Бентежність, що народжується з незбагненності

211

Галина Крук Співіснування / Крук Галина. – Львів : ЛА
“Піраміда”, 2013. – 96 с.

Літературна критика, якщо йдеться про критику не
ультрасуб’єктивного порядку, на кшталт “мені оце подобається, а оце – ні, і все
тут”, тяжіє до певних узагальнень, до того, аби предмет свого дослідження
вписувати в параметри, виставлені сучасним літературним потоком. Це за умови,
якщо досліджувані тексти не ламають конфігурацію берегів цього русла, не
роблять несподіваних стихійних поворотів. Побачити і відчути спільність
естетичних ознак певного художнього явища з низкою інших, розташувати його у
фрагменті процесу, який об’єднує групу, охоплену спільною рихвою естетичних
домінант і є, власне, одним (sic! тільки одним з багатьох) завдань критики. І
як би не противились цьому поети, проголошуючи неповторність власного
поетичного “Я”, все ж, розуміючи їхню пристрасть до такого самоувиразнення,
слід розуміти, що літературознавство як дисципліна підштовхує дослідника до
пошуку спільностей і через них – до узагальнених формул, що характеризують
добу.

«Галю, приходь» – в таку словесну формулу-скандування можна
об’єднати прагнення читацької публіки, яка, нахапавшись по-швидкому розкиданих
поетичних творів Галини Крук, роздражнивши свій апетит маленькими порціями її
текстів у розмаїтих поетичних антологіях, журналах, хотіла мати в одній страві
висококалорійний поетичний прийом в один акт. І ось, нарешті, Галя “прийшла” до
читача поетичною збіркою “Співіснування”, в якій він (читач) може відчути не
фрагментами, а в розвитку поставання поетичну артикуляцію авторки.

Кілька слів – про оформлення збірки, що виконав Юрко Іздрик.
Цікавим вирішенням в оздобленні обкладинки є шпилька, що наче з’єднує дві
частини (морфологічно – два корені) одного слова, яким названо збірку “спів –
існування”. Книжка Галини Крук – це 
розповідь про себе, свою сучасність, свою пам’ять, яка викидає
фрагменти, що, накладаючись на існування-тепер, викликають низку інсайтів,
змушуючи авторку шукати механічний олівець для фіксації рядка.

Інтимна лірика як жанровий корпус в сучасному літературному
процесі, якщо говорити про певну частину молодого покоління поетів, зазнає
нищівного знеглиблення. Набір здебільшого у верлібровій формі слів сучасного
поетичного покоління (точніше сказати, певної групи) складають – менструація,
дефлорація, полюція і т. ін. Спеціально не називаю імен, бо йдеться про частину
поетів як явище, котрі засобами словесного шоку намагаються вплинути на читача.
Інтимність у їхніх віршах набуває насамперед фізіологічного звучання. Подібною
поезією читацька публіка вже наїлась досхочу. З огляду на такий плин подій
збірка Галини Крук становить собою віддушину, з якої вливаються свіжі, глибокі
почуття в теперішній поетичний простір. Збірка “Співіснування” власне виконує
функцію врівноваження, коли поетичний континуум, задихаючись у частій безпорадності
перед можливістю вийти за межі власного тіла і говорити про явища
трансцендентного порядку, таки знаходить шлюзи, якими просочуються слова, що
осмислюють трансендентні явища. Власне такою і є поезія Галини Крук. Збірка
поетеси починається з цікавого поетичного вирішення, яке оформлює
внутрішньо-почуттєвий стан ліричного героя, котрий хоче збагнути, що ж коїться
з ним. Ось поезія “Як його назвати?”: “З дерева, що вгору, тільки вгору / – як
його назвати – дубом? буком? – / безіменний птах злетів на руку / безіменний
птах мені говорить, / що один як палець той, хто звуку, / світла, листя дотику
у себе / не впускає, бо прийшло без стуку / як його назвати – дятлом? серцем? /
що тобі достукатись не може, / вивести тебе на світло боже, / розчинити навстіж,
ніби вікна, / наче сіль у морі розчинити… // якщо ти – усе, то як назвати?”.
Думаю, що читач скучив за поезією такого смислу, де без постмодерного пастишу,
іронії, самоіронії розкрито світ людини, в якої гулко б’ється серце, шукаючи
назви прийшлому внутрішньому станові, причому такому, що з’явився раптово, без
попередньої історії (“бо прийшло без стуку”).

Збірці “Співіснування” притаманне тяжіння до осмислення
сучасного психосвіту людини, до показу відсутності емпатії в її досвіді.
Частково це представлено і через соціальний простір (“Фільтруй базар,
поезіє…”). Людина як продукт совка, людина як продукт постсовка з мертвим
набором духовних практик, які підсилюються образом вибіленого пергідролем
волосся на головах тіточок – тут це виразний символ омертвілості. Ліричний
герой шукає слів для вираження цього загального стану і доходить висновку, що
благопристойні слова не омовлять весь його відчай, який з’являється через
байдужість оточення. Такий провокативний внутрішній сюжет, де наче лишень
лайка, викинута з горла в простір, може рятувати стан спокою героя, в сутності,
є спробою сформувати образ оголеного нерва серед людського бездушного лісу.
Ліричний герой намагається пригальмувати шалені такти пульсу: “так що –
фільтруй базар, поезіє, накладай грим”. Окрім того, можна бачити також вкладену
сюди тему конфлікту поколінь, що загалом 
тематично притаманно для цієї збірки. Герой не знає, що йому
протиставити проти “залізобетонних конструкцій совка”, що носить в собі старше
покоління, проти “їхнього життєвого досвіду в цій дірі постаріти, / а точніше –
народитись відразу старим”. Ця поезія дуже близька за темою з рядками Василя
Симоненка, де він аналогічно іронізує з сучасної йому системи: “Люди часто
живуть після смерті: / Вріже дуба, а ходить і їсть, / Перепродує мислі підтерті
/ У завулках тісних передмість // Гилить зуби, дає поради, / Носить лантухи
настанов, / Підмічає серйозні вади / У діяльності установ. // Не втомляється
спати і жерти, / На милицях за часом біжить. / Їй-право, не страшно вмерти, / А
страшно мертвому жить”. Як бачимо, мало що змінилось з того часу. Поезія
Симоненка написана 1962 року, а подібний стан Галина Крук поетично діагностує
дотепер, що, зрештою, виказує високий коефіцієнт живучості совкових моделей в
головах народжених там людей.

Не відвертається Галина Крук і від поезії соціального
керунку, що іноді дає відчуття спільного шляху її текстів та текстів Сергія
Жадана. Спільні теми кордону, пачкурів, соціальних марґіналів у творчості цих
обидвох поетів є підтвердженням їхньої поетичної близькості. Не став би
говорити про залежність поетеси від силового поля Сергія Жадана, що в критиці
тепер стає доволі модно і в принципі частково виправдано. Жадан насправді
утворив надто сильні поетичні імпульси, які накладають виразні відбитки на поезіях
певної частини сучасного покоління поетів. Він став їхнім своєрідним ґуру, десь
таким, як колись для самого Жадана був Юрій Андрухович. Вислизнути з сильного,
талановитого диктату Жадана молодому поетичному організму справді складно. І
якщо би Галина Крук починала свою творчість щойно, то напевно можна було би
говорити про певні образні і тематичні позики з поезії харківського літератора,
який, аби бути відвертим, зараз має виразний спад естетичної напруги у своїх
текстах, більше збивається на переспівування, своєрідний рімейк себе самого. Та
все ж, повертаючись до збірки Галини Крук, слід сказати, що її тексти – доволі
самостійне явище, яке можна пов’язувати з низкою інших лишень через те, що
поетеса відрефлексовує те, що “висить в повітрі”, і в такий спосіб тематично
частково торкається і до поетичного контексту “позадесятників”. Поезія “Ховаюче
велике в малому…” в плані структурного компонування образу ліричної героїні
доволі неочікувана. Поетичний сюжет, якщо спрощувати його до зовнішньої події,
пропонує історію про дівчину-контрабандистку, яка перевозить через кордон
заборонені речі, стискаючи валізу “липкими від страху пальцями”. Наче нічого
особливого автор не пропонує, але, розгадуючи образ героїні, потрапляємо на
складний, кількаскладовий його монтаж: “а що там у тебе, мала, всередині? /
хвилювання її видає з головою. / видається, що всі вони / як на рентгені,
бачать у ній приховане: / цю скіфську бабу з пласкими грудьми старечими, / ці
загнані в душу мечі із руків’ям інкрустованими / це неслухняним пасмом прикрите
/ лице іконної Богородиці / […] і нарешті – те, що на споді – / життєвого
досвіду важкі наркотики…”. Те, що перевозить “вона” – є не тільки речами у її
валізі, це різні, насамперед характеротворчі ознаки її внутрішнього життєстану.
Через свій соціальний контекст ця поезія відкриває багатоваріантну смислову
парадигму. Спробую вдертись в коло значень цих рядків. Жінка, маючи досвід
важких наркотиків, очевидно “підсаджена”, або якось скомпрометована ними
постачальником, який змушує її працювати кур’єром – перевозити заборонені
митницею речі. Страх перед кордоном, хвилювання (“липкі пальці”) вбивають її
кожного разу лезом загнаних в душу клинків. І ця її туга за світом без страху,
вільним життям, утворює з неї образ іконної Богородиці, яка втілює своєю
присутністю страждання. Тут виразно присутня чітка асоціативна сполука між
річчю та психостаном ліричної героїні, що говорить про цікаве художнє вирішення
авторки.

Проблема батьків і дітей, конфлікти поколінь, впливи часу є
частими мотивами в поезіях збірки “Співіснування”. Для порівняння можна сказати
про два вірші: “З кількох забутих кадрів випускного” та “Виховні моменти”, де
ці теми виконані з виразним перегукуванням. Тут є також тема комунікативного
блоку між батьками та дітьми: “як же йому пояснити, щоби він зрозумів, / що все
зникає так швидко, наче мчиш автобаном / і доки він мочить монстрів усіх
потойбічних світів, / найпідступніший монстр час підкрадається зі спини / і
банить нас, банить нас, банить…”. Авторка, окрім усього, вдається до комп’ютерного
слему, імітуючи тим самим мовні потоки сучасної молоді: “банити” – в значенні
бути відкинутим від доступу, тут, в цій поезії, в переносному значенні –
вбивати. Ритміка тривоги закладена в рядки поезії “До пори до часу…”, де
ліричний герой очікує, витягуючи час в перспективу екзистенційного жаху: “до
пори до часу мовби бережеш мене / для чогось іншого, більшого, страшнішого, /
із чим не можна жити, / без чого не можна померти”. Вочевидь мова йде про
передчуття певного життєвого повороту – кожен читач сам назве собі те, що не
назвала поетеса у поетичному фіналі, який тим самим стає виразно відкритим,
запрошуючи у смислову гру читача. Тема творчого страждання розвинута в поезії
“Не кидай мене, Боже, посеред рядка”, де ліричний герой просить у Бога про
допомогу. Подібна тема не випадкова, вона виразно прописана у цій збірці, слід
згадати вірш з присвятою Гр. Чубаю “Наша осінь з маленькими деревами”. Тут
поетеса поставила питання українського літературного процесу, його життя в
свідомості сучасного українця, який відмовляється читати (“півкнижки на душу
населення”). В подібних умовах “література жовтіє швидше, ніж листя”. В цій
поезії прописано також тему мук творчості, підтекстово акцентується внутрішній
високий больовий поріг людини, який змушує брати в руки олівець, і заразом
окреслено тему Божественного просвітління, яке дарує творчу силу.

Приємно вражають в цій збірці поезії з виразними
громадянськими мотивами, які у наш час чомусь залишено писати колишнім
шістдесятникам, або ж їхнім епігонам. В цій збірці вони постають зі свіжою
нервовою напругою, осучаснені, дуже дотикові, в яких ідеться про
відповідальність насамперед перед собою, коли особисте “Я” стає останньою
стіною опори. Це поезія етичного опору, яка, змиваючи пудру, що нею прихорошені
псевдопатріоти камуфлюють крайні форми свого егоїзму: “Сказати собі чесно,
якомога чесніше, / так ніби уже немає чого втрачати: / ми надто довго жили, /
покладаючись на інших – / як книжка пише, / що люди скажуть, / ми надто звикли
до цих вишитих / гамівних сорочок, / до цих пишних церковно-гастрономічних
обрядів, / до цих дуль у кишені, / які часто видаємо за спротив / сказати собі
чітко: / не вистачить сіл і містечок, щоб кожна хата скраю, / не вистачить
вояків, / щоб по одному виходити в поле, / не вистачить поля, / навіть китайок
не вистачить, / навезених із Китаю / сказати собі безжально, / не ховаючись за
плечі інших, / не сягаючи щоразу по славу дідів / та пам’ять героїв, / як по
хусточку для патріотичних сліз і соплів, / не втікаючи у тужливу пісню / сказати
собі: я – остання буква абетки, без якої мене не буде, / я – остання територія,
/ я – те, чого я не можу зректися, / я – тесля колоди у власному оці / я не
мушу тесати із неї хреста, якщо не хочу / я не можу віддати того, що мені не
належить / я належу до цього народу, я – цей народ / я не хочу, / щоб ми довіку
ходили такими глухими шляхами, / отже, я починаю від себе, я розорюю межі / я –
ми, ями” (“Сказати собі чесно, якомога чесніше”). Не переборщу, якщо скажу, що
ця поезія має волюнтаристичне наснаження, в якому долається аморфна
українофілія, тут присутній крен в бік модерного суб’єктивного націоналізму,
вбування свого національного “Я” в контекст сучасних подій. Подібний мотив, де
акцент етичної відповідальності стоїть на окремо взятому суб’єкті, звучить в
поезії “В найтемнішому закутку мозку, де Крим і УПА”: “Бийся із тінню сумніву,
хлопче, / не бійся, бийся, хлопче, із тінню сумніву, / бо ти сам…”. Тут
вчуваються перегуки з поезією Олега Лишеги “Поки не пізно – бийся головою об
лід”, де автор увиразнює акт неспокою, пошуку молодої людини правди, свого
індивідуального шляху.

Інтимна поезія в збірці представлена доволі широко. І вона
найкраще скаже сама за себе: “Була любов, з якої вийти, як / з вікна на сьомім
поверсі, / однак / у кожного в житті – своя безодня. / Був чоловік – / із тих,
що раз на вік / уміють душу вкрасти з-під повік / і чий прихід ти ждеш, / як
Великодня. / Була жага: вернутися в ребро, / з якого вийняв Бог її або /
наблизитись так близько – / аж не бути. / Та Бог сказав: / пробач, не маю сил /
з’єднати, що одвіку розділив / і жінці зоставалося: / забути, / плекати квіти,
/ пестити дитя, / освоїти науку вишиття / (щоб на лице і з вивороту – / гладко)
/ обкусувати нитку і вуста, / і несучи весь вік свого хреста, / як гадину, / вбивати
кожну згадку”.

Теми самотності, екзистенційного смутку, важкості буттєвої
сторони людського життя увиразнюють сильні сторони збірки “Співіснування”.
Подібні тексти поглиблюють її загальне звучання. Таким твором є “Буває, Господь
сотворить когось”, де Галина Крук відрефлексувала таїну Божого промислу,
непередбачуваність і алогізми в людському житті, поразку логоцентричної системи
мислення, коли кожній людині дано стільки, скільки десь їй відміряно, і
пояснити це неможливо. І несе він, чоловік цей, життя своє, допоки кров’ю не
зійде: “І лежить чоловік на шляху / І ні пари з уст”. Окрасою збірки можна
назвати поезію “Прекрасні п’ятнадцятилітні”, де авторка, вдершись у психосвіт
сучасних підлітків, намацала їхній ціннісний координат, відчула потребу просити
за них Бога, аби вділив їм частку любові, показав, що світ існує також в
таємницях – “яви їм хоча б найменше зі своїх чуд”. Техногенна доба лякає
ліричного оповідача, який усвідомлює, що світ, де ідея спілкування сягає свого
апогею – сотовий зв’язок, скайп, форуми і т.д., насправді робить юнаків та
дівчат самотніми через відсутність любові, яка дається реальним, в якому
присутній Бог, а не віртуальним життям.

Що стосується образного світу збірки “Співіснування”, то
слід сказати, що тут можна знайти цікаві художні вирішення, асоціативні прийоми
“горло, зірване з петель”, “і випадає тобі сніг, / неначе джокер”, “та поріг
твого дому високий, / неначе поріг твого болю, / неначе пороги Дніпрові”.
Акцент на Дніпрових порогах тут, в цьому випадку, включатиме історичну пам’ять.
Порогів цих, як відомо, вже немає, вони опинились під водою, і знати про них
можна з фотографій Дмитра Яворницького, що досліджував цю частину подніпров’я.
Але, коли авторка починає імітувати сучасну молодіжну говірку, виходять виразні
ляпи. Бо не знаю, наскільки може вжитись в поетичному мовленні вираз “наярює на
мобілу” (“Порятуй мене, докторе Хаусе”). Заразом подібний прийом показує, що
Галина Крук прагне використовувати якнайбільший арсенал поетичних засобів,
різних форм поетичної артикуляції, проникати в розмаїті куточки сучасного
життя, оперувати пам’яттю як індивідуальною, так і травмованою пам’яттю
поколінь, які формували хід української історії. Зрозуміло, що такий об’ємний
експериментальний поетичний рух не завжди дає ефективні результати, але багато
в чому він і виправданий. Слід сказати також, що Галина Крук, використовуючи
старозавітну тематику, вдається до цікавих трактувань як певних її фрагментів,
так і власне образу Бога. Тут можна окремо говорити про культурне нашарування в
її текстах. В цих випадках поезія наче розширює смислові межі, в яких можна її
сприймати, даючи читачеві можливість співпраці з автором, заразом долаючи
конвенційну сталість тисячолітніх образів. Одним з таких поетичних рішень є
наступний текст: “Колись тобі привиділась ріка / твойого смутку / береги
молочні / і ті, / що на світлинах наймолодші / і ті, що не танцюють гопака / і
ті, що не танцюють взагалі / прости пости / для тіла і для духу / колись / тобі
привиділась окруха / черствого хліба в бога на столі”. Цікавими тут є власне
останні три рядки, які в змістовому плані “витягують” цей текст. Не до кінця
зрозуміло, правда, чому “бог” написано з маленької літери, оскільки він тут не
як абстрактна категорія (в інших текстах збірки абстрагований образ Бога поданий
саме з малої літери), а як предметний його вияв. Загалом, це порушення
внутрішніх правил збірки. Але тут сформовано доволі цікаву асоціативну
траєкторію. Образ черствого хліба на столі у Бога збагнути складно, при першому
читанні лише відчутно, що тут є кілька поверхів підземних, де власне і живе
смисл. Образ “окрухи черствого хліба” дає крок до пізнання суворого Бога. Піст,
в який живляться помалу темним хлібом, дає неймовірний духовно-силовий ефект.
Тим самим звеличується Божественна дисципліна – Бог тут зітканий з дотикових до
себе в цій поезії образів – “піст”, “черствий хліб”. Власне ця образна
асоціативна конфігурація дає фігуру суворого, могутнього Бога.

Підсумовуючи, слід сказати, що поезія Галини Крук
розвивається у багатьох як смислових, так і формальних напрямках. Поетеса
відрефлексовує безліч тем з нашого сучасного життя: підліткові надриви,
травмовану історичну пам’ять, інтимний простір людини, широко використовує
Старозавітну тематику, підтекстово апелює до філософської традиції Гр. Сковороди.
Подібний тематичний набір дає можливість говорити про те, що поезія Галини Крук
має своє, осібне місце в сучасному літературному процесі, подеколи стаючи
Полярною зіркою для молодих поетів.

м.Львів

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!