СПОВІДЬ ПІСЛЯ СМЕРТІ ПЕТРА
Може, я не все знаю, все ж, як на мої міркування, Петро Сорока залишиться в пам’яті нащадків великим праведником й недооціненим мистцем, який все життя тягнувся до світла. Тепер його нема – і це велика втрата. Оцінка його багатогранної творчості – ще попереду, але вочевидь, що це був справжній українець з потужним зарядом правдолюбства. Таке враження, що він й не помер та продовжує впливати на літературні й загалом світоглядні вектори розвитку. Однозначно також, що Петро, ну, може, й не сам себе зробив, але як особистість сформувався завдяки великій душевній праці. Попри досить таки дружню близькість Петро, навчений непростими стосунками між письменниками, не був аж такий відкритий, й тепер вже я мимоволі, може трохи й вимушено, проявляю свій скритий еґоїзм й пишу не так про нього, як про себе. Мій спомин не претендує на вичерпність, тому заздалегідь перепрошую за обмаль повноти, чи й переконливості в арґументації. Кожний сприймає іншого через себе: буду писати, як вже лягло на душу.
Мене настільки вразила смерть Петра, що внутрі якось ніби щось обірвалось, я наче образився на нього: надто невчасно пішов з поля бою – ми ж тільки почали по-справжньому розкручувати українську справу, вже й не кажу про літературу!..
В 1974 році заочник Богдан Чепурко після успішної втечі від КГБ зі стаціонару захистив дипломну за творчістю Михайла Коцюбинського (керівник Іван Денисюк) і до свого 25-ліття став дипломованим спеціалістом. 1975 року придипломилась і дружина. На той час я встиг перевестись з Добрих Вод (Добриводи) вчителем української мови й літератури у Збаразьку середню школу №3, й відтепер ми їздили разом з Марусею в райцентр – моя половина опанувала кар’єру журналіста. При районній газеті була літературна студія, яку відвідував й Петро Сорока, тоді початківець, а згодом знаний письменник, викладач, колекціонер творів мистецтва. Пригадую також приїзд із Борисом Демківим (завдяки якому я влаштувався на Збаражчині) одного із секретарів СПУ Івашка Солдатенка – наскрізь фальшива фішка у літпроцесі, типовий совок. В кабінеті редактора Дерейка мене „прорвало”: зважився прочитати чи не антирадянський текст, власне так звану „Поему про вірш”.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
У гоні вулиць, в суєтні,
До крику б’ючись в узголов’я,
Летів на спаленім коні
Маленький вірш, облитий кров’ю.
Ти не одна, ти дві – кричав.
Вона сміялася до нього.
Вона була моя печаль:
Пів чорта в оку, чорт у бога.
Їм бився в очі маскарад,
Сичали рейки, як гадюки.
Ламались манекену руки
У муровиську серенад.
Всі пори літа ув одну
Перемішалися картину –
Так, ніби вдарив хтось дитину
Об несподівану труну.
Маленький віршик у труні –
Цей страх болів біліше ночі…
І я коневі шлях толочив,
Щоб не вмиралося мені.
Але, як блискавка між хмар,
Так смілість блиснула у страху:
Вже краще я тебе на плаху,
Ніж понесу на цей базар.
Ми ще скопитимо дорогу
І помсти вип’ємо сповна.
Ніщо мене вже не спиня –
І навіть вість про перемогу.
І я сміявся, ніби знав,
Що там, за рогом, куля ката
Чекає кров’ю обілляти
Мене, і вірша, і коня.
1974 – 75 роки
Вісім строф створили ефект бомби… Згодом це мало певні наслідки, але оскільки я не був партійним, все, що мені могли зробити, – не пустити до „лав” тодішньої СПУ. Як вже знаємо, Петро тоді був школяриком, і його в кабінеті не було. Аж 1990 року мене начебто напів прийняли до Спілки, але довідався я про це в дев’яносто другому чи третьому. Як міг, просував у письменники подругу: звісно ж, не без могоричів – 1982 року вона стала автором „Сонячної музики”, а згодом і членкинею „Союза пісателєй”. На той час нас сватали то в Херсон (таке собі заслання), то в Тернопіль – аби спекатись незручно протирежимних осіб. Мова більше про мене, бо Марії обіцяли сяку-таку роботу, кар’єру і навіть так звану творчу майстерню для прожиття – зате я мав би бути десь дуже неблизько… Петро Сорока ще тільки починався, був скромним – і мене особливо не вразив.
Впритул ми зійшлись уже в Незалежній Україні після публікації його „денників” і моєї співпраці з Валерієм Іллею, котрий не тільки відновив на сучасному рівні засновану ще за життя Шевченка „Основу”, а й ініціював створення цілого напряму в нашій літературі та видрукував (втретє для мене!) в трьох перших числах часопису моїх „Українців”. Одне слово, ми працювали паралельно, але не мимобіжно. Тут до речі згадати трохи робочого або ж щоденного. В якомусь із „Денників…” П. Сорока зразу після Христа згадав й мене, мовляв „міцний поет”, але має одну „хибу”: друкує все, що написав у житті. Ну що тут скажеш! Якби йшлося про кількість, то я мав понад 500 поезій ще в 1975 році, тоді ж М. Чумарна рівненьким почерком вписала їх під моїм контролем в грубезний зошит за вкраїнською абеткою, і той зошит зберігся… Мені дуже шкода, Петре, що Ти не дочекався моєї „Дивини”. В ній я не даю коментарів, не датую і не вказуюю місць написання: вірші самі мають говорити за себе й бути самодостатні! Якщо б який не сприймався сам по собі чи як частина цілості – викинув би без жалю. Композиція добре простежується, головне ж цільність, динамічно космогонічне тло й сподівано-несподіване, може, й оксюморонне розмаїття: книжка мала б читатись з насолодою, не втомлювати й не набридати, а ще ліпше – інтригувати. Про це ми вже не погутаримо, на жаль. Все ж, Богу дякувати, що ми таки не розминулись у цьому світі, а стосовно кількості-якості переповім реальні історії з моєї літературної практики. Восени 2011 року приніс я у редакцію „Дзвону” втричі скорочений текст – етюд готувався в 11 – 12 спарене число. Коваль й Дідула читали паралельно: попередній варіант був, може, й не гірший і вже підписаний до друку, але новий – пружніший і з усіх поглядів набагато кращий. Редактори мовчки перезирнулись: не кожний здатний на такі самовкорочення!.. За бортом впорядкованого мною й згодом оприлюдненого трикнижжя різних жанрів залишилось дві третини написаного… Книжечка „Лірика”, видана 2009 року, безжально стиснута мною до потрібного обсягу та якості. Не раз через десятки літ після написання сотворене відсіювалось, вкорочувалось, редагувалось, а то й переписувалось наново, хоч з іншого боку: для кожного поета всі вірші – направду, як діти. Що ж, дітей треба плекати й виховувати! Наш Сорока білобокий типову „хибу” загледів недаремно: він завжди шукав тенденцію, й ревно дбав за якість літератури. Я ж зробив для себе корисні висновки – ще більш вимогливо стежив за якістю й строгіше відбирав до друку написане. Пригадую, десь тоді, в липні, ми з друзями на двох машинах „рвонули” по Закарпаттю, Чернівеччині та гірській Івано-Франківщині. Облазив не одну полонину й гірське озеро. Написав ледве чотири (!), але сильних вірші, хоч „вражень” осіло в душу чимало. Попри косметичне редагування – основу не зачепив: всю квадригу хотів би видрукувати, а все ж, Петре, як проживу ще, хто його зна!.. Ото ж бо! У серпні й жовтні двічі побував у Гребенові на Сколівщині – біля Тухлі та Маківки, в яких шукав героїзму ще в другій половині шістдесятих років минулого століття… Розпитував всячину, зокрема й про Гасина, начальника штабу УПА, який тут переховувався у п’ятдесятих. Написав два чи три вірші про нього, Бандеру й Шухевича в зв’язку з Гребенівим та околицями… В серпні – листопаді понаписував більше, але в якийсь момент здалось, що слабше. Низку поезій жорстко переформатував: скоротив, підзарядив енергетично, бо кому потрібні наші дзеньки-бреньки й страсті-мордасті… Викинув сліди песимізму й розчарувань. Звісно, що й тематично-проблематичний контекст модифікувався! Отож, Петруню, правда як достовірність, не кажу про справедливість чи й пра-знання, геть в іншому: бери глину, з якої Бог ліпив людину, стискай в долонях, щоб вода з текстів бризнула, – от тоді й довідаєшся, як пише Чепурко. Тут можна було б згадати моє гостювання в Петрикові: Галя з чоловіком творили справжні кулінарні шедеври, хоч головними були розмови й читання нових поезій, в яких, між іншим, я хвацько римував „Павуляк – переляк” ну й таке інше. Тут між іншим зауважу, що Петро сягнув своєї творчої сили в сорока-п’ятдесятилітньому віці і не збавляв, а таки нарощував потужність аж до власної шістдесятки й передчасної кончини. Ясно, що ми не могли не співтворити: я друкувався у його виданнях. Він поміщав рецензії на мої книжки, зокрема й на мій гумор. Я вчитувався в його твори й писав рецензії. Не буду тут переказувати наше листування чи писати про світоглядну близькість, ба й тотожність етично-естетичних чи й теософсько-філософських векторів. Наше посутнє зближення склалось не надто й мирно чи відразу, але наприкінці часів мав би початись новий період в наших творчих взаєминах. Ось як Петро реагує на моє трикнижжя в приватному листі: „Дорогий друже Богдане! Завжди любив твоє слово й читав з нестихаючою цікавістю, але ти так багато пишеш, що я не встигаю за тобою. Й ось відкриваю „Книгу перетлумачень” і „Бручевицю” й ніби прочиняю двері в якийсь майже незнаний мені, безмежний світ. Безліч дивовижних відкриттів. Суцільний шлях подивувань й осяянь. Яке диво має Україна й зовсім тим не переймається. Можна нарікати, але це нічого не дасть. Будемо надіятись, що воздасться за працю й талант у майбутньому, в прийдешніх віках і на небесі”. Петро помер несподівано. На той час я був у селі, не було покриття мережі я рвонув на асфальт й там мене видзвонили та повідомили сумну новину. Ось вірш, написаний тоді ж.
ПРОЩАЛЬНА
Петрові Сороці – на той світ
Сто раз на вічність помираю,
Лечу у безвість раз у раз.
Прощай, прощай, мій рідний краю,
І ти, любов моя, прощай!
Вже я між зорями літаю
Понад твої й мої літа –
Люблю тебе, мій рідний краю,
Й за що, Вкраїно, не питай!
Усім, кого з жалем лишаю,
Частинку серця я лишив.
Прощай, прощай, мій рідний краю,
Хоч, може бути, я й не жив.
У вирій мчить душа крилата,
Курличуть пісню журавлі.
Прощай, Петрова наша хато,
Прощайте, Петрики – Бучач – Тернопіль сумні!
5 червня 2018 р. на десятому кілометрі
траси „Бучач – Тернопіль”
Петро Сорока – велика, щедро обдарована й головне вкраїнська постать: його ніким не заміниш! З ним я спілкуюсь і після смерті, але в земному житті не вистачає його живої і жвавої присутності.
“Українська літературна газета”, ч. 13 (279), 3.07.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
Прокоментуєте?