“Українська літературна газета”, ч. 2 (370), лютий 2025
На жаль, у великій політиці
мало жінок, колего.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Мушу додати, що чоловіків,
на превеликий жаль, теж.
Оскільки це початок, шановний читачу, то тобі цього і не оминути навмисно, і не пропустити випадково. А тому приймай рішення чи не відразу – це текст-тест. Звучить вкрай незвично, але…заощаджую твій час і дбаю про незіпсований настрій. Якщо тебе дратує тема вкрай потрібного налагодження польсько-українських відносин, ти нетерпимий до чужих мов, які тут будуть траплятися, закипаєш від найменшого дотику до трагедії України з-за кордону, вважаючи усіх нас втікачами і мало не зрадниками – читати не продовжуй. Текст тому й помережаний головно польськомовними вкраплення. Якщо від цього комусь зашкалює тиск, а скористатися принаймні Google Translate (бо для речень і навіть текстів є досконаліші речі) – покидай. Автор цього читва вважає це лакмусовим папірцем толерантності до точки зору опонента і спробою її збагнути. Це стає культурою співжиття у мозаїці сучасного світу. Врешті-решт, cognosce te ipsum, як казали древні.
Лелію і ось яку думку. Якщо цій статті суджено побачити світ, а комусь із моїх колишніх моїх краян – взяти його до Польщі, а комусь із поляків побачити там знайомі слова і навіть речення, то чи закортить запитати, про що там написано? Можливо. Сумнівно, однак, чи дійшло б до спроби складати кириличні літери.
А це вже між іншим… Як мені кажуть мої колишні вже лише знайомі у щораз рідших контактах краяни, тепер, протягом щонайменше двох років, польською володіє чи не більше населення України, ніж державною. І більшість його і вибуває, і прибуває переважно через Польщу, якщо там не осіла. А тому мова цього сусіда, вважають, вже помітно вкорінюється у спілкувальний простір України.
Не мушу, але докину щось і російською. І це не завжди політично перчене, щоби аж запекло. Це передусім моя вдячність тим різнонаціональним, гóловно із пострадянського простору бійцям, які, спілкуючись в окопах російською а чи й рідною, захищають державність українську. І до захоплення Криму не мали потреби навіть розуміти української. Не завинили і ті донеччани та й інші, яких лише російською зомбували вже з садочків, а зі шкіл вчили ненавидіти все українське та кпинити з нас. Якщо когось продовжують дратувати російські прізвища в українському медіапросторі, то дуже раджу ознайомитися із воєнними буднями Олега Сенцова з Криму, статтями журналістів і водночас військовиків, письменників, політиків, публіцистів, філософів та інших фахівців, як-от Володимира Ар’єва, Володимира Єшкілєва, Марини Данилюк-Ярмолаєвої, Юрія Макарова, Юрія Ніколова, Віктора Трєгубова, Лєни Чиченіної, Віталія Шабуніна та доброго десятка інших вельми достойних людей, які, допускаю, мають певне російське коріння, але стоять на боці Добра. А тексти Зої Казанжи! А мій університетський добрий товариш, на курс старший, чий тато був росіянином, Олександр Тяптін, хто прекрасно баянив і співав українські пісні.
Задовго до появи цієї статті мене зупиняла не так власна непрофесійність у політиці та політології та мізерні знання польсько-українських відносин, як огром аналізів – від глибоких, вузькоспецільних, беземоційних, до загально-оглядових,– інколи навіть з доволі різними кутами бачення. Що можу промимрити там я? Саме цю непрофесійність вважаю тепер її основою. Натомість власні чорні діри і в історії питання, і в дуже мінливому сьогоденні відносин, і в бодай приблизних проектуваннях наших стосунків маю намір заповнити вродженим хлопським розумом, здоровим поки що глуздом та інтуїцією, яку навіть у моєму віці ставлю вище від якихось знань і вже назбираного життєвого досвіду. Додам сюди ще розмови із десятком-другим дуже різних поляків колись у Польщі, в Україні, а тепер майже чверть століття уже у Канаді. Так, якийсь довжелезний вступ, але без нього важко було б збагнути іммігрантське єство твого письмака, читачу, частина якого назавжди залишилась удома, переважно у рідному селі, а сумарний час перебування у Польщі, де скрізь і завжди почувався цілком комфортно, перевищує місяці. У побутовому спілкуванні – майже як риба у воді. Накладає відбиток і ледь не чвертьстолітній шмат життя вже тут.
Мені не дуже залежить, як читач сприйме наступне речення. Натомість винятково важливо подати йому мою узагальнено-відправну точку на польсько-українське, якщо винятково м’яко, тертя. Ось вона: добросусідське порозуміння краще, ніж переможна сварка. Вважаю це чи не єдино прийнятним і навіть можливим у польсько-українських відносинах. А ось і перша ластівка, читачу; приготуйся, буде трясти: Lepiej darować niż się prawować.
Відразу ж додам, що подібний підхід є цілковито неприйнятний у російсько-українських відносинах, де навіть найкращі угоди чи то на словах, чи то на папері нічого не означають; про це з гірким розчаруванням і написано, і сказано чимало. Інтернетівська вседозволеність привчає не цитувати з павутини, а тому подам з пам’яті думку Отто Бісмарка, яка там сидить ще з доінтернетівської ери: жодна угода з Росією не варта навіть паперу, на якій вона написана.
Підкреслю також, що ні з різного рівня політиками із міжнародних чи подібних комітетів, ні з політологами, ні з журналістами, які спеціалізуються на сучасних міжнародних і взаємозв’язках України та Польщі, автор не спілкувався. А отже, знаю лише те, що державні чиновники й спецслужби – і не лише українські – дозволяють знати журналістам. А вже ті, відповідно, дозують відомості читачам, глядачам і користувачам соціальних мереж. Інакше кажучи, це не бачення перебігу подій власними очима. Це вміння читати між рядками, спроба відчувати їх хлопським розумом і, маю надію, поки що здоровим глуздом. Без жоднісінької патетики, із пам’яті, відомі багатьом слова тут доречні: “Яко син селянина, вигодуваний твердим хлопським хлібом…” До слова і з соромом: за подіями в Україні слідкую нерегулярно. “І ніби часу я не гаю, а не встигаю, не встигаю” (Ліна Костенко).
Історики та політологи мене поправлять, але на нашому східному фронті відверті напади, неприховувані конфлікти, погано приховувані провокації тривають століттями. Недбало замаскована війна, що почалася понад десятиліття, стала відверто-цинічним і вкрай жорстоким нищенням українців. Тривалі російські диверсійно-шпигунські провокації за приховуваного сприяння різних зрадників уже в Україні засвідчили негативні на опір українського організму результати. Це, відповідно, був позитивний сигнал Міністерству нападу Росії. Відповідно, цілковите ошпигунення усіх без винятку державних установ України, включаючи їхні найвищі поверхи, нагромадження озброєння, відверто-брехливо-заколисувальні заяви з усіх міжнародних трибун російської “грустной лошади” (як охрестили Лаврова спостережливі дотепники передусім із його ж кола, а підхопили в інших закамарках тієї стайні) про нібито супермирні плани Росії та лише навчальні переміщення величезних сил вздовж кордону з Україною, дали можливість ґрунтовно підготуватися до кількаденного захоплення моєї країни, часткового винищення моїх краян і – цілком можливого – переможного маршу до Атлантики. Біснуватий Жиріновский, щоправда, був просторікував, що російський солдат незабаром митиме чоботи в Індійському океані. У планах, можливо, було і таке.
Одна безглузда причина війни заслуговує уваги передусім завдяки авторству. Вона слугувала Путінові цинічним виправданням свого варварства, та й то лише згодовуваному своєму виборцеві. Хоча який він виборець без вибору. Майже цілий світ був і є упевнений, що НАТО ніколи на нікого не нападає, але згадані нижче дуже агресивні майже монархії мали теж якось спихати цей зігнилий пропагандистський російський силос у своїх новинах… Ось вона. Możliwym powodem napaści Rosji na Ukrainę było szczekanie pod drzwiami Rosji przez NATO (Papież Franciszek; wp.pl, 04. V. 2022). Стиль тексту цього не вимагає, та все ж я джерело вказав, бо інколи трапляється читати про присудження так званих Шнобелівських премій. То якщо б комітет ще шукав кандидатів…
На покручені, навіть покривавлені польсько-українські відносини глянув би із чотирьох пунктів. На шальках терезів їх складно та й ризиковано визначати за – якщо метафорично – питомою вагою,
а тому покладаюсь на мій… хлопський
розум.
Перший чинник – сусідство. Це розуміння сидить ще з дитячого, а відтак тривалого пізнішого сприйняття довкілля, коли чужі кури у городі а чи надто голосна розмова із квартири збоку чи зверху нерідко ставали сусідам яблуком розбрату. А тому сусідство при переважно позитивному значенні цього слова це далеко не завжди захмеліло-захоплене, аж із заплющеними очима до верхнього “до” а чи й зриваючись на фальцет “Ой сусідко, сусідко, сусідко!…” є чи не першим фактором. Це я до того, що тут хлопський розум мені не допомагає знайти виходу із десь подібного перетягання ковдри, коли мова заходить про важливі тут так звані kresy… Нам неможливо було мати територіальних непорозумінь із Португалією чи навіть із Естонією. А от із Румунією та Угорщиною маємо. На щастя, менш болючі, ніж з Польщею. Це, певен, очевидне. Таке скрізь і завжди.
Другий фактор – знову ж переносно – спадковий, що впритул наближається до першого, а нерідко навіть переплітається з ним. Небіжчик, до прикладу, якось не подбав про поділ нажитого, і от невзабарі по похороні у родині з’являються перші взаємні жалі та нарікання.
Не квапся посилати прокляття на мою сиву голову, читачу, позаяк кожна держава передусім дбає про власну гуманітарну політику, яка не завжди збігається зі сприйняттям опонента чи й міжнародною оцінкою ситуації. Майже впевнений, що нині у світі нема Соломона, якого б чемно вислухали євреї, з одного боку, та палестинці з другого, про землі, що тисячоліттями є каменем спотикання на Близькому Сході. Впевнений, що жодних територій, які інколи вискакують у дискусіях – Галичина, Західна Волинь, Лемківщина, частина Полісся, Підляшшя, Посяння, Холмщина – на політичній карті Європи вже і неможливо, і вкрай загрозливо якось переставляти під інший прапор. Слід додати, що частина споконвічних українських земель стали вже законними територіями Румунії, Чехії та Угорщини, але до Польщі їх відійшло найбільше. Саме з цих вікових незбігань насмокталася нетерпимості та крові двоголова гідра взаємних звинувачень, суперечок, і жалів, які головно ulokowane у двох майже ідеальних контекстних антонімах: rzeź wołyska, з одного боку, та oперація “Вісла”, з другого.
Ці сумнозвісні словосполучення витворюють камінь спотикання, що примушує два народи набивати собі ґулі понад 70 літ. Взаємні жалі та образи могли б бути на кілька літ довшими, але до травня 1945 року їх тушувала війна. Поступово вони гострішали. Тепер, видається, чи не дійшли апогею. І це в такий критичний Україні час. Блокування зерна на кордоні було не найстрашніше. У польському банку, словами затятих картярів, є не лише дозованість допомоги Україні чи відверто задеклароване та категорично небажане бачення її на європейському ринку, але й існування її на політичній карті світу – не пустимо озброєння через наш край! Дозволяти та всіляко підтримувати наше існування від кінця лютого 2022 є чи не найточнішим показником правильного розуміння ситуації. Окремим політикам, на жаль, це лише розмінна монета у будуванні чи продовженні політичної кар’єри. І частина їх відома.
Вважаю доречним згадати цьогорічне листопадове інтерв’ю українській ґазеті відомої, дуже багатогранної та безсумнівно гідної у польському суспільстві поваги та довір’я особи – ґжегожа ґаудена. Там ішлося про листопадові події 1918 року, зокрема про польські погроми львівських жидів. Передчуваючи бурю у Польщі, він усе ж мав сміливість написати, а в розмові із журналістом повторити певність про непричетність українців до цієї ганебної акції. Прокляття та погрози на його голову не забарилися.
Фігурально, кров польського політикуму – утім, не лише кількох його важковаговиків, але й більшості посполитих – закипіла після останнього виступу Дмитра Кулеби на посаді очільника МЗС України 28 серпня ц. р. в Ольштині. Своє обурення висловив і прем’єр-міністр Польщі. Зважаючи на проживання у тій країні до двох з половиною мільйонів українських громадян, могло дійти до неконтрольованої ситуації. Обійшлося. На образи та провокативні заклики з-над Вісли над Дніпром відповіли стриманістю.
Zburzyć польский простолюд у Польщі було б, допускаю, легше ніж в Україні, бо, на відміну від наших краян, він і ситий, і в безпеці, і грав би на своєму полі. У державі нема війни, натомість вона є членом ЄС і НАТО. Розхитати цей човен не вдалося, але відносини помітно похолоднішали. Польща już zbroi się i boi się на відміну від сюжету відомого польського анекдота про ситуацію у світі. Нічого дивного у цьому нема, бо Німеччина відкрито готується до нападу Росії і у великих містах вже формує підрозділи тероборони.
Що ж до президентів, які ще два роки частенько ляскали один одного по плечах, то тепер вони радше у ділових ніж дружніх стосунках, оскільки не можуть зовсім не залежати від політичного градуса відносин. Як на мене, то краще за цей вислів ситуацію годі окреслити: Przyjaźń jest podobnа do kawy: jak już wystygła, to grzana smaczną nie będzie. А от у політиці рrzyjaźń радше не гостює; є тимчасові інтереси чи збігання завдань.
Виглядає, однак, що у просуванні ексґумації жертв волинської різанини журналісти дещо випереджують політиків. Є спільна заява міністрів закордонних справ обох країн щодо проведення необхідних ексґумаційних формальностей і вже робіт. Ризиковано писати про якісь поступи, бо невідомо, як буде далі. На жаль, як підкреслюють українські журналісти, ідеться лише про загиблих поляків. На переконання колишнього очільника Українського Інститут Національної Пам’яті, депутата Верховної Ради Володимира В’ятровича жодного слова про загиблих українців та їхніх місць поховань у Польщі в перемовинах урядовців немає. Українські могили, виглядає, мають залишитись сплюндрованими.
І тут бачу доречним вклинити три пункти. Існує згадуваний Володимиром В’ятровичем документ, що бійці УПА ніколи нікого не вбивали за національною ознакою, а лише осіб, вороже налаштованих до боротьби українців за незалежність на своїх споконвічних землях.
Цей згадуваний політик і беззаперечний експерт цього питання стверджує, що масових поховань на Волині нема. Сумнівно, чи бере це до уваги і шукає підтвердження а чи спростування польська сторона. Бо посада Кароля Навроцького – Prezes Instytutu Pamięci Narodowej – дала у Польщі останньому старт у передвиборчому президентському марафоні і продовжує давати завзяття та велику кількість симпатиків. А його безпартійністю скористалася PiS. Чи варто було pisowcom аж так піднімати ґрадус?
І третє. І фахівцям з ексґумації, і політикам, і висвітлювачам перебігу цієї роботи буде дуже важко залишатися цілковито об’єктивними. І навіть історики інколи можуть “недобачити” невигідний документ чи факт. Бо кожна сторона має своє бачення подій і навіть лише odruchowo його відстоюватиме. Історична та національна тенденційність неминуче будуть присутні. Не сумніваюся, однак, що цього яблука розбрату треба якось позбутися, і багато людей з обох боків цього прагнуть.
Вважаю, що потрібної тут виваженості має бути більше як під стелями урядових установ Польщі, так і в оселях przeciętnych Kowalskich. Видається, окремі політики придумують репліки своїх виступів останньої хвилини. Це залежить від мети: непереборне бажання бути чи то переобраним, чи то перепризначеним. Чи банально звернути на себе чиюсь увагу. Однак і посполитих ця безжальна війна з уже фосфорними бомбами в Україні та уламками ракет на територіях сусідніх країн не робить кращими. На авансцену вийшов кривавий жарт “Не так страшна ракета, як її уламки”, що, як стає відомо, інколи падають дуже далеко від місця її збиття. Падали і у Польщі, і у Румунії, і у – як це не парадоксально – у Білорусі. Важливо усвідомлювати, звідки це іде. Жодного сумніву, де лежить епіцентр вулкану, звідки триває лише нахабно малоприховуване та цілковито безкарне викидання і смертоносної, і брехливої лави. Найвідоміші розвідувальні відомства світу не приховують своїх занепокоєнь діями Росії.
Ми різні, але ми й однакові. І в доброму, і в поганому. Лише дві думки Джозефа Конрада, класика англійської літератури і поляка за походженням (народженого в Україні – Ред.). Оцінювати людину слід не лише за її друзями, але й за ворогами. Знову ж – це не цитата. Ворога ми маємо спільного. Жорстокого, підступного, сильного. І чи не вічного. І ЦЕ МАЄ ЗАЛИШАТИСЯ ЧИ НЕ НАЙБІЛЬШ ОБ’ЄДНУВАЛЬНИМ ФАКТОРОМ. А от собі ворогами ми бути не повинні.
І ще одна думка, не зовсім подібна, але теж його: кожна нація відома у світі головно своїми хибами. Маємо за собою і це, бо цього неможливо не мати. У не найсвіжішій телефонній розмові мені розповідали про лементування на похороні одного молодика, який втопився, перепливаючи річку. Відомо, що таким чином намагаються уникнути мобілізації. Найголосніше лунали голосіння матері, що краще б її сина вбили на війні ніж така ганебна смерть.
Поляків, як і українців, теж розкидало й продовжує розкидати по всьому світу. У пам’яті сидить один вислів, давно тут почутий і часто повторюваний про себе у різних польських організаціях, громaдах товариствах і навіть приватних гостинах. Повторюваний з гідністю та шанобою: Polacy na obczyźnie. Українців закордоння хіба не менше, але ні перших, ні других порахувати навіть більш-менш точно неможливо. Так чи інакше, вислів українці закордоння має набувати поширення та ваги.
Дозволю собі тут навести одну думку Президентa Світового Конґресу Українців Павла Грода. Він її оприлюднив, зважаючи на yстократ збільшену кількість людей з України по всьому світу протягом неймовірно короткого часу. Відповідно, закликав українські громади світу стати політичними силами. Як ними стали жидівські громади. Тепер, слід вважати, це одна з основних – і безперечно, позитивна – стратегій українства. Неймовірно потрібна і водночас важка. І це, безсумнівно, дуже довга дистанція.
Мені ж більш викональною видається скромніша вимога до нас, українців, – як удома, так і розпорошених по всьому світу. Зважаючи на безжалісне винищення нас на батьківській землі та вигнання по світах, українцям тепер чи не найважливіше зберегти себе як націю. Це все частіше й обгрунтованіше доводять помірковані голови, зважаючи на жорстоку, на винищення, війну, масове вивезення дітей у Росію і там зомбування їх, та без перебільшення критичну демографічну ситуацію в країні взагалі. Про кричущу різницю між смертністю та народжуваністю згадувати зайве. Тут навіть бодай приблизна рівновага була б манною небесною. І уникнення чи принаймні якогось пом’якшення цього марафону бути не може. Необхідно діяти за формулою “Тут і тепер”, як би це ґротескно, нечемно і навіть десь нахабно не звучало.
Третім же чинником є чи не століттями провоковане, ретельно плановане і щедро podsycane втручання Росії у наші відносини. Просто руйнівний вплив Росії б я ешелонував на кілька частин. Це цар, головною метою якого, безсумнівно, є померти власною смертю у кріслі президента. І для цього він робить все можливе. Цілком очевидно, що всі його потуги відродити країну у кордонах колишнього Союзу – to jest twoje, panie, ostatnie podryganie. Навіть більш показушне ніж чимось виправдане. Найнаближеніших цар тримає рівновіддалено на відстані, переставляє їх місцями і час від часу влаштовує публичную порку якобы провинившимся, як-от кілька років тому С. Наришкіну. С. Шойгу вже не прикриває підлеглих крадіїв свого відомства і не збирає з них данини, а вербує найманців по всьому світу. Н. Патрушев мав би забути про якесь ймовірне президентство свого сина, бо не виглядає, що це входить у плани царя.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.