Богдан Ступка у пелюстках споминів

Володимир ВОЗНЮК
У спогадах про одного зі своїх друзів-побратимів ще з років студентства Богдана-Романа Хаварівського «Дзвін юності звучав із Чернівців» я вже згадував, що влітку 1981 року, коли у нашому місті гастролював Київський академічний театр ім. Івана Франка, після перегляду вистави «Дядя Ваня» за Антоном Чеховим, головні ролі в якій виконували популярні актори Валерій Івченко та Богдан Ступка, у нашій квартирі на вулиці Руській зібрався чималий гурт людей, а між ними троє акторів з київської театральної трупи – Богдан Ступка, Віталій Розстальний, Євген Шах.
Пишучи спогади про свого друга, ніяк не міг згадати, чому тріо франківчан опинилися серед гостей. Якщо пам’ять не зраджує, саме з ними познайомився перед виставою у нашому Чернівецькому літературно-меморіальному музеї Ольги Кобилянської. Після проведеної для них екскурсії вони запросили мене з дружиною на перегляд «Дяді Вані», пообіцявши, що за тиждень оглянуть експозицію музею всією акторською трупою. Коли завершилася вистава, запросив їх на дружню вечірку додому також я.
Тоді я сприймав їх як «тріо заньківчан» у складі франківської трупи. Очевидно, тоді у Чернівцях до такого осмислення спонукав той факт, що запам’ятав їхнє щире спілкування та інформації про те, що частина заньківчан разом з видатним українським режисером Сергієм Данченком, який, працюючи у Львівському театрі імені М.Заньковецької, досяг разом зі своїм колективом визнання одного з найкращих театрів у Радянському союзі, об’єктивно його визнавали найкращим в Україні, а не столичний імені Івана Франка. Отож у 1978 році Сергій Данченко переїхав до Києва і очолив академічний театр імені Івана Франка.
Так, щодо «тріо заньківчан» у складі франківців я частково помилявся. Бо правдиве «тріо» сформував, насамперед, Сергій Данченко, коли після керівництва театральним колективом у Львові йому запропонували очолити академічний театр у столиці. Тоді ж переманив до Києва Богдана Сильвестровича Ступку та Віталія Григоровича Розстального, так і утворилося «тріо заньківчан».
Якщо вірити «Вікіпедії», то Б.С. Ступка народився 27 серпня 1941 року, а Євген Михайлович Шах – 9 лютого 1946 року у Куликові Львівської області, себто під час перебування у Чернівцях їх насамперед поєднувало земляцтво і не вельми тривале спільне перебування в одному колективі. Поєднували, здогадно, і прагнення творити правдиве, неповторне мистецтво України. Була, як запримітив, у них дружня акторська солідарність. До речі, про заньківчан у складі театру Франка почув уперше саме від Жені, як його називав, бо ж між нами була незначна вікова різниця, він був для мене, наче брат-ровесник.
Шлях на сцену Є.Шаха пов’язаний саме зі столицею. Закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого, творчу діяльність розпочав 1966 року у театрі ім..Івана Франка, одразу після закінчення студій при театрі. За час вірного служіння «франківському дому» створив безліч неповторних сценічних характерів. На сьогодні Євген Шах, який у 2001 році став народним артистом України, – один з провідних акторів України, він корифей театру. Мені вдалося побачити, що разом з Богданом Ступкою перебував на сцені, виконуючи ролі робітника у «Дяді Вані» та Бабича в «Украденому щасті» за І.Франком.
У народного артиста України Віталія Григоровича Розстального, який народився 27 грудня 1936 року в селі Рейментарівка Чернігівської області, доля склалася так, що після закінчення у 1963 році Київського державного інституту театрального мистецтва ім.Карпенка-Карого у 1963-1978 роках він працював таки у Львівському театрі ім.Заньковецької, а з 1978 року – в театрі ім.Франка. Його син – Юрій Розстальний, нині відомий актор і театральний режисер, пояснює вибір своєї професії так: «Я народився, коли мій батько Віталій Розстальний навчався на першому курсі Київського театрального інституту. Коли мені виповнилося 4 роки, батька запросили на роботу до Львова. В театрі ім. М.Заньковецької ми близько року жили в кімнаті над гримерними на другому поверсі. То можна сміло сказати, що я ріс в театрі. Бував, звичайно, на репетиціях у батька, особливо, коли мама йшла на роботу в школу, а мене нікуди було подіти. Звісно, всі прем’єри і репетиції відбувалися у мене на очах. Я навіть знав тексти вистав».
Якраз у Львові у постановці Сергія Данченка стала визначним явищем вистава «Річард ІІІ». Віталій Розстальний у ній грав роль герцога Бекенгема, а Богдан Ступка – Річарда. Тандем вражав своєрідністю гри. Отже, режисер, коли запросили очолити франківців, логічно запропонував перебратися до Києва обом. У столичному театрі для духовного єднання львів’ян спрацювало гасло «свій до свого по своє», з ними здружився і Євген Шах. Лідером, природно, признавали Богдана Сильвестровича.
Із першого знайомства з В. Розстальним та Є. Шахом мене дивували, як видавалося, голоси, схожі звучанням. Очевидно, схожість звучання – то був, хутчіше, плід моєї фантазії, схожість полягала у лагідності, доброзичливості стосовно співрозмовника. У Києві спілкувався з ними згодом, викроюючи годину-другу під час відряджень до столиці, а тим паче перебуваючи на курсах підвищення кваліфікації. Досі пам’ятне одне з таких спілкувань з Віталієм Розстальним, яке розпочалося біля театру ім. І. Франка, а завершилося аж біля входу до Інституту літератури АН УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Вели мову про повсякдення, сімейні клопоти, принагідно Віталій Григорович наголошував, що його останнім часом, якось аж по дитячому, ваблять рідні місця, що він якось по-новому почав сприймати Чернігівщину. А десь із понад місяць тому, мандруючи туди, довелося відчути людську неміч. «Уяви, Володю, що ти зі швидкістю десь понад сто кілометрів на годину мчиш автомобілем. Коли ж відчув себе «птахом у польоті», нараз несподівано реальність простелює перед авто не асфальт, а польову ріллю. Кермо не випускаєш доки двигун не зачах. Однак самотужки вибратися з авто не спроможний. Одним словом, після того довелось відновлювати і свій транспорт, і лікуватись, аби поправити поруйноване здоров’я».
Ота дорожня аварія, здогадно, значно вкоротила життя прекрасного актора і людини. Так, зокрема, вважав і Б. С. Ступка.
Із пієтетом Віталій Григорович згадував про Володимира Івасюка, про значимість його музики до вистави «Прапороносці» за однойменним твором Олеся Гончара. Саме у виконанні В. Розстального я вперше почув пісню «Про полкове знамено» з цієї вистави. У ній він брав участь як один із виконавців ролі Воронцова. У Чернівецькому меморіальному музеї В. Івасюка зберігається афіша до прем’єри спектаклю, там є і автограф актора: «Володя! Спасибі!!! В. Розстальний. 19.03.75 р.». Нині в Інтернеті можна почути запис пісні «Про полкове знамено» якраз у його виконанні.
Звістка про те, що Б. С. Ступка відійшов у засвіти, застала нас із дружиною у Хорватії. Той липневий день 2012 року видавався вдалим. Я познайомився із місцевими жителями, мене сприйняли дружньо, навіть по-братськи, особливо після того, як я завів розмову про Дарія Срну, тодішнього гравця донецького «Шахтаря». Сподобався тамтешній пляж, море. Однак завершувався день вражаючою звісткою про кончину відомого актора Богдана Ступку. З телеекранів хорватською та російською мовами звучала інформація про нашого унікального земляка, транслювали уривки з кінофільмів за його участю. Моя дружина, мовби відчуваючи, що за рік і їй вкоротить життя така сама хвороба, почала наполягати, аби я обов’язково почав писати спогади про Богдана Сильвестровича. «Згадай про те, як завдяки наполегливості, саме його наполегливості, ми ходили «на вареники» до Петра Олара…» Йшлося про гостини у відомого нашого краянина, фотографа та оператора, з котрим Б. Ступка, здається, знався ще до Чернівців.
У Хорватії пообіцяв дружині, що її прохання виконаю неодмінно, тож обіцянка змушує ворохобити пам’ять, долаючи якщо не барикади, то хоча би бар’єри забуття. Справа, погодьтеся, не вельми вдячна, та прагну, щоби виявилася успішною, вдалою.
Фрагментарно, як зазначено у першому абзаці, перебування «франківців» у моїй квартирі влітку 1981 року описав у спогадах про Б.-Р. Хаварівського. Тепер мені видається, що оповідь вдасться трохи доповнити. До такого висновку, зокрема, спонукала одна зі світлин, розміщена в інтернеті, на якій зображений Богдан Ступка у молоді роки. Саме таке фото він мені подарував тоді. Коли наше товариство вже трохи набулося за столом, мій друг зі студентських років Роман-Богдан Хаварівській сповістив усім дещо пафосно, що господар квартири не тільки «свій хлопець» і музейник, а ще й поет, що у видавництві «Карпати» небавом побачить світ його поетична збірка. Мене, трохи зніченого, попросили щось прочитати зі свого доробку. Я наважився оприлюднити свій вірш з 9 класу «Матері»:
 
Далеко ночі колискові,
Синам – в дорогу час.
Ти сивієш по волоскові,
А все ж то через нас.
 
Ростуть сини.
Ростуть. Мужніють.
Виходять згодом в путь,
Та в кожен день, у кожну мрію
Тебе також беруть.
 
І на вустах в них завжди: «Мати…»
Де б не були сини,
Вони прийдуть поцілувати
Пасемце сивини.
 
Тоді Богдан Сильвестрович і подарував свою світлину з автографом на звороті: «Володю, драма – вершина поезії. Богдан Ступка». Прикро, та наприкінці 1990-х років, у час літньої відпустки, коли нікого з родини вдома не було, хтось поцупив частину мого власного архіву, де була також пам’ятна фотографія. Навряд чи зможу її вже віднайти, та радий, що хоч згадав про це.
Пригадую і таке: наше товариство, себто Б. Ступка, В. Розстальний, Є. Шах, ми, Вознюки, Хаварівські, Гуйванюки, Добрянські та їхні приятелі з Тернополя, зважаючи на пізню пору, тихесенько співали і пісню «Цвіте терен». Після першого частування, задля згуртування, як було мовлено, таке запропонував Б. Ступка. Пригадав про цей факт перед від’їздом з Чернівців до Нідерландів.
Гостюючи у нідерландському місті Лелістаді в домівці старшої доньки Оксани, вирішив перепитати у неї, чи насправді ми всі співали цю пісню. Донька підтвердила, бо, як пригадала, під звучання улюбленої в нашій сім’ї мелодії вона врешті-решт заснула. За словами Оксани, після того вечора у театрі, коли наш дім уперше відвідав Б. Ступка, гості принесли в дарунок їм, моїм донечкам Оксані та Наталі, розкішну коробку цукерок. Не згадала, що саме за цукерки були, а пам’ять зафіксувала виразність українського узору, зображеного на коробці.
Згадували ми з донькою і про інші візити Богдана Сильвестровича у наш дім, коли той згодом приїжджав до Чернівців, згадували про нього як про незабутнього оповідача. Примітно, що у мене, батька пенсійного віку, та у доньки, мами трьох дітей, співпали враження: оповіді Богдана Сильвестровича були не тільки зразком акторської майстерності, а й засвідчували хист психолога-аналітика, котрий уміє виділити найсуттєвіші риси того об’єкта, про якого мовиться.
Найбільше запам’яталися його оповіді про видатного українського майстра сцени Миколу Яковченка. У мене склалося враження, що саме він був одним із тих особливих людей, які стали для нашого гостя не тільки зразком сценічної майстерності, індивідуальної інтерпретації образу, котрий відтворюєш для глядачів, а найперше – Людиною, котра, попри житейські негаразди і всілякі перипетії, не втрачає віри у себе, у життя, не загрузає у намулі зневіри. На сцені, у кіно, у повсякденності висвітлював добро, злагоду, народну мудрість, а то й наївність простолюдина. Він був опорою для рідних, близьких, жив відповідальністю за них і за тих, з ким зріднився або й приручив.
Розповідаючи про факти із життя Миколи Федоровича, оповідач жестами, мімікою чинив ретродійство.
Одного разу видатний актор, як оповів Богдан Сильвестрович, споживши добряче оковитої, лежить собі біля театру. Нікому не заважає, нікого не зачіпає, спить, аж тут підходить до нього одна із тодішніх примадонн театру (чи, може, сама себе так сприймала), тодішній парторг (оповідач назвав її прізвище, однак я не наважуюсь знову оприлюднювати його) і саркастично каже: «І чого це Ви тут розляглися, як пень або ж громіздка колода? І не соромно Вам? Ви ж, як не як, заслужений артист України!»
Почувши фразу «заслужений артист», М. Яковченко повільно підняв голову, промовив поважно: «Почти народний…» і знову її опустив.
Своєрідним витівником поставав Микола Яковченко з іншої оповіді київського гостя: за схильність до хмільного наважилися таки звільнити з театру, буцім таке виношувалося чиновниками республіканського рівня. Ніби був заготовлений відповідний наказ міністра культури. Довідавшись про такий поворот долі, Микола Федорович записався на прийом до зверхника.
Тільки-но він зайшов до міністерського кабінету, зачинив за собою двері, привітався ґречно та витягнув з кишені піджака вчетверо складений аркуш паперу, затиснув його зубами, впав навколішки, і рухаючись, буцім улесливий домашній собака, попрямував до господаря. Порівнявшись, підняв голову, тримаючи папір в зубах, немовби прохаючи прийняти його в нього. Ошелешений міністр потягнув до себе папір, де було написано: «Каюся! Ще раз каюся!» Міністр подав руку, допоміг підвестися з колін. Сценічне життя видатного артиста було продовжено…
Можливо, таку поведінку підказала і псяча вірність власного собаки М. Яковченка Фанфана. Ніби одного разу, коли захмеленого господаря намагалися закинути в міліцейську спецмашину, він, М. Яковченко, запропонував представникам органів, щоб неодмінно забрали і прив’язаного неподалік пса. Коли ж міліціонери наблизилися до собаки, той почав гавкати, гарчати загрозливо, ніби зібрався накинутися на кривдників. Представники правопорядку дали спокій і людині, і чотирилапому другові. Таке сприймалося як легенда, проте не легендою, а реальністю було те, що неподалік театру ім. Івана Франка М. Яковченко купував обов’язково пиріжки і собі, і собаці.
Відповідала дійсності також історія про те як одного разу біля театру гицелі, сприйнявши за бездомного, таки полонили Фанфана. Збагнувши ймовірність втрати, Микола Федорович побіг за автомобілем зловмисників, майже наздогнав його, але той врешті-решт розчинився в колоні транспорту. Розпач власника, здавалось, описати було неможливо, та завдяки солідарності колективу театру наступного дня Фанфана повернули живим і здоровим.
Якщо не помиляюсь, то я вже якось казав і писав, що мав намір, однак не втілив його в життя, зробити магнітофонний запис оповідей Б. Ступки, адже кожна – окремий вивершений психологічно і мистецьки твір. Запримітив, що і неживі предмети здатні асоціюватися в нього з пережитим або й спостереженим.
Приміром, наш, типовий для жител більшості громадян колишнього Союзу розкладний диван, спонукав Богдана Сильвестровича сказати: «Такий ось диван заставляє згадувати про початок нашого спільного з дружиною життя-співіснування. Нас поєднувала і поєднує досі взаємна любов, однак тоді, лягаючи спати, я не завжди був упевнений, що не опинюся небавом на долівці. Кохана дружина по закінченню хореографічного училища почала працювати балериною. А праця балерини, можу повідомити тобі, філологові, це – незбагненне навантаження на ноги. Я, зрештою, збагнув, уяви собі, що у сні ногу зводить судома і дружина не зі злого умислу, а внаслідок професійної діяльності нею зіштовхує мене з дивану. Отак і народжується істина: хто терпен, той спасен. Обирав дружину з любові, слава Господові, створили прекрасну сім’ю, із взаєморозумінням пліч-опліч, душа в душу утверджуємо своє життя, але що було, те було».
Іншої днини, коли ми блукали вулицею Ю. Федьковича, я оповідав про її історію та особливості, мій супутник, запримітивши розкішну, ковану з металу хвіртку, оглянувши цей витвір людських рук, згадав як у Львові біля подібної хвіртки йому довелося спостерігати за композитором Станіславом Людкевичем. Сприйняв мимоволі геніального творця музики як дідугана-дивака. Той відчиняв і зачиняв хвіртку, прислуховувався до звуків, які виникають в наслідок цього, а відтак щось хутенько фіксував на нотному папері. «Погодься, поведінка неоднозначна і не зовсім збагнена. А чи не в цьому один із секретів сучасного унікального звучання музики ровесника віку?» – не то запитував, не то стверджував Богдан Сильвестрович.
Був спільний висновок: залишатимешся митцем доти, доки душею сприйматимеш природу, навіть буденність навколишнього світу, прислухатимешся і до нього, і до себе.
Обличчям, статурою, мовою, усім, що визначає інтелігентність, на сцені, у кіно, в реальному житті, як запримітив, Б. Ступка був улюбленцем жіноцтва, проте цим ніколи не хизувався. Хіба що несподівано оповів про неадекватну поведінку тодішньої прими Національної опери, всесвітньовідомої співачки.
Заінтригувало, що частенько, паралельно з його путівцем із театру, у місцях, де тротуар зближується із проїжджою частиною, паралельно з ним рухається автомобіль, яким кермує в білих рукавичках українська знаменитість. Рух авто, як правило, співпадає з його ходою, та був момент, коли перегородило подальший шлях. Виходить власниця, протягує дружньо руку: «Доброго дня! Давайте познайомимось, якщо не заперечуєте, очі в очі. Я віддавна прагну спілкуватися з Вами, побачити Вас не на сцені театру, не на екрані, а у повсякденній ситуації. Нарешті вдалося. Вас, надіюся, не образить така жіноча забаганка.»
«Та що Ви: образити не образить, проте, лукавити не буду, не сподівався такого вчинку од Вас…», – вдячно поцілував тендітну руку.
Було й таке: через неприхованість симпатій до Б. Ступки однією з його колег, про що сказав лише згодом, довелося навіть мені зіграти ( не відбувати) роль провінційного залицяльника. То було таки влітку 1981 року. Після відвідин частиною трупи «франківців», котра гастролювала у Чернівцях, нашого музею О. Кобилянської, за дві години вони повинні були виїжджати в один із районів області. Пам’ятаючи гуцульську приповідку: «Похвали мене мій ротику, бо утну ті», вкотре похвалюся, що проведена мною екскурсія справила на аудиторію неабияке враження, адже у книзі відгуків зафіксовано: «Чудово! Дякуємо за високу артистичну майстерність!». Пишаюся, бо ж писали справжні артисти, а була серед них і неповторна Наталія Ужвій! Хіба не варто пишатися? Це і роблю, а про гординю не йшлося ні тоді, ні тепер.
Після екскурсії Богдан Сильвестрович виявив бажання підкріпитися. Зайшли до ресторану «Театральний», зробили замовлення. Спілкуємося, аж зирк – до нас прямує одна із актрис. «Бери на себе!» – прошепотів несподівано співрозмовник, – побудь трішки в ролі залицяльника. Запроси, як годиться, до нашого столика. Якщо хтось із наших запримітить, що їй приділяю увагу не я, а хтось інший, у даній ситуації ти, Вофік, не виникнуть зайві плітки. Пам’ятаєш рядки Дмитра Кедріна: «У поэтов есть такой обычай: в круг сойдясь – обплевывать друг друга»? Вони стосуються кожного творчого колективу».
Отож, у ресторані я перейнявся роллю залицяльника, не забув про її виконання доти, доки ми втрьох не підійшли до автобуса, що мав відвозити театралів до запланованого місця призначення. Схаменув Б. Ступка: «Вофіку! Грай – та не загравайся! У Чернівцях, здогадуюсь, тебе кожен пес знає…»
Спонтанне «Вофік!» Богдан Сильвестрович незрідка вживав у дружньому спілкуванні. А тоді, ледь не забув, і я продемонстрував своє захоплення поезією Дмитра Кедріна, читав і власний переклад його вірша «Когда кислородных подушек уж станет ненадобно мне…»:
 
Коли вже на світі земному
ніщо не врятує мене,
дружина і свічку, і втому
погасить і легше зітхне.
 
З конвалій краплини духмяні
востаннє на тіло впадуть
і друзі хмільні, та не п’яні,
на тризні мене пом’януть.
 
І критик нікчемний, що вічно
наближував мій епілог,
в газеті вечірній публічно
процідить сльозу в некролог.
 
А потім дощинки весняні
поволі по кришці сповзуть,
коли у труні дерев’яній
на цвинтар мене відвезуть.
 
А звідти, од вічного дому,
віддавши належне мені,
всі друзі, як завжди, по всьому
зайдуть освіжитись в пивній.
 
Покійника словом потрібним
вшанують, згадавши табу:
був трішки педант, але здібний,
занудний, та з розумом був.
 
А поміж хрестами в печалі,
сховавши лице молоде
в простенькій, скорботній вуалі,
красуня висока пройде.
 
В сумну надвечірню годину
крізь відчай і сліз пелену
сипне на могилу суглинну
заграву троянд весняну.
 
Дует слухачів щиро вбирав кожне слово, а очі «нашої дами» навіть затуманилися печаллю.
Незабутній також один із вечорів 1981-го року. Богдан Сильвестрович напередодні, перед виставою «Украдене щастя», у якій зоря його таланту не згасала ніколи, запропонував мені з дружиною ще раз побувати на виставі «Дядя Ваня», щоби опісля податися разом з ним до нашого чернівецького фотографа та оператора Петра Олара «на вареники». Мовляв, той запрошував неодноразово сердечно, відмовлятися негоже. Домовився, що разом з нами таки дістанеться до його квартири. Так як господар до театру не підійде, бо у нього якесь відрядження, доведеться «сусаніним» бути мені.
Повторний перегляд вистави нас не розчарував. Богдан Ступка грав у тандемі зі Степаном Олексенком. Був своєрідним, був не таким, яким бачили його у парі з Валерієм Івченком. Був той самий драматургічний твір, ті ж тексти, проте вдалося відчути, що тепер актори втілюють характери своїх героїв по-інакшому.
Доки після завершення спектаклю дочікувалися київського гостя біля центрального виходу з театру, засумнівалися, чи зможемо реалізувати заплановане, адже густюща злива з блискавками та громами не віщувала нічого доброго.
– Мабуть, нікуди сьогодні не підемо, Богдане Сильвестровичу, – запропонував я, коли він підійшов.
– Може, ти мислиш раціонально, та не бажано аби спрацювала приказка, що обіцяного три роки ждуть, або ж «обіцянка – цяцянка, а дурневі радість», – почув у відповідь. – Нехай буде так: «І гримить і гуде, густо злива гряде, але Ступка з Вознюками в гості йде…»
Дочекавшись, доки дощ стишився, попрямували до тролейбусної зупинки біля Будинку офіцерів, а звідти доїхали до нинішнього Проспекту Незалежності, та на зупинці готель «Турист» водій повідомив, що далі не їде, бо попереду утворилося ціле озеро води. І нині біля «Туриста», де кільцевий рух, це не дивина під час негоди.
Подолавши незначну відстань від зупинки, справді побачили, що подальший шлях доведеться долати хіба що водою.
– Недовго музика нам грала, недовго фраєр танцював, – зронив я фразу.
– А нам своє робить, – зреагував Богдан Ступка, роззувся, підкотив холоші. – Володю, якщо не заперечуєш, готовий нашу Люду перенести на руках, як у пісні: «Я ж тебе, Людочко, аж до хатиноньки сам на руках донесу».
– Дякую, Богдане Сильвестровичу, я можу пройти з Вами попід руку, – засміялася Людмила. – Потім оповідатиму своїм учням. А в Кисилицях, у Володиному селі, я перебиралася через справжній гірський потік Лісковач. Мені, уродженці Кременчука, яка виросла на Дніпрі, не звикати до води.
Тримаючи в руках взуття, добралися таки до будинку, де мешкав Петро Олар. Була радість зустрічі, вареники і до вареників, як годиться, дружня вечірка, якщо коротко.
 
Закінчення в наступному числі.
 
 
«Українська літературна газета» №20 (260) 11 жовтня 2019