Без Анатолія Дімарова

Невимовний жаль, що перестало битися серце Анатолія
Дімарова, унікального українського письменника, якому Господь відміряв довгий
вік для праці і боротьби за українську людину, український світ, українську
державу, і водночас радість від того, що в українській культурі був і назавжди
вписався своєю творчістю цей неспокійний, життєлюбний, дотепний, непокірний, з
високим почуттям національної гідності чоловік. З нами залишилися його книги,
його жарти, його неповторні історії. Він для його друзів, знайомих, для всіх
людей – добрий приклад українця, громадянина, мужа, для якого сім’я – це
початок усіх добрих справ і де формується й залишається для нащадків добре ім’я
людини з її істинним прямуванням дорогами добра, справедливості й любові в
найвищому, загальнолюдському сенсі. В останній період життя Анатолій Андрійович
частіше говорив про Бога, згадував, коли на фронті молитва до Творця врятувала
його, здавалося, від неминучого. Отже, тепер його душа десь там у високості,
перейшла з тимчасового у життя вічне…

Пощастило
дуже багатьом людям, які не лише читали книги Анатолія Дімарова, а й
зустрічалися з ним. Скільки таких вдячних людей на дорозі письменника!
Пощастило багатьом учням, студентам. В Академії адвокатури України двічі було
проведено наукові читання за творчістю Дімарова: 2002 р. до його 80-річчя від
дня народження і 2012 р. – до 90-річчя. В кожному з цих читань брали участь
відомі письменники, вчені, викладачі різних вищих навчальних закладів, студенти
Академії адвокатури, інших вишів. Унікально було те, що кожного разу в цих
читаннях брав участь сам Анатолій Дімаров. Ці наукові й літературні факти тепер
в історії Академії адвокатури як глибоко людинознавчі розмови; за матеріалами
перших читань було випущено книгу «Анатолій Дімаров та його книги», яка нині
користується великим попитом у вчителів шкіл, викладачів вузів, тих, хто
досліджує багату творчість письменника. В архіві залишилися матеріали Других
читань. Досі вони не були оприявнені, і тепер через них маємо можливість знову пережити емоції від зустрічі з Анатолієм
Дімаровим.

Ця зустріч відбулася 21 грудня 2012 року. Для студентів
це була надзвичайна подія, адже одночасно зібралося лише лауреатів Національної
премії імені Тараса Шевченка шестеро – Анатолій Дімаров, Юрій Мушкетик, Віталій
Дончик, Михайло Наєнко, Петро Перебийніс, Юрій Ковалів, а також такі
надзвичайно цікаві поети та особистості, як Петро Осадчук, Тетяна Лемешко,
Василь Довжик; ректор Академії адвокатури України, член-кореспондент Академії
правових наук Тетяна Варфоломеєва; академік і доктор права Владлен Гончаренко;
критик і завідувач кафедри української філології та суспільних наук Академії
адвокатури Тетяна Конончук, гостя із Санкт-Петербурга, професор філософії
Тетяна Лебединська, викладачі інших вищих навчальних закладів – Михайло
Конончук, Олена Даниліна, Юлія Бондаренко та ін. Згадувалося про минулу
конференцію в Академії під назвою «Прожити й розповісти», яка відбулася 2002 р.
з нагоди попереднього ювілею письменника – його 80-ліття майже в такому ж
складі. Тепер говорилося про книгу, що вийшла до нинішнього, 90-літнього ювілею
під назвою «Анатолій Дімаров та його книги», яку склали статті про письменника,
інтерв’ю з ним, відгуки з листів про його твори, фотографії про життя і
творчість патріарха української літератури; йшлося щиро про Анатолія Дімарова,
про його самобутній стиль, говорилося в цілому про українську літературу, про
Україну, про її минуле, сучасне, майбутнє. Багато залишилося питань для
майбутньої зустрічі, на яку сподіваються всі, а особливо молодь, щоб пізнавати
нові уроки життя.   

Юрій Мушкетик: Творчість Анатолія Дімарова – це окрема
сторінка в історії української літератури. Розпочинав він як «типовий
радянський прозаїк» у другій половині 50-х років ХХ ст., розпочинав як
журналіст обласної газети на Волині, де працював кореспондентом. То було одразу
після війни, і редакція жила на військовому становищі, спали з автоматами. На
той час Дімаров писав газетні нариси і поміж них – оповідання, які склали
книжку «Через місточок». Далі були роман «Його сім’я», повісті «Син капітана» і
«Жінка з дитиною». Важливою рисою ранніх творів Дімарова була їхня
читабельність, він володів майстерністю «крутити сюжети». Вищим рівнем
відзначається епопея «І будуть люди», яку я як тодішній редактор журналу
«Дніпро» друкував на його сторінках й за це мав синці разом з Дімаровим. Треба
тільки нагадати, що тоді  чимало авторів
було під пресом критики та ідеологічних органів. Треба сказати, що адепти
соціалістичного реалізму не відбили в А. Дімарова бажання писати гостро, писати
правду. Й на нього не вплинули в подальшому віяння постмодернізму. Анатолій
Дімаров був і лишається письменником реалізму – суворого, правдивого, іноді аж
безжального. Не обходить людських трагедій. Не боявся і не боїться показати
злочинні дії влади. Можна сказати, що на другому чи на третьому диханні ним
написані «Сільські…», «Містечкові…» та «Міські історії». Перші – вихоплені із
живого життя, споминів, за якими він «полював» на Посуллі, скажімо, повість
«Самосуд». Інші – бачив і пережив сам у місті.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Закономірно написано з віком «Прожити й розповісти».
Написав Дімаров і і ряд творів для дітей, зокрема казки, написані дотепно, з
гумором. Гумор завжди рятував його від чорних реалій життя. Він вміє жити з
жартами  і працює з натхненням, невтомно.

Віталій Дончик: Літературознавці, аналізуючи творчість
майстрів слова, часто порушують питання (і в нашій розмові вони також
зачіпалися)  про індивідуальний стиль
письменника і стильовий контекст доби, 
про самобутність його творчої манери і її відповідність (або навпаки,
непіддатливість) домінантним прямуванням, про еволюцію прозаїка чи поета, його
незупинне прагнення вдосконалюватися, змінюватися і константну непоборну –  за всіх видозмін  – іманентність, тожсамість, (semper idem)…  Максим 
Рильський казав про Олександра Довженка: 
усі його твори –  це він сам. Так
можна, вочевидь, сказати про будь-якого видатного митця, тільки неповторність
ця і виявляється у кожного неповторно.

До всього сказаного творчість Анатолія Дімарова  – 
приклад надзвичайно показовий. Уже з його дебютних творів прозирав
талант народного оповідача, але він був скутий непевністю молодого авторського
пера, складністю виявлення особливостей такої оповіді у більших епічних формах
роману й повісті.

А. Дімаров із його непроминущим доробком від кінця 1960-х
років і по сьогодні засвідчує, як той же талант, той же оповідний стиль
розвинулися, збагатилися, розкрилися багатогранно і багатожанрово – це і
власний «дімаровський» жанр історій (сільських, містечкових, міських),  і роман «Біль і гнів» (1974-1987), що разом
із трилогією «І будуть люди» (1964-1968) 
утворюють унікальну в українській літературі справжню народну епопею, де
тепер відновлено розділи, присвячені голодомору 1932-1933, які були вилучені
радянськими цензорами. У цій найосяжнішій епічній будові і зріз різних шарів
української історії, і доля нації, доля самого автора, і його покоління, і
водночас тут органічно  поєдналися  кілька стильових шарів; тепер оповідь А.
Дімарова природно політональна (тут і незраджувані ним реалістичний
психологізм, рясні домішки гумору й іронії, і лірична нота, але так само й
імпресіоністично-модернові сцени, і екзистенціальні мотиви, й інше).

В основі всього та ж органіка дімаровської оповіді, в
якій невимушено  переплітаються серйозне
й комічне, «сміх і гріх», що блискуче засвідчують його дитяча проза («Блакитна
дитина», «На коні й під конем») та 
недавня мемуарна  дилогія
(«Прожити й розповісти») .

Твори А. Дімарова, зокрема  з доробку кінця 1990-2000-х років, зібрані в
книжках  «Самосуд», «Зблиски», «Божа
кара» та інші, більшою мірою, ніж будь-чиї інші, критичні, наповнені гострою
проблематикою і виразно сучасним критичним типажем. А.Дімаров не тільки викрив
і засудив різні страшні болячки тоталітарного суспільства, вивів узагальнені
образи-виплоди культівської психології, він зумів нещадно вивернути зсередини
саме тоталітарне чи совкове, рабське мислення, дуже точно й влучно простежив
корозійні процеси переродження, профанації лицемірно проголошуваних високих
засад і гасел, на позір колективістичних принципів байдужої до людей, народу,
ворожої до національних і людських цінностей компартійної системи.

Михайло Наєнко закцентував увагу на питанні «втраченого
покоління» та іншої «пропащої сили»: Протягом тривалого часу письменницька
професія вважалася винятково екзотичною. Подекуди ще й сьогодні зринає давня
мрія читача: побачити б живого письменника… На цю тему О. Довженко, як знаємо,
створив дуже дотепний графічний шарж: Остап Вишня – як уявляє його читач, і
Остап Вишня – яким він є насправді. У першому випадку зображено чоловіка, у
якого замість голови – усміхнена, спіла, соковита вишня з «кучерявим»
парубоцьким хвостиком, а в другому – портрет виснаженого, зі впалим обличчям
«дядька». Ось таким, мовляв, він є насправді, той ваш Остап Вишня.

У цьому шаржі, як на мене, дуже тонко схоплено різницю
між тим, яким письменник може бути в своїх творах і яким він буває в житті – як
звичайна, сказати б, людина. Тотожності чи схожості між ними шукати годі.
Письменник і жива людина – це дві, як кажуть в Одесі, різниці. Чому? Та тому,
що це дві стихії: «письменник» – образ, у який людина саму себе втілила і несе
її в літературі як на святі; а «живий письменник» – це людина, що нічим нібито
не відрізняється від інших і тому багатьох після зустрічі розчаровує: ми
думали, мовляв, що він якийсь особливий, а виявилося, що він майже такий, як і
ми всі… Мабуть, розчарую я такого читача: бо він таки не такий; хто хоче
«побачити» живого письменника – нехай читає його твори; ось там він найживіший!
Живий – з великої літери!

Анатолій Дімаров до себе «живого» йшов і йде не одну вже
нічку та й не годиноньку. На його очах відбувалася побудова ефемерного
комунізму, зокрема – нагинання селянина до землі; а якщо точніше – закопування
того селянина в землю, особливо в часи відомої голодоморної колективізації. Для
цікавих підкажу «натуру» того закопування: у Миргороді (місцях дитинства
Дімарова) за півсотні метрів від центрального входу в тамтешній вокзал, була
викопана траншея, в яку кожного ранку скидали померлих від голоду селян; згодом
загорнули ту траншею сміттям і проклали через неї залізничні рейки. Шукай, як
кажуть, вітру в полі, але для Дімарова той вітер – у тисячах таких траншей по
всій соборній Україні. Будучи ще хлопчаком, він бачив, як трохи мудріших і
дбайливіших у господарстві селян теж зрівнювали з землею, нібито –
розкуркулювали і висилали за тридев’ять земель подалі від рідної хати, а родину
його змусили забути навіть його справжнє ім’я. Анатолій Дімаров  пережив забуття навіть свого справжнього
прізвища (Гарасюта) разом з мамою і всією родиною, аби хоч частково уникнути
репресій. Тоді (в першій половині 30-х років ХХ ст.) таких в Україні були
тисячі, якщо не мільйони. Пізніше була фактично підліткова участь Дімарова у
битвах між двома фашистськими імперіями, що іменується в нашій офіційній
історіографії – участю у Великій Вітчизняній війні. Те, що та війна  була справді великою, підтвердилося великими
мільйонами загиблих солдат  трудящих (як
писалося в радянських пресових органах) мирного, окупаційного фронту: підпільники,
партизани, втягнуте працездатне населення у примусову на фашистів працю,
вивезені наймолодші хлопці й дівчата в рабство німецьке, а потім – приневолене
до рабської праці на своїх рідних «машиністів», які нібито впевнено вели «наш
паровоз» у вигадане марксо-ленінськими теоретиками комуністичне майбуття. Коли
я кажу, що то була рабська праця в своїй же нібито країні, то перебільшень
ніяких не роблю: радянським селянам не видавали паспортів; вони не могли
покинути свого пана навіть до Юрійового дня, як було, скажімо, за
російсько-імперської кріпаччини. Анатолій Дімаров бачив це все власними очима,
вийшов із воєнної бойні з цілим букетом усіляких поранень і його рука (уже в
повоєнний час) несподівано потягнулася до пера. Була тривалою в нього спершу
газетярська робота, але з глибин душі інколи виривалися на поверхню римовані поетичні
рядки. Його й до Спілки письменників приймали як поета (з рекомендацією П.
Тичини!), а проза прийшла до нього згодом. Як усе це відбувалося – письменник
через багато років розповість у мемуарних двох книгах із назвою «Прожити й
розповісти». Чи про все там письменнику вдалося написати? Смію думати, що не
про все. Жоден письменник усієї правди про себе і свій час ніколи не напише;
він напише лише про те, що хотів би знати читач; так уже збудована
письменницька психіка; багато чогось іншого, навіть найсокровеннішого, його
пам’ять чи свідомість свідомо пропускають. Така вже не тільки
письменницька,  людська природа загалом,
що й народило згадуваний Довженків шарж: читач думає, що він, той письменник,
ось такий, а він насправді зовсім інший, ось такий…

У всякому жарті, як відомо, є частка жарту. Якби сучасний
художник-жартівник, тобто – шаржівник, зобразив два обличчя Анатолія Дімарова,
то він неминуче прийшов би до образу, що близький до тих двох Остапів Вишнів,
яких зобразив О. Довженко. Анатолій Дімаров у своїх творах (як, до речі, і в
житті) буває і жартівливим, дотепним пересмішником, але й обов’язково, чи й
насамперед, дуже серйозним, із глибокою зажурою в душі письменником. Зажуру ту
продиктувало йому оте жорстоке псевдокомуністичне буття, смак якого довелося
відчути йому вповні; у багатьох творах він дав портрети цілої китиці таких
персонажів, які в класичній літературі прийнято називати «втраченим
поколінням». Про нього писали зарубіжні Хемінгуей («Прощай, зброє!») і Ремарк
(«Три товариші»), але й писав наш Юрій Яновський, зокрема в романах «Чотири
шаблі» і «Жива вода» (інша назва – «Мир»). У першому йшлося про втрачене
покоління, яке не знаходило собі романтично-революційного місця в так званій
пожовтневій дійсності, а в другому – про вчорашніх солдатів так званої Великої
Вітчизняної, яким, скаліченим і використаним як гарматне м’ясо, не знаходилося
належної шани і праці в повоєнних буднях. За обидва твори «дружня критика» била
Яновського не якимось прутиком, а, за його висловом, «телеграфними стовпами».  І тому було дуже журно від усього того. Аж до
того, що останню книжку доводилося нести в букіністичний магазин, аби купити
шмат хліба…

Та на самій зажурі, як відомо, втриматись у цьому житті
навряд чи можна. Пригадаймо, що сказав Василеві Стефанику його тесть: не пиши
так, бо вмреш! Від смерті письменника врятовує нерідко іронія, гумор, жарт.
Леся Українка, як знаємо, казала: щоб не плакать – я сміялась. Відоме і
народно-філософське спостереження: світ вижив тільки через те, що сміявся. Чи
над усім Анатолій Дімаров насміявся вволю? Мабуть, ні. Є в нього багато
комічних персонажів у книжці «Зблиски». 
Там ціла когорта таких «героїв» у лапках, фізіономії яких прочитуються,
бува,  навіть у їхніх назвиськах, що
винесені автором у заголовки оповідань: «Борода», «Тринда», «Мітла», «Матка»,
«Шаляпа», «Тирлик», «Тукало», «Німецька курва»… Для повноти картини бракувало
тут хіба що Матні, Лушні та Пацюка, які, як знаємо, разом із Чіпкою («Хіба
ревуть воли…» П. Мирного) свого часу символізували «пропащу силу» України
середини й кінця ХІХ століття. Нині вже й двадцяте скінчилося, а «пропащих сил»
не меншає. Таких «пропащих» Анатолій Дімаров бачив, зокрема, у своєму найбільш
критикованому романі «І будуть люди». Офіційна (переважно ідеологічна, з
академічного інституту історії КПРС) критика не хотіла, аби оті пропащі з
втраченого покоління радянської доби потрапляли під збільшувальне письменницьке
скло, і тому воліла краще цей роман покромсати і дозволити на друк покалічене,
ніби після медсанбату, сяке-таке читво. Бо ж як показувати людям, що із
хваленої владою колективізації селянин вийшов обкраденим, общипаним і
обмороженим, як після сніговиці-хурделиці. «Об’єднала, усуспільнила земельку
зима, – читаємо в романі, – не питаючи згоди дядьків, пройшлася біленьким
плужком з краю в край та й засіяла снігом».

 Є «пропащі» і в
найбільш поблажливому щодо радянської дійсності романі А. Дімарова «Біль і
гнів». Хоча в ньому на поверхні ніби й багато «радянського бадьору», але є й
втрачені, знедолені, загнані в життєву безвихідь персонажі, які після боїв між
двома фашизмами опинялися на самому споді життя. Як ось  Ганна Лавріненко, на подвір’ї якої лежав
убитий німець, а в його обгорілій касці-шоломі вона варила, щоб затамувати
голод, звичайну, десь роздобуту картоплину. Не менш болючим утраченим
поколінням видаються персонажі Анатолія Дімарова з дуже промовистої «Повісті
про загублену душу» чи з документальної повісті про жінку, яка натерпілася
немало лиха тільки через те, що була далекою родичкою письменника-дворянина
Миколи Гоголя («Оксана з роду Яновських»). На все життя, ще в дитинстві, в
маленьку душу цієї жінки вкарбувалося, що її маму можуть убити, якщо вона хоча
словом обмовиться, чия вона дочка.

Іншого
типу «втрачене покоління» пізнається в такій повісті Дімарова, як «Сповідь
стукача», чи оповіданні про сучасного функціонера, який на виборах до якоїсь
там ради набрав аж два відсотки голосів. Ось така собі нібито-то й людина, а
насправді – два відсотки від неї («Божа кара»). 
Про таких  можна судити за одним
висловлюванням із «Сповіді стукача»: «Усі ми жертви однієї системи: і колишні
судці, і колишні ув’язнені».

Все це – люди письменницької фантазії, тобто – художні
персонажі письменника. А в мемуарах «Прожити й розповісти» ідеться нібито про
реальних, узятих із безпосередньої дійсності людей. Але й там багато таких, що
їх можна трактувати не інакше, як «втрачене покоління». Хіба оті письменники (з
дозволу сказати), що в їх оточенні довелося крутитися Анатолію Дімарову, а вони
були звичайними підлабузниками і пристосуванцями, хіба вони не втрачене
покоління? За інших умов їх життя могло б вивести на нормальну, корисну життєву
дорогу, а в боротьбі за побудову химерного комунізму вони перетворилися на
мінус-людей, на велике, як сказав би Остап Вишня, «чортзнащо». Ось таке «чортзнащо»
траплялося письменникові і на дорогах великої російської тайги в документальній
«Поемі про камінь». Я маю, зокрема, на увазі отих зарослих щетиною матюшників –
народних артистів, лексика яких складалася виключно з великоруського матюччя.
Це теж «втрачене покоління», а Бог же творив їх за своєю подобою, тобто –
боголюдьми. Не вийшло. Перетворила їх («найсправедливіша» в світі радянська
система) на нелюдів. У літератури лиш одне завдання: показати всіх їх під
збільшувальним склом. Що й зробив Анатолій Дімаров. І цим найбільшою мірою й
посів почесне місце в нашій літературі. Це місце він утримує донині, хоча за
видані в часи української незалежності шість книг не одержав ні копійки
гонорару. Виступаючий передо мною Юрій Мушкетик сказав, що такої неуваги до
письменницького слова Україна давно не знала. Чим це і коли закінчиться –
сказати важко. Можна лише передбачити, що хтось за це буде покараний з усією
відвертістю. І зробить це сам Господь-Бог. Він уже нагадував устами
євангеліста, що першим словом було слово «Бог» і слово було в Бога. Хто цього
не розуміє – нехай начувається. Для експерименту Бог, як знаємо, покарав
зухвальців,  які хотіли добратися і до
Бога, і до його слова, чим? Вони почали будувати Вавилонську вежу, він їх
палицею не бив, а просто змішав їхні мови, між ними виникло непорозуміння, і
від вежі залишилася тільки руїна. У ближчі до нас часи посягальників на слово
чекали не менш показові покарання. Тільки-но імператор Микола Перший
власноручно покарав нашого Кобзаря забороною писати й малювати, як тут же й
була зсукана для нього петля. Чекала вона свого «господаря» аж до 1856 року.
Він уліз у неї нібито через поразку імперських військ у Кримській війні, але…
Бог палицею не б’є, у нього є для цього зсукана петля. Або й іншого типу
«зброя». Наступник кривавого Миколи Олександр Другий у 60-70-х роках ХІХ ст.
благословив для українського слова два заборонних циркуляри: валуєвський та
емський. І одержав за це… вісім замахів; восьмий виявився найбільш вдалим.
Через менш як століття компартійний «батько народів» Джугашвілі вирішив навести
порядок у мовознавстві і видав під своїм псевдонімом (Сталін) кимось написану
велемовну брошуру «Марксизм и вопросы языкознания». Через рік Господь покликав
його до себе на бесіду та й там і залишив. У 1964 р. новий компартійний лідер
Микита Сергійович занепокоївся питаннями правопису і звелів, аби росіяни,
українці й білоруси писали однаково «зразець», 
«огурці» та іншу подібну муть. Через півроку свої ж кремлівські хлопці
показали цьому правописникові на двері і порадили йому зачинити ті двері з
протилежного боку. Чи думають сучасні підрахуї на зразок Колєсніченка й
Ківалова, що за внесений ними у Верховну Зраду законопроект про розвал України
на мовному ґрунті доведеться тримати звіт перед самим Богом? Мабуть, ні. А
письменники – думають. І недалекий той час, коли список «втраченого покоління»
серед їхніх персонажів доточиться новими й новими іменами. Анатолій Дімаров
буде на одному з чільних місць.  Бо в
нього є до чого доточувати…                                                                           

П

етро Перебийніс, назвавши
Анатолія Дімарова веселим чародієм, сказав: слово істинного Майстра – як перше
кохання. Воно приходить несподівано. Ще на початку шістдесятих зовсім випадково
потрапив мені до рук роман-епопея Анатолія Дімарова «І будуть люди». Він
приголомшив мене. Він змусив переглянути всі уявлення про тогочасну прозу.
Автор нещадно ламав усталені ідеологічні канони, і його зухвалий стиль можна
було означити двома словами: геніальна простота…

 Дещо пізніше я придбав зовні непоказну
книжечку малої прози цього загадкового письменника. Жанр якийсь незвичний:
«Сільські історії». Та й назва аж кричить: «Зінське щеня». Тоді, звісно, я не
знав, що цей веселий чародій уміє заінтригувати не тільки першим словом, а й
назвою всієї книжки.

 Ми вже звикли до традиційних описів природи,
довжелезних і часом нуднуватих авторських прологів. Не такий Дімаров. Усі його
романи, повісті, оповідання вже першою фразою беруть нас у полон і не
відпускають до останнього слова. Ось послухайте: «Іван Щурась і на війні
побував, і пороху не нюхав». Читачеві вже цікаво: що ж воно сталося і як таке
може бути? І хочеш не хочеш, а треба докопатися. А ось початок іншого
оповідання: «Тікич невістками завжди був багатий». Ну як тут утримаєшся від спокуси
заглянути у таке незвичайне село?

 Як правило, кожен зачин у Дімарова не тільки
інтригує, а й відображає характер: «Надька Щурасева довгенько не могла собі
пари знайти». Кілька слів – а як багато сказано! Але особливо вражає ще й те,
що кожна така фраза у письменника – це свіжий образ, розгорнута метафора.
Тільки вчитаймося: «На хуторі людей чимало, а прізвищ не так-то й багато». Або
в іншому місці: «На хуторі кожна свіжа людина – подія». Та це ж цілі картини,
на які комусь іншому довелося б вергати гори словесного матеріалу. А Дімаров
кожним новим оповіданням радує-дивує все більше. Читаємо: «Федотович у лікарні
не був, скільки жив». Тільки начерк, а наша уява вже починає домальовувати.
Здоров’як цей Федотович. А з іншого боку – яка там у забитому сільському
закутку лікарня! І якщо подумати – то це ж образ цілого народу. Метафора долі.

 Неосяжні й незглибимі ці дімаровські
оповідання. Та що там оповідання! Навіть великі епопеї починаються у Дімарова
короткими фразами, за якими видно всю людину. Скажімо, той самий роман «І
будуть люди» одразу нас гіпнотизує: «Хто б міг подумати, що Тетяна Світлична
отак вийде заміж?» Читач насторожується: як це – «отак»? І йде далі. І, як
мовиться, пішло-поїхало… А вже початок роману «Біль і гнів» б’є в саме серце
передчуттям невідворотного: «Ніхто ще не знав, що незабаром – війна». Щось
подібне зустрічаємо в іншого автора. Але то було значно пізніше.

 Феноменальна здатність Анатолія Дімарова
заволодіти увагою читача не має жодних аналогів. Поетичні образи ллються у
прозаїка як з рогу словесного достатку. Не треба вгадувати місце і час дії –
досить лише прочитати: «Хата – розвалище. Одне вікно вибите, шибки мішком
заткнуті. Стріха аж голосить, щоб її перекрили». Та це ж не проза, а поезія! Її
можна зустріти на кожній сторінці. Ось чистий зразок високої образності:
«Вранці устане, затопить, щоб до Бога хвала пішла». Тут навіть слово «дим»
відсутнє, а ми  возносимо хвалу до неба і
молимося до святого Слова. Що й казати, кожен поет може позаздрити прозаїку за
таку божественну метафору!

 Якщо вже вести мову про секрети творчої вдачі
і невгамовного характеру Анатолія Дімарова, то тут можна сказати лиш одне:
шукайте Музу! Не треба порівнювати Дімарова з відомим баталістом Ремарком.
Навіщо нам Еріх Марія Ремарк, коли є в нас Анатолій-Євдокія Дімарови? Ця
таємнича зоряна пара справді нероздільна у житті і слові.  Певний час у тіні великого Дімарова боязко
світилась непримітна зірочка на псевдо Катерина Лубенець. Її «Дівчата без
наречених» до щему зворушили не одне вразливе серце. Нікого не залишила
байдужим і «Неспокійна моя доля» уже легалізованої Євдокії Дімарової. Наперекір
літам і негодам небесна зірочка розгоряється все яскравіше. І ми вже маємо
гостропубліцистичну книжку «Приїхали!..» Хоча насправді «Приїхали!» годі й
казати. Бо ось найновіше видання «Анатолій Дімаров та його книги» навряд чи
змогло би побачити світ без Євдокії Дімарової. Одного разу Євдокія Несторівна
показала грізному Дімарову свій рукопис, а чоловік повернув його чорним від
правок. «Він, – писала провинна, – якось так попереставляв слова і фрази, що
читаючи, не спотикаєшся об слова, не відчуваєш важкості стилю.

 У цьому, мабуть, і секрет письменницької
майстерності. Бо, крім знання мови і вміння узагальнювати суспільні явища і
процеси в образах, вони ще знають, як будувати речення так, щоб слова не
ставали у тексті дибки.

 Чуєте, братове по перу? Щоб слова не ставали
«дибки»… А як це виходить у Дімарова, може засвідчити тільки… Дімаров. Ось його
до болю одверте зізнання:

 «П’ятнадцять років тому в мені заворушилася
повість. П’ятнадцять років я ношу її в собі, як найбільше свято і найбільше
прокляття: моїй німоті, моїй неспроможності втілити її в слово. П’ятнадцять
років я шукаю тієї форми, у якій, єдиній, ця повість зможе появитися на світ. І
якщо я її врешті-решт напишу, лиш тоді зможу сказати: я немарно прожив на цім
світі».

 Він пише. Він приручає здиблені слова. А за
плечем його стоїть вічний Ангел.

Юрій Ковалів спростовував думку Ю. Мушкетика про те, що
українська література сьогодні в занепаді. Навпаки, вона переживає особливе
піднесення у всіх жанрово-родових різновидах, перетікає часто в паралельних
річищах, в яких можна зустріти твори реалістів-традиціоналістів,
неомодерністів, постмодерністів. Вони переживають піднесення тому, що над ними
не стовбичить лиховісний цензор, система нагляду над художньою діяльністю
зникла. Інша річ, що сучасний український письменник, переживаючи час творчої
свободи, опинився на маргінесах соціальної свідомості, на відміну від минулих
віків, коли він був центральною постаттю в національному часопросторі.  З огляду на те, проза А. Дімарова, як Ю.
Мушкетика, В. Міняйла, Р. Іваничука та багатьох інших традиціоналістів,
лишається актуальною, як В. Шевчука, Є. Пашковського, В. Портяка, Галини Тарасюк
та інших авторів, що належать до відмінних стильових тенденцій, тому їхні твори
треба зіставляти, а не протиставляти, аби збагнути розмаїття сучасної
літературної панорами на теренах епіки.

Проф.
Ковалів Ю. І., не минаючи великого масиву прози А. Дімарова, звернув увагу на
такі її аспекти, що не завжди впадали у вічі критиці та читацькій аудиторії,
зокрема проаналізував фантастичні твори для дітей «Друга планета», «Для чого
людині серце», «Три грані часу», які за своєю проблематикою можуть зацікавити й
дорослого реципієнта. Проф. Ковалів Ю. І. наголосив, що А. Дімаров нині
перебуває в стані творчої сили, побажав йому написання нових цікавих книг.    

Петро
Осадчук: розмова на конференції в Академії адвокатури України про життя і
творчість видатного українського письменника Анатолія Дімарова, за його участю,
була дуже цікавою і повчальною. Зібралися поети, прозаїки, літературознавці,
представники різних поколінь і уподобань які в своїх виступах виявили спільний
погляд на унікальне явище нашої культури – талановиту творчість людини, що зуміла
сказати в контексті складного, трагічного історичного процесу про біль і гнів
українського народу, його вершини й низини в соціальному розвитку, про
фальшивих ідолів і підступних поводирів. Сповідальна відвертість, часом доречно
забарвлена іронією, історична правдоподібність автора, як у двотомнику спогадів
«Прожити й розповісти», насичена гідними пошани й розвитку, а ще більше –
захисту, морально-етичними, духовними цінностями українського народу.

Самобутній,
у чомусь неповторний талант А. Дімарова яскравіє в багатьох літературних
жанрах, таких, як романи, повісті, оповідання, мемуари, публіцистичні статті,
інтерв’ю, що з’являються в періодичних виданнях. І в житті, і в творчості
письменника супроводжує природне почуття гумору.

Колись
я написав був чотири рядки, які можна було б переадресувати і Анатолію
Дімарову:

Не
збивав з ніг

Своїх
товаришів.

Жив,
як міг,

Але
– не як хотів.

Учасник кривавої війни, яку спровокували два знетямлені
диктатори Гітлер і Сталін, письменник відверто розповідає про пережите в своїх
творах останніх років і у відкритій пресі, чого раніше, в минулій системі,
сказати не мав права. Особливо вражає і обурює поведінка радянського
керівництва під час наступальних операцій на території України.

У
2012 році на телебаченні в сюжеті про війну прозвучала сумна приголомшлива
цифра: чотири мільйони воїнів пропали безвісти на тій війні. Така була
м’ясорубка, що начальство не помітило, куди поділися мільйони людей. Зрештою,
їх і не збиралися рахувати, особливо, коли відвойовували територію України.
Мобілізували всіх підряд віком від 16 до 60 років, і ненавчених,
необмундированих гнали в атаку, закриваючи «заградотрядами» шлях відступу. Про
це жахіття пише фронтовик Дімаров в українській газеті. Пише з власного
досвіду: «погнали в атаку беззбройних 500 ЧОЛОВІК, А ЖИВИМИ З НИХ ЗАЛИШИЛОСЯ 15
ОСІБ. А під Ізюмом десять тисяч таких беззбройних поклали. І так винищували
чоловіків по всій Україні».

Нині
90-річний А. Дімаров, умудрений гірким досвідом часів голодомору і кривавої
війни, рішуче заявляє: «Вважаю, що після голодомору це було друге зумисне
винищення українського народу! Життя нашого солдата нічого не було варте. І
коли Жукова запитали, як будемо переплавлятися через Дніпро, плавзасобів же
нема, він відповів: «По хохлам пройдем!» Коли років п’ять тому я лежав у
шпиталі й мені принесли медаль Жукова, я її пожбурив: – Цього гада не
носитиму!»

На
запитання журналіста, чи захотів би він, А. Дімаров, щоб якийсь період свого
життя прожити заново, 90-річний ветеран відповів: «Ні, не хотів би. Оцього
еСеСеРу не хочу. Це сталінщина, це такий жах був! Він знищив усю нашу еліту: і
трудову, і інтелектуальну – викосив усе, що хоч трохи витикалося на сірому тлі…
А нам мізки запудрювали, що ми вже й самі брехали і вірили в цю брехню! Ми вже
були наркоманами ленінізму-сталінізму». Іронічне, зате посутнє, справедливе
визначення. Так думає дуже талановитий український письменник, що пройшов крізь
пекло голодомору і страшну м’ясорубку війни, спровоковану двома кривавими
диктаторами ХХ-го століття, ворогами людяності і людства. А от московський
міліардер Кірілл, що прикидається святошею, недавно висловив жаль за спочилим в
Бозі СРСР, мотивуючи це з позицій імпернаціоналізму: «Это была историческая
Россия» – не союз вільних  республік, як
співалося у відомому Гімні.

 Анатолій Дімаров, знавець життя і
самокритичний життєлюб, виконав дидактичну назву своєї книжки «Прожити й
розповісти». Виконав у численних своїх творах. Нам, читачам, треба засвоїти
його духовну спадщину і зробити практичні висновки, скорегувати свою громадянську
позицію в ім’я свободи і незалежності України.    

Тетяна
Лемешко: неможливо говорити про Анатолія Дімарова, не згадуючи Коктебель. Це
розуміє кожен, хто читав його “Поему про камінь”. У Будинку творчості
“Коктебель” нам пощастило відпочивати кілька років поспіль. Переконана –
Карадаг його кличе. Ні світ ні зоря ключ у дверях сусідньої кімнати
цок-цок:  Дімаров побіг до моря. Він
розмовляє з сонцем, з камінням, з розбудженою сонцем хвилею. Йде кам’янистим
берегом навстріч Карадагу. У них свої таємниці. Сакральне поєднання Всесвіту і
душі Дімарова, яка розчиняється, очищається і вбирає в себе цілющу енергетику
Космосу.

А
потім були вечори. Біля сакральної ватри Дімарова збиралося наше товариство.
Він розповідав цікаві оповідки, а мій чоловік брав гітару – і сучасний
Коктебель з отим бубонінням попсової музики, з торгівлею всим, що можна купити
й продати, лишався поза нашою увагою. З нами спілкувалися тільки місяць над
морем, дімаровське слово й українська народна пісня. А таємничий Карадаг
вимальовував незмінній образ Максиміліана Волошина, і душа його також була з
нами.

Тетяна
Конончук звернула увагу на те, що Анатолій Дімаров знайшов особливі, вражаючі
образи, тропи, відтворюючи драматичні реалії об’єктивної дійсності, зокрема,
оповідаючи про моторошні голодні 30-ті роки ХХ ст., що він художньо мотивовано
простежив витоки наслідків українського буття, представив переконливі
психологічні типи, зокрема, представників влади, вивів типові характери,
гіперболізував, за народною епічною традицією, негативні риси, подавши їх у
комічному плані, чим привернув увагу до болячок суспільства, до його хронічних
ознак, що в тексті письменника постає як діагноз і як урок для сучасників і
прийдешніх поколінь. Це прочитується, наприклад, у повісті «Самосуд» чи в
повісті «Тридцяті…» (притчі про хліб), в якій автор проілюстрував спроби одного
з персонажів розібратися з причинами перегинів у політиці хлібозаготівель 1932
р., показав, що серед таких правдошукачів були і представники єврейства, яких також через спротив владі було
жорстоко нищено. Письменник увів знаковий містичний план: його персонажі
звертаються до Бога, запитують його, яка ж буде кара тому, хто призвів до
вимирання мільйонів від голоду.  І
Господь, після довгого роздуму, відповів, що «нема в світі кари, що зрівнялася
б із страшними злочинами цього чоловіка». Отже, Дімаров – це насамперед
морально-етичні уроки, це художнє осмислення основних морально-етичних засад
людського життя, в якому добро і зло постає як наслідки думок і вчинків окремої
людини, суспільства в цілому.

Анатолій Дімаров подякував колегам-письменникам, усім
присутнім за добрі слова на його адресу і звернувся до студентів: Дорогі мої,
юні мої співгромадяни! Ви наша надія, наше майбутнє! Чи Україна так і
залишиться територією, яку потім топтатимуть ненаситні чужинці, чи ввіллється в
світову сім’ю по-справжньому незалежних країн, – все це вирішувати вам. Щасти
вам, здоров’я незламного і великої громадянської мужності: завжди і в усьому
бути вкраїнцем! Ваш Анатолій Дімаров.

 Євдокія Дімарова:
Мені дуже поталанило в житті. Я вийшла заміж за одного з тисяч уцілілих в отій
страшній м’ясорубці-війні хлопців. Ми з ним прожили більше шістдесяти років
щасливого життя. Народили, на жаль, мало дітей: одного сина, одного внука і
одного правнука. Чоловік мій дуже добрий і турботливий як батько, а тепер уже
дідусь і прадідусь. Він сприяв моїй кар’єрі. Я кандидат фізико-математичних
наук, доцент політехнічного інституту, спочатку Львівського, а потім –
Київського. Тепер пенсіонерка. Дімаров дуже цікавий і дотепний. Ми обоє
займалися все життя творчою працею: він – письменник, а я – науковець,
викладач. Любимо і поважаємо, а тепер, коли нам під дев’яносто, бережемо одне
одного. Бажаю молодим людям поєднати своє життя з любою, розумною людиною. Тоді
увесь вік щаститиме.

Подружжя
Дімарових подарувало бібліотеці Академії адвокатури книги, як і інші
письменники, що були на зустрічі. Отже, криниця знань і духовності побагатшала.
Тепер покладаємо сподівання на результати, адже відомо, що після навчання в
юридичних вузах стають не лише правниками, а й державниками, діячами в різних
ділянках культури, багатьох сферах суспільного життя.

Багато
запитань ставить перед людиною життя, і на багато з них відповів письменник
Анатолій Дімаров у своїх мудрих, глибоко життєвих книгах. Тож черпаймо з них
мудрість і пишаймося, що в нашій багатющій культурі присутній Анатолій Дімаров.