В історії кожного народу є світлі постаті, котрі стають
дороговказами для життя і діяльності наступних поколінь. Серед світочів
героїчного минулого українського народу – Данило Братковський — блюститель
благочестя, борець та мученик за Православ’я, поет з Волині, громадський діяч,
незламний оборонець прав українського населення Київщини та Волині.
Відомий український поет Данило Кулиняк створив цілісний
образ громадського діяча і поета Данила Братковського, у якому розповів про
жертовний шлях боротьби і самовідданого служіння вірі і народу як взірець
високої духовності та громадянської мужності.
З поетичного твору Данила Кулиняка постає світла постать
Данила Братковського — українського шляхтича православної віри. Представники
цього старовинного роду жили в Брацлавському і Волинському воєводствах, але не
піддалися спокусі окатоличення і зречення національної самобутності.
У зв’язку з наміром католицького та уніатського духовенства
зібрати на початку 80-х pp. XVII ст. в Любліні об’єднавчий церковний собор,
депутація Луцького православного братства (у складі якої був і Д.
Братковський), отримавши від громади чіткі вказівки, склала присягу, що її
члени докладуть усіх зусиль, аби «зберегти цілісність святої Східної Церкви,
послушної чотирьом східним патріархам», і що вони, «не спокушаючись ні ласкою,
ні обіцянками, ні дарунками, не уступаючи перед страхом, навіть перед смертною
карою, боронитимуть усіх догм і обрядів, від великого до малого, нічого не
додаючи й не опускаючи».
Данило Кулиняк подає образ Братковського у цілісній
багатогранності, показує, що поетична творчість героя тісно переплетена із його
громадською діяльністю і є відображенням його світогляду. У 1697 році Данило
Братковський видав у Кракові збірку віршів «Світ, по частинах розглянутий», у
якій поєднав бароковий гуманістичний стиль і сатиричне осмислення реальності.
Задовго до І. Котляревського Д. Братковський зосередив увагу на багатстві мови,
звичаях, культурі народу, плекав надію на здійснення його найкращих сподівань.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Данило Кулиняк докладно розповідає про прагнення Данила
Братковського до національного визволення свого поневоленого народу, про його
діяльність, спрямовану на створення єдиної української козацької держави –
об’єднаної України. Випробувавши усі доступні йому мирні, дипломатичні методи
боротьби та зневірившись у них, Братковський приєднується до повстанців, «і
слово воює тепер».
Життя Данила Братковського має стати для нас усіх, і,
насамперед, для молоді, взірцем жертовного служіння святому Православ’ю,
рідному народу, Батьківщині.
Мученицька смерть Братковського – кульмінація твору Данила
Кулиняка – є яскравим свідченням сили духу звитяжця і його вірності своїм
переконанням. «Лише для захисту Православ’я святого мушу прийняти смерть» –
написав поет у своєму тестаменті.
Поема Д. Кулиняка – данина історичній правді – життєво, на
тлі політичних і релігійних перипетій XVII ст. відтворює українські реалії.
Героїчна постать Данила Братковського, мученика за Православну віру, оживає
завдяки духовному і мистецькому хисту самого автора. Цей твір – цінна лепта в
скарбниці духовного відродження України, бо кожне служіння великій духовній
справі буде збережене у народній пам’яті як світлий дороговказ для наступних
поколінь.
+АВГУСТИН
архієпископ Львівський і Галицький, Голова Синодального
відділу зі взаємодії зі Збройними Силами та іншими військовими формуваннями
України, Голова богословсько-канонічної комісії при Священному Синоді
Української Православної Церкви
14 жовтня 2011 р.
Понад три століття тому, 26 листопада 1702 року, за вироком
польського військового суду «посеред ринку луцького, через ката за сім разів
модерського зістав стятий» Данило Братковський — йому відітнули руки, ноги,
потім голову й перерубали тулуб: так загинув видатний український поет,
громадський діяч, борець за соціальне і національне визволення свого
поневоленого народу. У «Помянику» Луцького Хрестовоздвиженського братства з
цього приводу зберігся запис: «невинно от Ляхов страц. Р.1702».
На жаль, ім’я Данила Братковського майже невідоме
сучасникам, хоч ще в XIX столітті Михайло Драгоманов називав його одним з
героїв України і закликав на прикладі його життя виховувати молодь.
Так, про Данила Братковського написано вкрай мало. Він —
головний герой драми М. Старицького «Остання ніч», де чомусь названий Степаном.
В.Антонович 1867 року опублікував у журналі «Киевлянин» «Даниил Братковский,
исторический очерк начала семнадцатого века». 1909 року в Києві нарис «Даніель
Братковський» польською мовою надрукував В.Липинський, тоді ж В.Доманицький
опублікував українською мовою деякі вірші Д.Братковського, які переклав із
старопольської, — разом з короткою розповіддю про поета. Саме ці переклади я
використав у своїй поемі «Данило Братковський», написаній на початку 1981-го,
оскільки на той час переклади Валерія Шевчука ще не були опубліковані. Вже 1985
року в збірнику «Отчий край» з’явилася цікава розвідка Валерія Шевчука «Діамант
у попелі — про Данила Братковського як поета і людину», згодом Валерій Шевчук
переклав і опублікував його вірші. Ще були публікації про цього безперечно
видатного історичного діяча Івана Крип’якевича, Олени Компан, Миколи
Жулинського, Олени Бірюліної та ще кількох авторів. Негусто як на три століття,
тим більше коли врахувати, що переважна більшість цих видань і тепер недоступні
широкому читацькому загалу.
Хоча, як пише М.Жулинський, «на жаль, українською мовою
«Світ, розглянутий по частинах», повністю не друкувався. Тепер завдяки
ініціативі Волинського крайового Братства святого Апостола Андрія Первозванного
з’явиться репринтне видання його книги «Світ, розглянутий по частинах» /Краків.
1697р./ та в чудовому перекладі українською мовою Валерія Шевчука повна збірка
цих поезій, у яких живе творчий дух українського польськомовного поета епохи
Бароко, що вражає яскравими поетичними метафорами і епітетами, майстерною грою
антонімів і синонімів, емоційно гострим переживанням долі убогої людини,
зневаженого люду і такого недосконалого світу». 310 років тому шляхта стратила
Данила Братковського — українського патріота й поета, який писав польською
мовою. Та його твори в Польщі досі знають і люблять шанувальники красного
письма. Не випадково ж ще 1977 року Ленінградське відділення видавництва
«Художественная литература» видало вірші Данила Братковського в перекладі із
польської мови на російську в збірнику «Польская поэзия XVII века». Він —
класик польської літератури, має стати ним і в українській. Хоч тепер ми
повинні підняти цей справді «діамант» з «попелу», очистити його, щоб він засяяв
усіма своїми дивовижними гранями. Бо, як пише Валерій Шевчук: «Тим-то поетичну
книгу Д.Братковського «Світ, по частинах розглянутий» варто поставити серед
найвищих здобутків української барокової поезії в періоді найвищого прозвищ».
Це справді поетичні шедеври світового рівня, гідні прикрасити корону
національної української культури.
Родовитий український шляхтич Волинського воєводства (предки
Д.Братковського згадуються ще на початку ХVІ ст. в землях Перемишлянській і
Волинській як туземні, православні власники маєтків), вещенський підчаший, за
визначенням козацького літописця Самійла Величка, «чоловік учений, поет
відмінний, святого благочестя нерушимий блюститель», він у своїх соціальних
ідеалах далеко випередив свій час. Зневірившись у мирних, легальних методах
боротьби за них, на старості літ приєднується до повстання під проводом Семена Палія,
стає одним з його ідеологів і натхненників, за що й був страчений так люто.
Рід Братковських був тісно пов’язаний з Луцьким православним
братством — прадід Данила Богдан обстоював інтереси цього братства ще 1619
року, батько його, теж Богдан, був у 1675- 1677 роках старостою братства.
Самого ж Данила Луцьке братство разом з тридцятьма трьома депутатами восени
1679 року відрядило до Варшави, до короля з протестом проти релігійних утисків
і об’єднання з уніатами.
На той час Д.Братковський мав високий соціальний статус. Він
перебував у чині брацлавського підстолія, якого 1669 року його удостоїв
польський король М.Вишневецький, володів земським званням венденського
підчашого з 1668 року, мав заслуги в дипломатичній царині, зокрема брав активну
участь у підготовці Андрусівської угоди. З 1667 до 1669 року Д.Братковський
перебував у Москві на посаді секретаря посольства польського короля Яна ІІ
Казимира.
Щедро обдарований поетичним, організаторським і ораторським
хистом, Братковський був дуже освіченою людиною. Після закінчення
Києво-Братської колегії (вчився разом з Семеном Гурком з Борзни, котрому
суджено увійти в історію як Семен Палій), продовжив навчання в Італії. 1697
року, позичивши гроші, видає в Кракові в найпрестижнішому видавництві Франтішка
Цезарія молодшого велику збірку (525 віршів) польськомовних сатиричних поезій
під назвою «Світ, розглянутий по частинах» дуже великим, як на ті часи, тиражем
— 4 100 примірників. Викупити його не вдалося, але книжку помітили: вона
з’явилася в бібліотеках навчальних закладів, вірші з неї поширювали у
рукописах. Три примірники цього твору до нашого часу збереглося у фондах
Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського.
Книжку помітили й змісту її не пробачили. Спочатку шляхта не
йняла віри, що людина їхнього стану може шукати способу допомогти бідарям, і
заклик Братковського до змін у становищі покріпаченого люду мала за химерію,
забаганку, яка минеться. Радикально налаштований, енергійний і послідовний у
запереченні соціального зла, яке бачив повсюдно, Д.Братковський пішов на
Фастівщину до «козацького батька» Палія.
Це сталося пізніше, поки що ж «тріщина світу» пройшла крізь
його серце, а найбільшою тріщиною за тих часів були відносини поміж
православною і греко-католицькою церквами, які складалися дуже драматично.
Після унії 1596 року православної ієрархїі фактично не стало по всій Україні, і
відновлена вона була тільки завдяки гетьману Петру Конашевичу-Сагайдачному
після таємного висвячення у Києво-Братській школі семи епіскопів, яке взяв на
себе єрусалимський патріарх Феофан. На митрополита Київського було висвячено
Іова Борецького, а на архієпископа полоцького – Мелетія Смотрицького. 1610
року Борецький виступив з книжкою «Тренос, або Лямент єдиної вселенської
апостольської східної церкви», яку католицька церква прокляла, польська ж влада
за її продаж накладала величезний штраф. «Унія брестська зразу внесла сильний
фермент в лоно народу руського, викликала раптове збудження, рух умисловий,
жваві диспути, розворушила з одної і з другої сторони гарячі пристрасті,
сплодила надзвичайно цікаву полемічну літературу», — так характеризував ті часи
Іван Франко, котрий, до речі, згадує Д. Братковського в своєму «жарті
непотребному». Д. Братковський з його палкою душею не міг не стати на захист
вкрай упослідженої церкви, до якої належав. Йшлося не про заборону
греко-католицької церкви. Йшлося про визнання у Речі Посполитій православної
церкви як рівноправної серед інших конфесій.
Більше того, М. Жулинський вважає, що М. Смотрицькому
належить гасло «Русь примирити з Руссю» й навіть спроби його реалізувати, тобто
об’єднати православних і уніатів. Однак «низи» це гасло не сприйняли: між
вірянами східного, західного і об’єднаного обряду розгорнулася жорстока
боротьба. 1676 року польський сейм забороняє православним братствам поїздки за
межі Речі Посполитої, щоб не вступали в контакти з Константинопольським
патріархатом, і навіть передає їх під опіку місцевим єпископам. Таке приниження
змусило православних чинів шукати підтримки в гетьманів Наддніпрянщини, куди й вирушає
Д.Братковський. Однак його місія успіхом не увінчалася, та й взагалі легальні
способи боротьби все більше розчаровували цю безкомпромісну людину.
Як може, так Братковський і обстоює інтереси своїх волинян,
підписуючи різного роду апеляції. Однак 1685 року епіскоп Луцький і острозький
Гедеон Святополк-Четвертинський, перебравшись до Києва та обійнявши там
митрополичу кафедру, повністю підпорядкував Московській патріархії Українську
православну Церкву, після чого конфесійна ситуація загострилася. Через таємну
зраду Йосипа Шумлянського, котрий волею короля посів Волинську єпархію, вона
повністю перейшла під контроль уніатів.
22 грудня 1699 року п’ятдесят один шляхтич висунули протест
проти постанови сейму, що забороняла православним жити в Кам’янці-Подільському,
дозволяла відбирати в унію або закривати православні церкви. Д.Братковський
відвіз до Варшави «наказ послам Волинського і Київського воєводств», щоб вони в
сеймі обстоювали свободу православ’я. Та все було марно — депутати
проголосували за постанову проти інтересів православ’я, поігнорувавши «наказ
виборців» з Волині. За збирання ж підписів під протестом, що засуджував позицію
послів на сеймі, Д.Братковського почали переслідувати, і він був змушений
перебратися з Луцька до Львова.
Звідси 1700 року він їде до Батурина на зустріч із своїм
давнім знайомим гетьманом Іваном Мазепою. Братковський намагався переконати
гетьмана в необхідності об’єднати обидві частини України. Це ж саме бажання в
кількох своїх розпачливих листах до Івана Мазепи висловлював інший борець за
визволення України – С.Палій. Та марно. Гетьман, який тоді чи не перший в Росії
одержав з рук царя Петра Першого найвищу російську нагороду — орден Андрія
Первозванного, залишився глухим до цих звернень патріотів. Окрім того, Мазепа
ревниво ставився до зростання авторитету Палія, і згодом віроломно заарештував
його, умовив царя заслати ватажка народного повстання до Сибіру й тим сприяв
його придушенню.
Ще в квітні 1701-го гетьман Фелікс Потоцький видав
універсал, де говорилося, що Палій «бажає йти слідом Хмельницького, який
запалив вогнище селянської війни». І це підтвердилося через рік. Повстанцям
вдалося звільнити від польської шляхти все Правобережжя України, і їхня
остаточна перемога була б цілком реальною, якби не підступний арешт Палія в
липні 1704-го за вказівкою гетьмана Івана Мазепи, котрий в такий спосіб
позбувся конкурента. Після річного ув’язнення в Батурині Палія відправлено до
Тобольська. В Україну Палій повернувся за особистим наказом Петра І після
переходу Мазепи на бік шведського короля Карла XII і брав участь у Полтавській
битві. 1709 року в складі російської армії став полковником Фастівським і
Білоцерківським, продовжуючи спроби визволити все Правобережжя від польської
влади та об’єднати з гетьманською Україною.
Та в січні 1710-го Палій помер і похований з усіма почестями
на території Межигірського монастиря під Києвом. Легенди про «козацького
батька» Семена Палія почали народжуватися ще за його життя. Його вважали
характерником, був він начебто нечутно сильним фізично, могутнім непереможним
лицарем ростом понад два метри й вагою 12 пудів, та ще шабля його важила. Такий
тягар (два центнери!) не міг довго витримати жоден кінь, то ж у поході Палій
їхав на возі. Про нього складено чимало пісень, бо ж «народ загинуть не дає
своїм улюбленим героям». Одну з таких історичних пісень — «Дума про Палія» —
вперше я почув ще 1966-го року у виконанні геніального кобзаря Євгена
Адамцевича з Ромна, з яким подружився і навіть якийсь час у нього квартирував,
коли працював у краєзнавчому музеї.
Та звернімося до нашого героя. Дорогою з Києва до Львова
восени 1700 року Д.Братковського заарештували, коли він повертався після
зустрічі з гетьманом Мазепою, але йому вдалося втекти з в’язниці з допомогою
одного з охоронців, якому поет колись зарадив у скруті. Братковський приймає
остаточне рішення йти до Палія. Та перед цим він заїздить у село Свищів і
віддає борг шляхтичеві Миколі Семиховському. Викупивши таким чином власний
маєток, Д.Братковський відпускає всіх своїх селян на волю, оформивши їм документи
про звільнення від кріпацтва, а решту майна передає синам Івану та Олександру.
Здобувши повну свободу (і від багатства теж), він рушає на Фастівщину, де
«козацький батько» збирав повстанців для війни за волю України. «Повстанцям
віддав Братковський великі прислуги. Він як людина письменна помагав їм
укладати зазиви і маніфести до народу і він своїм прикладом зумів притягнути до
війська своїх знайомих шляхтичів, що немало допомогло козакам у боротьбі як
досвідні старшини. Але Братковський хотів ще більше прислужитися українській
справі. Він бажав поширити повстання далеко на захід, в ті сторони Волині, де
ще були польські війська», — пише видатний історик, археолог, педагог і
громадський діяч Іван Крип’якевич.
Отож навесні 1702 року у Фастові зібралася рада посланців
міщан, козаків, духовенства із різних країв. У тій раді брав участь і
Д.Братковський. Зійшлися на тому, що треба негайно починати повстання і стати
на захист козацьких свобод. Ухвалили розіслати гінців, щоб ті піднімали народ
на битву. Данило ж як людина вчена й поет написав бунтарську відозву до шляхти,
до всіх православних України. Прочитавши її, Палій мовив: «І слово воює тепер.
Для ляхів страшніше мушкетів ці твої рядки…»
З цією відозвою Д.Братковський таємно подався поміж ворожі
сили на рідну Волинь. Але біля містечка Заслав його заарештували шляхтичі
Волинського ополчення — незважаючи на те, що він був у вбогому селянському
одязі й змінив зовнішність. Поета впізнав шляхтич Микола Семиховський, який був
у складі збройного загону. Під час обшуку в Братковського знайшли його відозву,
листи та інші папери, що свідчили про його причетність до повстання, яке на той
час уже охопило всю Правобережну Україну. Поета відвезли до Луцької в’язниці. В
книзі протоколів декретових Луцького гродського суду 17 жовтня 1702 року
записано, що рішенням суду воєводства Волинського Д.Братковського звинувачено в
участі в козацькому повстанні. За тогочасними польськими законами, щоб судити
шляхтича, потрібен був дозвіл сеймика. І він виніс рішенння: «Захищаючи безпеку
воєводства, ухвалили Д.Братковського, що має відношення до бунтів, котрі могли
призвести і до бунту в Луцьку, віддати до військового суду». 22 листопада 1702
року, як свідчить запис у книзі протоколів декретових Луцького гродського суду,
вирішено піддати Братковського тортурам, «щоб домогтися більш докладних
свідчень, оскільки звинувачений всієї правди не казав, хоч визнав, що був у
Києві і по різних містах, у Палія в Фастові, де і Самусь був, завищи з козаками
і плебеями знався, з Палієм і Самусем, і до злочину проти Речі Посполитої
дійшов».
Д.Братковського катували на дибі, але після «першого
ступеню» (було й таке визначення) тортури припинили, бо через похилий вік і
слабке здоров’я підсудний міг загинути від мук ще до суду, що інтересам
польської шляхти не відповідало. 25 листопада 1702 року військовий суд засудив
Д.Братковського до мученицької смерті, а вранці наступного дня вирок було
виконано.
У вірші «Піднось свою душу душі на користь», маючи на увазі
душу народну, поет і звитяжний борець за правду писав: «за мучених я сам
мучитися мушу», і його пророцтво збулося сповна.
Та розповідь про цього звитяжця буде неповною, якщо оминути
увагою документ вражаючої сили людського духу й гуманізму — тестамент /заповіт/
Д.Братковського, — досить-таки розлогий документ на десяти аркушах, написаний
13 листопада 1702 року. Ще не було офіційної ухвали сеймика про передачу поета
до військового суду, але він не тішив себе марними надіями і готувався до
смерті. Цей духовний заповіт вдова поета подала 1707 року для запису в міську
книгу Луцька, завдяки чому він і зберігся. Ось деякі уривки з нього: «Я порох,
попіл мого творця, спасителя мого, йдучи на страшний Суд, беру з собою його яко
свідка, що не заради бунтів, яких не було в моєму серці, а лише для захисту
православ’я святого мушу прийняти смерть. Прошу і Матір мою найсвятішу, якій
віддав шану, перебуваючи у його милості пана гетьмана задніпрянського,
порятувати мою душу. Прошу і всіх святих і взиваю на поміч, щоб при муках
смерті моїй стали і підтримали мене. Сини мої і насамперед старший мають
поховати мене у церкві луцькій братській, 30 злотих боргу віддати братству, 30
злотих — хлопу, у якого я колись пограбував шкапу, що зайшла у чагари. Будучи в
Малині, я віддавав йому ці гроші сам, але він не взяв. Якщо не буде того хлопа,
віддати родичам, а як родичів не буде, то віддати гроші на спомин його душі на
півтора сорокоуста. Відслужити за мою душу службу на святому місці на 2
сорокоусти Загоровського монастиря, на що 20 злотих. До Почаєва також 20
злотих, ще на святому місці святої Діви Покрови святої у Луцьку на сорокоуст —
20 злотих, до Храму Святого Михайла в Луцьку — 20 злотих, потім 20 злотих на
духівництво на обід при похованні для вбогих. Оскільки немає кому обід
зготувати, то старший мій син дасть 20 злотих на це… 40 злотих жінці, щоб
поминальні обіди один і другий справила для бідних і щоб постійно вбогим
давала… Синам і дочкам наказую триматися цієї віри, за яку я вмираю, якщо
хочуть мати благословіння Боже… Шаблю — молодшому сину віддати».
Останні слова про шаблю звучать як благословіння нащадків на
той шлях, який пройшов сам Данило Братковський.
Братковський міг купити собі життя ціною зради — каштелян
Ледуховський пропонував йому покаятись у своїх «злочинах», зректися переконань
і прийняти уніатство, порятувавшись тим самим від мученицької смерті.
Гарантувалося зберегти не лише життя і свободу, а й усі права. Проте поет
вибрав страту.
Тридцять років тому я написав історичну поему «Данило
Братковський» і почав виступати в пресі з розповідями про нього.
Історія моєї зацікавленості цим видатним поетом і
громадським діячем, що пожертвував собою задля ідеалів справедливості, не
зовсім звичайна. Пізньої осені 1980 року, приїхавши до Луцька та не заставши
вдома свого давнього товариша, колишнього політв’язня-націоналіста Євгена
Омельчука, я пішов до замку, де розташувався музей. Через реконструкцію той
виявився зачинений, проте я впросив своїх колежанок (донедавна сам працював у
Роменському краєзнавчому музеї) дозволити мені оглянути експозицію. Так
захопився вивченням тамтешніх старожитностей, що не зчувся як закінчився
робочий день, і працівниці, вирішивши, мабуть, що я давно пішов, замкнули мене
у вежі Свинопаса. Мені не лишалося іншого, як, притулившись до стінки в кутку,
спробувати задрімати.
Раптом я побачив перед собою світну пляму, схожу на відблиск
місячного сяєва, вона й раніше мигтіла переді мною, однак я не звертав на те
уваги. Далі мені почала маритись людина, котра щось вперто хотіла мені сказати.
Цілу ніч я боровся з цією маною, а на ранок дізнався, що в вежі Свинопаса 278
років тому чекав свого смертного часу Данило Братковський і саме напередодні
того дня, коли я там опинився. Такий збіг обставин не міг бути випадковістю,
він щось означав: тож я заходився вивчати історичні матеріали про цього поета.
Мене вразила сила його духу й несхитна послідовність у відстоюванні ідеалів…
Поему написав я за дуже короткий час, як кажуть, на одному диханні в березні
1981 року — вона опублікована в збірці «Невідкриті острови» 1985 року. По тому
опублікував кілька статей про Данила Братковського в українській пресі.
Історичний шлях національної спільноти великою мірою
визначає вибір героїв. Маю за промовистий той факт, що в нас
діячам-конформістам віддають перевагу перед такими, як Данило Братковський —
останні з усією їхньою моральною цілісністю та безкомпромісністю, на жаль,
лишаються мало відомими, якщо не приреченими на забуття. Це не просто глибоко
несправедливо, а й небезпечно для нашого майбутнього. Думаю, що нам необхідно
подбати про вшанування світлої пам’яті та всіляку популяризацію життя і
творчості Д.Братковського. Він мученик за православну віру, тож Українській
православній церкві варто було б канонізувати його як нещодавно було
канонізовано праведного Петра Калнишевського разом з іншими святими достойниками.
Данило Братковський гідний поповнити сонм українських
святих.
Наступного 2012 року виповниться 310 літ від дня страти
Д.Братковського і від початку повстання під проводом Семена Палія. Це повстання
тепер потребує переосмислення і нової оцінки, відмінних від усталеної
радянською історіографією. Зокрема, потребує особливого наголосу намір і
діяльність Семена Палія щодо створення єдиної української козацької держави —
об’єднаної Правобережної і Лівобережної України. Так само, як і діяльність
Данила Братковського як ідеолога створення в майбутньому єдиної української
помісної церкви.
На часі заснування також літературно-мистецької премії
імені Данила Братковського, якою б відзначали талановитих авторів за
принциповість, послідовність у житті й творчості, за єдність слова й діла. В
наш суворий час героїзації зради й канонізації підлості, коли за минуле платимо
майбутнім, для нашого суспільства життєво важливо пам’ятати тих героїв
минулого, які на своїх плечах тримали і вивищували небо нашої духовності, самі ставши
символом народної совісті.
*Автор щиро вдячний
Сергію Вікторовичу Цюпку за фінансову допомогу у виданні книги «Блюститель
благочестя Данило Братковський.