«Більше нічого чекати: літаки вже крильми б’ють»

1908

ДО РОКОВИН З ДНЯ СМЕРТІ
ВАЛЕНТИНА МОРОЗА

Мороз Валентин Леонідович народився в селі Люшнювате
(нині Голованівського району Кіровоградської області). Закінчив філологічний
факультет Одеського державного університету. Працював у пресі, зокрема, в
Немирівській районній газеті, видавництві «Маяк», Одеському літературному
музеї, на Одеському обласному радіо. Був відповідальним секретарем Одеської
організації СПУ. Нагороджений медалями. Лауреат літературних премій ім. Едуарда
Багрицького, премія ім. П. Г. Тичини, ім. Костянтина Паустовського

 

«Більше нічого чекати: літаки вже крильми б’ють» – написав колись Валентин Мороз. І відлетів. Рік уже він десь у
ноосфері спочиває. Але чи може душа поета, справжнього поета, а Валя таким був
на цій грішній землі, чи може спочивати? Не знаємо, можемо тільки домислювати.

Душа Валентина його була в
тривозі, а часто й в розпачі.  Іноді
проривалися признання, як от у вірші «На могилу Максимові Рильському»: 

 

Бо під серцем моїм єзуїти
розклали вогонь.

 

Або ось іще страшніше:

 

Як дерево з обдертою корою

стою опівночі я сам перед
собою.

Удень ще викаблучуюсь,
вибрикую,

Таким собі невизнаним талантом,

А уночі стає до того бридко,

Неначе по руці повзе
тарантул.     

 

І аж дивно – це написано 1967
року!

 

Пригадую,  я колись написав статтю «Душа на долоні»
(«Чорн. новини», 29 січня 1988 р.). Про Валентинову книжку «Моя душа – мов
пташка на долоні». Дивіться, як трепетно пише поет:

 

Моя душа – мов пташка на
долоні.

Куди літала, душе?.. А вона

Крильми тріпоче – тиха і
смутна.

Вся ще не тут, а ген на
оболоні.

 

Валентин страшенно тривожився:
«І страшно мені, душе: що як ми не знайдемо з тобою спільну мову?». По собі я
знаю, як тяжко шукати цю спільну мову з душею, та ще коли тобі товкмачать, що
душі нема! душі нема!

Може, там його душу ангели
допитують, аналізують кожен вірш –  як ти
писав-писала? для чого ти це писав-писала? Може, стоїть вона перед апостолом
Петром, може й на його долоні,  і всі
Морозові рядочки, писані і надруковані, а може й ненаписані, а притлумлені у
підсвідомості,  пропливають у її пам’яті.
За одні вона радіє, і Петро доброзичливо усміхається. За якісь червоніє. І
Петро осудливо киває головою…

 

Ах, як то важко – зрозуміти,

що ти, як бубон, день у день.

Так дикий розпач дикі міти

на душу ранену кладе.                             

 

Що ж, нелегка доля поета в усі
часи – згадайте Гарсіа Лорку, Павла Грабовського, Тараса Шевченка, а особливо у
роки тоталітаризму – згадайте чотири з половиною сотні українських
письменників,  розстріляних, розіп’ятих у
33-37 рр. комуністами Сталіна. Микола Руденко, Іван Світличний, Зеновій
Красівський, Іван Сокульський, Олесь Бердник – були репресовані. Василь Стус,
Юрій Литвин і багато їх побратимів загинули.

Я сам був двічі репресований,
якраз за вірші, за писане, я знав багатьох і багатьох поетів, письменників,
яких оминули репресії. Валентин репресований не був, але згадайте Олександра
Довженка, Максима Рильського, Павла Тичину, Володимира Сосюру… Як їм жилося? Як
часто вони щоночі чекали приїзду чорного ворона, як часто їх проробляли на
партзборах – як Миколу Вінграновського, Івана 
Дзюбу. Яким треба було бути еквілібристом, канатохідцем, щоби проходити
тернистий шлях свій. А у Валентина Мороза на весь час від шістдесятих років був
ще один дуже серйозний пунктик – однофамілець, знаменитий на увесь світ
дисидент, автор дуже різких статей проти партії, поширюваних у самвидаві і
друкованих за кордоном – Валентин Мороз. Та ще й націоналіст! А як відомо,
кожного поета українського  окупаційна
влада підозрювала, а то й вважала 
націоналістом. То ж можете уявити, що робилися в душі Валентина, коли
його запитували знайомі і незнайомі: «Так це ви – Валентин Мороз?!». Але поет
жив, писав, друкувався, переборюючи 
тернії, бо він був справжній поет, і мусив нести свого хреста. Він був і
мостом до України, і перехожим на тому мосту. Я завжди вважав його найкращим
ліриком в Одесі. Та він таким і був – почитайте останні вірші його, в яких
реалізувались його юнацькі інтенції: «О юності сило,  о буйная хвиле! Ти будеш творити. Так серце
звеліло…».

Ходив по Одесі, робив передачі
на радіо, пронизані любов’ю до простих трудівників Одещини, героїв своїх
передач, сидів за столом своїм, намагаючись встигати нанизувати слова у
рядочки, які йому диктувало то небо, то земля грішна. І він встигав! 17 книжок
видав за своє життя!

 Їздив на свою Кіровоградщину, допитувався, чий
ото кінь стоїть, якого бачив чомусь тоді, коли 
перехиляв чарчину, коли навколо добрі друзі і гарна закуска.

Валентин спостерігав «очей,
облич стрімкий  калейдоскоп», він
умів-таки знаходити спільну мову з душею – і дивись: «вже трудиться схвильована
душа, зерна одбираючи з полови».

Валентин встиг ще прочитати
чудову книжку «Валентин Мороз. Життя і творчість» нашого літописця Володимира
Гараніна із серії «Література рідного краю», написану дуже сумлінно і
доброзичливо. Тепер ця книга є настільною у школах області.

Про Валентинову щирість і
порядність найкраще свідчать оці його слова:

 

І за найбільшу в світі плату

Я не забуду одного,

Коли кричали ви Пілату:

 – Розпни його!

– Розпни його!

 

Та мить в мені страшна, як
фатум!

І я нічого не забув,

Бо в вашім юрмиську проклятім

І я там був. І я там був.

 

Гадаю, за ці слова святий Петро
багато гріхів простив Валентину.

Колись Тарас запитував у неба:
«Чи діждемося Вашингтона з новим і праведним законом? А діждемось таки колись!»
Згодом, у двадцятих роках, Павло Тичина вигукував: «Діждеться Вкраїна свого
Мойсея!». Валентин Мороз переводить ці сподівання у категоричну вимогу, чи
навіть наказ:

 

Ми мусим народить Мойсея,

Інакше всіх нас жде погибель.

Або прийде чужий Месія,

і одведе назад, в Єгипет.

 

Нинішній Майдан і є муками народження того омріяного Мойсея.

м. Одеса

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!