Немає для мене вищого титулу як поет. І як мало на світі справжніх поетів, хоча римуючих літераторів безліч. Є також добрі професіонали, сказати б, майстри середнього рівня.
До 65-річчя поета
Немає для мене вищого титулу як поет. І як мало на світі
справжніх поетів, хоча римуючих літераторів безліч. Є також добрі професіонали,
сказати б, майстри середнього рівня. Вони продукують добротну, філологічно
вправну поезію, їм важко робити якісь закиди. Іноді там зблисне несогірша
метафора, щасливо віднайдений оксюморон чи свіжий епітет. Трапляється, що й
тема нова і виграшна. Є добрі поети-трибуни, є проникливі лірики, вірші яких легко
і охоче лягають на музику. Сьогодні виходить немало поетичних збірок, виданих
на високому поліграфічному рівні, які, сказати б словами Є.Барана, «заслужено
складають основу українського літературного канону».
Але справжня поезія понад усе і нема їй діла до
літературознавців, канонів, рейтингів, рангів і тому подібної марниці. Справжня
поезія дихає озоном вічності.
Як вона народжується – це тайна. І найчастіше талант дається
дивакам. Якомусь Війонові чи Верленові, Рембо чи Єсеніну. Бог іронічний. Він полюбляє
такі парадокси і абсурди. Він любить збивати з пантелику надміру серйозних,
респектабельних і солідних людей. Особливо коли ці люди літературні критики чи,
прости Господи, – теоретики літератури, бо ж все, написане ними, вторинне, а
девіденди, звання і титули дістаються саме їм. Тобто вони розтлумачують іншим в
чому сила і краса того чи іншого твору, де промахи і провали, і на цьому
роблять кар’єру. Поети ж, які подали їм первинний матеріал, залишаються ні з
чим. Якщо вони, звісно, справжні поети. Бо несправжні поети теж кидаються в
науку, захищають дисертації і отримують високі звання. Але іронія Бога полягає
в тому, що їх забувають одразу після смерті, або й раніше, а у великих поетів
після смерті справжнє життя тільки починається.
Якщо хтось хотів би зі мною подискутувати, то хай тільки на
мить уявить собі Єсеніна кандидатом наук, а Емілію Діккінсон в професорській
мантії.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Про все це я написав тільки тому, щоб сказати: у Тернополі
жив справжній поет. Його ім’я – Ярослав Павуляк. Він залишив талановиті й
геніальні вірші. І називав другом Івана
Марчука. Тільки уся Україна знає про геніальність Марчука і мало хто
здогадується, що вірші Я.Павуляка з безперечними ознаками геніальності.
Дивно, як двоє цих людей могли дружити. Марчук –
підприємливий, серйозний, у нього впливові друзі й пошанувальники, Павуляк –
завжди залишався безпритульним, як дитина, його мало хто читав і розумів за
життя. Але ще більша його біда була в тому, що він запивав. Ми здогадувалися,
що він заливає якусь безодню. Але яку?
Хто може це знати? До того ж безодню ще нікому не вдалося залити.
Вірші Ярослава теж дихають безоднею. Але безоднею неба.
Блакитною, свіжою, таємничою. Як мало хто, він спромагався всесвіт стиснути до
трьох і навіть менше строф. Цілий світ поставав в одній метафорі. Метафори
Павуляка – справжнє диво. Мені здається, що про деякі з них я спроможний
написати окремі ґрунтовні монографії, цілі томи. І почуваюся глибоко ураженим,
коли їх не розуміють інші, пихато знизують плечима, мовляв: «Ну й що?!»
Очевидно, стиль життя поета їм заважає оцінити стиль його письма. Так буває. І
на це немає ради. Це називається куряча сліпота. Щоб розуміти цю поезію
Павуляка і насолоджуватися нею, треба знати історію людства (чи принаймні
слов’янського світу) від міфів до наших днів. Не скажу, що Павуляк вивчив цей
предмет досконало, але він людина містерійна і йому відкрито те, що іншим треба
здобувати невтомною, багаторічною працею. Ці горні знання – одна зі складових
його загадкового великого дару.
З Ярославом справді було непросто. Навіть дуже непросто. Але
кожен, кому відкривалася глибина і велич його поезії, прикипав до нього серцем.
До мене це, на жаль, прийшло не одразу. Коли Ярослав появився у Тернополі, ще
десь понад рік я не читав його віршів. Не читав, бо ніде не міг напитати.
Виявилося, що колись у нього вийшла збірка, але навіть сам автор її не має, бо
не вельми тим переймається. Живе собі, як може, як хоче.Тримався він дещо
відсторонено, і я не дуже шукав із ним зближення. Принагідні наші розмови були
безбарвні. Але назирці за ним ходили легенди. Одну з них мені розповів художник
Дмитро Стецько. Про пам’ятник Кобзареві у Настасові, рідному селі поета, який з
Ярославової ініціативи і авантюри постав за одну ніч в найсутемніші
комуністичні часи, сполошивши цілу армію кадебістів, бо на п’єдесталі було
викарбувано пророче: «І на оновленій землі врага не буде, супостата». Ще
пізніше я довідався, що Ярослав закінчив московський літературний інститут
ім.Горького, одружився на словачці (доньці впливового міністра) і виїхав за
кордон. Мені було дивно, що про Ярослава з відчутним пієтетом одгукуються такі
скептики як Я.Стецько і В.Махно. З величезними труднощами я відшукав його
збірку «Блудний лебідь» (з поліграфічного боку це було просто ніщо, ніби
захалявна книжечка часів «ді-пі»). Я брався за неї з відчутним упередженням і
сміявся над звихами своїх знайомих, що так високо цінували того чоловіка.
Збірку я прочитав одним проковтом. Уже десь на третьому
вірші мені забило дих. Я тільки й міг повторити: «Боже мій, якої це сили поет,
і він живе поруч».
Я не збираюся тут щось цитувати, бо пишу не аналітичну
статтю чи рецензію, ці нотатки – сторінки денникової прози.
У той перший вечір я перечитував «Блудного лебедя»
незліченну кількість разів, окремі вірші вивчав напам’ять. Не залишалося ні
найменшого сумніву, що це поезія найвищого регістру. Я читав тому, що справжню
поезію хочеться слухати, як хвилюючу музику, ще і ще. Вабить тайна, яку
багнеться розгадати чи бодай наблизитися до неї. Звісно, нічого у той вечір не
розгадав, окрім того, що такі вірші падають з неба і сам автор до кінця не
відає, що народжує. Він – дудка у Божих руках – і все. Господній дударик. Він
чує голоси, і цілі строфи падають на папір. Поезію такого рівня неможливо
запрограмувати. Душевні зусилля, сила волі, мобілізація всіх внутрішніх сил,
дисципліна думки – все це порожні слова. Це має прийти збоку, з іншого берега,
з інших вимірів.
Того ж вечора я зателефонував Ярославові, й відтоді почалася
наша дружба.
Може тому, що ми такі різні, у нас все складалося
якнайкраще. І так тривало понад десять
років. Іноді навідувалися один до одного в гості, бували разом на різних
заходах, іноді траплялося я приводив студентів у той музей, де він працював,
але найчастіше ми просто зустрічалися і
бродили містом утрьох – він і ми з Галею. Я знаю багато жінок, які на дих не
переносили Ярослава. Для мене вони, прости Господи, недалекі й підсліпуваті.
Галя безмежно шанувала Ярослава як неординарну творчу особистість, і це мене
якось по-особливому зворушувало. Чисто жіночою, особливою інтуїцією вона
відчувала, що поруч унікум і ставилася до нього з фантастичним пієтетом –
тонким і побожним.
Деколи наші надвечірні прогулянки закінчувалися заякоренням
у барі чи дешевому ресторанчику, де ми розпивали на трьох пляшку вина. Цього
вистачало, аби Ярослав захмелів. В таких випадках Галя охоче підігравала йому і
все закінчується каскадом іронії і спонтанними танцями. Тоді завсідникам того
розважального закладу було на що подивитися. І хоча вони не здогадуються, хто
саме перед ними видає такі запаморочливі «па», але, безперечно, відчували, що
то не банальні гульки.
Я можу собі тільки уявити, яким вродливим хлопцем був
Ярослав замолоду і які кренделі він викидав. Дещо про це написав Юрій Винничук.
Але й після шістдесяти у ньому відчувався невичерпний оптимізм і міцний
козацький дух, який не змогли підчерчити ні важкі митарства засвітами, ні
сімейні драми (поет одружувався кілька разів), ні систематичні запої, ні навіть
важка операція (трепанація черепа), коли питання стояло «або-або».
Поет залишався поетом, хоча писав до болю мало. Та інколи
вірші продовжували падати з небес, чи, може, прилітати, як блудні лебеді. І
були такі ж прекрасні і загадкові, як за юних літ.
Хтось, може, думав собі: от якби цього Павуляка взяти у
шори, заборонити пити, змусили писати… Нічого з цього не вийшло б. Його й не
такі ламали, та тільки зуби собі потрощили.
Поет для світу це завжди нещасний випадок, як сказав,
здається, Піросмані. І крапка. Але сам поет нещасним себе, звісно, не почував.
І тому, що був, як дитина, і тому, що в його голові було повно віршів, були
друзі в Україні й Словаччині, де він жив багато років, а за океаном мудра і
успішна донька, і головне – була Леся. Богом послана жінка. Сестра. Мати.
Любляча і всепрощаюча дружина. І цього виявилося досить, щоб доля збулася.
А смерть? Її немає. Є Великий Перехід. І він неминучий.
У справжнього поета після нього все тільки починається.
м.Тернопіль.
Ярослав ПАВУЛЯК
***
Вже знов народжуються коні,
Щоб запрягтися у туман.
Поля дрімають на припоні,
Жують каміння і бур’ян.
Цвіте терново Тернопілля,
На північ дивиться з-під брів,
Свобода сяє від похмілля
І доплива до берегів.
Повідлітали риби в ірій,
Не повертаються в краї.
І вже не риби – у безвірі
Світами бродять мамаї.
16 березня 2003 року
***
Знайдуть мене з янтарними очима
Не витязем на карому коні –
Лежатиму навпомацки плечима
До неба, а душею до стерні.
Знайдуть мене із вірою в насіння,
Що рахувала мати на столі.
На щедрій ниві ялове каміння
Прилипло животами до стерні.
Знайдуть мене, чи сам я віднайдуся,
І не ридаю, не тремчу, не сплю –
Вслухаюся в пророцтво землетрусу,
Зануривши обличчя у ріллю.
***
З чужини до отчого порога
Голову обмотує дорога.
… Польова дорога поміж липи,
Від Дунаю – до гнучкої Стрипи,
Ворухнися деколи наліво,
Щоб мене ще ліпше заболіло.
Щоб не заболіло до відчаю –
Дай напитись липового чаю.
Дай мені хоч трішки для спокути
Біля тебе у рові заснути.
В пилюзі, у куряві, в болоті,
У твоєму зболеному поті…
З чужини до отчого порога
Голову розмотує дорога.
Та й живу з такою головою –
Люди оглядаються за мною.
***
Мені в дитинстві з деревця крутого
Нетлінний тато вистругав дорогу.
Вона давно пропала десь, одначе
Була то мудра забавка дитяча.
Гойдалася колиска піді мною,
Гойдався я з дорогою крутою.
Тулив її до рота від нестями
І все глодав молочними зубами.
Була тоді одна з дитячих мук –
Мені дорогу виривали з рук.
Ховали поза спину чи в рядно,
А я не міг без неї все одно.
Щоб не згоріла – заглядав у піч,
Второпати не міг у чому річ.
Аж потім повертали, щоб замовк,
Коли об землю головою товк.
***
Бачу, земле, твоїм багатством
Підкупили твоїх людей,
З твого неба сповзає птаство
І вивчає молитву курей.
Бачу, земле, немов помиї,
Виливають на тебе глум,
Перелив я з краси твоєї
Дивні очі у тихий сум.
По тобі сновигає совість,
Від села до села бреде,
Душу викраде, а натомість
Грудку золота покладе.
Не придумано ще покари,
Не розгадано ще вагань,
Заселили тебе примари
Без вулканів і сподівань.
***
Я живу від весни – до весла,
Хоч надихався скону у герці,
Так живу, щоб до тебе прийшла
Піраміда з дитиною в серці.
Щоб додому верталися дні
Лікувати знамена на скронях,
Так живу, щоб колись навесні
Заспівали могили на конях.
Щоб, немов немовля, у печері
Не заснуло життя без вечері.
***
Лежала, тремтіла осикою,
горіла, як я хотів,
і не жаліла скрипкою
за струнами почуттів.
Я всю постягав покрівлю,
аж видно було, як з корою
кроква твоїх обіймів
палала над головою.
Підпалена поцілунком,
горілиць горіла юнка.
Погасла, побігла над ранком,
ковтнувши багато мита,
а чутка селом ходила,
що в полі згоріла стирта.
***
В моїй кімнаті серед ночі
На стінах вікна розцвіли,
А я лежу на лівім боці
Накритий сонними крильми.
В моїй кімнаті серед ночі
Пляшки співають під столом,
А я лежу на лівім оці,
Лежу з розхристаним чолом.
В моїй кімнаті серед ночі
Танцюють двері по траві,
А я лежу на лівім кроці,
Стиснувши сяйво в голові.