“Українська літературна газета”, ч. 4 (372), квітень 2025
РЕТРОСПЕКЦІЯ СПОСТЕРЕЖЕНЬ І ДОСВІДУ
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Літа додають досвіду, в основі якого, за моїми спостереженнями, набуте фахове знання рідко є найпотрібнішим. Переважно росте у ціні суміш, яка неминуче залишається у пам’яті тому, що потрапляла туди у цікаві, незвичні чи й скрутні часи. Літа теж дають мені підставу сумніватися у помилковості французького прислів’я Comparaison n’est pas raison. Càме зіставлення суміжних чи близьких об’єктів лежить в основі одного із законів діалектики: все пізнаємо в порівнянні. А тому спроба якось умістити на одну тацю напрочуд широченне й хистке, узагальнене й різноінтерпретоване та водночас дуже особисте і розуміння, і сприйняття дружби є і непростим завданням, і зухвалим викликом самому собі. Різних оцінок не забракне, та все ж іду на ви, шановний читачу. Прошу це вважати передвступом.
А це вже вступ. Письмак порушив стару як світ, хистку та суперечливу тему. Навмисно обтинаю всіляку допомогу словникарів, аби уповні відчути цей freestyle. Складно сказати, відколи цей абстрактний іменник, дружба, із чистим і навіть шляхетним розумінням почав мінятися. Гадаю, відколи якісь складні часи та обставини почали додавати йому хосену, чи то пак комерційності. Як пригадую курс шкільної історії та цікаві історичні повісті, то зближення, до прикладу, руських князів із польськими королями чи за якийсь час вже із турецькими зверхниками були і тимчасовими, і не безкорисними; дружили, зазвичай, за щось собі і за щось проти когось. Вже радянські ідеологи зробили її чи не чимось сакральним, у що вимагали вірити, чим спонукали клястися, що закликали плекати, що було чи не головним об’єктом не лише художньої літератури, але й мистецтва взагалі. А так звану дружбу радянських народів зробили символом.
А навздогін їй пустили т. зв. пролетарський інтернаціоналізм, який мав стати якимось незрозумілим узагальненням усього доброго та позитивного в світі. Червоногалстучних піонерів і менших щедро напихали бадьорими пісеньками на зразок С голубого ручейка начинается река, Ну а дружба начинается с улыбки. Дотепники неминуче міняли кінець “с бутылки”. Язык межнацинального общения бодро шагал по планете. Пресловутая специальность РКИ (русский как иностранный) ставала винятково престижною та все потрібнішою. Союз декларував доленосні зміни, стаючи суцільною зоною… насаджуваної дружби. “Мы наш, мы новый мир построим…” Построили и, к счастью, рухнул. Радянська дружба базувалася на використанні й цілковитому засиллі великого и могучего русского языка. Його призначили бути цементом дружби. Вводжу його сюди з метою зробити текст відчувальнішим та протяжнішим у часі.
На початок два моменти. Перший, відчуваю, не заслуговуватиме розгляду під мікроскопом. Життя і, відповідно, спогади кожного іммігранта (біженця, викраденця, усиновленця і под.), якщо ця зміна сталася десь після трьох, міркую, років, складається переважно із двох частин: до і після.
І от з другим давно колишні колеги можуть спробувати загнати старого на слизьке. Крім узвичаєних, наскільки пам’ятаю, навіть у навчальній тодішній літературі трьох синонімних словосполучень – синонімні ряди, відповідно, гнізда та ланцюжки, письмак воліє послуговуватися відомим контекстні синоніми і менш вживаним, як пригадую, ситуативні синоніми. У певних сюжетних вивертах вони можуть вигинатися мало не до антонімності. І це зрозуміло, бо нормативна мова завжди була і є зусібіч скромніша ніж цього інколи вимагають описи життєвих викрутасів.
Водночас постійне політичне довантажування слова дружба дало поштовх дослідженням цього феномену літературознавцями, мистецтвознавцями, психологами. Прискіпливо й специфічно-вибірково вивчали цей комплекс почуттів у закритих навчальних закладах. У них навчали й навчають втиратися в довір’я, а не дружити. Плаксиві романи там не в ціні. Спектр разючий, майже протиставний; від мелодрам до шпигування.
Додам, що це слово міцно та головно зайняло місце передусім у офіційно-діловому та публіцистичному стилях. В інших воно гостює і рідше, і переважно у писемній формі. У побутовому спілкуванні та й інших стилях цей абстрактний іменник частотністю вживання зовсім не відзначається.
Хлопський розум спонукає почати від ери Хрущова, якою й закінчилося моє передшкілля і яке я пам’ятаю цілком виразно. Ці швидкоплинні роки були не надто ситі, але й неголодні, набагато більш домашні ніж садкові, як годиться, пізнавальні та каральні, оточені любов’ю рідних, збагачувані несміливими щоразу ширшими сільськими мандруваннями. Поїхати із сусідом-фірманом далеко в поле, де він косив худобі горох, а я у цей час мав назбирати сумку стручків на зупу-горохівку, було подією. Це не була дружба, а добра воля сусіда, бабин на це дозвіл, цікавезний discovery channel мені і малесенька користь двом сусіднім сім’ям. Я мав що розповідати, а баба – що розпитувати.
А поїздка на фірі, повній, до двох у висоту, пригадую, метрів соломи чи сіна прирівнювалася до вражень однолітка із заможної тутешньої родини, якого уперше взяли на сафарі. Ось і відчуття, навіть ще не усвідомлення дружби, а радше приязні та доброти: перша вихователька й подружка баба дозволила, а сусід на свою відповідальність узяв. А от поїздку у сусіднє село, переважно з сусідом на тартак, бо у нашому селі не було, вже слід було вважати карибським круїзом. Тут вже на возі був і тато; це його навчальні починання.
А от на відміну від уявного тодішнього північноамериканця, який би під час планування подорожі запам’ятав добрий десяток африканських країн, твій письмак знав лише одну – Польщу. І лише тому, що їхні швидкі Polonezy і Fiaty ціле літо снували через його село. Молодим, якщо такі читають цю писанину, нагадаю, що Союз, у склад якого “золотого вересня” 1939 року мало нещастя потрапити й воно, був негостинною іноземцям країною. Про це можна довго, але сторінкове обмеження та теплий, щемний клубок, що підкочується до горла, спонукають зупинитися.
Не здивуйся, шановний читачу, але на іменник дружба чи його частиномовні похідні письмак тут місця не знайшов. Любов до рідних, довіру до сусідів, перші пізнання ровесників, все ширше відкриття довкілля – так, це пам’ятаю, воно було напрочуд відчувальне, а теплим залишається дотепер. Ага, а ще перші примітивні обов’язки, як-от прив’язати у хліві корову з пасовиська та всипати їй у жолоб січки, коли баба ще на городі. Не здивуйся, чому не мама. Вона, як і тисячі подібних тоді у наших краях сільських жінок, десь від травня до… снігу приречено мугикала собі під ніс “Буряки рядочками стеляться листочками…”
Минуло понад пів століття, відколи автор цих рядків закінчив школу. Слово дружба та гаму його похідних ми там радше читали ніж ним послуговувалися. Воно повсякчас залишалося зрозумілим, але книжним і неприкладним, яким навіть учителі у розмовах не користувалися. Його у конкретних ситуаціях замінювали такі зрозумілі іменники, як сусіди, розваги, ровесники, та різні описові, як правило, говіркові конструкції. От до іменника пізнання ситуативних синонімів можна б навести більше, бо на загал шкільні роки – це суцільне пізнання. І потрібного, і непотрібного, і доброго з корисним, і не дуже.
Свого роду віховими пізнавально-виховальними подіями слід було розуміти чи не цілу першу чверть на колгоспному полі, а пополудні на своєму городі за хатою, якщо не дощило. Там ніколи не вживане, але відчувальне значення дружби проходило із чиєюсь допомогою дозбирати на густішому рядку картоплю, щоби відпочити разом, поділитися полуденком, коли йшли на Лису гору, а свій забув чи й вже з’їв, подолати смугу перешкод під час різних змагань чи тижневого перебування у військово-патріотичному таборі після дев’ятого класу. А ще у п’ятому класі зближення або й ні із кількома новими однокласниками із села з лише початковою школою, а у дев’ятому – із кількох сіл з восьмилітніми школами. А ще приймання у піонери, а відтак вступ у комсомол, перші вечірні танці, районні спортивні змагання та олімпіади, випускний вечір. А між тим щороку від 7-8 класу місячне а чи й довше передріздвяне приготування до інсценізації вертепу. Вдячність чиємусь татові та мамі, за притулок на репетиції, допомогу практично в усьому, поради, толерантність чування під час довгих і таких виховних різдвяних вечорів.
Чи не найближчим до значення дружби було б цілковите й німе порозуміння акторів-школярів, з одного боку, та кількох вчителів, з другого, які мали під час свят учнів розганяти та якось демасковувати, щоби на найближчій шкільній лінійці директор зачитав наші прізвища та нагадав, що комсомольцям подібного робити не личить. Такого не було ніколи. В ряду з’являється традиційно-християнська солідарність мешканців села. Подібна лояльність завжди була і на Великодні свята, коли радше для годиться ніж з острахом учні, ідучи зранку до церкви, запитували один одного, чи є біля церкви вчителі. Групку доповнює й одностайність учнів; попри заборону вони були з односельцями. Підкреслені слова вважаю ситуативними синонімами дружби.
Типова книжна лексема дружба неприховано паношилася в офіційно-діловому та публіцистичному стилях, але не в інших. Це швидко та впевнено робило її очевидним радянізмом, а відтак сильною ідеологемою. Радіо- і теленовини моїх шкільних літ були неприховуваним зомбуванням споживачів остогидлою радянською пропагандою. Нею напихали навіть спортивні новини. Помітно менше, та все ж уживання цього абстрактного іменника іншими стилями та його деривативні можливості уготували йому місце такого собі вузькофункціонального політичного терміна.
І принагідно повертаючись до щойно згаданого слова товариш, значеннєво близького до лексеми друг… Я ще зі школи пам’ятаю і Шевченкове „Ізнемігся, товаришу! Сьогодні спочинем: Близько хата, де дівчина Ворота одчинить”, і більшовицько-бандитське “Наши нивы глазом не обшаришь, Не упомнишь наших городов, Наше слово гордое «товарищ» Нам дороже всех красивых слов” з “Песни о Родине”, текст якої ми мусили виспівувати у тижневому військовому таборі після дев’ятого класу. Відтоді це слово узурпувала комуністична ідеологічна машина, зробивши його рафінованою ідеологемою, навіть сильнішою ніж друг і, звичайно, дружба. Це приклад семантичного розтягання значень, і тут початкова синонімність переросла у просто разючу антонімність.
Після школи доросле життя, у кожного своє. Здивую молодих читачів іншим типовим радянським пережитком, який в університеті були назвали громадсько-політична атестація. Якщо трійку з дозволу деканату можна було спробувати перескласти, домовившись (у цілком доброму, зовсім несучасному значенні цього слова) із викладачем певного курсу, то трійка з цього наскрізь фальшивого блюзнірства піврічну стипендію перекреслювала автоматично. Вона у певному сенсі мала й антонімне значення до слова дружба, позаяк чи не у кожній групі були члени КПРС, яких інколи спонукали готувати дуже незручні запитання окремим одногрупникам. Та й т. зв. викладачі-куратори переважно були партійними.
Тепер, як читаю, цей латинізм, куратор, найчастіше в’яжеться із офіцерами ФСБ, які дистанційно вербують ідіотів, що мешкають в Україні, для різних провокацій і диверсій. Згадуючи куратора нашої групи, що й називався як твій письмак, читачу, додам, що все, пов’язане із ним і як фахівцем, і як т. зв. наставником, було антонімом не лише дружби, але здорового глузду та людяності. Членство у партії тримало його на плаву до пенсії. Спроби групи якось його позбутися розбивалися об відмови факультетських партійних функціонерок, а за сумісництвом викладачок. Так от, куратор і наставник тут слід вважати радше контекстними антонімами дружби.
І ще одне криве радянське дзеркало дружби, що неминуче здивує молодь. Відразу ж додам, що не узагальнюю цього на весь Союз чи навіть на один заклад, де навчався автор тексту. Можливо, лише на тих гуманітарних факультетах, де на початку 70-их було дуже незатишко і працювати, і навчатися, бо КГБ вчив як Родину любить. Під соусом вдосконалення іноземних мов в академічних групах були ініціювали політінформації. Твій письмак, читачу, – як і кожен одногрупник – час від часу мусив в “Інтуристі” купувати “L’Humanité” або “Le drapeu rouge“, щоби проаналізувати одну зі статей. Це стосувалося не лише груп із іноземною французькою. І ще один покруч. Оскільки це були органи комуністичної партії певних країн, то іншого слова ніж camarade там не вживали. Така собі суцільна camaraderie, як нинішня світова павутина. Її започаткувала більшовицька узурпація значення слова товариш і розсіяла по всьому світу.
Три місяці військових таборів одразу ж після отримання дипломів – період, безсумнівно, коротший від п’ятирічного навчання, але досить насичений щоденністю та обставинами, які до умовного поняття дружби і наближали, і від нього віддаляли. Поділ на тих, хто перед таборами був служив у армії, і тих, хто не служив, відразу ж вимальовувався рельєфніше ніж один день щотижня протягом трьох літ відвідування т. зв. воєнки. Передусім відчуттям і знанням тих меж, за якими могли бути покарання. Відтак влаштуванням певних допустимих зручностей у примітивному казарменному побуті, умінням залишатися у межах статутних вимог і водночас влаштовувати свій щодень ледь зручнішим. Ґрунтовні експрес-повторення перед іспитами, які під час сесій частіше ініціювали неслуживі ніж “діди”, значення втратили. Водночас відчувалося й усвідомлення останніх місяців і тижнів разом. Однак, чимось тримушкетерівським, таким привабливим у не надто далекі шкільні роки – Un pour tous, tous pour un – там навіть не пахло.
Все ж вважаю, що у дорослому активному житті найближче до дружби у її чистому значенні письмак був у тримісячних поуніверситетських військових таборах. Одного разу я почув від одного із рядових, що з групою інших допомагали ремонтувати танки у цій кадрованій дивізії, де розмістили табори, французьку пісню. Аж оторопів! Як виявилося ледь пізніше, там служили і вчорашні студенти університету, де військової кафедри не було і вони після закінчення мали відслужити. Інтуїція підказувала, що до chansonnieur можна підійти і познайомитися. Ми якось відразу відчули, що наші приймачі життя працюють на тих самих частотах, і відтоді, як тільки траплялась нагода, ми зустрічалися порозмовляти. Це була ситуація із приказки L’arrière-goût est déterminant.
Він був випускником романської філології одного з університетів Молдови. Інколи я розмовляв із ним своєю примітивною французькою. Теми коротких балачок були різними, переважно якісь плани. Улітку 1980-го це була також бойкотована багатьма країнами Олімпіада в Москві, смерть В. Висоцького, а ледь пізніше Джо Дассена, про якого я почув від нього. Мені було з ним надзвичайно цікаво розмовляти; я добирав від нього те, чого не мав у своїй маленькій інтелектуальній валізці. Оцей абзац і був би широким описовим і дуже щемним синонімом короткої дружби. Це і відчуття, з ким варто зближуватися, і очікувані приємність, взаємоповага, вдячність. Тут і без домішок, і обопільно.
Щодо дружби у певному значенні радянської, десь насаджуваної та дуже керованої, то наші щодення стосунки в таборах я б порівняв із почутим уже в Канаді словосполученням teamwork. Звучала вона виправдано, позаяк більшість завдань слід було виконувати колективно, в певному підрозділі. Це було не лише суперважливим елементом військового вишколу, але й запрограмованим формуванням соціально уніфікованих і лояльних членів суспільства. Це був інструмент знеособлення. “В нашем батальоне все равны:…”І вся оспівувана того часу дружба була саме такою. Це було, якщо фігурально, закладено в кошторис. Це була ідеологічна альфа та омега Союзу.
Чи не кожен, згадуючи службу-дружбу в радянській армії, переважно додає, що вона була ідеологічним уніфікаторм і національно-культурним бетонозмішувачем, узагальненим рядками шлягера “Наш адрес не дом и не улица, наш адрес Советский Союз”. Переважно якимось чистим бажанням обмінятися адресами, щоби при нагоді написати, там пахло рідко.
Закінчення буде.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.