Богдан Дячишин. Про прочитане, написане, пережите…

753

Таїна вічності любові (кохання)… У «Літературній Україні» (№ 5 від 13 березня 2021 року) натрапив щойно на оповідь серця Руслани Мельничук «Зорі не помирають. Вони падають просто у дощ». Справді, зоря пам’яті – це і є наша вічність, людино. Минуле не має права померти, йому під силу наснажувати людину благом сонцити, зернити майбуття. Пригадуєте, у Ліни Костенко:

 

Усе було, було й перебуло.

А ця любов – як холодно без неї!

Як поцілунок долі у чоло.

Як вічний стогін пам’яті моєї.

 

В житті найперше – це притомність духа,

тоді і вихід знайдеться з нещасть.

 

Людське життя незбагненне, і пошук істини в людських стосунках, осмислення любові (кохання), докази любові – за твердженням Манфреда Лютца («Блеф! Фальсифікація світу») – такі самі, як і докази існування Бога, бо вони «…є не природничо-науковими доказами, а чимось значно більшим». Не випадково Емілі Дікінсон зізналася: «Кохання – це все! І це все, що ми знаємо про нього». А ось думка професора Робіна Данбара: «Правда полягає в тому, що кохання є людською універсалією: воно властиве кожній культурі та кожній епосі… Насправді нам невідомо, ані що це таке, ані чому нам властиво закохуватися – ми навіть не знаємо, чи наше почуття взагалі має будь-яку схожість із тим, що переживають інші тварини…» Якраз ця біологічна історія й стала темою його книжки «Наука любові та зради». Безперечно, кохання людині дане Богом, а його сила й краса в кожному конкретному випадку залежить від душевного стану, виховання та внутрішньої інтелігентності закоханих. Саме Бог наділив кожну людину майже мистецьким талантом кохати, але з досвіду знаємо про мистецькі твори чудові, добрі й посередні. Хай там як, а мистецтво є мистецтвом, і цього ніхто не може заперечити… Тварини ж, на відміну від людей, наділені інстинктом любові, а не кохання…

Писати можна лише про те, що сам пережив – фантазії, вигадки ніколи не можуть заторкнути глибин людського серця, бо ж «Люди втомилися від вигаданих історій» (Алоїз Принц).

«Ми зустрілися поглядами, дотиками, голосами, думками, усмішками, криком і мовчанням. Моя сутність, моє Я, усе моє єство напружилось, як перед стрибком, а потім різко розслабилось, розм’якло, осіло. Це був ти… Ти говорив нам, ні, ти говорив мені, у тобі говорило все: очі, усмішка, погляд, серце тільки не вуста. То говорило щастя, яке хвилину тому могло стати горем (якщо б їхні дороги розминулися. – Б. Д.), тому здавалося ще щасливішим. Я змовницьки підморгнула вокзалу і поїхала з тобою у вічність». Очевидно, що Ви подумали:«Доторкнутись до тебе, немов обпектись» (незазначені тексти – фрагменти прози, поезії Руслани Мельничук. – Б Д.). Така правда життя! Вічність кохання. Бог живе у вічності. Для кохання, закоханих вічність тут і саме в ці моменти життя, які неможливо осмислити розумом – незбагненні ніжні порухи серця – і є вічністю. Життя ж має свої закони. Серцю не накажеш, але хай наші вчинки керуються думкою серця. Думка мусить випереджати дію. Та хіба міркуємо ми, коли кладемо стрілу на лук? Випущену стрілу неможливо зупинити! Стріла кохання…

Якщо хтось думає, що Іван Франко в оповіданні «Батьківщина» описує неправдиву історію, то він мислить хибно… Степан Процюк («Покинуті і воскреслі») у багатьох порухах своєї душі і серця, поведінці відтворює образ Франкового Опанаса Маримухи: «Сиджу за газетою, коли підвів очі, побачив її. Витріщив очі, мов сам собі не вірив… Минула година за годиною; у мене навіть не ворушилася думка, щоб іти кудись». І це все пережив Степан Процюк: «Кожен із нас так чи інак стикався з любовними залежностями… Між юними й молодими роками я теж пережив любовну залежність… Ніхто не може достеменно пояснити, чому ми закохуємося в саме те обличчя, чого пізніше робимо іконостас із саме тих рухів і жестів, чому забуваємо все чи майже все, попередньо нам дороге, заради саме тих брів або форми черепа… Будучи закоханим у свою однокурсницю, я навіть не помічав, як навколо витворюється енергетичний капкан. Мені тоді було поміж 19 і 20 літ».

Сам же я не можу до глибини порухів свого серця осмислити це, адже мені було дароване перше, єдине і вічне кохання… Коли ми йшли, то сонце усміхалося нам, а вітер зупиняв свій лет і тихо-тихо, майже пошепки, співав нам вічну пісню радості кохання. Коли ж вона віддалялася, то в порухах її єства я бачив незбагненне і вічне…

Кохання, дароване Богом, першим і останнім не буває – воно єдине і вічне: «Янгол сидів поміж ними. Сидів і не дихав, навіть боявся дихнути, аби не наполохати їх». А я пишу і плачу, ридаю серцем пам’яті: «Нуцко торкнувся Мициної руки, теплої і ніжної…, зашарівся, ніби вчинив щось недозволене» (Мирослав Лазарук, «Чорторийські марева-видіння» – про кохання Івана Миколайчука і Марії Карп’юк). «Ти завжди боявся раптового дотику рук / Й торкався: очима, очима, очима…» (Ірина Фотуйма, «Повінь одкровень»).

«Після зустрічі з тобою я справді почала писати вірші, багато віршів, світ тоді був заримований, як і моє кохання»…

 

Доторкнися до мене, як до рими перо,

На хвилинку, на мить, щоб життя

недаремно.

 

Такі моменти залишаються в пам’яті на все життя (вічність). І це стосується не тільки мене, а й кожної людини. Чому? Бо пам’ять – основа нашого розуму, тому вона слугує вічності й записується на скрижалях Єдиного живого Бога (Див. Екклезіяст 12:7).

«Ми сміялися, як можуть сміятися тільки діти, ми відчували таку повноту щастя, що аж небу передавалися наші емоції, і воно захлиналося від радості». Торкалася мого серця ніжна мить життя – ми завжди ходили вкупі, були щасливими дітьми. Я любив сміятися причинно й безпричинно. Хто здатен осмислити це? Її розумна й ніжна голівка якраз поміщалася в мозолистих долонях мого серця. Моя Леся («птася» – так я до неї звертався) була для мене в платтячку з весняної роси. Син завжди питав: «І за що тебе, мамо, так тато любить?» Зрозумів аж тоді, коли в нього народилася ніжненька дівчинка – «чудом чудесним» її називає.

Щастя… Кожен розуміє його залежно від часу й нагоди, залежно від потреби мати те, чого йому бракує тут і тепер… Декілька думок Сенеки: «Найвищої досконалості сягає той, хто знає, що може бути предметом радості, хто своє щастя не ставить у залежність від когось іншого… Нема у нас ні щастя окремого, свого, ані горя: живемо, кажу, спільно… Повчи мене, що щастя – не у тривалості життя, а в тому, як ним розпорядишся… Кожен наш задум хисткий, і нема такого щастя, яким ми могли б насититися». В одній зі своїх книжок я писав, що щастя – це коли хтось думає про нас, молиться за нас і поєднаний з нашим серцем невидимою духовною ниткою життя. Минув час, і життєвий досвід спонукав мене змінити свою точку зору. Людина так далеко відійшла від Божих законів (у швидкому світі технічного прогресу відбулося розлюднення людини), що мислителям неможливо виснувати всеохоплюючу формулу щастя. Я ж гадаю, що має право на життя й така думка щодо повноти щастя – це коли не стається того, чого не мало би статися.

«Був сильний дощ. Ти їхав у своєму авто… Назустріч виїхала вантажівка. Я кричала тобі: “Не їдь! Зупинись!”… Я прокинулась. Зачинила вікно. Сіла на диван і відчула, що тебе вже немає. Був сильний дощ…»

ЧОГО НЕ МАЛО БИ СТАТИСЯ!

«– Що це любов?

– Не думаю. Це щось інше, щось більше, те, що могло статися тільки з нами. Те, що буває тільки раз у житті, те, що ніколи не повториться».

Бувають моменти, коли й слова вже нічого не важать – відчуваєш лише вагу гіркої й болючої думки, сльози пам’яті, бо ж «…зорі не помирають. Вони просто падають у дощ…»:

 

Невже ж? Невже, кохана, нам не вічно жити?

І де межа життя проходить в попіл смерти?..

І вечір молитовно склав долоні зір…

(Богдан-Ігор Антонич)

 

«А з тих троянд, що ти мені дарував, мріяла пошити весільну сукню. Білу…» Мріялося мені через прочитане пережити ще раз прожите. Прожити ще раз перечитане: «Я думаю про тебе весь мій час. /…/ Чи ж неповторне можна повторити?» (Ліна Костенко). Бо ж платтячко з весняної роси не реагує на сонячне проміння, воно ж бо в моїй пам’яті – вічності мого серця…

«Моя душа з твоєю». Зорі нашої пам’яті не помирають: «Вони просто падають у дощ…» Пам’ять серця, нашої духовної енергії, віра у вічність кохання і незнищенність духу життя допоможуть нам жити і творити світ добра, любові – яскраво уявляти і здійснювати задумане…

Богдан ДЯЧИШИН,

лауреат премії ім. Івана Огієнка, доктор філософії, доцент

 

“Українська літературна газета”, ч. 7 (299), 9.04.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!