Безсумнівного лідера не бачу…

«Яке безумство Шведської академії, що мала вперше присудити
Нобелівську премію з літератури, в тому, аби звернутись до французького лірика
(Сюллі-Прюдома – В.М.), який не був вартим подавати Тору Ланґе ложку для
взуття!» Ці слова належать Отто Борксеніусу – автору передмови до книжки Ланґе
«Вибрані поезії», випущеної в Копенгаґені 1923 року. Слід додати: то було
останнє видання оригінальних творів данського поета (який, нагадаю, багато
років прожив і в Україні) на його батьківщині. Відтак упродовж дев’яноста літ
це ім’я данськими літературознавцями згадувалось переважно тоді, як заходила
мова про його перекладацький доробок: справді блискучий – загалом із
шістнадцяти мов.

Цей історико-літературний сюжет незмінно згадую тоді, коли
цікавляться моїм суб’єктивним прогнозом щодо майбутнього присудження тієї чи чи
іншої премії. Врешті, визначення лауреата – це теж суб’єктивна думка групи
людей, яка називається журі: варто змінити його склад – і з того самого пакета
номінантів буде вибрано іншого лауреата. Хіба що за винятком випадків, коли
серед них виявиться явний і безсумнівний лідер, а це трапляється нечасто. Не
трапилось так і з творами, що залишились у короткому списку номінантів на
цьогорічну Шевченківську премію.

Почну з прози: і «Час смертохристів» Юрія Щербака, і «Криничар» та
«Горянин» Мирослава Дочинця за естетичними мірками можна вважати приблизно
рівнозначними. В першу чергу це талановита белетристика, хоч і належать твори
до різних жанрових підвидів роману.

 «Час смертохристів» –
антиутопія. Здавалось, пора її закінчилась ще в минулому столітті – разом із
кінцем тоталітарних систем. Але буквально останні тижні українського життя
дивовижно актуалізували твір. «Що сталося з цією землею, яка добровільно відмовилась
від свободи? Що буде з народом, перетвореним на кріпаків, на холуїв, на
тюремних наглядачів?» – це про 2077 рік романного часу? Чи про наші дні? Або
ось така цитата про діяльність спецслужби сусідньої з Україною держави,
агентурна мережа якої «починаючи з зими 2077 р. зросла у кілька разів, агенти
впливу майже не крилися, відверто ведучи антидержавну діяльність у Сеймі, в
урядових агенціях, на каналах масової інформації». Хто скаже, що це не про
теперішність? Як і опис спроби збройно протистояти політичному режиму? Така
вражаюча актуалізація письменницьких візій, здається мені, сьогодні може стати
номінантові на заваді: невже держава (!!) дасть премію за твір, відверто
спрямований проти політичного режиму (точніше, його брата-близнюка), який сьогодні
її ж уособлює??

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Якщо послуговуватись згаданим «критерієм», то шанси «політично
нейтральних» романів Дочинця зростають. В центрі їх – постаті головних героїв,
яким вдається вижити в непростих випробуваннях, не втративши оптимізму й віри.
Виграють твори і завдяки яскравішій стилістиці, насиченій архаїзмами та
закарпатськими діалектизмами, однак панорама епохи як місце дії персонажів
усе-таки значно вужча. Та й, на мій суб’єктивний погляд, тематично близький
роман Володимира Лиса «Століття Якова», що нині теж номінувався, але до
короткого списку не дійшов, за естетичним рівнем не поступається «Криничару» та
«Горянину». Не знаю, можливо, не вписується в нинішню ідеологічну доктрину
держави правдиве зображення реалій українсько-польського протистояння в Другій
світовій та кривавої практики спецгруп НКВД, легендованих під боївки УПА…

Так само я не міг би однозначно зразу віддати перевагу ні
поетичній збірці Костянтина Москальця «Мисливці на снігу», ні цілому семикнижжю
віршів Юрія Буряка «Амальгама».

Тут не місце для детального аналізу, тому обмежусь, фактично,
пунктиром.

Філігранна поетична техніка «Мисливців на снігу», де не
спіткнетесь об випадкове слово, трохи камерний світ ліричного героя, але
водночас він не сторонній у дійсності, де готовий «смутну хворобу оцю –
батьківщину – // у груди прийняти, до того прийняти, аби // лише внутрішнім
жити відтоді, хворобою жити…» Більшість поезій книжки знайома читачам із
попередніх збірок Москальця.

Гепталогія Юрія Буряка – крім
майстерного володіння словом – виділяється масштабністю: не лише фізичним
обсягом, а й тематичним обширом та багатством алюзій із різних пластів світової
культури від давнини до сучасності. Все це дало умотивовані підстави Миколі
Сулимі в статті «Охрещене ім’ям сонета» зазначити, що Буряк – «автор однієї з
найоригінальніших збірок, що побачили світ в останнє десятиліття, цілком
заслуговує цієї нагороди» («Слово Просвіти», лютий 2012 р.).

Втім, зачекаймо офіційного повідомлення Комітету…

м. Вінниця