Богдан Червак. Олена Теліга: Боротися за Україну, жити для України!

274

ВИСТУП БОГДАНА ЧЕРВАКА, ГОЛОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ, НА ЧЕСТЬ ВІДЗНАЧЕННЯ ДНЯ ПАМ’ЯТІ ОЛЕНИ ТЕЛІГИ ТА УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ, ПОЛЕГЛИХ У БАБИНОМУ ЯРУ

Справді сьогодні дуже знаменний день – третій день, коли українці вшановують пам’ять героїв Небесної сотні. Шість років тому неподалік від цього місця, на Майдані, відбулися події, які, можливо не змінили державу, але очевидно, що змінили багатьох українців.

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Долучайтесь до УЛГ у Telegram!

А 21 лютого 1942 року в Бабиному Яру загинула Олена Теліга, а також кілька сотень учасників похідних груп ОУН, які на початку війни, зокрема, в 1940-41 році, в жовтні, прийшли до Києва, як тоді вони говорили – «творити українське життя».

Дуже знаменно, що ми відзначаємо цей день і вшановуємо пам’ять Олени Теліги також у цьому приміщенні. Чому важливо, щоб ми вшановували пам’ять українських полеглих у Бабиному Яру? Коли у 1992 році провід ОУН встановив пам’ятний хрест на честь Олени Теліги і її соратників у Бабиному Яру, то абсолютна більшість громадян України, українців, жителів України, не знали, що у Бабиному Яру поруч із жертвами Голокосту поховані українці, зокрема українські націоналісти, а з-поміж них – Олена Теліга.

І от, починаючи з 1992 року, докладалося дуже багато зусиль і українською інтелігенцією, і організацією (тут присутні люди, які були долучені до цього), щоб відновити історичну справедливість щодо Олени Теліги і щодо українських жертв в Бабиному Яру.

Впродовж багатьох років говорили, що Бабин Яр – це місце Голокосту, це місце, яке має бути вшановане євреями, українців тут не було, а коли ми доказали, що тут похована Олена Теліга, то виявилося, що «як же це так – ми будемо вшановувати не лише українців, а українських націоналістів?!»

Ми кожного разу говорили, здається, очевидні речі: що Бабин Яр – це українська земля, і що незалежна Українська держава має гідно шанувати усіх, хто тут загинув. В тому числі і євреїв, українців, ромів – усіх людей різних національностей, які загинули у Бабиному Яру.

Але є одне «але», на якому ми як українці постійно будемо наголошувати: коли у 1941-42 роках євреїв знищували тільки тому, що вони євреї, і це є злочин, це є великий злочин, то українців знищували – зокрема Олену Телігу і членів похідних груп ОУН не за те, що вони українці, а за те, що вони хотіли Української держави.

1941 рік. Київ окупований нацистами. Сюди приходить Олена Теліга і приходять похідні групи ОУН – молоді люди. Як правило, більшість з них були на заході в еміграції, і вперше зіткнулися із дійсністю, яка, з одного боку, віддзеркалювала період радянської окупації, а тепер вже в реальному житті віддзеркалювала німецьку окупацію.

І ось вони беруться за роботу, яка, на перший погляд, виглядала і дивакуватою, а, можливо, і непотрібною. Вони казали: «Ми будемо творити українське життя!» На практиці це означало, що вони бралися за видання українських газет, українських журналів. В 1941 році у Києві газета ОУН «Українське слово» виходила щодня накладом 40-50 тисяч примірників. Я думаю, що за добу відновлення незалежності ми не мали видання українською мовою, яке виходило б таким накладом. Відкривалися українські церкви – люди побачили, що службу Божу можна правити українською мовою. Засновувалися різноманітні організації, які опікувалися полоненими – скажімо, український «Червоний хрест».

Виявилося, що, коли більшовики відступили, а німці прийшли, не було кому опікуватися елементарними потребами в Києві – це опалення, це їжа. Тоді вони їздили на околиці і привозили до Києва продукти і дрова, бо Київ замерзав. У нереально важких умовах їм вдалося зробити набагато більше, ніж нам для цієї України, якій ми присвятили своє життя. Тому, коли починають сьогодні нарікати, що важко, складно, розчарувалися, то я завжди в приклад ставлю Олену Телігу і це покоління українських націоналістів, яке не розчарувалося, яке не впало в апатію, яке використовувало будь-яку можливість для того, щоб «творити українське життя».

Коли ви читали Уласа Самчука (теж, до речі, «антисеміта», теж «заборонити» – вже сьогодні), його спогади «На білому коні» теж дуже цікаві, бо там йдеться про Олену Телігу. В переписці Самчука з Телігою, а також в розмовах з нею, є одна провідна тема – вона весь час просила Самчука, щоб він хоч на один день забрав її з Києва до Рівного. А знаєте для чого? Щоб вона могла поїсти. Вона дуже хотіла поїсти. Очевидно – молода жінка, енергійна, багато працює, а в Києві не було що їсти. І це мучило Уласа Самчука – що він так і не знайшов можливості, часу, привезти її до Рівного, щоб вона могла просто поїсти.

Уявляєте, які важкі умови були тоді для тих людей?

Але я розумію, що ви сьогодні зібралися для того, щоб вшанувати поетичне слово Олени Теліги. Хоча німці розстріляли Олену Телігу не через те, що вона була поетесою. Їм було байдуже до її творчості. Її розстріляли тому, що вона була націоналісткою.

Так от, коли йдеться про поетичний вимір її життя, то це теж унікальна постать. Ще при житті твори Олени Теліги публікувалися в кращих антологіях європейської поезії. Тобто, вона була окрасою не тільки української поезії, а й європейської літератури. І це при тому, що написала вона заледве 38 поезій і одне оповідання, а стала класиком української і європейської літератури. Кожна її поезія – це шедевр. Кожна її поезія – це неповторність, і очевидно, що багатьох людей це захоплює.

Але коли прийшлося у лютому 1942 року робити вибір, вона свій вибір зробила. Провід ОУН знав про те, що у Києві будуть арешти, і докладав зусиль для того, щоб Олена Теліга виїхала з Києва.

Полковник Андрій Мельник з цією місією прислав до Києва Олега Ольжича, який мав переконати Олену Телігу, щоб вона разом з чоловіком покинула Київ. До речі, це був наказ. Прохання можна не виконувати, а накази виконуються. Вона цього наказу не виконала. Вона сказала, що я цього наказу не виконаю і вдруге я з Києва не поїду. І пояснюється це дуже просто: я не можу у своїх поезіях, у своїх творах закликати до жертви, закликати до необхідності жертовного служіння Україні, а на ділі робити протилежне – я тоді просто не буду поважати себе.

Це були дуже сильні аргументи, і Ольжич не наполягав.

До речі, вже після війни Андрію Мельнику дуже багато діячів української еміграції закидали те, що він не зрозумів, хто така Олена Теліга, хто такий Олег Ольжич, і послав їх з похідними групами ОУН до Києва. Тобто, вони вважали так, що треба було зберегти життя і Ольжича, і Теліги, і якби ці життя були збережені, тоді ці постаті, ці люди на ниві української культури, української літератури, зробили б набагато більше, ніж те, що їм вдалося зробити під час Другої світової війни. І Андрій Мельник їм дуже просто відповідав – він говорив приблизно так: це можуть говорити лише ті, хто не знав Ольжича і не знав Олени Теліги; я міг їм сказати про це, я міг їм дати наказ, але вони б все одно мене не послухали. Тому не було сенсу, не було потреби їх переконувати, що коли почалася Друга світова війна, треба іти у складі похідних груп за Україну.

Він наперед знав, що вони би його не послухали – це був їхній шанс.

Ще одна важлива деталь. Коли ви читаєте поезію Ольжича і поезію Олени Теліги, то у Олени Теліги є провідний образ, який вона використовує через слово – «грань». Вона весь час «на грані» – «перейти грань», «зупинитися біля грані» і т.д. Тобто, вони – і Олена Теліга, і Олег Ольжич, відчували свою смерть і не боялися цього. Вони не боялися про це писати, і вони не боялися подивитися в очі смерті, коли це потрібно було зробити. Таких сильних і цілісних постатей в українській літературі і в українському суспільно-політичному житті важко знайти. Для прикладу – великий український поет Євген Маланюк. Він так само, як Ольжич і Олена Теліга, мав шанс разом з похідними групами прийти до Києва, прийти в Україну, але він цього не зробив. Великий ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов, на творах якого і постав Ольжич, і Теліга, і ціле покоління членів ОУН – він всю Другу світову війну просидів у Лондоні. Хоча цей шанс – шанс повернутися в Україну, був для кожного, але не кожний зміг скористатися цим шансом. І пояснення дуже просте – тоді всі вони дуже добре розуміли, що їх чекає в Києві, що їх чекає в Україні.

І насамкінець – це те, що я говорив у Бабиному Яру, і що мені болить. Коли у Києві відкрили пам’ятник Олені Телізі, то в мене виникло таке полегшення на душі – мені здалося, що нарешті Українська держава, українці відновили історичну пам’ять стосовно Олени Теліги. Пам’ятник стоїть у Бабиному Яру – дуже важко нам це давалося, але врешті-решт держава в такий спосіб вшанувала свою доньку, віддає їй належне, і вже не треба боротися за історичну пам’ять чи історичну правду.

Але не так все насправді є. Вже сьогодні деякі єврейські організації, громадські організації заявляють про те, що вони хочуть у Бабиному Яру побудувати меморіальний комплекс жертв Голокосту, і в цьому меморіальному комплексі місця українцям не повинно бути. Так, наче це не наша земля, і як вони собі захотіли, так вони і зроблять. І коли я почав наполягати, що така концепція, коли Бабин Яр буде асоціюватися виключно із Голокостом, і в такий спосіб будуть зневажені українські жертви, не підходить, і ми з цим ніколи не змиримося, то один із діячів мені написав такого листа: «Так, Богдан Червак: по-перше, ти не повинен на цьому наполягати, бо суспільна опінія в світі стосовно Бабиного Яру вже сформована – Бабин Яр у світі не асоціюється з українськими жертвами, а виключно з Голокостом. По-друге, якщо ти так будеш наполягати, щоб Українська держава так вшановувала і Олену Телігу, і українські жертви в Бабиному Яру, то в цьому меморіальному комплексі буде місце Олені Телізі і українським націоналістам». І він мені описав, як це буде: буде стояти Олена Теліга, рукою запрошувати євреїв у Бабин Яр, а поліцаї з пов’язками, з автоматами будуть вести їх. Розумієте, мене це обурило і вразило. Ми пережили два Майдани, ми переживаємо російсько-українську війну, і на нашій землі ще нам дорікають, і в такий спосіб нас зневажають!

І це є велика проблема. Дивіться, вже 24 серпня ми будемо відзначати 30-ту річницю Незалежності України, але ми поступово перетворюємося із господарів цієї землі у якусь національну меншину. Москалі в нас забрали Крим і забрали в нас Донбас. Поляки і євреї вчать нас, яких героїв шанувати, а яких героїв ми не повинні шанувати. Мадяри нам кажуть, будуть вони вчити українську мову, чи не будуть вони вчити українську мову. Практично всі сумісні держави – наприклад, Румунія – мають до нас якісь територіальні претензії. А у нас навіть забирають право про це говорити.

От що означає відновлена Українська держава, яка відзначає 30-літній ювілей! Ми не повинні цього допустити, бо українці є господарями на своїй землі, і українці мають шанувати свою мову, шанувати своїх героїв, і ніхто інший не має їх повчати.

Бо якщо ми так не будемо ставити питання, то виникає інше питання – а для чого тоді українцям своя держава?

Бо коли ми у 1991 році ми відновлювали свою державу, то ми відновлювали її для того, щоб українська нація, український народ почувалися в ній повноцінними господарями, бо держава є найкращою формою суспільної організації, де українці можуть виявити свої кращі потенційні можливості, творчі можливості. Коли цього немає, то нам цієї держави не потрібно – це чужа держава.

Тому приклад Олени Теліги – це є приклад того, як треба тримати хребет, як не можна ставати на коліна, як треба боротися за Україну, а для нас – як треба жити для України.

 

“Українська літературна газета”, ч. 5 (271), 13.03.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у кіосках «Союздруку»,  а також у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!