На батьківщині славетного поета-академіка, у селі Піски на
Чернігівщині, немає музею його пам’яті
У родині Григорія Тимофійовича та Марії Василівни Тичин (в
дівоцтві Савицької), котрі жили у Пісках на Чернігівщині, з тринадцяти
народжених дітей вижили дев?ятеро. Марія Василівна була неписьменною, бо росла
сиротою. Проте робила все можливе, щоб усі без винятку діти здобули освіту.
Коли сини і дочки почали підростати, вона віддавала в оренду, а потім і продала
свої землі, щоб платити за навчання дітей. Односельці заздрили, що діти Тичин
навчаються – в Чернігові та Києві. Коли
діти приїздили додому, Марія Василівна, на той час уже вдова, йшла по селу на позички,
щоб нагодувати дітей – радість яка ж, діти приїхали на канікули. А односельчани
їй дорікали, чого вона побирається, як старчиха. Марія Василівна приходила
додому, тихо плакала, діти страждали від того, що їхня ніжна і лагідна матуся
непомітно втирає сльози і нічого їм не каже. Хтось із односельців дорікнув і
Тичининим дітям – мовляв, придурюєтеся бідними, а самі он – і вчитеся, і
малюєте, і книжки з собою привозите… Діти зрозуміли причину материних сліз і
намагалися додому приїздити нечасто й ненадовго, щоб не приносити матері
страждання. Вони, мабуть, не розуміли, що матір, яка бачить дітей рідко,
страждає ще більше.
Марія Василівна померла
1915 року. Померла несподівано, і лише тоді діти довідалися, в яких
боргах жила їхня мама, щоб дати їм усім раду. Братам і сестрам Тичинам
пропонували за борги віддати родинну садибу, але вони не погодилися. Це ж
РОДИННА САДИБА, тут ходили тато й мама, тут росли й вони… Це був перший
випадок, коли чужі люди поклали око на садибу.
Кілька років були дуже важкими, бо все зароблене по копійці діти
складали, щоб віддати борги.
Так сталося, що з часом життя розкидало сестер і братів по
Україні. В селі лишилися жити Єфросинія, Іван (у якого не склалося життя) та
Оксана (вийшла заміж і побудувала собі «хату»).
За кілька років до війни Єфросинія виїхала до свого чоловіка, і їхня
родинна хата в Пісках стояла порожньою. Влітку 1942 року племінниця Павла
Тичини Оля (яка дуже рано лишилася без батька), вирішила з Харкова переїхати
жити в село, бо їй важко було утримувати самій трьох дітей. З двома старшими
донечками вона приїхала в Піски. Не встигла вона розкласти речі, як нагрянув
здоровило-сусід (чому він не був на фронті – загадка для всіх) і почав
репетувати, що, мовляв, він з дружиною збиралися зайняти цю хату, і щоб Оля
йшла куди очі бачать. Не знаю, хто допоміг тоді Олі, але вона з Ніночкою і
Тамарою лишилася в родинній хаті.
Це був другий випадок, коли сторонні люди поклали око на
родинну садибу Тичин.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Поряд із селом у лісі під час війни були партизани. Керував
ними такий собі Олександр Кривець, про якого багато «доброго» розповідають
старші люди з Пісок. Про його партизанську звитягу написана ним же (ним?)
художня книга «Багряними дорогами», а про його справжні «геройства» розповідає документальна повість
П.Березовської та Н.Дяченко «Двічі страчені – вічно живі». Партизанам потрібні
були продукти – їх просто відбирали у селян. А ще партизанам потрібен був
транспорт. Його відбирали у німців. Наприкінці грудня 1942 року під селом
хлопці-партизани перестріли й убили 18-річного німця-перекладача. Щоб показати
свою «силу», партизани німця повністю
роздягли і посадили мертвого й голого біля
криниці. Вбитий був рядовим служакою, його втрата була другорядною, і
німці попросили селян, щоб ті передали партизанам – подібне буде жорстоко
покарано. Здоровий глузд підказує – чи припиніть такі дрібґязкові «геройства»,
чи заберіть своїх же людей до лісу, щоб їх не карали. Партизани не довго думали
і вирішили показати свою «силу» вдруге – вбили ще одного німця, але вже
поважнішого, ще й забрали його машину.
Відтак, німці спалили село, жорстоко повбивали його мешканців – понад 800
чоловіків, жінок, старих і малих…
Історія нагородження О.Є.Кривця званням «Герой СРСР», потім
анулювання цього звання, потім повернення звання за рішенням Сокольницького
районного суду м. Москви (хоча документів про повернення ніде не опубліковано)
заслуговує окремої розповіді з посиланнями на документи.
Пройшли роки. У селі Піски після смерті Павла Тичини, «до
50-річчя перемоги у Великій Жовтневій Соціалістичній революції», починають
будувати музей. І де б ви думали? Звичайно – на родинній садибі Тичин. Вдова
поета Лідія Петрівна постійно передавала на будівництво музею гроші, віддала
директору музею особисті речі Павла Тичини, його книжки. Однак після відкриття
музею 1972 року виявилося, що Павлу Тичині присвячена лише одна найменша
кімнаточка, а більша частина експозиції розповідає про О.Є.Кривця і його
партизанський загін. З боку односельців такий вчинок – зрада. Зрада не лише
пам’яті корифея української літератури, поета-земляка Павла Тичини, а й зрада
усього того, що Павло Тичина зробив для села. Памґять у нас коротка, очі
лукаві, серця порожні, уста єлейні… О. Є. Кривець же спорудив собі за життя
музей своєї слави, скориставшись чиїмись здобутками і наробками.
Це стало третім випадком, коли сторонні люди поклали око на
родинну садибу Тичин.
Не знаю, відколи музей в селі почав називатися Пісківський
музей історії села (документів чомусь немає). Про це мало хто знав, бо таблиці
з назвою на вході до музею ніколи не було, та й зараз немає. Тому, коли 1981 року на території музею (фактично – на
родинній садибі Павла Тичини) відбудували родину хату Поета та поставили
памґятник, усі стали називати це місце Музеєм Павла Тичини. Усі в Бобровицькому
районі знають, що в Пісках – Музей Павла Тичини, у Чернігові всі переконані в
тому ж, у Києві дивуються: «А що, може бути інакше?» Хіба може в селі, де
народився Павло Тичина, на його родинній садибі, не бути МУЗЕЮ ПАВЛА ТИЧИНИ?..
Щоправда, до певного часу це вміло приховували. На трасі «Київ-Прилуки» 2006
року навіть встановили україно-англомовну інформаційну таблицю з написом
«Піски, Музей Павла Тичини – 10
км.»…
Отож ви, не сумніваючись у тому, що на батьківщині визнаного
майстра слова, звісно ж, повинен бути його музей, а також упіймавшись на
інформаційний «гачок», приїхали в село, зайшли до музею, і вас повели до
родинної хати Павла Тичини. Ви купили квитки, послухали екскурсію. Вам
пропонують зробити запис у «Книзі відгуків». Вона завбачливо лежить у родинній
хаті Поета. Ви, розчулені, розм’яклі, пишете теплі слова, виходите з хати. Ви
не знаєте (бо Вам ніхто й не каже), що насправді ви щойно відвідали зовсім
інший музей – історії (донедавна – «радянської» історії) села Піски.
Зізнаюся, що і я до 2008 року була переконана, що їжджу,
допомагаю та підтримую Музей Павла Тичини в Пісках. Музейники мовчали,
представники райдержадміністрації чомусь щоразу говорили лише про те, що «у
району грошей немає» (хоч у них ніхто грошей не просив), земляки, які живуть у
Києві, делікатно просили прозвітувати, що ж саме зроблено в музеї, і при цьому також не говорили, що
насправді то не Музей Павла Тичини…
Коли ми довідалися, що в Пісках НЕМАЄ МУЗЕЮ ПАВЛА ТИЧИНИ, у
нас був шок. Ще більше потрясіння ми пережили, коли довідалися, що
земляки-пісківчани, які мешкають у Києві, вважають, що в селі й надалі повинен
бути лише музей історії села. Мої аргументи щодо Павла Тичини їх не
переконували. Тоді я подумала: за життя Павло Тичина кожному з них допоміг,
вони не пропускають нагоди відвідати якийсь літературний вечір і розповісти про
себе і про Тичину поряд з ними, вони пишуть спогади про Павла Григоровича –
роблять усе, щоб «засвітити» своє імґя поряд з іменем великого поета, дехто
навіть у своїх віршах намагається повторити поетичні ритми Тичини. В чому ж
річ? Запитала без зайвих церемоній у одного з земляків, який живе в Києві, і
почула феноменальну відповідь: «Ви, Тетяно Вікторівно, займаєтесь музейним
рекетом! Ви намагаєтеся знищити музей історії села, а Ви знаєте, яка у нашого
села історія? Ми – партизанський край. У нас сотні людей загинули. Музей
історії села представляє І ТИЧИНУ ТАКОЖ. У нас в селі багато достойних людей
народилося і виросло…».
Невже освічена людина, лікар, не розуміє безглуздості того,
що він говорить? Невже поет родом з Пісок, лавреат премії ім. Павла Тичини, не
може оцінити значення Павла Григоровича для нашої культури? Невже колишня
депутатка Верховної Ради УРСР Марія Бодня, звичайна колгоспна ланкова, не
розуміє, що її депутатом «обрали» лише тому, що вона родом з Пісок (бо такі ж
ланкові були в кожному селі району)? Невже деякі земляки не розуміють, що їхній
старт-майданчик своїми рекомендаціями вимостив Павло Григорович? Зайшла на
сайти районного відділу культури (один з них – http://cult.gov.ua/blog/2008-03-11-181)
і читаю, що в с. Піски народився П.Г.Тичина (з усіма застаріло-ідеологічними
регаліями), Дмитро Головко – поет, диктор українського радіо (а він же ж ніколи
диктором не був), Іван Сидоренко – лікар, доктор наук (хоча насправді він
кандидат наук), тепер представляють ще й «відомим літературознавцем», С.
Шуплик – партизанський поет, віршів якого ніхто в Бобровицькому районі не може
мені дати почитати. А чому ж так мало написано на сайті про достойника
українського радіо Андрія Федоровича Євенка (він вже помер, але за життя зробив
дуже багато), і взагалі нічогісінько немає про покійного вже, непересічного
вченого, письменника, Українця Анатолія Григоровича Погрібного? Це ж їхні земляки!..
Я вирішила, поважаючи бажання старшого покоління,
запропонувати створити у селі два музеї (дякувати Богові, садиба немала) –
Музей історії села та Музей Павла Тичини. Мені категорично відмовили. Я
розумію, чому. Бо тоді буде добре видно, до якого саме музею люди приїздять. І
стане зрозуміло, що українським та іноземним туристам важливіше й цінніше –
духовна спадщина Павла Тичини чи неконкретно-огульна історія села.
Зрушити з місця питання про відсутність Музею Павла Тичини в
Пісках на рівні району та обласного управління культури було неможливо. Куратор
гуманітарної ланки – заступник голови Бобровицької районної державної
адміністрації О.П.Шаманський роками годував нас обіцянками, що все «внормує». А
насправді, як виявилося, жодного разу не доповів голові райдержадміністрації
про недоречності, повґязані з пісківським музеєм.
Питання почали розглядати лише після того, коли наш лист про
відсутність у Пісках Музею Павла Тичини потрапив особисто в руки голові
Чернігівської облдержадміністрації. Відтак у чиновників від культури
Чернігівської області, вочевидь, мозок від перенапруження почало лихоманити.
Тому й виникли різні недоречні пропозиції щодо перейменування музею історії
села в «Пісківський історико-краєзнавчний музей імені Павла Тичини» (це вже
нагадує колгосп імені Фрунзе чи парк імені 24 зґїзду КПРС) чи «Пісківський
історико-краєзнавчий музей та меморіальна садиба Павла Тичини»… І знову
серйозне питання вирішується на рівні посередніх за досвідом та млявих за ідеологією
рядових чиновничків.
Тим часом анонімне анкетне опитування школярів у деяких школах
району по сусідству з Пісками показало, що вже 40% з них не знають, що
відповісти на запитання: «Хто з відомих людей народився на Бобровиччині?».
Від редакції. Ганьба.
Лише таким словом можна кваліфікувати ситуацію щодо «музею Тичини» в Пісках.
Ганьба безпам’ятства, ганьба байдужості, ганьба цинічної зневаги і наруги…
Водночас характерно, що жодним словом у статті на згадується про роль у цій
справі письменницької спільноти – як чернігівської, так і керівництва НСПУ,
котре, певно, за своїми презентаційними та бізнесово-політиканськими клопотами,
й світа білого не бачить, не те щоб дбати про якийсь там музей.
На ділянці у Пісках,
де стояла оселя Тичин, 1967 року, після смерті поета, почали будувати музей.
Хата, в якій народився поет, не збереглася. Її, як і все село, спалили німецькі
солдати 28 грудня 1942 року. У цю ніч гітлерівці спалили і розстріляли 840
пісківчан, у тому числі племінницю Павла Григоровича Ольгу з двома дітьми. Це
була помста фашистів за вбитого у лісі офіцера. Місцеві партизани вкрали його
мотоцикл. Тоді німці від місця вбивства відрахували відстань до найближчого
села. Вийшло так, що це були Піски. Попередили селян, щоб мотоцикл поставили
під церкву. Партизани не зізналися, що це їхніх рук справа. На ранок села не
стало.
У музеї, який офіційно
відкрили 9 травня 1972 року, у центрі експозиції розмістили тему війни та
історію створення колгоспу. Лише збоку в маленькій кімнатці, яку зараз
працівники облаштували під скромний офіс, стояло кілька стендів із фотокартками
поета та шафа з книгами Тичини.
(Із сайту
www.bobrovica.org.uа).