-тест. Звучить вкрай незвично, але…заощаджую твій час і дбаю про незіпсований настрій. Якщо тебе дратує тема вкрай потрібного налагодження польсько-українських відносин, ти нетерпимий до чужих мов, які тут будуть траплятися, закипаєш від найменшого дотику до трагедії України з-за кордону, вважаючи усіх нас втікачами і мало не зрадниками – читати не продовжуй. Текст тому й помережаний головно польськомовними вкраплення. Якщо від цього комусь зашкалює тиск, а скористатися принаймні Google Translate (бо для речень і навіть текстів є досконаліші речі) – покидай. Автор цього читва вважає це лакмусовим папірцем толерантності до точки зору опонента і спробою її збагнути. Це стає культурою співжиття у мозаїці сучасного світу. Врешті-решт, cognosce te ipsum, як казали древні.
Лелію і ось яку думку. Якщо цій статті суджено побачити світ, а комусь із моїх колишніх моїх краян – взяти його до Польщі, а комусь із поляків побачити там знайомі слова і навіть речення, то чи закортить запитати, про що там написано? Можливо. Сумнівно, однак, чи дійшло б до спроби складати кириличні літери.
А це вже між іншим…Як мені кажуть мої колишні вже лише знайомі у щораз рідших контактах краяни, тепер, протягом щонайменше двох років, польською володіє чи не більше населення України ніж державною. І більшість його і вибуває, і прибуває переважно через Польщу, якщо там не осіла. А тому мова цього сусіда, вважають, вже помітно вкорінюється у спілкувальний простір України.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Не мушу, але докину щось і російською. І це не завжди політично перчене, щоби аж запекло. Це передусім моя вдячність тим різнонаціональним, гóловно із пострадянського простору бійцям, які, спілкуючись в окопах російською а чи й рідною, захищають державність українську. І до захоплення Криму не мали потреби навіть розуміти української. Не завинили і ті донеччани та й інші, яких лише російською зомбували вже з садочків, а зі шкіл вчили ненавидіти все українське та кпинити з нас. Якщо когось продовжують дратувати російські прізвища в українському медіапросторі, то дуже раджу ознайомитися із воєнними буднями Олега Сенцова з Криму, статтями журналістів і водночас військовиків, письменників, політиків, публіцистів, філософів та інших фахівців, як-от Володимира Ар’єва, Володимира Єшкілєва, Марини Данилюк-Ярмолаєвої, Юрія Макарова, Юрія Ніколова, Віктора Трєгубова, Лєни Чиченіної, Віталія Шабуніна та доброго десятка інших вельми достойних людей, які, допускаю, мають певне російське коріння, але стоять на боці Добра. А тексти Зої Казанжи! А мій університетський добрий товариш, на курс старший, чий тато був росіянином, Олександр Тяптін, хто прекрасно баянив і співав українські пісні.
Задовго до появи цієї статті мене зупиняла не так власна непрофесійність у політиці та політології та мізерні знання польсько-українських відносин, як огром аналізів – від глибоких, вузькоспецільних, беземоційних, до загально-оглядових,– інколи навіть з доволі різними кутами бачення. Що можу промимрити там я? Саме цю непрофесійність вважаю тепер її основою. Натомість власні чорні діри і в історії питання, і в дуже мінливому сьогоденні відносин, і в бодай приблизних проектуваннях наших стосунків маю намір заповнити вродженим хлопським розумом, здоровим поки що глуздом та інтуїцією, яку навіть у моєму віці ставлю вище від якихось знань і вже назбираного життєвого досвіду. Додам сюди ще розмови із десятком-другим дуже різних поляків колись у Польщі, в Україні, а тепер майже чверть століття уже у Канаді. Так, якийсь довжелезний вступ, але без нього важко було б збагнути іммігрантське єство твого письмака, читачу, частина якого назавжди залишилась удома, переважно у рідному селі, а сумарний час перебування у Польщі, де скрізь і завжди почувався цілком комфортно, перевищує місяці. У побутовому спілкуванні – майже як риба у воді. Накладає відбиток і ледь не чвертьстолітній шмат життя вже тут.
Мені не дуже залежить, як читач сприйме наступне речення. Натомість винятково важливо подати йому мою узагальнено-відправну точку на польсько-українське, якщо винятково м’яко, тертя. Ось вона: Добросусідське порозуміння краще ніж переможна сварка. Вважаю це чи не єдино прийнятним і навіть можливим у польсько-українських відносинах. А ось і перша ластівка, читачу; приготуйся, буде трясти: Lepiej darować niż się prawować.
Відразу ж додам, що подібний підхід є цілковито неприйнятний у російсько-українських відносинах, де навіть найкращі угоди чи то на словах, чи то на папері нічого не означають; про це з гірким розчаруванням і написано, і сказано чимало. Інтернетівська вседозволеність привчає не цитувати з павутини, а тому подам з пам’яті думку Отто Бісмарка, яка там сидить ще з доінтернетівської ери: Жодна угода з Росією не варта навіть паперу, на якій вона написана.
Підкреслю також, що ні з різного рівня політиками із міжнародних чи подібних комітетів, ні з політологами, ні з журналістами, які спеціалізуються на сучасних міжнародних і взаємозв’язках України та Польщі, автор не спілкувався. А отже, знаю лише те, що державні чиновники й спецслужби – і не лише українські – дозволяють знати журналістам. А вже ті, відповідно, дозують відомості читачам, глядачам і користувачам соціальних мереж. Інакше кажучи, це не бачення перебігу подій власними очима. Це вміння читати між рядками, спроба відчувати їх хлопським розумом і, маю надію, поки що здоровим глуздом. Без жоднісінької патетики, із пам’яті, відомі багатьом слова тут доречні: “Яко син селянина, вигодуваний твердим хлопським хлібом…” До слова і з соромом: за подіями в Україні слідкую нерегулярно. “І ніби часу я не гаю, а не встигаю, не встигаю” (Ліна Костенко).
Історики та політологи мене поправлять, але на нашому східному фронті відверті напади, неприховувані конфлікти, погано приховувані провокації тривають століттями. Недбало замаскована війна, що почалася понад десятиліття, стала відверто-цинічним і вкрай жорстоким нищенням українців. Тривалі російські диверсійно-шпигунські провокації за приховуваного сприяння різних зрадників уже в Україні засвідчили негативні на опір українського організму результати. Це, відповідно, був позитивний сигнал Міністерству нападу Росії. Відповідно, цілковите ошпигунення усіх без винятку державних установ України, включаючи їхні нийвищі поверхи, нагромадження озброєння, відверто-брехливо-заколисувальні заяви з усіх міжнародних трибун російської “грустной лошади” (як охрестили Лаврова спостережливі дотепники передусім із його ж кола, а підхопили в інших закамарках тієї стайні) про нібито супермирні плани Росії та лише навчальні переміщення величезних сил вздовж кордону з Україною, дали можливість ґрунтовно підготуватися до кількаденного захоплення моєї країни, часткового винищення моїх краян і – цілком можливого – переможного маршу до Атлантики. Біснуватий Жиріновский, щоправда, був просторікував, що російський солдат незабаром митиме чоботи в Індійському океані. У планах, можливо, було і таке.
Одна безглузда причина війни заслуговує уваги передусім завдяки авторству. Вона слугувала Путінові цинічним виправданням свого варварства, та й то лише згодовуваному своєму виборцеві. Хоча який він виборець без вибору. Майже цілий світ був і є упевнений, що НАТО ніколи на нікого не нападає, але згадані нижче дуже агресивні майже монархії мали теж якось спихати цей зігнилий пропагандистський російський силос у своїх новинах… Ось вона. Możliwym powodem napaści Rosji na Ukrainę było szczekanie pod drzwiami Rosji przez NATO (Papież Franciszek; wp.pl, 04. V. 2022). Стиль тексту цього не вимагає, та все ж я джерело вказав, бо інколи трапляється читати про присудження так званих Шнобелівських премій. То якщо б комітет ще шукав кандидатів…
На покручені, навіть покривавлені польсько-українські відносини глянув би із чотирьох пунктів. На шальках терезів їх складно та й ризиковано визначати за – якщо метафорично – питомою вагою, а тому покладаюсь на мій…хлопський розум.
Перший чинник – сусідство. Це розуміння сидить ще з дитячого, а відтак тривалого пізнішого сприйняття довкілля, коли чужі кури у городі а чи надто голосна розмова із квартири збоку чи зверху нерідко ставали сусідам яблуком розбрату. А тому сусідство при переважно позитивному значенні цього слова це далеко не завжди захмеліло-захоплене, аж із заплющеними очима до верхнього “до” а чи й зриваючись на фальцет “Ой сусідко, сусідко, сусідко!…” є чи не першим фактором. Це я до того, що тут хлопський розум мені не допомагає знайти виходу із десь подібного перетягання ковдри, коли мова заходить про важливі тут так звані kresy.…Нам неможливо було мати територіальних непорозумінь із Португалією чи навіть із Естонією. А от із Румунією та Угорщиною маємо. На щастя, менш болючі ніж з Польщею. Це, певен, очевидне. Таке скрізь і завжди.
Другий фактор – знову ж переносно – спадковий, що впритул наближається до першого, а нерідко навіть переплітається з ним. Небіжчик, до прикладу, якось не подбав про поділ нажитого, і от невзабарі по похороні у родині з’являються перші взаємні жалі та нарікання.
Не квапся посилати прокляття на мою сиву голову, читачу, позаяк кожна держава передусім дбає про власну гуманітарну політику, яка не завжди збігається зі сприйняттям опонента чи й міжнародною оцінкою ситуації. Майже впевнений, що нині у світі нема Соломона, якого б чемно вислухали євреї, з одного боку, та палестинці з другого, про землі, що тисячоліттями є каменем спотикання на Близькому Сході. Впевнений, що жодних територій, які інколи вискакують у дискусіях – Галичина, Західна Волинь, Лемківщина, частина Полісся, Підляшшя, Посяння, Холмщина – на політичній карті Європи вже і неможливо, і вкрай загрозливо якось переставляти під інший прапор. . Слід додати, що частина споконвічних українських земель стали вже законними територіями Румунії, Чехії та Угорщини, але до Польщі їх відійшло найбільше. Саме з цих вікових незбігань насмокталася нетерпимості та крові двоголова гідра взаємних звинувачень, суперечок, і жалів, які головно ulokowane у двох майже ідеальних контекстних антонімах: rzeź wołyska, з одного боку, та oперація “Вісла”, з другого
Ці сумнозвісні словосполучення витворюють камінь спотикання, що примушує два народи набивати собі ґулі понад 70 літ. Взаємні жалі та образи могли б бути на кілька літ довшими, але до травня 1945 року їх тушувала війна. Поступово вони гострішали. Тепер, видається, чи не дійшли апогею. І це в такий критичний Україні час. Блокування зерна на кордоні було не найстрашніше. У польському банку, словами затятих картярів, є не лише дозованість допомоги Україні чи відверто задеклароване та категорично небажане бачення її на європейському ринку, але й існування її на політичній карті світу – не пустимо озброєння через наш край! Дозволяти та всіляко підтримувати наше існування від кінця лютого 2022 є чи не найточнішим показником правильного розуміння ситуації. Окремим політикам, на жаль, це лише розмінна монета у будуванні чи продовженні політичної кар’єри. І частина їх відома.
Вважаю доречним згадати цьогорічне листопадове інтерв’ю українській ґазеті відомої, дуже багатогранної та безсумнівно гідної у польському суспільстві поваги та довір’я особи – ґжегожа ґаудена. Там ішлося про листопадові події 1918 року, зокрема про польські погроми львівських жидів. Передчуваючи бурю у Польщі, він усе ж мав сміливість написати, а в розмові із журналістом повторити певність про непричетність українців до цієї ганебної акції. Прокляття та погрози на його голову не забарилися.
Фігурально, кров польського політикуму – утім, не лише кількох його важковаговиків, але й більшості посполитих – закипіла після останнього виступу Дмитра Кулеби на посаді очільника МЗС України 28 серпня ц. р. в Ольштині. Своє обурення висловив і прем’єр-міністр Польщі. Зважаючи на проживання у тій країні до двох з половиною мільйонів українських громадян, могло дійти до неконтрольованої ситуації. Обійшлося. На образи та провокативні заклики з-над Вісли над Дніпром відповіли стриманістю.
Zburzyć польский простолюд у Польщі було б, допускаю, легше ніж в Україні, бо, на відміну від наших краян, він і ситий, і в безпеці, і грав би на своєму полі. У державі нема війни, натомість вона членом ЄС і НАТО. Розхитати цей човен не вдалося, але відносини помітно похолоднішали. Польща już zbroi się i boi się на відміну від сюжету відомого польського анекдота про ситуацію у світі. Нічого дивного у цьому нема, бо Німеччина відкрито готується до нападу Росії і у великих містах вже формує підрозділи тероборони.
Що ж до президентів, які ще два роки частенько ляскали один одного по плечах, то тепер вони радше у ділових ніж дружніх стосунках, оскільки не можуть зовсім не залежати від політичного градуса відносин. Як на мене, то краще за цей вислів ситуацію годі окреслити: Przyjaźń jest podobnа do kawy: jak już wystygła, to grzana smaczną nie będzie. А от у політиці рrzyjaźń радше не гостює; є тимчасові інтереси чи збігання завдань.
Виглядає, однак, що у просуванні ексґумації жертв волинської різанини журналісти дещо випереджують політиків. Є спільна заява міністрів закордонних справ обох країн щодо проведення необхідних ексґумаційних формальностей і вже робіт. Ризиковано писати про якісь поступи, бо невідомо, як буде далі. На жаль, як підкреслюють українські журналісти, ідеться лише про загиблих поляків. На переконання колишнього очільника Українського Інститут Національної Пам’яті, депутата Верховної Ради Володимира В’ятровича жодного слова про загиблих українців та їхніх місць поховань у Польщі в перемовинах урядовців немає. Українські могили, виглядає, мають залишитись сплюндрованими.
І тут бачу доречним вклинити три пункти. Існує згадуваний Володимиром В’ятровичем документ, що бійці УПА ніколи нікого не вбивали за національною ознакою, а лише осіб, вороже налаштованих до боротьби українців за незалежність на своїх споконвічних землях.
Цей згадуваний політик і беззаперечний експерт цього питання стверджує, що масових поховань на Волині нема. Сумнівно, чи бере це до уваги і шукає підтвердження а чи спростування польська сторона. Бо посада Кароля Навроцького – Prezes Instytutu Pamięci Narodowej – дала у Польщі останньому старт у передвиборчому президентському марафоні і продовжує давати завзяття та велику кількість симпатиків. А його безпартійністю скористалася PiS. Чи варто було pisowcom аж так піднімати ґрадус?
І третє. І фахівцям з ексґумації, і політикам, і висвітлювачам перебігу цієї роботи буде дуже важко залишатися цілковито об’єктивними. І навіть історики інколи можуть “недобачити” невигідний документ чи факт. Бо кожна сторона має своє бачення подій і навіть лише odruchowo його відстоюватиме. Історична та національна тенденційність неминуче будуть присутні. Не сумніваюся, однак, що цього яблука розбрату треба якось позбутися, і багато людей з обох боків цього прагнуть.
Вважаю, що потрібної тут виваженості має бути більше як під стелями урядових установ Польщі, так і в оселях przeciętnych Kowalskich. Видається, окремі політики придумують репліки своїх виступів останньої хвилини. Це залежить від мети: непереборне бажання бути чи то переобраним, чи то перепризначеним. Чи банально звернути на себе чиюсь увагу. Однак і посполитих ця безжальна війна з уже фосфорними бомбами в Україні та уламками ракет на територіях сусідніх країн не робить кращими. На авансцену вийшов кривавий жарт “Не так страшна ракета, як її уламки”, що, як стає відомо, інколи падають дуже далеко від місця її збиття. Падали і у Польщі, і у Румунії, і у – як це не парадоксально – у Білорусі. Важливо усвідомлювати, звідки це іде. Жодного сумніву, де лежить епіцентр вулкану, звідки триває лише нахабно малоприховуване та цілковито безкарне викидання і смертоносної, і брехливої лави. Найвідоміші розвідувальні відомства світу не приховують своїх занепокоєнь діями Росії.
Ми різні, але ми й однакові. І в доброму, і в поганому. Лише дві думки Джозефа Конрада, класика англійської літератури і поляка за походженням. Оцінювати людину слід не лише за її друзями, але й за ворогами. Знову ж – це не цитата. Ворога ми маємо спільного. Жорстокого, підступного, сильного. І чи не вічного. І ЦЕ МАЄ ЗАЛИШАТИСЯ ЧИ НЕ НАЙБІЛЬШ ОБ’ЄДНУВАЛЬНИМ ФАКТОРОМ. А от собі ворогами ми бути не повинні.
І ще одна думка, не зовсім подібна, але теж його: Кожна нація відома у світі головно своїми хибами. Маємо за собою і це, бо цього неможливо не мати. У не найсвіжішій телефонній розмові мені розповідали про лементування на похороні одного молодика, який втопився, перепливаючи річку. Відомо, що таким чином намагаються уникнути мобілізації. Найголосніше лунали голосіння матері, що краще б її сина вбили на війні ніж така ганебна смерть.
Поляків, як і українців, теж розкидало й продовжує розкидати по всьому світу. У пам’яті сидить один вислів, давно тут почутий і часто повторюваний про себе у різних польських організаціях, громaдах товариствах і навіть приватних гостинах. Повторюваний з гідністю та шанобою: Polacy na obczyźnie. Українців закордоння хіба не менше, але ні перших, ні других порахувати навіть більш-менш точно неможливо. Так чи інакше, вислів українці закордоння має набувати поширення та ваги.
Дозволю собі тут навести одну думку Президентa Світового Конґресу Українців Павла Грода. Він її оприлюднив, зважаючи на yстократ збільшену кількість людей з України по всьому світу протягом неймовірно короткого часу. Відповідно, закликав українські громади світу стати політичними силами. Як ними стали жидівські громади. Тепер, слід вважати, це одна з основних – і безперечно, позитивна – стратегій українства. Неймовірно потрібна і водночас важка. І це, безсумнівно, дуже довга дистанція.
Мені ж більш викональною видається скромніша вимога до нас, українців, – як удома, так і розпорошених по всьому світу. Зважаючи на безжалісне винищення нас на батьківській землі та вигнання по світах, українцям тепер чи не найважливіше зберегти себе як націю. Це все частіше й обгрунтованіше доводять помірковані голови, зважаючи на жорстоку, на винищення, війну, масове вивезення дітей у Росію і там зомбування їх, та без перебільшення критичну демографічну ситуацію в країні взагалі. Про кричущу різницю між смертністю та народжуваністю згадувати зайве. Тут навіть бодай приблизна рівновага була б манною небесною. І уникнення чи принаймні якогось пом’якшення цього марафону бути не може. Необхідно діяти за формулою “Тут і тепер”, як би це ґротескно, нечемно і навіть десь нахабно не звучало.
Третім же чинником є чи не століттями провоковане, ретельно плановане і щедро podsycane втручання Росії у наші відносини. Просто руйнівний вплив Росії б я ешелонував на кілька частин. Це цар, головною метою якого, безсумнівно, є померти власною смертю у кріслі президента. І для цього він робить все можливе. Цілком очевидно, що всі його потуги відродити країну у кордонах колишнього Союзу – to jest twoje, panie, ostatnie podryganie. Навіть більш показушне ніж чимось виправдане. Найнаближеніших цар тримає рівновіддалено на відстані, переставляє їх місцями і час від часу влаштовує публичную порку якобы провинившимся, як-от кілька років тому С. Наришкіну. С. Шойгу вже не прикриває підлеглих крадіїв свого відомства і не збирає з них данини, а вербує найманців по всьому світу. Н. Патрушев мав би забути про якесь ймовірне президенство свого сина, бо не виглядає, що це входить у плани царя.
Усім притомним, з інтернетом, що з якихось причин залишаються в Росії, цар не дасть жодного шансу створити варту чогось опозицію. А тому гарматне м’ясо і далі шукатимуть не у великих містах, а в глубинках та за кордоном, обіцяючи легковірним і нахабно обманутим іноземцям російське громадянство та якусь вигадану добре оплачувану там роботу. Їх місце на фронті. А сірóму з лише державним телебаченням і радіомовленням у помешканнях продовжують годувати неприкритою брехнею про НАТОвську загрозу, маячнею о загадочной русской душе і химерним задостоєвщеним умом рассію не понять.
Далі ідуть шпигування та диверсії, більше чи менше шкідництво та поширення російської пропаганди й паніки. Знову історію залишу історикам, а от недавню розмову польської журналістки із віднедавна пенсіонером, а до того відповідальним офіцером польського kontrwywiadu про спричинену війною безпекову – якщо дуже загально – ситуацію у Польщі згадаю. За його словами, навіть при дуже сприятливому Україні та її численним симпатикам закінченні війни позбутися сотень добре замаскованих і зазвичай вже натуралізованих як професійних шпигунів, так і всіляко завербованих аґентів буде вкрай важко, якщо можливо взагалі. Вони є скрізь, але у Польщі їх чи не найбільше, бо тут вони найбільше потрібні. Викривають переважно безголових і захланних зухвальців із пострадянського простору, переважно з України, інколи й поляків, що, мов нічні метелики на світло, летять на обіцяні швидкі та легкі гроші російських дипломатів-шпигунів. Ці навіжені, переважно напівкримінальні ліниво-безробітні молодики, нехтують здоровим глуздом, керуючись відомим Pecunia non olet – Гроші не смердять. Замість них, однак, їх переважно чекає в’язниця. Про це можна б більше, але обмежуся лише відомою приказкою, що де двоє б’ються, третій користає.
Нечисленним симпатикам-путіністам Польщі та численнішим іммігрантам- путіністам, зокрема тим, хто прагне швидко та легко заробити тридцять срібняків, встановлюючи, до прикладу, приховані камери спостереження на залізничних вузлах десь під Жешувом, слід пам’ятати, що українців і поляків цар ненавидить майже однаково; просто він вірив, що Україну буде легше і безпечніше зжерти.
І третій, досить довгий, старанно плеканий та добре оплачуваний ешалон це, якщо загально, загроза розширення і посилення русоконсерватизму, помітна у більшості країн Європи. Десь, якщо керівник держави є симпатиком Росії, вона відверто панівна. Так, Роберт Фіцо вже підтвердив своє прибуття у Москву на травневий парад перемоги. Алєксандр Вучич переконує світ, що погрози Путіна вжити ядерну зброю це не шантаж. Про Віктора Орбана та його глашатая Петера Сійярто згадувати зайве.
Трапляється у такому хорі чути заспокійливі заклики – ні, не пацифістів, а цілковитих бевзів: Дайте Богові робити свою роботу. Це слід розуміти хіба ось як: Щоби смертні не робили – все марнота марнот. Відомо, звідки подібне виходить. Дивно, що там ніхто цього не перефразує у щось на зразок Всіляко допомагайте Богові долати найгіршого диявола цього світу. Мій хлопський розум мені нашіптує, що самодержець панічно боїться померти і таке безглуздя як ядерна зброя, якою він останнім часом вперто лякає світ, було б його natychmiastowym lądowaniem w piekle. Це, чим він тероризує політиків, надзвичайно далеке від його бравадно бандитсько-кримінального Пацан сказал – пацан сделал.
Усім сліпцям варто згадати неоціненну пораду особи, яка знає політичну кухню своєї колишньої країни просто досконало. Це Олександр Невзоров, що був відомий і як автор і ведучий програми “600 секунд”, і як депутат Держдуми Росії чотирьох скликань. Після цілковитого розчарування yсім там баченим і чутим і відвертого осуду нападу Росії на Україну він покинув свою державу. Цьогоріч відвідав США та Канаду. Давав інтерв’ю й у Польщі. І от його тверда рада: Rosję trzeba wyduszać z siebie po kropli. Лаконічніше, сильніше та точніше ніж це сказати складно. А всім щасливцям, які там не живуть, пам’ятати, що це є величезний “Раковый корпус”. Державець, автор того твору, чи то не міг, чи не хотів цього бачити. Упевнений, що переважна більшість мешканців України це врешті-решт зрозуміла.
Якщо загально, а радше ґлобально, то у світі майже немає війн, конфліктів, напружень, звідки би не виходив російський сморід. Навіть якщо тліє десь у країнах екваторіальної Африки, то…всі ж російські т. зв. дипломати на пів ставки у конторі Наришкіна. Та й преміальних просто так не заплатять. Про нинішню Грузію не варто й згадувати. А про Сирію навіть загикуватися.
Отак ми продерлися до четвертого пункту. Може видаватися, що його до нашої теми не приліпити, але твій письмак, шановний читачу, має свою думку. При усіх задекларованих рівностях і однаковостях членів міжнародних організацій і там, і скрізь у суспільстві існує невидимий, але дуже помітний і відчутний табель про ранги. Себто питома вага кожного члена volens nolens визначена його передусім військовим, а відтак промислово-науковим та іншим потенціалом, що і формує реальний рейтинг. Російський рупор переконував усіх і себе, що та друга у світі армія, покладаючись на величезні, очевидно, другі у світі видатки на її утримання та оновлення. Її ж справжню можливість вдало, вважаю, окреслив Павло Казарін: “Российская армия грозилась дойти до ЛаМанша, но не смогла добраться даже до Фастова. То что должно было сломить Европу, не смогло сломить даже Киевской области” (pravda.com.ua, 17. IV. 2022). Нового західного озброєння того часу було набагато менше, якщо взагалі. Щоправда, відразу ж виникли величезні черги до військкоматів. І моя зі сльозами в очах повага до тих, хто в них стояв.
Повертаючись до польсько-українських відносин у ракурсі моїх оцінювань країн…Я не впевнений, якщо дуже коротко, що нинішні польські суперпатріоти мали б можливість – та й дозвіл – тижнями блокувати рух транспорту Англії, Німеччини, Франціїї, висипàти на колії тонни різного зерна, спричиняти смерть водіїв вантажівок від зневоднення. Чи хтось пригадує вірш Володимира Володимировича (ні, цього разу не Путіна) зі словами
К одним паспортам улыбка у рта, К другим – отношение плевое.
С почтеньем берут, например, паспорта с двухспальным английским левою. Відтоді у світі нічого не змінилось. А тому відчайдушні спроби України виходити на міжнародний ринок у час жорстокої війни горіли на пні. Ніхто з ООНівських важняків цього не бачив? Ми ж не на безлюдному острові, як так? Не мав сміливості висловити власної думки? Чи ООН, Міжнародний Комітет Червоного Хреста в Україні та десятки інших організацій реагували? Пам’ятав би, якщо би…
Мені видається, що цим і подібним установам у цьому раціональному прагматичному хаосі слід дбати про виживання людей в цілому. Зміцнювати й оновлювати законність на світовому рівні. Створені організації, в моїй оцінці, далеко не з усім дають собі раду належним чином. А очільники держав інколи розминаються зі здоровим глуздом. Про радикалів зразка Путіна мовчу.
Стало відомо, що Ангела Меркель пише мемуари, де, судячи із просочуваних у новини подробиць, Путін є чи не prima ballerina, бо попервах навіть зачарував собою цю фрау. А Ніколя Саркозі? Не починав своїх чи вже закінчив? Звучало б смішно, якби не було так криваво-трагічно. Короткозорість це не про офтальмологію, шановний читачу; це про велику сучасну політику. А цього її улюбленця і за сумісництвом серійного вбивцю якісь чи то дотепники, чи то повні пройдисвіти колись, пригадую, висували на здобувача Нобелівської премії миру. Шкодую, що не можу тут скористатися навіть своїм доволі скромним vocabulaire grossier, бо так кортить! Тепер от наступний Нобелівський кандидат на підході; хоч би інавґурації дочекались. То ли еще будет, ой-йой-йой, як виспівувала пів століття тому найупізнаваніша нині іммігрантка з Росії.
Кілька слів про моє бачення дій і пріоритетів бомонду сучасної світової політики. У вересні ц. р. міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський висунув думку, що Крим можна було б передати під опіку ООН, а тим часом готувати чесний референдум про статус півострова. І відразу ж два закиди – радше логічні ніж політичні. Перший. Він досить добре пам’ятає Путіна, бо навіть зустрічався з ним і давав про це цікаве та, як я відчував, правдиве інтерв’ю. А отже знає, що чесність та Росія – це класичний оксюморон. Другий. Як він собі уявляв подібну передачу просто нафаршированого зброєю півострова під юрисдикцію ООН?
Упевнений, що без згоди Росії миротворчі сили ООН на Кримський півострів не потрапили б. Пан Сікорський цього не знати не міг. Не інакше, як лукавив. Відчував, що президенства удома йому не бачити, а от за високу посаду в ООН можна й потягатися. Paris vaut bien une messe, n’est–ce pas? Хоча чи таку вже й престижну, як це виявляється yсе частіше. До слова, вже на самому початку жовтня ц. р. її очільника лише сам Ізраїль оголосив persona non grata – без жодних погоджень, дозволів, соціологічних опитувань і под.
Тижнем-двома пізніше, ще у жовтні, Антоніу Гутерріш взяв участь у самміті БРІКС у Казані. Обнимашки з Путинім, Сі та іншими важняками миттєво облетіли ЗМІ чи не всього світу. Щось гірше для власного політичного спаплюження а навіть самоспалення знайти було б важко. Такого подарунка від Генерального секретаря ООН Р. Сікорський, упевнений, не очікував. Po takim zostawać z twarzą we wielkej pokityce już się nie da. Nawiasem mówiąc, może Putin czy kto inny miał na niego jaki haki, i Guterrisz odmówić w wizycie nie mógł. A na stanowisku mu zależy mniej lub wcale, ma tego dość. To sytuacjі nie usprawiedliwia, lecz wyjaśnia. W pewnym sensie na swoim wysokim ulokowaniu ten facet już jest spalony. Призабув чолов’яга відоме у ділових колах прислів’я The more powerful your position is, the more powerful your enemies are. Так було, є, і буде, бо це, сказав би, закон сполучених посудин, але між людьми. Jest to pułapka całkiem przypuszczalna i na takich poziomach bardzo rozpowszechnionа. Зважаючи на все, що діється, сумнівно, чи ООН доречно вважати дієвою гуманітарною міжнародною організацією. Цей лише маленький промінчик висвітлює реальний статус ООН та, ймовірно, не лише його нинішнього очільника. Це, на загал, справжній фасад великої політики. Jest oczywistym, że zmianie powinno ulec podejście do niej. Спільна шуба, виглядає, гріє дуже непевно, кожен воліє мати нехай меншу, але власну. А от Путіним із Сі та Пезешкіяном можуть впрягтися в один віз. А тоді вiada trzodzie, jak wilki w zgodzie. А цей жартик, гадаю, можна вважати кривим дзеркалом великої політики:
– Изя, скажи своему учителю географии, что пока обстановка в мире как-то не прояснится, я не собираюсь покупать тебе новый атлас.
Я схильний також вважати, що кожен політик особисто, як і кожна доросла особа, чийсь тато та дідусь, із неминуче присутнім – бо вродженим – почуттям самозбереження, ситуацію і бачить, і оцінює належним чином. Але там, у президентському палаці, йому слід грати передусім за правилами. І це за такими, що світ, виявляється, не може зупинити трирічного неприхованого та тотального нищення моєї нації, бо нема важелів – а що важливіше – політичної волі це зробити. А сирійців ще довше. Справді?! Винятково гірко, але виглядає, що це так. А там є ще так звані lex non scripta, як казали у Римському сенаті, плюс ретельне та прискіпливе оцінювання когось по ранжиру, весу и жиру, як казали у Союзі. А тому всім президентам вкрай важливо бути і колективними гравцями, і вміти відразу ж правильно реагувати на те, що кожному з них доповідають їхні потужні вуха та очі.
Наступне іронічне визначення політики пам’ятаю віддавна. Воно звучить гірко, але дуже правдиво: Політика – це суцільне лукавство та холодний розрахунок. А ще, додам, цинізм – прихований або й ні. Як от зовсім свіжа і цілком серйозна порада Дональда Трампа прем’єр-міністру Канади. Якщо 25% американського мита на канадські товари знищать економіку Країни Кленового Листа, то вона може стати 51-им штатом США, не моргнувши оком запропонував поки що пре-президент. А Жюстен Трюдо, відповідно, – її губернатором. Мученицьку усмішку нашого прем’єра та його свити треба було бачити. Сардонічну Трампову – теж.
Найближчими синонімами дипломатії слід вважати майстерне вдавання / облудність / фальшивість; тут вибір іменника твій, читачу. А великої політики – солодке обманювання / обдурювання / ошукування; що кому до вподоби. З цього починаються і всі внутрішні вибори. Про обіцяне зазвичай забувають наступного дня. Ця вже не чотирирічка, а з добрим хвостом п’ятирічка в Україні починалася чи не з пафосного майже афоризму “Шукати мир в очах Путіна”. Вы меня расхохотали, господа квартальщики! Але це те, що ви найліпше вміли – расхoхатывать да розводить нас как котят. Тепер амплуа суттєво інше: Не до жиру, быть бы живу.
Виглядає, що акценти зміщуються. Нині кожен світовий політичний лідер мусить вважати пріоритетом безпеку своєї країни. Цього вимагають виборці, це, допускаю, наполегливо радять кожному з них робити їхні всюдисутні вуха та очі, бо на партнера чи сусіда покладатися може бути ризиковано. Змішані почуття породжує цілком достовірна відомість, що Німеччина готує власний план оборони від Росії. У містах вже формують підрозділи так званої тероборони. Генератори стають дуже прибутковим товаром. Як тільки цю таємницю розтаємничили, подібне вже мавпують інші країни.
Польща, до прикладу, збирається вкладати мільярди у зведення т. зв. східного щита на кордоні з Білоруссю та Україною. Коментар прем’єр-міністра, якщо ну дуже м’яко та дипломатично, цікавий – інвестиція в мир. І, виявляється, Європа проект схвалює. Вони, ці найвищого штибу світові важняки, лише palą głupka чи справді не усвідомлюють, що ЄДИНОЮ інвестицією у мир, а радше запорукою безпеки в цілому світі є ПОВНА ТА БЕЗУМОВНА ПЕРЕМОГА УКРАЇНИ. А чи до того, чи відразу ж після – Сирії. Тоді не треба буде зводити так званих щитів навколо кожної країни. А східний щит, до слова, мав би бути височенним, щоби й ракети не перелітали. Бо уламки у Польщі вже падали.
Відому латинську сентенцію О santa simplicitas перекладають трояко: О свята глупота / простота / наївність. Письмак схиляється до першого номена. Бо тут не може бути двох думок, позаяк варто Росії зайняти Україну і це буде свого роду дозволом Іранові, Північній Кореї, Китаєві не церемонитися у досягненні мети кожної з цих держав. А разом ці піранії зжеруть розхристаний демократичний світ з його, як запевняють, сильним НАТО. Таким, можливо, він і є, а от важковаговики світової політики і, відповідно, очільники цього блоку рішучими ніколи не були і не є. Зробити все можливе для повної капітуляції Росії їм було б і набагато дешевше, і легше, і безпечніше. Бо Путін лише лякає своїм атомом – не більше! Смерті він боїться параноїдально. Однак вони якось не зважають на відоме і гірко-правдиве Ten wilk przyjdzie i pod twoje drzwi. І ще раз моє безпорадно-гірке О santa simplicitas.
Невимовної вдячності заслуговують величезна та розмаїта, головно фінансова, підтримка симпатиками України нашої армії та економіки. Тривалі та глибокі занепокоєння ж політиків усіх мастей ситуацією в Україні вже нудять. А от дàване чайними ложечками високоточне озброєння із суворими інструкціями, куди не цілити… Оце останнє вже давно дуже зайве, пани-капіталісти, облиште!
Голді Меїр, нашій колишній землячці, представляти яку людям мого віку вважаю зайвим, приписують винятково доречну, впевнений, відповідь американцям на щось подібне в Ізраїлі. Знову ж – це не цитата: Ми з вдячністю приймаємо ваші гроші та зброю, але не потребуємо ваших порад. Вона це могла, і кожен ізраїльський прем’єр-міністр міг би. В Україні, впевнений, хто би президентом не був, такого сказати не міг би.
А це вже зовсім побутовий і ниций бік цієї медалі… У навколополітичній тусовці жваво обговорюваним є факт, що цар частенько та безсоромно перекручує іномовні власні назви, зокрема антропоніми правителів пострадянських азійських держав. Таким чином розважаючись, він, може видаватися, принижує і їх, і їхні країни. Хоча насправді лише себе і тих, хто з цього улесливо-підло підсміюється. Гидкий спосіб, хочу зауважити. Не читав і не чув, щоби хтось із пострадянських ханів тупнув ногою, якось запротестував, привселюдно виправив Путіна після кількаразового навмисного повторення пóкруча.
Навіть чи не найхитріший лис сучасної великої політики, президент Туреччини, слухаючи спотворене своє ім’я, чи то воліє подібного недочувати, чи то вважає кращим лінькувато-зверхньо принизити питерскую шпану власним черговим запізненням на офіційну з ним зустріч, чи то збирає факти, щоби якось відплатити йому подібною монетою вже ґамузом. Події останніх кількох тижнів у Сирії цілком можуть бути початком цього ґамузу. Восток – дело тонкое, Петруха. Але султан йому явно не пробачить, бо такого слова у його лексиконі, переконаний, нема. А ще його дуже свербить увійти в історію великим миротворцем – усадовити за стіл переговорів двох Володимирів, і бажано в Туреччині.
Мантію примиренців накидає на себе багато політиків; навіть папа, виглядає, цього хотів би (прости мені, Господи, бо вже грішу і в думках, і пошепки). Як їм усім важко втямити, що таких задавнених пухлин як Росія лікувати неможливо; їх треба безжально відтинати. І весь світ зітхне з величезним полегшенням та невимовною вдячністю.
Усе це та подібне формує відповідне і світове, і регіональне, і головно, двостороннє політично-оцінювальне сприйняття і так званої волинської різанини. Бо якщо навіть її нема, то якась фата-моргана, стереотип безжалісного українця, як це не прикро, витає у світі давно.
Повертаючись до наступних кроків наших відносин… У Польщі не за горами президентські вибори, де один із кандидатів, згаданий вище, є добре знаним зі своїх неприховуваних оцінок так званої волинської різанини. Ба більше – він є prezesem, можна б, гадаю, розуміти директором, Інституту Національної Пам’яті Польщі, а отже, у спрямуванні певного вектора політики своєї країни може чимало. Narzucanie siatki maskującej na Nawrockiego стає фразою досить повторювано-застережливою у польському медіапросторі, оскільки він членом PiS не є. Його, якщо фігурально, винаймають. Щоправда, його юнацькі боксерські уподобання і, відповідно, знайомість із нинішніми кримінальними авторитетами Польщі йому не на користь. Ось найкоротша та дуже свіжа його характеристика однією із газет, якій я схильний вірити цілковито: “Były bokser, “intrygant“, “zdolny do wszystkiego“. Це дослівно, шановний читачу. Залишається вірити, що поляки не ошукаються.
Як було повідомлено, формальності для з’ясування та уявнення чи не найбільшого каменя спотикання польсько-українських відносин – волинської різанини – погоджені. Попри документи, що масових поховань на Волині нема. Однак і ради на це нема. Сумнівно, чи зима відповідна пора, щоби негайно взятися до роботи, але у цьому марафоні пів року чи й менше вже несуттєві. І мені, повному невігласові у цьому хитросплетінні, дуже сумнівно, чи цей історично-кримінально-соціальний клубок буде мати позитивний, пробачальний і остаточний кінець. І хто – якщо взагалі – ставитиме кóму в уявному реченні “Покарати не можна дарувати”?
Маю лише приємні і дуже приємні враження від усіх моїх багаторазових – і наукових, і ділових, і особистих – відвідин Польщі, як і від спілкування з поляками в Україні. Не уникаю контактів із ними і в Канаді. Винятково хочу добросусідського, міжслов’янського, християнського припинення цього вкрай болючого роздряпування струпа. Прикро признатися, але маю відчуття, що польсько-українські тертя кінець матимуть не завтра. І тому, що вони були, є і залишаться покрученими та складними, і що ми такі однаково вимогливі у наших національних жалях і образах, і що історики добиратимуться до все невідоміших і таємніших документів, які будуть тему лише розганяти. Операції ж “Вісла” під сумнів не взяти.
Слово переселенці я чув і розумів ще дошкільником. У Польщі, коли заходили подібні теми, словом przesiedlńecy теж послуговувався. Можливо, дослідники потраплять навіть у архіви деяких а чи й усіх можливих і різночасових терспецслужб Росії. Однак особливої чутливості, допускаю, ця тема набуватиме перед кожними виборами. Без перебільшення, ставатиме як оголений нерв. Буде ну дуже високомаркетинговим засобом притягненням виборців! Так чи інакше, кінець ще далекий і примарний. Це спіраль догори.
Тут і тепер життєво важливою необхідністю є зупинити цю реальну винищувальну бойню українців та всіх, хто в окопах на нашому боці, виграти війну й не допустити подібного чи ще гіршого нашим західним сусідам. Полякам передусім, бо імперці їх ненавидять так само люто, як і нас: усіх інших менше або лише зневажають. Мудрості та сміливості усім.
Насамкінець дякую тим, хто дочитав цей текст до кінця, навіть якщо й лаяв мене, ледь побачивши латинську літеру чи історичну помилку. Тест позаду, а попереду Різдво та Новий рік, з чим я Вас усіх і вітаю. Попри все – життя триває. Тільки ось уже вкотре зі сльозами в очах.
- P. S. Зовсім не маю певності, та все ж… Якщо редакція не відхилить цього тексту, то хотів би долучити сюди слова вдячності моїм учителям польської мови, відразу ж по моїх університетських студіях. Чомусь “від Бога” прийнято додавати лише до людей дуже вже творчих професій. З повною відповідальністю стверджую, що світлої пам’яті Володимир Павлович Кулик та тоді ще зовсім юна, але шанована нами Ольга Іванівна Перелигіна (його ж колишня учениця тих курсів, а відтак помічниця) цілком і повністю заслуговують цього коротенького припису – від Бога. Про це міг би бути дуже теплий і ностальгійний, принаймні такого ж обсягу спомин.
І принагідно, роком-двома ближче до розпаду Союзу, моє припізнене “дякую” моїй вчительці чеської мови Лідії Юліанівні Кіцилі. Це теж були вечірні, двічі щотижня платні курси, щоправда, вже при університеті. Найкращі згадки і про рівень, і про методи, і про людяність цих незабутніх вчителів. Chapeau, messieurs–dames, як кажуть тут літнього віку побожні квебекці.