Богдан Дячишин. «Пам’ять – основа нашого розуму»

467

ДО 75-РІЧЧЯ ІВАНА КОРСАКА

 

Слухаю розповідь вельмишановного   Павла Юхимовича  Гриценка про творчість Івана Корсака (15. 09. 1946–7. 12. 2017) з нагоди виходу у видавництві «Ярославів Вал» першого тому повного зібрання творів автора, про знайомство з яким свого часу Михайло Слабошпицький писав: «Перше враження від нього: інтелігентність і майже виняткова доброзичливість». Цитую розмисли професора Павла Гриценка з пам’яті: твори виказують дуже багато. Іван Корсак стверджує істину давно відому, але яка нами дуже часто ігнорується. Велич особистості осягається великим багажем знань, якість випромінюється з тексту. Національна мовна культура слова – не  обкрадати себе, огранене слово, глибинний розмисел…

Саме ця розмова  спонукала мене ще раз прочитати  прочитане давніше, «Бо читати й не прочитувати, то не почитати» («Дистихи Катона»), заглибитися в історичну епоху, події якої залишаються актуальними для України й сьогодні: «Розгром Росії». – У кн. Івана Корсака «Імена твої, Україно» (худ.-документ. оповід. – Луцьк: ПВД “Твердиня”, 2013. – 300 с.). Є речі, які мусимо пам’ятати, а підростаючому поколінню українців нагадувати: «Нині ми вже вивчаємо історію України, але в пам’яті нашій усе ще домінує звук старих імперських міфів, на яких виховувалися покоління слухняних імперських “малоросів”. Комплекс меншовартості не дає сучасній молоді тверезо сприймати факти в потоці лжеінформації» (Євген Сверстюк, «Що ми? Чиї сини?» – У кн. «Імена твої, Україно»).

Зміїне жало підступних ворогів проникало в усі сфери пропаганди й зомбування населення: «Я не міг розгадати загадку: що сталося з великою кількістю етнічних росіян, чому вони так змінилися? Звідки взялася в них ця імперська агресивність, яка межує з чистим расизмом? Просвітив мене ґаспадін Свистунов. Виявляється, є “просто росіяни”, а є ще “росіяни України”. Ось ця друга група, яку в масштабах всієї України очолює Валентина Єрмолова, а на Західній Україні Алєксандр Свистунов, заражена бацилою імперського шовінізму» (Теодозій Старак. – У кн. Богдана Дячишина «Теодозій Старак: хрести й труди земного життя»).

Після 1654 року російський цар  не виправдав надії України, «умовлявся з Польщею про поневолення козаків», наказав будувати в Києві фортецю, щоб залякувати й тримати народ у ярмі: «Та зрада підступної Москви явна у всьому, вона готує нам ярмо, насамперед, домашньою, громадянською війною, тобто нашою власною зброєю» – мовив Іван Виговський на нараді з козацьким генералітетом. 16 вересня 1958 року під містом Гадяч з його ініціативи була підписана угода з Річчю Посполитою, яка передбачала входження України як складової федерації під назвою «Великого Князівства Руського» зі збереженням всіх вольностей українців (шведський король визнав незалежність України).

«Тим часом велика Московська армія (більш ніж 150 000 чол.) на чолі з Олексієм Трубецьким почала вторгнення в Україну на допомогу Ромодановському навесні 1659 року. До московського війська приєдналися деякі козаки – вороги Виговського в громадянській війні – на чолі з новопризначеним московитами “гетьманом” Безпалим. За деякий час загін Ніжинського полковника Гуляницького напав на обоз армії Трубецького та, відступаючи, зненацька захопив м. Конотоп. Попри погрози та умовляння зрадити Виговського, Гуляницький відмовлявся та з чотирьохтисячним загоном козаків боронив Конотопську фортецю…» (Вікіпедія). І ці варвари увірвалися на вулиці містечка Срібного: « – Все живе й що ворушиться – ваше. І все неживе й цінне – теж ваше. Але тільки на дві доби. Україна велика і попереду у нас здобичі куди більше».

Боже, що ж це творилося в Україні… По сей день діють  засіяні паростки зла, роз’єднання, які затьмили незрячим і сіромашним політикам крихтинки розуму:

 

Оце єднання в слові та у крові,

оце єднання дай нам днесь!

Не просим, Боже, вічної любові,

але єднання, що сильніш над

смерть…

Ірина Калинець,

«Шлюб із полином»

 

«…На місце бою під Конотопом, у район Соснівки, полки Івана Виговського прибули з маршу й одразу ж, навіть хвилини не перепочивши, атакували головні сили». Військове мистецтво козаків, чітке виконання наказів Івана Виговського, бо всі знали, що «завше врівноважений гетьман не потерпить найменшого нехлюйства чи відхилення від наказу», вчасно на ворога «вдарив гетьманський резерв разом із кримськими татарами» – це сприяло тому, що «Цвіт московської кінноти загинув за один день…» Похоронні дзвони переляком вдарили в одночассі над Москвою, і «цар Олексій у жалобній одежі вийшов до народу…»

Сановитий князь Семен Пожарський у полоні поводився нахабно і брутально. Гетьман порадив козакам віддати його татарам. Зухвалість і думка про те, що його відіб’ють московити або викуплять, не зупиняла мастака на «розкішні» матюки: «– За довгий язик відповість короткий розум та нерозважлива голова…

– Заберіть… це, – відштовхнув  той бридливо закривавлену голову, на якій ще востаннє смикалися повіки».

Ось такий «Розгром Росії», який має послужити наукою для сьогодення!!!

Після бою загиблих козаків з обох сторін поховали в одній братській могилі, а на її місці поставили церкву на честь 40-ка мучеників Севастійських: «Що діялось в світі, / Чия правда, чия кривда, / І чиї ми діти» (Тарас Шевченко, «До Основ’яненка»).

Живемо в хаосі одиничок і нулів. Майже загубивши свою ідентичність,  денаціоналізоване населення гадає, що держава – це організм для споживання, забуваючи про те, що народ мусить будувати Україну своїми руками. Сучасна молодь схильна до читання строгих, спрощених текстів, бо в інформаційному переситі (в день людство одержує 5 ексабайтів [5*10^18] інформації) не знаходить часу для читання високої і об’ємної прози з надмірно деталізованими описами подій та обставин, бо це вимагає надзусиль душі і серця. Від цього й усі наші проблеми: людство втрачає здатність мислити. У книжці «Майбутнє, якого ми прагнемо» (Упорядник і відповідальний редактор Вахтанґ Кебуладзе. – Темпора, 2020) Володимир Єрмоленко стверджує: «Просвітницька апокаліптика вказує на те, що людство безнадійно тупіє, ми живемо в епоху тотальної деградації, і людство самоліквідується від тріумфу масової глупоти».

Хоча міняється все, та правдиве слово зостається навіки… Тож хай добротне слово Івана Корсака освячує дорогу правди для вдумливого читача: пам’ятати про минуле, шанувати сьогодення, вірити у майбутнє. Думаю, що саме книжки з такими коротенькими оповіданнями здатні заохотити молодь до читання. Сенека говорив, що ніщо так не тішить, як вірна дружба. Це істина. А дружба з книжкою і радує, і збагачує нас знаннями, повнить душу добром, любов’ю. Добротна, розумна книжка запрошує нас до співпраці з автором, заохочує душу (дух) трудитись, а мозок працювати, критично мислити, щоб ми не були рабами чужих думок: «…Кілька століть поспіхом перегортали сторінки російські історики, слинячи пальці, сторінки про бої під Конотопом»…

 м. Львів

 

“Українська літературна газета”, ч. 18 (310), 10.09.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!