Богдан Ступка у пелюстках споминів

Закінчення. Початок у ч.20
Лауреат Національної премії імені Т. Г. Шевченка, народний артист СРСР, народний артист УРСР, Герой України Богдан Сильвестрович Ступка любив Буковину всією душею. Таке твердження – моє переконання, що виникло внаслідок спілкування з ним, а також і з моїх спостережень. Обов’язково наголошував, що його вхідчини у кіномистецтво відбулося саме у нашому краї, краї піднебесних Карпатських гір, Черемоша, Прута, Дністра, Серета, у краї людей, виплеканих народними звичаями, обрядами, повір’ями, легендами, піснями, танцями, людей, котрі живуть за Господніми та предківськими заповідями. Хоч слово «вхідчини» стосовно нього дещо здрібніле, треба вести мову про тріумфальне входження геніального кіномитця у світовий кінематограф.
Також наголошував неодмінно, що завдяки Іванові Миколайчукові зіграв свою першу кінороль – витворив незабутній образ Ореста Звонаря, українця з українців, який буття своє поєднує з Вітчизною, котрий прагне бути господарем на рідній землі, у фільмі «Білий птах з чорною ознакою».
За словами Богдана Ступки, цю роль наш також геніальний земляк, як автор сценарію, виписував винятково для себе, проте поступився, запропонував зіграти її йому, Ступці, себто здійснив самопожертву. І першим навчителем кіномови, якщо можна так висловитись, Богдана Ступки, за його ж словами, був також Іван Миколайчук. Дебютант у кіно перед кінокамерою почав говорити так, як звик у театрі, тобто, щоб його почули і в партері, і в амфітеатрі. Іван Миколайчук, вже як кіномаестро, зауважив: «Забудь про сценічну мову, говори так, як люди звикли розмовляти».
Голос Богдана Ступки у Чернівцях звучав з телеекранів, у кінотеатрах, на різних сценах. Погоджувався із усталеним твердженням про найкращу акустику в обласній філармонії, захоплювався з цього приводу нашим Чернівецьким театром ім. О. Кобилянської: навіть шепотіння долітають зі сцени до гальорки. Частенько доводилося йому бувати у Міському будинку естетики та дозвілля, котрий чернівчани називають «Шепетівкою», завдяки наполегливості та гостинності його очільника Семена Цідельковського. Відзначу, що саме завдяки цій людині там відбувалися незабутні зустрічі з Анатолієм Солов’яненком, Євгенієм Євтушенком, Богданом Ступкою та з іншими видатними особистостями. Б.Ступка співпрацював і приятелював із Семеном, проте умів і «навернути на путь праведний», так би мовити. Сеня віршував російською мовою, а виступаючи перед аудиторією, озвучував свої твори надто патетично. Коли Марк Файнер, відомий український учений, поет і композитор, організував поїздку групи чернівецьких поетів і співаків до Києва, Б.С.Ступка, як міністр культури, постарався, щоб ми демонстрували свої таланти зі сцени Республіканської консерваторії. Міністр, з яким я сидів поруч, виконавши свою місію оприлюднювача власних поезій, вітав щирими оплесками виступ кожного чернівчанина. Аналогічно сприйняв начебто і Семенові вірші, та зазначив: «Сеня, Сеня, казав тобі не раз, що, читаючи «під Маяковського» свої творіння, вони не стануть кращими і ціннішими». Це ж повторив і С.Цідельковському під час фуршету.
Ведучим імпрези у консерваторії був наш винятково своєрідний письменник Віталій Колодій. Так характеризував, зокрема, Богдан Сильвестрович. Обіцяв, що сприятиме, аби Віталій Дем’янович став лауреатом Національної премії ім.Т.Г.Шевченка, претендентом на здобуття котрої був якраз тоді висунутий. Та прикро, що якісь проблеми завадили обіцяльнику прийти на засідання Комітету, коли це вирішувалось. Шкодував згодом щиро.
Буваючи на Буковині, знаменитий актор зазнайомився з багатьма нашими краянами. Це і згадувані Петро Олар, Семен Цідельковський, Віталій Колодій, охоче спілкувався із нашим «златоустом» – Анатолієм Добрянським, з Василем Селезінкою, Богданом Загайським, Мирославом Лазаруком, Тамарою Севернюк, Марією Матіос, Василем Домбровським та іншими; хай вибачать усі його чернівецькі приятелі, про котрих не згадав, адже людська пам’ять, маю на увазі свою, не завжди бездоганна.
Досі не збагну, як одного разу під час перебування у місті Б.С.Ступки однокімнатна квартира Марії Матіос неподалік міської лікарні №1, стала казковою рукавичкою, адже там тоді зібралася значна частина чернівецького літературно-мистецького бомонду. Спілкувалися-набувалися з десятої години вечора до восьмої ранку. Відтак мені, консультантові фільму «Задля домашнього вогнища» і водієві кіногрупи одночасно, та Богданові Ступці, як одному з виконавців ролі у кінокартині, довелося податися до Сторожинецького, Глибоцького, Герцаївського районів області. Нам необхідно було обов’язково оглянути залізничну станційку у Червоній Діброві, котру попередньо ми, я та Борис Іванович Савченко, режисер-постановник, визначили як першочерговий знімальний майданчик. Богданові Сильвестровичу забаглося побувати у названих мною районах – прагнув побувати і в україномовних, і в румуномовних селах, поспілкуватися з місцевими людьми. Я на тверезу голову, адже упродовж нічного застілля не мав права споживати хмільного, запримітив, що і мій супутник опісля напруженої ночі з хмільним та з майже безперервним спілкуванням, також тверезо сприймає ще й осмислює побачене і почуте, радіє толерантності буковинців, умінню українців, румунів, молдованів чесно господарювати, неперевершено доглядати власні господарства, будівлі.
Стосовно названого фільму скористаюся ексклюзивною оповіддю другого режисера цього кінотвору Василя Домбровського: «Народний артист України Богдан Ступка для мене незабутній у ролі Гірша. У листопаді 1991 року Богдан Сильвестрович подарував безкоштовних п’ять зйомочних днів. А чому? Бо трьохосний австрійський потяг не вкладався в календарний зйомочний план. Зйомки були в Червоній Дубраві і на Центральному залізничному вокзалі у Чернівцях. Я був другим кінорежисером картини. Тоді й відбулася виробничо-творча зустріч із Б.С.Ступкою. Тоді ж виникла ідея зняти Богдана Сильвестровича у ролі Ліберзона у фільмі «Юденкрайс, або Вічне коло» (автори сценарію Василь Домбровський та Станіслав Цалік – київський краєзнавець, випускник ВГІКу. Фільм вийшов у 1996 році). Зйомки проводилися із серпня 1993 року у Чернівцях». Відзначивши, що його, як одного з авторів сценарію і режисера-постановника, спонукала запросити на роль Ліберзона у тому фільмі саме Богдана Сильвестровича акторська гра того у виставі «Тев’є-Молочник», з чим погодився також С. Цалік, з яким переглядали сценічний твір неодноразово, згадав, посміхаючись під кінець оповіді: «У Цідельковського виникла ідея зіграти матч з футболу кіногрупи із місцевими банкірами, який завершився внічию 3:3. А Ступка-спортсмен, котрий був воротарем, пішов з поля з одинадцятьма пошкодженнями фаланги руки. Після того Богданові Сильвестровичу довелося грати на Бродвеї виставу за Ібсеном із загіпсованою рукою. А коли Богдан Ступка був міністром культури, продюсер Цідельковський замовив проект драматичного інтермеццо «На шляху до себе» за мотивами творів Пауля Целана. Уже потім з матеріалів вистави виник фільм «Усе своє життя жити, жити, жити».
Мені також вдалося побувати на виставі «Тев’є-молочник». Коли Богдан Ступка став художнім керівником Київського академічного театру ім. І.Франка, дав запрошення на ювілейний перегляд спектаклю. Запрошення було на дві особи. Зі мною пішов до театру мій друг, гуцул із прагуцулів, Шевченківський лауреат, поет Василь Герасим’юк. При вході до театру зустрілися з Ліною Костенко, люб’язно привіталися.
– О, Василю! Виявляється, і Ви буваєте в театрі, – мовила подивовано поетеса.
– Так, Ліно Василівно! Виявляється, буваю. Як бачите, такі гуцули, як я, прагнуть не тільки хліба, вина, а й видовищ, себто театру, – зреагував мій супутник.
Той похід до театру запам’ятався обом неординарністю театрального дійства. До того ж В.Герасим’юк вважає зустріч з Ліною Костенко у театрі важливою, бо перед тим між ними було незначне непорозуміння, чого відтак більше ніколи не виникало.
У кабінеті міністра культури України бував за каденції таки Б.С.Ступки. Принагідно запитував, чим його приваблювала ця посада. «Треба було вирішувати житлове питання…», – відповів скупо.
Разом із міністром культури Б. С. Ступкою, віцепрем’єром М. Г. Жулинським, Президентом України Л.Д.Кучмою довелося мені засвітитися в урочистій президії на сцені Державного театру опери та балету весною 2001 року. Коли після показу тієї картинки телебаченням знайомі запитували, чому таке сталося, відповідав, що саме тоді вирішував питання про свій подальший життєвий шлях, бо Леонід Кучма пропонував стати у нього радником з питань культури, його підтримував також Микола Жулинський, а Богдан Ступка запрошував на посаду заступника міністра. Та я вагався і вагаюся, чи варто міняти «шило на мило», тобто музей на державні верхотури. Звичайно, жартував. А насправді то була картинка урочистої президії першого всеукраїнського зібрання працівників культури, на якому мені випала честь виголосити слово від музейників України. Хто запропонував мою кандидатуру – чи міністр культури Б.С.Ступка, чи хтось із моїх колег – з’ясувати точно досі не вдалося. Про несподівану для мене роль буквально перед від’їздом до столиці повідомив тодішній начальник управління культури Чернівецької обласної держадміністрації Іван Васильович Петрусяк.
Сумнівався у реальності вибору моєї кандидатури доти, доки не опинився у Києві, а Іван Васильович сказав, що з міністерства перепитували, чи я є у складі делегації від Чернівецької області. Міністр наголошує, якщо я відсутній, то дублером буде директор Шевченківського заповідника у Каневі Ігор Ліховий. Я тим паче засумнівався, чи варто погоджуватися на виступ, адже, як не як, статус директора заповідника вищий, аніж мій, завідувача літературного музею. До слова, Ігор Ліховий згодом проявив неабиякий власний потенціал – був і міністром культури, і послом України в Білорусі. Остаточно переконала мене, що не треба відмовлятися від виступу перед культурно-мистецькою громадськістю, якщо пам’ять не зраджує, Галина Болотова, співробітниця Державного музею літератури України: мовляв, тодішня куратор музеїв у міністерстві пані Адріана В’ялець наполягає на моїй кандидатурі для виступу, бо у мене вагомий стаж роботи за профілем, бо я побував у більшості музеїв України, є досвід спілкування з аудиторією, бо ж за сумісництвом викладаю в університеті.
Так, попередні різноманітні семінари для працівників музеїв, неодноразові підвищення кваліфікації, обміни досвідом та й сімейні подорожі сприяли тому, що був ознайомлений з роботою музеїв Києва, Полтави, Львова, Одеси, Чернігівщини, Житомирщини, Хмельниччини, Криму тощо. Знав принципи роботи окремих музеїв Росії та провідних музеїв Європи. Довелося, зокрема, попрацювати з фондовими матеріалами у музеях Лесі Українки у Колодяжному та Новограді-Волинському, у Стеблівському музеї Нечуя-Левицького, у Сосницькому музеї Олександра Довженка, у Криворівні, у музеї Івана Франка, у Шевченківських музеях на Черкащині… Багажем пам’яті скористався під час виступу на сцені театру опери та балету.
Вів мову про те, що працівникам наших науково-освітніх закладів культури у провінції доводиться не вельми часто розраховувати на державну підтримку, а здебільшого на дружні, братерські, побратимські, кумівські, земляцькі або ж добросусідські взаємини, що тепер здебільшого називають корупцією, хоч я вважаю, що так реально спрацьовує уже згадане західно-українське гасло: «Свій до свого по своє», або ж це – доброчинне дійство чи спонсорство. Озвучивши гуцульську приказку: «Дружба – дружбою, а бринза за гроші», продовжив: «Проте, якби я не дружив із Петром Івончею, директором Путильського лісокомбінату, що на буковинській Гуцульщині, тобто, якби не дружба гуцула з гуцулом і бажання першого допомогти землякові, навряд чи вдалося би загородити надійним дерев’яним парканом меморіальну садибу О.Кобилянської у Чернівцях».
Говорив і про зв’язки нашого музею з консульством України у Сучаві (Румунія) та з іншими вітчизняними закладами культури. Окрема частина мого виступу була присвячена виставці унікальних меморіальних експонатів з фондів нашого музею у Ялті, в чому найбільша заслуга очільниці музею Лесі Українки в Ялті Світлани Кочерги. Акцентував увагу присутніх на значних особливостях роботи і не завжди передбачуваних проблемах, які виникають у неї та в працівників закладу, котрі, якщо дивитися правді в очі, одні з найпотужніших пропагандистів української культури, невтомні утверджувачі української мови на Кримському півострові. Якби окремі тодішні довколокоритні, дозволю собі таке осмислення, чиновники зреагували належним чином на інформацію, що стосувалася Ялти, напевне, не заколисували б наш народ фразою «маємо те, що маємо». А я оповідав, що був свідком того, як у день проведення літературно-мистецького заходу, присвяченого Лесі Українці, громадськість не могла у заздалегідь визначений час розпочати його, бо на майданчику біля музею письменниці в Ялті заважав цьому автомобіль «Іж– комбі» з донецькими номерними знаками. Водія не було, а на задньому сидінні виднівся лише якийсь пакет.. Коли ж обурені співробітники літературних музеїв, що з’їхалися з різних кінців України, викликали міліцію, ті відповіли, що автомобіль чіпати не беруться, адже там може бути закладена вибухівка. Відбуксирували його врешті решт, і дійство лише тоді почалося, із запізненням майже на пів дня. «Хіба це не ідеологічна диверсія»? – звернувся запитально до присутніх у залі.
Тексту виступу заздалегідь у мене ніхто не вимагав, тож він був спонтанним. Хоч мушу зізнатися, що, прямуючи до трибуни, згадав про рекомендацію для ораторів: якщо кинеш інтригу, акцент уваги буде на тобі. Я дозволив собі початкову фразу: «Днями в обласному управлінні статистики, коли довідалися, що я працівник музею упродовж десятка років, мене ошелешили, крутячи вказівним пальцем біля скроні: «Наш викладач з економіки пояснював, що у музеях працюють не зовсім адекватні люди». Скористався також інформацією Леоніда Кучми, який перед тим повідомив зібранню, що цей день, 24 березня, відтепер буде Днем працівника культури: «Так, може, ми й не завжди адекватні, бо здебільшого цілеспрямовані, наполегливі, невтомні трудівники на нивах культури, за які відповідаємо, які культивуємо задля рідного народу, заради Вітчизни. Здогадно, ми і люди не першого ґатунку у масштабах країни, що, зокрема, підтверджуєте і Ви, шановний Леоніде Даниловичу, адже 24 березня завжди припадає у час передвеликоднього, Великого, як його називають, посту. Тож працівник культури, якщо він чесний християнин, і не танцюватиме, і не співатиме, і чарки не наважиться спожити, чого я дотримуюся десятиліттями, і поки що не жалкую». Недавно таке святкування саме 24 березня відмінили. Президент, як не дивно, коли я завершив виступ, підвівся зі свого місця у президії, підійшов до мене і, видавалось, щиро потиснув руку, подякував.
Спілкувався із Леонідом Даниловичем, з М.Жулинським, Б.Ступкою я і на фуршеті, наголошуючи, що споживаю лише мінеральну воду. Богдан Сильвестрович сказав тоді: «Дякую Богові, що ти мене не підвів, а сказав про те, що болить, що має значення».
Наступного дня, причепурившись перед зворотною дорогою до Чернівців, я здивував Петра Якимовича Муху, тогочасного директора міського палацу культури, з яким ділили готельний номер, попросивши його, щоби загорнув мою руку у целофановий пакет, бо я хочу енергетику президентської руки довезти додому. Те ж саме почули від мене інші земляки, коли ми зібралися біля автобуса. То, зрозуміло, був ще один жарт.
Спробував я також віджартуватися іншого разу, почувши від Б.С.Ступки, що він пропонує мені вступити до Національної спілки кінематографістів України: «Богдане Сильвестровичу, я в ніякій партії не був ніколи і не збираюся, а пишаюся тим, що став членом Національної спілки письменників України, бо заслужив таке, за твердженням критики, своїми книгами. Боюся, аби вступ до нової спілки не трактували так, як в анекдоті про Абрама і Сару. Отже, суть така: «Приходить Абрам додому, хвалиться Сарі: «Ти знаєш, дорогенька, сьогодні я вступив у партію». Сара посміхнулася: «Абрам, Абрам, ти завжди кудись вступиш – вчора ти вступив у г… , а сьогодні – у партію». «Так, цей анекдот «з бородою», але ти – не Абрам, а Богдан Ступка – не Сара. Бери рекомендацію і прямуй у Будинок кіно, до Бориса Савченка. Такі люди, як ти, потрібні у кіно. Чекаю від тебе кіносценаріїв», – почув од нього. Того ж дня у Будинкові кіно Борис Савченко і Федір Стригун, як мовиться, на коліні, рекомендували також мене до Спілки кінематографістів.
Мої кіносценарії, зізнаюся, досі блукають лише в уяві, час, коли дозріють, відчуваю, ще не настав. Збагнув, працюючи у кіногрупах, які створювали фільми «Меланхолійний вальс», «Задля домашнього вогнища», «Зірка шерифа», що долю з кіно поєднують люди чесні, працьовиті, з неодмінним відчуттям особистої відповідальності за творчість, які прагнуть суголосся зі своїм народом, із суспільством. Чи не найбільше запам’ятав Арніса Ліцитіса. Він приїжджав до Чернівців як виконавець однієї з головних ролей у фільмі «Зірка Шерифа».Приїжджав перед всесоюзним референдумом 1991 року, на якому вирішувалася подальша доля Радянського Союзу. Він поставив умову про такий графік роботи, аби він 1 грудня, в день референдуму, обов’язково був у Ризі. Сідаючи в потяг, промовив до мене: «У такий день мушу бути зі своїм народом, ніколи не простив би собі, що не був на Батьківщині тоді, коли йдеться про її майбутнє».
Задля утвердження слави, не притлумленої віками та всілякими зайдами незгасності, волелюбності та неповторності свого народу жив і творив, доки Бог тримав на світі, Богдан Сильвестрович. Недоброзичливці, було й таке, сприяли розповсюдженню чуток, буцім окремі мистецтвознавці схильні вважати, що не варто йому було згоджуватися грати деякі запропоновані ролі. При цьому мене повсякчас охолоджував якось із ним спільно осмислений смисл буття: життя – це вічний рух. Природний рух по спіралі, за спостереженнями філософів, проте, щоб жити, доводиться рухатися і колом, не ходити кругами, а рухатися. Тож доки дозволяли фізичні сили, духовний світ Богдана Ступки не згасав.
Нині, переконаний, Україна відбулася, і відомості про неї линуть усіма континентами і завдяки таким нашим Велетам Духу, як Олександр Довженко, Микола Вінграновський, Іван Миколайчук, Богдан Ступка. Принаймні, вони вписали оригінальні сторінки у літописи світового кіно як сини своєї Вітчизни, творці української культури.
 Володимир ВОЗНЮК
«Українська літературна газета» №21 (261) 25 жовтня 2019

Прокоментуєте?