Богдан Мельничук. Не один пес Рябко, або Що виходить, коли підписують до друку непрочитане

397

РЕПЛІКА ГОЛОВНОМУ РЕДАКТОРОВІ «БУКОВИНСЬКОГО ЖУРНАЛУ»

На обкладинці й на титулі «Буковинського журналу» з’явилися останніми роками в дужках тризначні цифри – від 100 до 114, що засвідчує кількість виданих упродовж мало не чотирьох десятиліть номерів часопису. Що й казати, цифри поважні: редакційна колегія та авторський актив журналу таки потрудилися. Я давній читач їхніх трудів, багато що заімпонувало й запам’яталося, від дечого залишилася прикрість, а то й розчарування.

Про  останнє не ділився ні з ким, поки, як-то кажуть, негативні емоції не перехлюпнулися через край. Маю на увазі те, що з’явилося після прочитання статті «Визвольна боротьба у творчій спадщині Ілька Гаврилюка», підписаної Оксаною Івасюк і Марією Тігай та обнародуваної в четвертому числі журналу за 2018 рік (с. 254–258).

Недовір’я до цієї статті виникло вже після прочитання її першого абзацу, який починається реченням: «Ілько Дмитрович Гаврилюк (1881–1947) – український письменник, сотник УГА, родом із села Спас, що на Коломийщині, навчався у Львівському та Віденському університетах», а закінчується словами: «Помер 7 січня 1946 р. у Тиролі, де і похований» (с. 254). Виходить, що І. Гаврилюк помирав двічі: раз у 1946-му, а вдруге – у 1947 році. Та й місце смерті і поховання письменника викликало закид: у сучасній українській мові його передають як Тіроль, а не Тироль.

При читанні наступних абзаців і сторінок статті, автори якої, на відміну від їхнього «піддослідного», чиї слова наводять: «У своїй творчості І. Гаврилюк описував те, що добре знав із власного життєвого досвіду» (с. 254), натрапляєш на таке, що недовір’я мимоволі переростає в обурення.

Річ у тім, що далі дует авторів приписує Ількові Дмитровичу Гаврилюкові твори, які він ніколи не писав – повість «Тернистим шляхом» і книгу спогадів «Велетень духа». У першому з них ідеться про бої з більшовиками частин Української Галицької Армії, у другому подаються мемуарні штрихи до портрета Симона Петлюри. Тут знову натикаємося на різні невідповідності: автори називають одне з міст то Тирашполем, то Тирасполем, а УГА – Українську Галицьку Армію двічі іменують УПА – Українською Повстанською Армією (с. 256).

Основний же казус навіть не в цьому, а в тому, що автором обох названих творів був не згаданий на початку злощасної статті Ілько Дмитрович Гаврилюк, а Ілько Іванович Гаврилюк – майже ровесник першого, але народжений не на Коломийщині, а поблизу міста Болград на Одещині, неодноразово бував у Чернівцях, залишив значно більшу творчу спадщину, в тому числі про українські визвольні змагання, аніж ті дві книжки, що дует приписав його однофамільцю Ількові Дмитровичу.

Перефразовуючи відомий народний вислів «Не один пес Рябко», можна сказати: «І не один письменник Гаврилюк Ілько».

Звісна річ, велика частка вини за таку плутанину заноситься на рахунок авторів статті. Але не менша – на долю головного редактора «Буковинського журналу». Адже якби він більш-менш уважно читав запропоновану авторами статтю, то не міг би не помітити, що на самому початку її йдеться про Ілька Дмитровича Гаврилюка, а в четвертій позиції «Літератури» значиться І. І. Гаврилюк, тобто, що мова про різних людей. Якби читав, та ще й уважно… А він дозволяє собі надсилати матеріали до друку, не читаючи їх. Підтверджень цього предостатньо і в четвертому числі журналу за 2018-й рік, і в низці інших.

Скажімо, є в цьому числі рецензія на книгу спогадів про Михайла Івасюка «Лицар слова», оприлюднену до сторіччя від дня народження письменника, яке виповнилося 25 листопада 2017 року. Має та рецензія назву «Не зраджений пам’яттю», але демонструє протилежне: поважний круглий ювілей тут перенесено на цілий рік: «У сторіччя від дня народження Михайла Григоровича у році дві тисячі вісімнадцятому…» (с. 287).

Багатолітній директор музею славетного композитора Володимира Івасюка і в одній особі головний редактор «Буковинського журналу» не може не знати точної дати народження свого колеги-письменника, але ж він не завдає собі труду прочитати те, що благословляє у світ. На цій же сторінці рецензії (287-ій) читаємо, що назву «книжці спогадів про Михайла Григоровича Івасюка» – «Лицар слова» – дано Василем Селезінкою, тобто, додамо від себе, тим режисером і тележурналістом, що помер за кілька років до виходу видання. Але він і мертвий зумів назвати згадану книгу, співукладачем якої став… головний редактор «Буковинського журналу». Чудеса, та й годі…

На подібні чудеса натрапляємо і в низці інших матеріалів часопису, зокрема у статті Петра Ляшука та Руслани Ляшук «І скальпелем, і словом», надто в тій його частині, що іменується «Софія Окуневська-Морачевська»: «С. Окуневська – також видатна (?) українська письменниця, її твори друкували в альманасі «Перший вінок», що з ініціативи Наталії Кобринської [,] при співпраці Олени Пчілки і за підтримки Івана Франка вийшов у 1887 р. у Львові (насправді, в Станіславові, нинішньому Івано-Франківську. – Б. М.) й був чи не першим у світі (?) збірником антології (?) жіночої творчості» («Б.ж.», 2018, ч.4, с.283).

Розстріляний більшовиками у 1921 році український поет Грицько Чупринка  став у «Буковинському журналі» Євгеном (2018, ч.4, с. 187), ювілейну статтю про Сидора Воробкевича, в тому ж числі (с. 272) позначають у підзаголовку не справжнім іменем і прізвищем письменника, а його псевдонімом – «До 115-ї річниці від дня смерті Данила Млаки», дебютну поетичну збірку Тараса Мельничука «Несімо любов планеті» (1967) там перехрещують на «Несімо планеті любов», а про її автора пишуть: «Тарас прожив усього 58 років, з яких майже половину провів у тюрмах, колоніях, зонах, «психарках» («Б.ж.», 2018, ч. 4, с. 238). Та невже «майже половину»?

Останні два приклади взято зі статті Марії Порох «Вклоняємося Князю Роси», де Шевченківську премію «присвоїли» (с. 238), де замість «автобіографії» фігурує «біографія, написана ним власноруч», а «зал заповнений дощенту» (с. 240–241). Так, так, не «вщерть», а – «дощенту». Біда тому залові…

Що вже казати про біди коректорського штибу: «в березові 1992 року» (с. 230) – замість «у березні». Чи: «почили (?) прокидатися», «ліквідація державних ЗМІ за паном Тименком, підписану (?) Президентом України», «дійсність куди суворіша і правдивіше» (?), «уроки… не минуле (?) намарне для поета». Все це – зі «Слова редактора» «Міняємо любов на передплату!» Звідти ж – координати: «передплатний індекс 30096, вартість на півріччя – 112 грн. 50 коп., на рік – 250 грн. Його (кого?) можна зробити (?) у всіх поштових виділеннях (?!) України» (с.4–5). Так, так – «у всіх поштових виділеннях».

А під «виділеннями» – підпис: Мирослав Лазарук. Так, то головний редактор «Буковинського журналу». Той, що не читає і себе після комп’ютерного набору, і багатьох інших. Той, що взагалі небагато читає. Бо ж, якби читав більше, то не плутав би ні Рябків, ні Ільків, ані інших, як мовили діячі «Покутської трійці», письмаків…

Підписування до друку без читання продовжилося й у 2019-му. Ось 2-ге число «Б. ж.» за той рік, а в ньому під рубрикою «Прочитайте дітям!» – добірка із тринадцяти віршів, названа (у «Змісті» й на чолі публікації): «Дмитро Калачик. Рибниця і Прут». Тут же супровідне благословення за підписом: Мирослав Лазарук, у двох абзацах якого автор добірки вже не Дмитро, а Микола Калачик, який «вивчив мову нашої дітвори», в якого «вчуваються й дотепи, і вміння говорити доступно – образно», який «вміє знайти підхід до того, хто завтра розбудовуватиме рідну Україну». А позаяк, на думку головреда, «найбільше снаги додають авторові дитячі вірші», то: «ми, чи не вперше, запроваджуємо рубрику «Прочитайте дітям». А в ній такі здебільшого вірші, що їх не те, що дітям, а й дорослим страшно читати.

 

Йвась раненько на зорі

З вудкою біжить в озерце,

Бо найкраще в цій порі

Рибка скаче у відерце (с.294) –

 

читаємо в одному з них. А в іншому:

 

Сів горобчик на калину

Відпочити на хвилину.

Став цвірінькати, стрибати,

Хоче, щоб його гойдати (с. 293).

 

Цікаво, як можна воднораз сидіти й стрибати? Ще  в одному вірші:

 

Ворона турботи не має:

Все карканням світ величає,

Щосили кричить, що й казати,

Не здатна щось ліпше нам дати (с. 295).

 

Що й казати: класика… графоманства, яку протегує та пропагує головред «Б. ж.»!

Під традиційною рубрикою «Поезії» він публікує вельми оригінальну добірку постійного свого автора Тараса Девдюка з назвою «Виїзди. Пісковий годинник готелю «Marriott», яка разом з усілякою всячиною покликана ощасливити читацьку масу таким творінням («Б. ж.», 2019, ч. 2 (112), с. 24):

«Правлінню Національної Спілки письменників України

Девдюка Тараса Григоровича

Заява

Прошу прийняти мене за власним бажанням у лави НСПУ – Національної спілки письменників України. Зобов’язуюся дотримуватися Статуту спілки, якою розумію як відстоювання державних інтересів України та її національних пріоритетів, присвячуючи цьому свої знання, талант і досвід.

Сьома ранку,

4 квітня 2019.

Девдюк Тарас».

Від подібного демонстрування оригінальності недалеко втекла авторка відгуку «Штрукс» (с. 274–275) на одну з книжок того ж Т. Девдюка пані Ярослава Перкатюк. З мовчазної згоди головреда Євген Баран в есе «Гуцульщизна, котрої не знаю» (с. 259–261) заповзявся продемонструвати своє знання карпатських діалектизмів («Тего дня горами пройшли з 50 кільометрів»; усьо;  памнєтаю; набуваєсє; п’єні; сам би сє застрелив і т. д.), безпідставно повернути Іванові Миколайчукові попередній варіант прізвища – Николайчук, покпити з покійного колеги («каламбурний виступ Пушика», який «нині вже бунтує не з людьми, а з Богом»), а надто безпардонно вколоти 90-річного ювіляра, найпотужнішого нині українського літературного діяча: «Для мене Гуцулія – се… [йде перелік двох десятків прізвищ. – Б. М.], ба, навіть флюгер Павличка зі Стопчатіва» (с. 260–261).

Можна наводити багато інших прикладів не дуже ретельного, навіть невідповідального редагування «Буковинського журналу» в попередні два роки. Яким він буде у році нинішньому – покаже час: жодне число, датоване 2020-м, ще не бачило світу.

м. Чернівці

“Українська літературна газета”, ч. 7 (273), 8.04.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!