Блиск і вбогість жіночої поезії

226

Жінки читають вірші. Жінки
пишуть вірші. Жінкам важко спинитися у своєму читанні-писанні. А таким азартним
жінкам, як я, і поготів.

Є
жінки-поети, а є жінки поетів. Щасливі поєднання обох цих однаково важливих
професій трапляються нечасто. От наприклад, Анна Ахматова, поетична дружина не
менш поетичного чоловіка Миколи Гумільова. «Она пишет стихи как бы перед
мужчиной, а надо как бы перед Богом», – прокоментував її публікацію Олександр
Блок, очевидно, маючи на увазі ранні ахматівські вірші про те, як «муж хлестал
меня узорчатым, вдвое сложеным ремнем», «мне с тобою пьяным весело», «я сошла с
ума, о мальчик странный» тощо. Ахматовій пощастило бути канонізованою ще за
життя, а тому зауваження щодо її текстів не приймаються. Хай собі буде.

Дивні
метаморфози кояться в сучасній жіночій поезії. Здається, що жінки заполонили
весь поетичний простір і я не бачу в цьому нічого доброго. Здебільшого все
зводиться до кавово-ванільних сповідей та еротичних фантазій про настовбичену
плоть, шал і жах бажання, ритміку рухів, взаємопроникнення і так далі за
текстом. Жінки довели, що пишуть, а отже думають виключно про чоловіків. Жінки
виявилися слабшими за свої пристрасті. Жінкам можна тільки поспівчувати.

Жінку-поета
легко впізнати за розставленими акцентами. У жіночих віршах кохання
перетворюється на вічну війну статей з усіма її перемогами, поразками і
примиреннями. Жінки-поети ведуть військові дії виключно у стінах своїх спалень,
ніби бояться вийти за межі власноруч створеного простору. Ніби там, за дверима,
зростає небезпека розщеплення жінки-поета окремо на жінку і окремо на поета.

Жінка-поет
наголошує на своїй жіночності, жінка-поет погрожує своєю жіночністю. Для
жінки-поета жіночність – головний козир і найнебезпечніша зброя.

Жінку-поета видає інтонація: від істеричної до поблажливо
материнської. Жінка-поет знає усе: за кого виходити заміж, за кого не виходити,
коли краще зачинати дитину, як консервувати помідори… І щонайважливіше –
жінка-поет може перетворити свої знання на вірші і в цьому криється найбільша
загроза.

Жінки-поети
обожнюють писати про жінок-легенд. Віршовані варіації на тему загадкової
жіночої душі, багаторазово переказані історії про Жанну д’Арк, Есмеральду, Офелію,
Попелюшку та інших героїчних героїнь стали невід’ємними у творчому доробку
багатьох. Зрештою, кожна із них свого часу мріяла про тріумфальну ходу червоною
доріжкою, рясно встеленою трояндами та розбитими серцями.

Жіноча поезія має чималу читацьку аудиторію. Можна тільки
здогадуватися, що змушує її прихильників купувати поетичні збірки, відвідувати
помпезні театралізовані презентації, брати автографи, дарувати квіти. Може, це
справдешня народна любов, а, може, і звичайна чоловіча прихильність, спрага жінок-непоетів
поспілкуватися із собі подібними. Ну майже подібними…

Звісно,
знайдуться розумники і запитають авторку цього опусу: «А як же Ви, пані?». І я
посипатиму свою кучеряву голову попелом і промовлятиму майже нечутно: «дано мне
тело, что мне делать с ним?». Зрештою, якщо вірити священним книгам, тіло є
тимчасовою оболонкою, саркофагом духу, фізичною обителлю добра і зла. Наразі
моє тіло мене цілком влаштовує.

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!