Ти прийшов у світ не так собі й не за так собі, а щоб зробити його кращим. Розмовляєш із каждою травинкою, листочком, пташкою і комашкою, але найбільше з небесними силами: стоїш, задерши голову й спостерігаєш, як хмари переганяють одна одну й не так розказують, як показують правду живих образів та подій: краєвиди земної і неземної природи, а там, тут, всюди краса, що й в казці не розказати, пером не описати й пензлем не змалювати – вони живі, аж світяться неповторним сяйвом, розмовляють з тобою, а ти з ними. Хочеться, багнеться показати їм небо своєї душі: красиве, неповторне. Душа радіє – рай діє на видноколах доль, а Діл і Жемчужна хитають кронами й шумлять своєю мовою про незабутні барви літньої зваби – й летять за небокрай, і зупиняються аж там, де сидить на престолі Творець Неба й Землі, обнімає зелений шум та й каже: „Це добре!”.Знаєш, що й неділя – твоя робота, свято тонших матерій. Нині не женеш худібку в поле, не підмітаєш подвір’я, не рубаєш хмиз, не громадиш сіно – а все ж щось внутрі працює на повну силу і так потужно та невтомно, що відчуваєш себе столицею всього світу, центром світобудови. А хмари пливуть та й пливуть, міняють свої обличчя, і творять такі зудари світла й тіні, такі риси й образи липневої днини, що всі на світі стають щасливі. Стоїть в очах свята неділя – світлий день преображень і переосмислень. В ній хочеться помістити весь божий задум в радісних перегуках пташиного співу, любкання й хлюпання лагідних вод і ледь чутного шуму крові в міжребер’ї та в передсерді. Ранком схоплюєшся з постелі, вмиваєшся золотим променем сонця, бризкаєш водою з великої миски собі за пазуху, кидаєш туди байду хліба й бігом до ближчого лісу. Нема привабливішого щастя, як без нікого, з усім видимим і невидимим у лісовому царстві мандрувати хащами й полянами в неділю-рано, коли ніде й ніхто ще не виткнувся з бодай якоїсь хати, хіба що грибочки з-під вторішнього листя висунули малі голівки й дивляться на тебе, як заворожені. Статечно міряєш кроками лісові галявини, слухаєш-наслухаєш дивного шуму древніх дубів, здригаєшся подумки на пару з осиковим листком на тоненькій гілці, переймаєшся розкошами найменшого росточка, що дрожить-схиляється долу під срібними росами, хвилюєшся таємною перекличкою незнаних істот в темних глибинах діброви, й тебе проймає наскрізь незнаний трем великої живої спільноти – особливо, як зиркнеш в Глибоку Дебру – темний провал з напів обваленими кручами – й із дна того яру зідхне темно-тьмуща паща, може й самого Змія – у такт чогось підземного-надземного, під шелест гадів, що стрімко в’ються по ніжно шершавих листках крізь шемрання джерельних вод і гомін рясних потоків. В душі народжуються, а то й пригадуються зримі картини творення світу, й усе це відбувається з твоєю участю, бо інакше й бути не може: ти ж прийшов творити цей світ, бути його послом на тих інших обширах світобудови, домовлятися зі світовими силами про лад і порядок у Всесвіті. Не відаєш жодного страху – цей ліс твоя душевна спадщина, й ніхто не забере в тебе цієї великої краси: ти дружиш тут із кожною полянкою, любиш припасти губами до кожного джерельця, або й сховатись в гущавині й підглядати, як тягнуться пити джерельну воду зграбні косулі зі своєю зворушливою малечею й клаповухі зайці з вічно витріщеними оченятами. Йдеш, тягнешся до знаних грибовищ, горнеш цілу купу тих, що падуть з дощами й тих, що ростуть після дощів. Сідаєш на пеньку, чистиш маленьким ножичком ще й приговорюєш з веселим сміхом: „А, це ти, козарику королівський? Вдався на славу, цізорику! Підчищу трішки, мій чепурненький, – іди сюди, не бійся! Аж ось, дідище старезний, та ж це справжній білий: дворянин, еліта, а тримається як – вроджений ґонор, аристократ! А ви куди – на спацер зібралися, чи не на танцюльки? Ще й капелюхи вгору позадирали? Ах, ця невдячна гілляка притиснула сердешних! О, панночко голубінко, ґратулюю – кажіть па-па слимачкові: щось він дуже присмоктався! Сусід Бішко теж охочий до прогульок, якось підслухав тоті перемовини з мешканцями лісових дебрів й не надивується, подумки спльовує: „Тьху-тьху, щоб не врікти – виродився небора!” Гугнявить, сопе, свистить словами. „Бо то куда? Йду стежков, чую, щось жебонить. Звір не звір, птах не птах, прислухаюся: якесь мале-миле. Аж по мні мороз пішов! Та ж то ліс, що тут бахурові робити в таких гущаках: тут хіба лис пролізе. Тьфу на тебе! А воно в самім кублі шваркотить собі та й шваркотить. Трохи й страшно стало: може, то лісова душа? Додивлюся! А вже розвиднілось – темрява шарахнула в пущу! Із ким то воно перегукується? Аж тут трясь: тріснуло два рази – просто на мене йде. А душа, як драглі, глип: та ж то наш хлопчисько – най здоров росте! Рано-зраненька чкурнеш до лісу – вернешся аж в обід! Підобідав трохи – й погнав до млинівки. Викупався з хлопцями й вертаєш домів, йдеш кладкою, переліз перелазом – далі стежкою, і йдучи, розмовляєш сам із собою: Все за планом! Нурца напірнались, ліс прочесали, грибків вполювали. Ще б яку грушку-чепурушку згамати. Та де! Терпкі-дзелені. Вкусиш: язик кілком стане. От якби стигла, медова! Що далі? Може, на вигін, за вокопи, на оболонь? Або в на зруб? Там ожини й малини. Але ж і народу повно! Краще вилізу на оборіг: свіже сіно, холодок, мух нема, видно все: кругом твоя держава: можна об’єднати пару сіл та й зробити столицю. Ну і хто я в ній? Та ж король! Чи гетьман? Ну, давай! Оборіг навалений сіном, високий і широкоплечий стоїть окрай саду – пузач багацький, насунув на очі важкий капелюх, розсівся зручно в широкім кріслі. Де драбина? Ну, нічо: вхопишся ручками, встромляєш порепані ноги в натолочене сіно, чіпляєшся пальцями, мов котяра, й за мить вже видряпався нагору. Скочив досередини й потонув у пахучім сіні. „Мамо, як гарно! Заспівав би на цілий світ, але й світ не той, і люди вже якісь не такі, прибиті до землі, затуркані. Стримушся, бо критикою нікого не направиш: „Не виставляй свого серця навстіж, не налякай малпу!” Аж ось лежиш навзнак й дивишся в небо: хвилі біжать одна на одну – море блакитного безмежжя пливе у безвість. Пригадуєш, як тато майстрували сей оборіг, а він, розпитував, що до чого: все ж треба знати! „От підеш до школи, – каже тато, – то й навчишся ще не такого! Жмуриш очі: бачиш всілякі дива – призбируєш думки, як ті патички з ліски, шоб звести до чубка, і – все тут. Можна й собі палац змайструвати: одна нога з цього берега, друга з тамтого: стоїть над річкою й несе твою душу до неба. За хвилю шось повертає до тями. Собачий гавкіт, „ку-ку-ріку”, скрекіт сороки на грушці, але це звично. А тут щось інше. Пересуваюся на край оборогу, визираю набік. Струмить між високими берегами вузенька стрічка, поруччя кладки, прибите до верб з двох боків. Далі городи з межами, коноплі, капуста, скошена лука. Де-не-де ще стоять копиці, а ген за лукою сіро-зелена стерня, вкрита отавою. На обріях ген-ген видніється ліс. Мішаний із листяних дерев: береза спустила гілля, грубезний дуб вигрівається до сонця, вільхи порозсідалися над калюжею. Все те гарне й відоме: люба й мила земля… Нє, тут щось інше. І цей голос, що доходить до вух! Ніби й не чутно ніде, аби хто кричав чи клепав косу (неділя ж!), а щось відкликається могутнім голосом гуде та вигукує „кар-кар”, чи що то він таке викрякує на весь світ? Пружаться очі, вигострюєш слух, роззираєшся навколо – а голос йде, гуде, летить, невимовлений ніким – ніби аж десь із нутра землі: розриває простір, відгукується луною між дубами, березами й грабами: „Грань, грань, грань!” Перехоплює дух, пашить під серцем: розважає з усіх сил – що це? Про звань між скалами чи дуплами, про всякі відлуння криків, згуків і звуків він наслухався доста. А, може то душа лісу волає про знищену природу? І в тих благаннях – викликає в душі сумне зворушення від нечуваних потрясінь: чому ж така байдужа й бездушна земна людина? „Рань. Рань. Рань.” Таж природа – така сама жива стота, як ми: їй болить наша нечулість й жорстокість. Уява малює йому страшні картини нищення і знищіння Лісу, важкого конання лісового царства, зраненого людьми. Робиться страшно, ніби це він в усьому винен, наче б то йому Ліс кличе кари за те вчинене зло проти всіх і нікого. І та велика тайна налягає на його вразливу душу, немовби глянув своїм оком в страшні дебрі й безодні божих замислів – його чоло стає, як темний зморшок, душа здригається від невимовного жаху, чує себе первісною людиною, яка прийшла для чогось у цей, не завжди й мудрий та веселий білий світ. З-над Ділу гримнуло – грім розколовся, розсипався надрібно й поплив за небокрай. Звівся з колін, переліз з південного на західний бік оборогу, по пластунськи перекинувся на живіт й роззирнувся. Довкіл стелився райський вид – величний і неосяжний. Дрожали від соку сади й огороди, простягнувся на всю далеч рівний пастівник, а далі безкрайніми хвилями все вище й вище тягнулись різнобарвними плахами, мов велетенські стяги жовтої, зеленої, бурої, блакитної барви. людські лани й поля. Стиснулось серце, як тугий лук: „Он воно що!” Невпняте чудисько, як розкручена бомба, важке, головате, грізно крутило всім своїм видом, щірилось на лани й сади – готове ковтнути, розтерти в порох людську працю, а оце враз кинуло сліпі очища на оборіг й зловісно загарчало. Так це ти? – згадав свій політ на Землю із сузір’я Правди. Тоді за ним гналась якась мара, грозила всіма карами – ті самі вирячені сліпаки, та сама ненависть, вузький сплющений від праникових ударів ангела злобивий лоб! Ого-го! Знаю я твої пекельні патли, залиті смолою, розкарячені на всі боки, й варґувате устя почвари, й огидно вищірене горля пащі, готової на все. Здавалось, великан переморгується зі всім дідьчим кодлом: настали ж часи на Землі, коли всі дебра й добра можна стерти в прах! Не звав побратима – він тут: в душі! Все його внутрішнє єство наливалося неземною силою, й він усміхнувся. Не страшно бути сам на сам проти ворога! Для того ми й прийшли, щоб збороти зло. „Хто тобі передасть сокиру, враже? Ну-ну, вилізай з нори! Будемо битись – не миритись! Довбешка налилась злобою, захилиталась на всі боки, розсунула час і простір й відхаркнула сірчаним духом. З нею почало робитися щось не те – не зводив очей з примари, а внутрі щось кипіло й булькало. „Ет, – засміявся сам до себе, – не малпуй: це не твоє!” Знав, що бою не уникнути! Носяра в потвори пересмикнулась, ніздрі надулись, там, де мали би бути очі, вдарили блискавки: вгору, вниз, в один бік, в другий – пащека роззявилась ще і ще, показався багровий язик, вивалився на всю шир, дужче й дужче, метав насібіч, немов завзявся зіпхнути весь ліс із Хребтом гори в пекельні безодні. „Ого-го! – зареготав. Не на пана свитка! Куди преш?! Ховай свої витрішки, враже! Й направду, велет знітився й загарб своє помело в грізну пащу. Не на тих напав! Не побивався, що з того буде – переключив увагу: звідки ці клаповухі? Хвилю перед тим їх ніхто не видів, аж тут набугають, як на розчині. Ростуть та й ростуть – і все догори вимахують клаптями туч, як величезні вітрила – широчезні, мов безмір. І патли велетня рвуться на шматки, мов клапті сіна. Малий дивиться на все те й сміється, аж плаче з потіхи. „Ну, як? – гукає до велетня. Вилізай! Не дуйся, бо лопнеш! Покажи своє темне нутро! Боїшся?” Над Долом гуркнуло глухе бурчання. „Сердишся, неборе? Ставай мені перед ясні очі! Щось надривно ожило, впало на один бік, на другий. І заметалось в гарячці. Показались велетенські рамена – все накрила глуха стіна. Плечі росли й росли, голова, розросталася все більше й дальше, набухала й кривавилась то в один бік, то в другий. Це вже не жарти! „Вуйку! – крикнув зозла, чи ти п’яний? „Вурр! – заричало над лісом, і легесенько, мов несміло, підхопив той гуркіт хтось ще, і вся природа здригнулась. Голова страховиська розбухла, що й годі було впізнати, патли сивими пасмами покрили півнеба і якраз добігали до краю. Дві точки ще малювали подобу мармизи: в тих ямах люто сичали більма велетня. О! Вони вже й не там, над Долом: вони вже тут, нависли над краєм села, і що б це мало означати? Горять вогнем ізсередини, наливаються кров’ю, і та заграва ось-ось рвоне та присне на людські ниви. Пересохло в горлі. Понад силу тихо спитав. „Сердишся? Чим же я тебе образив? Вдарило громом. Ліси відповіли грізним окриком. І той крик збудив у ярах нову вість. Мов з цепу зірвався вітер, зашумів, засвистів в лісах і горах, застогнав в узбережжях, гнав куряву по сіножатях, шарпав з копиць сіно, прошмигнув нивами й піднявся до неба вирвами сміття та тліну. В одній хвилі хмари загасили сонце, заплющились очниці звіра – небо заволокли важкі тучі, й помчали величезні сиві коні на схід, на схід. Спершу поєдинчо, рядами, а далі табунами, громобоєм, як грізна навала. Вихор розвівав по небі багряні гриви, сотні копит били в небесні брами, зимні дощові краплі гусли на льоту й бучно грали свою страшну музику. Мусив відхилитись трохи набік, бо ті велетенські стріли – немов летіли в його серце. Велетень сердився, колотив з шумом і свистом, стогнав і кликав всю піднебесну рать до розправи над непокірним. Вітер шарпав, рвав на узбіччя все довкола, метав за пазуху градобоєм. Долу вже й не видно – вся сила налягла грудьми на Підгір’я. Наче грімким камінням – глухо молотив бой по лісі велетенськими кулачищами, сунув та й сунув своє здоровенне черево, наповнене жагою нищення та руїни: вгнати свою лють на плодючі ниви, невижате збіжжя, на густе жниво життя. Малий тер долонями розпашіле чоло, не знав що діяти, і це гнітило найдужче. Враз все потемніло: впала страшна темрява – й вмить чиясь незрима рука роздерла завісу й обсипала грішні доли сліпучим світлом. Ревнули тяжкі громи з тисяч жерл, і затряслася земля. Бачив, що оборіг із сіном з жаху підскочив й зразу осів – наче готовий впасти. Рев був такий страшенний, що все оніміло й не озвалися луною – тільки дальні ліси заклекотіли довгим гулом. За першим ударом вдарив другий і третій. Блискавки бігли з усіх сторін: скраю – до середини небесного купола, і той здригався над оборогом, як ошалілий. Хтось сипав на землю перше утяте збіжжя, ламав дерева, шарпав вербовим пруттям: заколот, рев, шум, скрип, скигління. Хлопець нічого не чув, не бачив, затикав долонями вуха й хотів щось пригадати. Не боявся смерті, що ось перун може вдарити в оборіг і вбити його. Не боявся й реву бурі чи гуркоту громів. Так само не боявся святої самоти посеред цього шаленого танцю природи. Він любив самотність – так йому краще думалось. Та й усі ми приходимо на цей світ і відходимо окремо. Самі-саміські! Не раз стояв чи брів додому під дощами й громами. А все ж щось брало його за горло й душило крізь здавлювані сльози. Мусив пригадати щось важне, а не міг – мов живий чоловік, привалений каменем. Щось чимраз важче хапало за груди, холодний піт стікав з чола на шию. Що робити?.. Що я можу? – кричали вуста. Аж нова блискавка розпорола черево тьми, й велетенським коловоротом скочила з безмірної висоти, й впало сто возів на скляний тік. Блискавка все освітила. Втямив, чого йому страшно, зрозумів, що значить отсей глухий гуркіт у хмарі, важчий від всіх громів та реву бурі, і що означає тоненький бренькіт, що ледве продерся до його слуху крізь шум і гам розшалілої природи. Мов золота мушка, що сіпається в павутині, бренчать тривожні дзвони в сільській церкві: на прогнання граду. Й ця дримба голосніша супроти наймогутнішого оркестру. І ці широкі поля, покриті ось-ось уже доспілим житом, пшеницею, вівсом, конюшиною, й оці сіножаті, вкриті травами, – все це аж прилягає до землі, молиться, хилиться, благає пощади. Голос освячених дзвонів лунає у клекоті товченого леду, який все розкрушить, накриє й зімне: нікому не спинити велетня! Ще хвилина, ще один удар грому – й рине грімка лава, бухне градова злива, й усе живе на землі повалиться долу, впаде в болото. Зранений птах його душі стоїть сам на сам перед Богом, дитяче серце зупиняється: в очах – блискавиці. Сам себе не тямлячи, простягає руки й щосили кричить: „Не смій!” „Не смій! – кажу тобі!” – грозить кулаками. „Не тут! Вертай назад! На лісові дебрі!” Понад Діл полетіли блискавки. Хмара нависла над землею, здавалося, що там давить якийсь страшенний тягар, а щось знизу піддержує. Й ось-ось пустить, і тяжкий градобій упаде на землю, зітре все живе. „Геть, маро! Не пущу!” „Не боюсь тебе! Вертай назад! На гори, на дебрі, а тут не смій!” Піднявся з колін. Лице горіло, очі світились сяйвом, у висках гупала кров. Віддих прискорений. В грудях хрипіло, немов сам двигав величезний тягар, боровся з кимось незримим. З усіх сил! Ось-ось небо трісне й сповниться погроза велетня. Навіть вітер утих на хвилю. Блискавки погасли. Страшне напруження в природі. Усе живе сперло в собі дух, тремтить і молиться на далекі дзвони – тепер їх чути, бо з нами Бог. Чує, що його сили слабнуть, руки й ноги затерпли, груди здавлює щось, мов холодна рука, але він безмірним напруженням волі ще раз піднімає голову догори, виставляє кулаки супроти хмар і найголосніше кричить: „На бік! Набік! „Тут не смій! Не чіпай! Ані одного зеренця! Не убий!” В тій хвилі – немов знято таємну печать із природи, відсунено ще не відомий замок. Хмара розділилася надвоє, гучний вітер заревів та почав гнати їх на боки. Ще хвиля – й звалилася на ліс градова туча. З лісу почувся стогін, тріск, хрускіт дерев й гілок: зеленою курявою поніс вітер понад пекельною бурею відчахле листя, Захлипало в горлі – все! Всі сили вичерпані. Мов неживий, повалився на сіно, з очей бризнули сльози, з грудей вирвалось непритомне зідхання. Під рев вітру з головою заритий у сіно, запав у глибокий сон. Вечоріло. Небо прочистилося. Тільки на сході ще стояли пасмуги хмар й котила річка повні береги каламутних вод. Морозило. Граду насипало по коліна. Сотні дерев поперевертало з корінням, лід змішався з листяма та обламаними гілками. Люди, бліді від пережитого, мовчки ходили по полях, хрестилися й дякували Богу. Мама брела по садкові, озиралася сплаканими очима. Тато з сусідами порозбрелись в лісах: нема! В хаті стояв сум, висіла в кутках тривога. Шукали хлопця, який був не такий, як всі. „А не шукали ви під оборогом? Може, запхався де в сіно та й заснув. То нічо, що драбини не приставлено. А йдіть-но, кумо, йдіть! – мовила хресна мама, – гляньте ще на оборіг. Ану, подивіться!” Мамі не треба два рази казати, та ще й коли йдеться про любого сина. Спритно залізла під оборіг і заглянула досередини. „Не видно нічого! – озвалася сама до себе. І вже хотіла злазити вниз, коли ковзнула ногою, глянула ближче і в тій хвилі побачила малого, що спав, заритий по очі в прив’ялі пахощі. Сіла поруч сонного хлопця, перехрестилась й вдивлялася в зарум’янене лице дитини. В тій хвилі малий відкрив очі й побачив маму. „Ах, то ви, мамцю?” „Я, синку.” „І довго я спав?” „Та вже сонічко заходить.” „Але то мені снилося!..” „Що, синку?” „Той велетень – чорний і страшний, що хотів засипати градом усе наше село. І сердився страшенно.” „То справді туча була.” „Справді? І засипало поля градом?” „Нє, Бог милував. Перегнало градову тучу, розірвало її надвоє й погнало в ліси та пущі. Такої кари в лісі наробило, що глянути страшно. Не дай боже, якби то впало на поля – витовкло б усе до нитки”. Малий захлиснувсь якимось дивним і здавленим сміхом. „Се я зробив, мамо,” – мовив щасливо. Мати глянула на нього зачудованим поглядом. „Ти, синку? І шо ж ти зробив?” Не пустив граду на ниви.” Мати всміхнулась. „А як ти це зробив?” „Боровся з велетнем.” „З яким велетнем?” „А з тим, що тягнув градову тучу. Я спинив його. Насварив. Він сердився страшенно, але не міг переперти мене.” Мати всміхнулась й повеселіла. „Се ж тобі снилося, синку.” „І я так гадав, мамо, що снилося. Але коли справді була градова хмара і коли справді град пішов на ліси, то се мені не снилося. Я весь мокрий, втомився, руки закоченіли зовсім, бо це я ними посунув хмару. Якби сховав руки, то він був би переміг.” Мати знов усміхнулась. В очах її блищали сльози. Вона притулила вуста до Іванового чола й відчула жар. Поцілувала хлопця й мовила: „Добре, синку. Але нікому не говори про це. І таткові не вогори. „Чому ж?” „Бо татко буде переживати.” „Я не хочу, щоб татко переживав.” „А ти ніколи більше під лиху годину не виходь з хати!” „Чому?” „Недобре малим дітям бути самим поміж страховищ.” „Але ж я не боявся, мамо.” „Добре. Але міг перелякатися і вмерти зо страху. І тоді мама плакала б за тобою.” „Не треба плакати.” „Ну, то ходім до хати. Там татко вже з лісу вернув.” „А чого татко в ліс ходили?” „За тобов шукали.” „А я й не знав. Сплю собі тут, як у колисці. Але добре, що був сьогодні під оборогом. Якби не те, був би сегодня град усі поля витовк.” Мати знов глянула на сина. Вона боялася за його здоров’я, але на дні її душі заклубився страх. Ану ж хлопець має зв’язок із якимись надприродними силами? Не раз в своїй бесіді закидає дивні слова, й вона жахається. А тепер знов! Може, то не хвороба чи гарячка, а якась правда таємна, недоступна? Притисла сина до себе, перехрестила й, цілуючи в розпалене чоло, мовила: „Все добре, але мовчи, щоб не сміялись. Всі будуть сміятись, а твоя мама буде плакати.” „Ну, ну… Буду мовчати.” А сам подумав: „Навіщо сердитись що й ми чогось варті? От зосереджусь – й посуну хмару!” В якімось дивнім, святочнім настрої обоє злізли з оборогу й мовчки пішли до хати.
Ілюстрація: Олег Шупляк
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал