Безпритульність, що втікає у вічність

Л. Н. Талалай. За тенью тень.
Стихотворения. (Перевод с украинского Владимира Артюха). – Москва, НПО «У
Никитских ворот», 2013. – 112 с.

 

19 листопада цього року виповнилася печальна
річниця, відколи видатний поет, лауреат Національної премії України імені
Тараса Шевченка Леонід Талалай переступив межу вічності. Завдяки зусиллям його
дружини, поетеси, критика і літературознавця Тетяни Винник у стінах НСПУ
відбулася презентація унікальної книги Леоніда Миколайовича «За тенью тень» у
російському перекладі відомого поета з Москви Володимира Артюха. Колишній
киянин був зненацька подивований, що так скромно пошановують одного з найкращих
поетів сучасності. Не стану перераховувати всіх присутніх на презентації, нехай
це залишиться на їхній совісті. Скажу про інше: доля розпорядилася так
нерозумно, що тільки після смерті Талалай дочекався перекладної збірки доволі
об’ємного формату і високої якості.

Перекладач
був просто в захопленні від прочитаного. Коли я розпочав розмовляти з ним
по-російськи (з поваги!), то був перебитий ним же: «Мирославе, розмовляй зі
мною українською, я хочу насолоджуватися мовою Талалая». Майстерно побудували і
саму презентацію, як слушно зауважував поет Анатолій Качан, паралельно звучали
не тільки переклади В. Артюха, але й оригінали у виконанні Т. Винник. До речі,
вона – й автор передмови до збірки. Кожен із присутніх міг легко порівняти  поезії й дати гідну оцінку перекладачеві.
Формував книгу Володимир Артюх за останнім прижиттєвим вибраним, що побачило
світ у видавництві «Букрек» (2011) у серії «Третє тисячоліття: українська
поезія» «Безпритульна течія».

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

«За
тенью тень» справді відображає наскрізну лінію останньої збірки, визначає
внутрішній стан героя на межі остаточного переходу  до вічності. За незначними винятками, наша
вітчизняна критика майже не відчула цього ходіння автора межовим канатом, зате
вловив зміст перекладач:

Не открывает глаза наше время

Ты для него только бремя.

Никогда не бойся быть третьим

Без мишуры, позолоты и лака –

Вслед за ним идет бессмертье,

А нюх у него, как у собаки.

І
даремно, що це не завжди тільки власна тінь чи ще чогось такого ж дорогого,
бо  могло бути й урвище, і чортория, і
безнадійна тривога чи врешті-решт безпритульна течія, що справді не може знайти
собі місця між двох непересічних берегів, або ж загублений серед вічності
Чумацький шлях, котрий не знаходить, де себе розмістити у Всесвіті (бо ніколи
не матиме власного пристанища ні серед неба, ні у твоїй душі та й колеса
заважають). Тому у поета немає іншого виходу, як промовити з холодним відчуттям
власної приреченості:

Живу со слезой на щеке,

Потому что свет заслонили,

Пустите хотя бы к могиле,

Оставьте перо в руке.

 

На перо сегодня табу:

Допишу ногтями в гробу.

Так,
заангажованому шанувальникові поетичних красивостей може видатися геть
нарочитою іроніка Талалая з останньої книги. Тому дехто норовить навіть назву
її потрактувати на власний манір. Зате перекладач знайшов російський
відповідник «Безспритульное течение». Бо це ж не проста банальна сьогочасна
дешева іронія, котра так само хутко зникає, як і з’являється (читайте дуже
сучасну українську поезію авторів різного штибу від ще живих і здорових
шістдесятників аж до дев’яностиків, двотисячників тощо!) Недаремно охрещена
Талалаєва поезія натурфілософією, яка своїм корінням заглиблена у все живе і
суще на планеті. Звідси й філософічність, котра не покидає тебе до останнього
рядка:

Я в узелке держал коренья,

Держал, що нажил за лета.

И припадал я к полю тенью

Во мне преклонного креста.

Перечитуючи
книгу перекладів, раз за разом дивишся на оригінал, зокрема, й на передмову
Василя Герасим’юка «Скрипка і скрипаль», надто ж багато промовив побратим про
друга Леоніда Миколайовича, не пропущу нагоди дещо процитувати. На самій
же  презентації В. Герасим’юк не був
багатослівним, просто прочитав вірш-присвяту Л. Талалаєві, в передмові сказав:
«В основну обойму Талалай не входив, він був у числі «тихих ліриків»
натурфілософського плану обіч «космізму» 60-х і «возвеличення простого
трудівника» на тлі «звершень НТР». Не привносив у нашу поетику (хай
завуальовано, у межах дозволеного) елементи модерністичних практик західного
мистецтва, не виступив відкрито проти 
режиму, хоч проблеми «у стосунках» були тривалі і виснажливі. Не писав
полум`яних інвектив – тоді одних, тепер інших. Не педалював фразу, нічого
рокітливо-дерзновенно не виголошував з естради, тим більше – з трибуни, не був
також ні віддалено асоціативним, ні афористичним… Тож на етапі «зміни масок»
його адекватне слово, звісно, залишилося самим собою. Хоч додалося, вибачте за
простоту суджень, болю, розчарування, зневіри. Але  слово поета було і залишилося адекватним. І
тому у найзвичніших словосполуках не зникла поезія, а навпаки – драматизувала
та алегоризувала текст. Що тут вигадувати? – все пережито на достовірних
емоціях і нервах, висловлено точно і містко, сприймається на різних рівнях
асоціативності».

«Самим
собою» залишається автор і в майстерних перекладах Володимира Артюха, який зі
смаком попрацював як над короткими текстами, так і поемного характеру («Озеро).
Не обминув також інтимної лірики:

Шепчу тебе: – Любимая,

Еще поспи, родимая…

Возможно, что уже не мне

Ты улыбаешься во сне

Сквозь светло-русые косы.

А за окном холодная осень,

На кроны первый снег прилег,

Идет за снегом на порог

Затворница-разлука,

Вот-вот войдет без стука.

Нещодавно
мені довелося читати рукопис нової книги перекладів Володимира Артюха «Князь
роси» незабутнього Тараса Мельничука, поета-каторжанина совєцької епохи,
лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, що невзабарі вийде
в Москві. У ній, звісно ж, переважають не класичні поезії, а верлібри, де
перекладачеві, крім усього іншого, треба було вловити особливості авторської
інтонації, з чим він успішно впорався. Доречно нагадати, що Володимир Артюх
народився 1952 року в Києві. Навчався в педагогічному інституті імені О.
Горького, відтак – на Вищих  літературних
курсах при Літературному інституті. Він – автор 14 поетичних книжок. Перекладав
твори Павла Тичини, Богдана-Ігоря Антонича, Євгена Плужника. Ліни Костенко,
Михайла Шевченка… До речі, Антонича йому подарував у сімдесятих роках Іван
Дзюба. Цю збірку пан Володимир шанобливо зберігає досі.

Мабуть,
крім усіх інших даних, перекладач повинен володіти непересічним даром –
насамперед цінувати те, що тлумачить іншою мовою. Я уважно стежив і вслухався,
як читав Талалая Артюх під час презентації, як повторював деякі рядки
російською, запевняючи, що й там не знаходив нічого подібного, як ось ці рядки:

Я еще до себя не дожил,

А память и зрение блекнут,

Теряю живых и мертвых,

Кого я люблю и любил.

 

И нельзя ничего изменить,

Обрывается в пропасть дорога

Что-то поздно просить у Бога,

И стыдно даже просить.

Прекрасно
знаючи велику обізнаність Леоніда Талалая в російській поезії, ми з ним багато
спілкувалися про неї, особливо коли в Чернівцях попросив поділитися спогадами
про Миколу Вінграновського. Він подивував мене такою глибокою обізнаністю в
ній, що хотілося перепитати, чи не мала вона на нього посутнього впливу. Не
відаю, що відповів би поет, а ось перекладач сміливо заперечив мої припущення:
у Талалая своя дорога, ні на кого не подібна. Знайшов поезію, яка мені, на
перший погляд, нагадала Юрія Кузнєцова («Отпущу свою душу на волю»). Леонідове
бачення дещо інше:

Я выдохнул душу в слово,

На волю ее отпустил.

– Вот тебе рифма-подкова

И вольному – воля, прости.

 

Потом ее встретил снова

В столетье уже другом.  

– Ну, как, душа, тебе в слове?

 – Сиро… как в теле твоем.

 

Сутність
людська саме тим і приваблива, що неможливо охопити всього, тобто того, що ми
називаємо вічністю. Але навіть вона спроможна дати пристанище безпритульності,
котрої в житті поет так і не зазнав, хоча й відчайдушно шукав, бо хіба втечу
від суєти в поетичне заглиблення у природу, як слушно зауважив академік Іван
Дзюба, не назвеш нині істинною знахідкою? Як і відкриттям сміливо назву вихід у
світ нової книги Леоніда Талалая «За тенью тень», котра наполегливо зводить
кожного зацікавленого, зараз уже й російськомовного читача, з високою поетичною
місією Леоніда Талалая, над яким навіть вічність не владна.

м. Чернівці