Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
Бачили очі, що купували?
Їжте, хоч повилазьте!
Прислів’я
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Душа пройшла всі стадії печалі,
Тепер уже й сміятися пора.
Ліна Костенко
ВИБОРИ 31 березня, як зріз розшарпаного суспільства, схиляють до очевидностей. Але і в цій якості не втрачають інтриги. Збурюють і діймають.
Народ етнічно монолітний, свідомий національної гідності, навіть у критичні моменти історії спроможний переламати хід подій на свою користь. Народ, позбавлений цієї надважливої якості, як двигуна вітальних сил, і за сприятливих для нього обставин втрачає орієнтацію у часі й просторі. Його імунна система ослаблена. Він потенційна жертва інфекційних захворювань. Він піддається вірусам чужих впливів і віянь на підсвідомому рівні. Прогинається чи й ламається під дією деструктивних чинників.
Як би не вправлялися у софістиці люди фрази на телевізійних шоу, вибори у першому турі мають ознаки катастрофічності. Вони дзеркало країни, обтяженої хворобами. Країни, яка умудрилася стати посміховиськом навіть в очах партнерів, які втомилися дивуватися з її аномалій.
«95-й квартал» спрацював як бомба уповільненої дії. Дивна річ. Давно ж зауважено: у виставі, яка затягнулась в часі, об’єкт сміху актора з президентськими претензіями – українець і українство. Здавалось би, як не перейнятися тим, чим у таких випадках не перейнятися не можна: чужий по духу ще й чужий по крові.
Образа ж від чужого особливо болісна, бо зачіпає найпотаємніші струни психіки. Згадаймо одіозного Табачника і його нечестиві діяння.
То що ж насправді сталося? Звідки ця солідарність у виборі явного негативу? Не всі ж у Незалежній яничари, хохли й малороси?! Та й Незалежна нібито визначилася зі своїм європейським вибором.
Світоглядне нутро цинічного коміка й шоумена прочитується уже на рівні реплік, міміки, жестів – усього невибагливого арсеналу кривлянь. Глумиться він над автохтонами давно. Грубо, примітивно і… безкарно. Тих, хто цього не знає, або ж заплющує на те очі, відсилаю до статті Олега К. Романчука «Чи має Україна майбутнє?» («УЛГ» від 29 березня ц.р.)
«Живем обалденно, мы хохлы. Как повезло хохлам, что князь Владимир в Киевскую Русь привез християнство. А если бы он привез мусульманство? Можете себе представить украинца, который добровольно не ест сала?»
Я не споживач пласких дотепів актора Зеленського. Але в тих випадках, коли перемикаючи канали, спотикався об його фізію, мене обурював не тільки він, а й аудиторія. Ця роздерта беззмістовним реготом колективна пелька, яку кортіло заткнути колективним кляпом: над собою регочете, панове!
Ми, цебто українці, «народ, у котрого культуры хватает всего лишь на четыре дня…»
Цей «перл» пан Зеленський зронив на фестивалі гумору в Юрмалі, де прославився обпльовуванням альма-матері. Порівняв Україну з «актрисою німецького фільму для дорослих, що готова прийняти будь-яку кількість із будь-якого боку».
Це ж він, Зеленський, назвав Томос про автокефалію термосом. Це він дозволив собі те, що може дозволити тільки людина брутальна, внутрішньо спустошена: знущатися з побиття майданівців. «Якщо беркутівцям видати ебонітові палички, а мітингувальників одігнути в шерстяний одяг, – ми зможемо добувати електрику».
Що ж, лишається освіжити пам’ять констатацією видатного єврея Жаботинського: євреї, як і інші народи, мають право на своїх негідників.
Симптоми повзучого українофобства «95-го кварталу» очевидні. Ось як пише Романчук про збиткування слуги Коломойського над депутатами Львівської облради.
«Це не був дотепний політичний скетч-інтермедія, не каламбур і не смішний «стьоб», а брутальний за формою і виконанням, професійно зрежисеризований, чітко артикульований театралізований памфлет – знущальне за формою висміювання українців».
Годилося б давно у законний спосіб укоротити нахабі-фігляру його довгого язика. Уявімо собі таку ж «продукцію» у виконанні українця стосовно євреїв. Який би зчинився ґвалт з приводу розпалювання національної ворожнечі. Які громи і блискавки метали б викривальники «українського антисемітизму»!
Наші патріоти-інтелігенти воліють ремствувати на образи не на авансцені, а за лаштунками. І то, переважно, між собою. Вони навдивовижу делікатні, коли йдеться про національну честь. І дуже соромляться сказати публічно те, що прямо ословив етнічний єврей В. Портников: у період становлення президентом України має бути етнічний українець.
Претендент «на папаху» з тих, що вміють заробляти гроші. І як прагматик, добре усвідомлює, що він політичне ніщо. Що – загрався. Тому панічно боїться публічних дискусій. Його вимушені спонтанні з’яви відштовхують убогістю. Українська мова у його виконанні дерев’яна. Вжившись в образ комедіанта, вийти з цього образу він не може й тоді, коли треба контактувати всерйоз. У ролі верховного головнокомандувача типаж цей уявляється на взір бравого солдата Швейка. На дебати його витурити може тільки хазяїн. Тирада цього сміхуна-ловкача про те, як він буде домовлятися з Путіним, стала притчею во язицех.
«Шут Зеленский вновь подвердил, что намерен садиться с Путиным за стол переговоров, чтобы выяснить его условия мира. Если бы дурачок хоть немного интересовался политикой, то знал бы, что требования Путина давно известны и очень просты: 1. Крым российский… 2. федерализация (автономизация регионов) Украины с расширенными правами субьектов, включая влияние на внешнюю политику; 3. выборы в оккупированных регионах до возвращения украинского суверенитета над ними».
Автор цитати Карл Волох, україно-ізраїльський економіст і політичний експерт.
Намагаючись зрозуміти, що відбувається, я згадав «Безсердечну культуру» філософа Ільїна. Твір написаний кілька десятиліть тому, а сприймається як сьогоденний. Людство звіріє, обростає шерстю. В антрактах між заколотами, революціями, війнами удосконалюється техніка нищення. Створюються нові, потужні види зброї як свідчення усезростаючої ненависті між людьми і народами. Витворюється культура без серця, совісті й віри.
За час, що минув від написання цієї праці, земляни обмежили слух навушниками. Відмежувалися один від одного смартфонами, айпадами, айфонами, планшетами і т.д. Технічні чудеса працюють на відчуження. На життя у віртуальному світі. Звична картина: у тролейбусах, трамваях, маршрутках, у потягах метро, у переповнених тамбурах електричок і навіть у кабіні ліфта чоловіки і жінки, молоді і підстаркуваті, зосереджені на іграшках з міражами. Опущені голови, відсутні погляди.
Не чути, впритул не бачити собі подібного – це теж реальність. Вона багато що прояснює. Зокрема й те, чому цинізми, масні дотепи «95-ого кварталу» не викликають обурення.
ТАК, феномен Зеленського – виплід телевізора, телевізійного спектаклю і неабиякого, віддамо йому належне, режисера з Тель-Авіва. Цей хижак виявився ще й здібним психологом і все прорахував наперед.
Але й він не домігся б того, що сталося, якби йому не допоміг… Порошенко. Він механічно став співавтором сценарію свого падіння. Прийшовши до влади на хвилі піднесення, викликаного поваленням режиму Януковича, отримавши максимум довіри уже в першому турі, він швидко увійшов у роль народного обранця. Та з часом його практика усе виразніше набирала обрисів супротивних сподіванням Майдану.
Маса важко розлучається з витвореним нею ж культом. Така психологія маси. І патріотично налаштована частина суспільства тривалий час не зауважувала явних відхилень від того курсу, якого від нього, президента, очікувала. Не реагувала на його кадрову політику. На махінації нечистих на руку людей з його оточення. На непрофесійність «любих друзів». На невиконання ним численних обіцянок. На підозрілі темпи зростання його статків в умовах війни, краху банків і масового зубожіння.
Терпець ще не увірвався, гріхи пробачалися. Він умів подати себе у вигідному світлі. Йому не відмовиш в ораторському мистецтві, в логічній аргументації й ефектній її артикуляції. Його ділові якості поза сумнівом. Він справді харизматичний лідер і за сумою лідерських чеснот явно переважає попередників. Але вся біда в тім, що незаперечні його таланти обернулися для країни не творенням, а руйнацією. На світоглядному рівні він лишився тим, ким був до свого президентства – одним із співзасновників партії регіонів. Тверезий ділок, спраглий збагачення будь-якою ціною, він дбав про державу як джерело своїх мільярдів і запоруку їх захисту сьогодні й завтра. У цій не державницькій в темпах прискорення гонитві він забув про людину в державі. Його успіхи у зовнішній політиці нівелювалися хаосом в її утробі.
Своїм потуранням злочинцям, мародерам високого рангу, явним їх кришуванням він убив не лишень справедливість, а й віру у можливість справедливості. Обернув країну на зону, непридатну для нормального життя. Відчужуючись від інтересів титульної нації, підмінивши їх ритуалом, він глушив не лишень людину соціальну, людину національну, а й людину в людині. Потоптував її узаконенням беззаконня. Домінанта його діяльності – зло як норма.
Суспільство втомилося від порошенківщини. Суспільству впікся Порошенко з його розривами між риторикою і справами, між театральним падінням на коліно на місці загибелі майданівців і цинічними оборудками в армії. І суспільство відторгнуло Порошенка.
Електорат Зеленського строкатий і різноякісний. Явні і приховані українофоби, відчужені обивателі, зросійщена молодь, акультурна маса зі схибленими уявленнями про те, якою має бути держава. Але левова частка прихильників – Зеленського як фантома Голобородька це ті, хто висловив своє категоричне «ні» порошенківщині. Сьогодні це зрозуміло всім – Порошенко виліпив свого кривдника.
Історія щедра на парадокси. І цей парадокс, якщо понишпорити в коморах пам’яті, з поширених. Ось тільки для розсмішеного народу перекотиполе під прибраним ім’ям може виявитися пасткою, з якої не вибратися. З найприкріших сюрпризів – голоси, які віддало за Зеленського село. Зловісний симптом.
З невідворотністю фатуму постало пекуче: а за що ж тоді загинули 13 тисяч з гаком наших солдат? За що полягла майданівська сотня? Як бути з пам’яттю про Іловайськ і донецький аеропорт? Як зараз мають почуватися каліки, кількість яких теж обчислюється тисячами? Кровоточить риторика…
ЩО Порошенко програє у першому турі, було очевидно. Несподіванкою став колосальний розрив між претендентами і скромний чи й мізерний відсоток голосів за прийнятних кандидатів.
Наслідки виборів увиразнили короткозорість й аморфність української інтелігенції, піддатливої до мирських спокус. Бо якщо інтелігенція – совість нації, то де була та совість, коли мародерство влади ще не сягнуло апогею? Коли метастази корупції не охопили ще державний організм з голови до ніг? Чи лунали застережливі сигнали тієї совісті у ту пору, коли була ще можливість спробувати пожвавити гуманітарну політику? Щось не пригадується. Зате упам’ятку підтанцьовування владі. Це за заувагою кандидата у президенти Гриценка. Один возніс Порошенка на Гімалаї батька нації… Другий, що той, збудував український народ. Третій довеличався до того, що обдарував його провидінням Святого Духа.
Звичайно ж, можливості інтелігенції обмежені. Але і їх, обмежених, вона не використала. Не почула і не побачила наростаючого спротиву.
Інтелігенція завжди була бродильними дріжджами зрушень, які потім оберталися проти неї ж. Добре про це сказано у Пастернака.
А сзади, в зареве легенд,
Дурак, герой, интеллигент
В огне декретов и реклам
Горел во славу тёмной силы,
Что потихеньку по уграм
Его с усмешкой поносила
За подвиг, если не за то,
Что дважды два не сразу сто.
А сзади, в зареве легенд
Идеалист-интеллигент
Печатал и писал плакаты
Про радость свого заката.
«Высокая болезнь», текстові виділення мої – В.Б.)
У деяких наших інтелігентів горіння «во славу темной силы» вкрай невигадливе. Тепер вони плачуть за Порошенком, ремствують на тих, хто за нього не голосував, і лякають людність Путіним, рішуче не бажаючи бачити, що путінці давно в Києві.
Як пожвавилися, засамовпевнилися після результатів першого туру усі ці медведчуки-бойки-вілкули-шуфричі-королевські-насірови. Солов’єм заливався на «112-му» пан Рабинович. Той самий, що обзивав патріотів придурками і фашистами. Мавпуючи путінського мартопляса Жириновського, бризкав слиною: «Людям жрать нечего, а они про мову». Після виборів цей хам і геть розперезався. Юродствував, роздавав ляпаси наліво і направо. Забувши про свої маєтності, розкидані по всьому світу, таврував-вітійствував: «Они все выссали!». Сеанс популізму від Рабиновича – з найбриднішого, що довелося почути і побачити після березневих виборів.
Не вдаватимусь до прогнозів. Тим паче, що інтрига не вичерпана і ймовірність непередбачуваного зберігається. При існуючому розкладі сил вражає відсутність інстинкту самозбереження у тієї частини суспільства, яка, поділяючи демократичні цінності, не відреагувала, як мала би, на кандидатів від демократичних сил. Я голосував за Кошулинського, знаючи, що він непрохідний. Але й пам’ятаючи про парламентсько-президентський устрій країни. Позиція – вибираємо менше зло – неприйнятна. Природа будь-якого зла за християнським віровченням – диявольська. Отже, зло не підлягає розмежуванню. Зробивши свій вибір, я голосував за ідеологію, яка, як на мене, тільки й може порятувати пошкоджене короїдами дерево українського світу. За ідеологію гнаного і поневажуваного націоналізму. Пасивна реакція співвітчизників мене засмутила, але не похитнула моєї переконаності.
ВИБОРИ, як дзеркало хиткої української державності, підтвердили, що маніпулювати суспільством при слабосилості національного первня, коли п’ята колона почувається як на курорті, не так уже й складно. Незалежність у її поверховій, а не доглибній формі не уповільнила за майже три десятиліття тенденції до денаціоналізації. Саме цей трагічний парадокс й обумовив несусвітню дурість вибору.
А що, здавалось би, може бути елементарніше, з огляду на українську специфіку, як розуміння, що націоналізм – це єднання з духом свого народу. Усвідомлення, що його колективна духовність є й персоналізована духовність кожного. Що при всій відкритості до інших народів і культур тільки національний історичний і культурний досвід стає поштовхом творення цінностей, цікавих і для чужих. Що поневажуючи родове, відмовляючись від нього, індивід не лишень прирікає себе на безобличність і безґрунтя, а й порушує фундаментальний закон природи.
Аксіоми не втрачають своєї дієвості тільки тому, що вони очевидності. І коли про них забувають, то це означає, що державні інституції не дбали про національну людину, що гуманітарна політика нікудишня, а просвітянство в зужитих формах неефективне.
Розмитість, невизначеність світоглядна підсвідомо породжує комплекс, який про себе я називаю синдромом Ільїна. Того самого. «Про себе» – бо філософ Ільїн, висланий Леніним разом з іншими інтелектуалами за кордон, був не перший і не єдиний, хто послуговувався формулою про народи, які ведуть і яких ведуть. Але саме в його писаннях вона набрала характеру промовистості софізму.
Ільїн твердив, що завдання народу, який веде, полягає не в тому, щоб придушити чи викорінити народ, якого ведуть. А в тім, щоб прилучити його до свого духовного досвіду і в такий спосіб буцімто його запліднювати і підживлювати. Тоді слабший народ знаходить себе і свою батьківщину в лоні народу сильнішого. Не втрачаючи, мовляв, своєї історичної і біологічної «національності», духовно вливається в національність цього останнього.
В образному тлумаченні Ільїна це має такий вигляд. «Я англієць, і при тому африканський негр». «Я француз, і при тому мавр». «Я росіянин, і при тому калмик».
Коли я вперше прочитав цю останню фразу, закралася підозра, що Ільїн свідомо підмінив українця калмиком. Що й саму формулу він виклав з прицілом на Україну. А потім завагався і з якихось причин відмовився. Можливо, згадав, що саме українці у ХVІІ столітті окультурювали Росію.
Ідеологема Ільїна шита білими нитками і на практиці означає самозречення того, кого ведуть. Але комплекс «ведомого» тяжко позначився на всіх поколіннях українців. Аж до н е з а л е ж н и к і в включно. І вибори тому доказ.
Влада, яка послідовно і безкарно порушує закони, самоотруюється зарозумілістю і нарцисизмом. Порошенко і його штаб недооцінили силу спротиву руйнації. І коли з’явився непевної сутності персонаж, масове невдоволення вхопилося за нього. Засліпили обурення і нерозуміння. Невже на 28-му році Незалежності усе ще дієва сентенція В. Липинського: «Україна – тільки література»?
Політичний казус, який стався, вельми скидається на авантюру. Днями на Золотоустівській, неподалік від мого будинку з’явився напис: «Динозаври вимерли тому, що не пили кави у нашій кав’ярні». До якого трунку треба долучитися нам, українцям, щоб ми помудрішали і не вимерли?
08.04.2019
Уже після першого туру стало ясно: «політична жабомишодраківка» (М. Сидоржевський) набере обертів. Курйоз обернувся на обтяжливу невідворотність. Парадоксальна гримаса демократії: народ самовимазався зеленкою і в цій якості явив себе світові. Обрав того, хто витирав об нього ноги. За сплеск мазохізму доведеться сплатити дорогу ціну. Стерно державного корабля опинилося в руках стернового, який не знає, з якого боку до нього підійти. Це означає, що корабель може стати легкою здобиччю несомалійських піратів уже в найближчому часі.
Хаос із стадії прогнозованості перетікає у стадію невизначеності. З перебіганням щурів, їх балансуванням між трюмом і палубою, неминучими герцями, зведеннями порахунків, падінням гривні, спонтанними протестними акціями.
Весна-2019 відкинула Україну із безрадісного сучасного у безрадісне минуле. Українська державність, розмита й до цього, стає ще розмитішою. Почався відлік затяжного похмільного синдрому.
23.04.2019
Володимир Базилевський