«Батьку, батьку Кіндрате, що ти тут наробив!»

235

До Млієва 
Шевченко приїхав 26 червня 1859 року
– з гостин у Городищі. Про це козацьке містечко Тарас знав іще з дитинства, з
розповідей діда Івана про події 27 червня 1766 року, коли мліївського титаря Данила
Кушніра польські шляхтичі схопили, а потім жорстоко замордували – спалили
живим. Цю трагедію поет не забув і описав у поемі «Гайдамаки».

Художник надумав побачити
цукровий завод фірми «Яхненко і Симиренко», про який наслухався ще в
Санкт-Петербурзі, зустрітися з робітниками, оглянути виробництво і переговорити
з підприємцем-цукрозаводчиком  Платоном
Федоровичем Симиренком (1821-1863)  про
допомогу видати «Кобзаря».

Слід зазначити, що з історичних
джерел і сімейного архіву родини відомо, що рід Симиренків започаткував
запорозький козак Степан Симиренко. На його долю випало боронити українську
землю від турецьких яничарів, громити орди кримського хана й польської шляхти,
перепливати на чайці Чорне море, визволяючи з неволі братів-невільників.
Запорожець був настільки мужнім, що його прозвали «семируким», згодом це
прізвисько й трансформувалося в прізвище Симиренко.

Симиренки прийняли Тараса
Шевченка радо. Управитель заводу Олексій Іванович Хропаль (1813−1886), влаштував
митця на нічліг у себе «з комфортом» − окрема кімната, вода, світло, альтанка.
Підприємець-цукрозаводчик Платон Федорович Симиренко (1821−1863) запрошував на
обіди, вів із поетом тривалі розмови під яблунею, гуляли алеями парку,
розглядали сад – родинну гордість.

Після ознайомлення з краєвидами
цукрозаводчик Кіндрат Михайлович Яхненко (1790−1868) викликався за екскурсовода провести Шевченка  заводськими приміщеннями й промисловим
містечком, збудованим для робітників. Кожна група будинків складала квартали
під назвами «Яхнівка», «Платонівка»… В поселенні  були магазини, де все необхідне і предмети
розкоші продавалися мешканцям за нижчими цінами, ніж у довколишніх містах і
селах. При заводі була  лікарня на 100
ліжок, школа з 6 класів, у якій директором був М. Голембієвський, тут, викладав
відомий педагог  Патлаєвский Інокентій
Іустович (1839-1883) — майбутній фінансист, професор Новоросійського
університету, письменник. До речі, майже всі викладачі мали університетську
освіту. В містечку був паровий млин, машинобудівний завод… У заводі і повсюди
в приміщеннях було газове освітлення, яким в ті роки користувалися в Російській
імперії лише кілька великих міст.

Ще 1858 року відкрито та освячено
церкву, титарем якої був Олексій Хропаль. У містечку працював аматорський
театр, що ставив українські вистави.  Про
соціальну турботу про  робітників  свідчить хоч би і той факт, що в містечку був
центральний водогін.

Щоб  бути незалежними,  фірма «Яхненко і Симиренко» звела у
Млієві  механічний завод, на якому
виготовлялося необхідне обладнання для цукроварні, парові машини і навіть
корпуси для пароплавів. Саме тут, поруч з малою батьківщиною Шевченка, був
збудований перший металевий пароплав, символічно названий «Українцем», який
своїми гудками ознаменував на Дніпрі нову еру українського пароплавства.

Тарас Шевченко, переказують,
заверши огляд містечка й, не стримуючи сльози радості та захоплення, сказав:
«Батьку, батьку Кіндрате, що ти тут наробив!» («Киевская старина». – 1896.– №
1.– С. 104).

Про те, як Платон Симиренко
допоміг Тарасові Шевченку випустити 
«Кобзаря», а борг погодився забрати книжками, написано чимало. Коли
Шевченко гостював у Млієві, тоді, ймовірно, й відбулася розмова про співпрацю,
на що цукрозаводчик погодився. Про меценатство цих запорозьких нащадків й нині
ходять легенди.  Початок XX століття, на
вістрі часу постає проблема публікації українознавчих праць – кошти на це
виділяють Симиренки. Так, лише на випуск журналу «Киевская старина» було
виділено понад 35 тисяч карбованців, а ще 
– «Громадська думка», 
«Рада»,  «Україна», «Літературно-науковий
вісник» та допомога видавати за кордоном «Україніше Рундшау» і «Рутеніше рев’ю»
для ознайомлення європейців з життям в Україні. За  матеріальної підтримки Василя Симиренка
здійснювались гастролі трупи Михайла Старицького та славетного  хору Миколи Лисенка, етнографічні експедиції
Павла Чубинського, видання творів Володимира Антоновича, Михайла Грушевського,
Михайла Драгоманова, Михайла Коцюбинського, 
Бориса Грінченка… Він сплачував стипендії багатьом студентам та
письменникам. Десять відсотків усіх своїх прибутків віддавав на розвиток
української культури У 1912 році Василь Симиренко все своє надбання, яке
оцінювалося майже в 10 мільйонів карбованців, передав у фонд «Українському
товариству допомоги літературі, мистецтву і науці».

Відомий просвітник та громадський
діяч Євген Харлампійович Чикаленко (1861 -1929) про  благородний вчинок Василя Симиренка писав
так: «Найвидатніший, найщиріший українець, який захоплювався українською
справою не тільки до глибини своєї душі, а й до глибини своєї  кишені» (Сургай О.Українські
підприємці-благодійники // Історія України. – 2003. – № 8. – С.7).

…Пізньої осені 1859 року з
похмурого Санкт – Петербурга надійшов у Мліїв лист від Тараса Шевченка:
«Милостивый государь Платон Федорович! Сегодня получил я мои сочинения из
цензурного Комитета, сильно пострадавшие от долговременной пытки. Пострадавшие
так, что издатель соглашается их напечатать на условии, на которые я не могу и
не должен согласиться. Ваше благородное предложение приму я теперь как
благодеяние с глубочайшей благодарностию. Издание будет стоить 1100 рублей.
Если вы согласитесь получить ваши деньги экземплярами книги, для меня это будет
легче» (Шевченко Т.ПЗТ у 12-ти т.-Т.6.-К.,2003.-С.189).

Відповідь не забарилася, якщо
враховувати той час і поштове кур’єрство: «Мліїв, 11 грудня 1859 року.
Городищенський завод, Богом бережений. Шановний добродію Тарасе Григоровичу!
Велике спасибі Вам за лист і ще більше за те, що Ви не забули нас і звернулися
до нас у справі видання ваших пісень. З цією поштою я надіслав лист у Москву до
С Д. Иурлевського і просив його переслати Вам 1100 карбованців. Після виходу
книги прошу Вас відіслати їх на 1100 карбованців у Москву Саві Дмитровичу, а
він перешле нам їх сюди – і ми з Вами розквитаємось… Ми всі часто згадуємо Ваше
перебування у нас і щиро бажали б іще тішитися Вашим товариством. Ми з Вами
мало знайомі, хотілося про дещо поговорити з Вами, та не було нагоди. Ви своїми
поетичними розповідями так захопили мене, що я все забував. Бог дасть,
побачимося і поговоримо по правді, відверто. Адже Ви за правду не сердитесь;
скажіть мені хоч на перший раз по правді: чому Ви написали до мене одною мовою
(російською – авт.), а Олексієві Івановичу – іншою? Зичу Вам того, що
Вам може бути корисне, а особливо здоров’я: воно потрібне всім. Пробачте мій
егоїзм. Ваш найпокірніший слуга Платон Симиренко». С.-Петербург. З генваря
1860».

Не зволікав із відповіддю й Тарас
Григорович: «Спасибі вам за ваше письмо, двічі спасибі вам за 1100 карбованців.
Я получив їх од г. Гротина 31 декабря уже минувшего года. Искренно благодарю
вас. 15 або 20 генваря випуститься книга из типографии і в той же день
пошлються экземпляры Савве Дмитриевичу Пурлевському, а нецензурный экземпляр
вам доставит брат Варфоломей… Свидетельствую глубочайшее почтение Татьяні
Івановні і трижди цілую ваших діточок. Искренний ваш Т. Шевченко» (Шевченко
Т.ПЗТ у 12-ти т.-Т.6.-К.,2003.-С.192).

 «Кобзар», виданий на кошти Платона Симиренка в
Санкт-Петербурзі, побачив світ у друкарні П.Куліша і вийшов 23 січня 1860 року
накладом  6050 примірників й одночасно у
двох варіантах: один для цензури, легальний, і другий – нецензурний, який
розповсюджувався лише серед вузького кола друзів  поета. Про це свідчить також й тривога Тараса
Шевченка за збереження нецензурного примірника, переданого ним з столиці у
Мліїв через «надійні руки». 1 лютого 1860 року поет пише  свояку 
Варфоломію: «Чи получив  ти моє
письмо і «Кобзаря»?  Чи був ти у Городищі
і чи бачився з П.Ф. Семеренком? Якщо бачився, то напиши мені, що він тобі
сказав?» В середині лютого Тарас знову нагадує братові: «Чи бачився ти з
П.Ф.Семеренком?» (Шевченко Т.ПЗТ у 12-ти т.-Т.6.-К.,2003.-С.194).

 Ця тривога цілком зрозуміла, адже, якби цей
примірник книги потрапив до рук поліції, то і видавцю, і автору не
здобрювати.  У своїй відповіді через
кілька місяців Варфоломій Шевченко повідомляв, що відніс «Кобзар» у Городище і
вручив Платону Симиренку, який був трохи незадоволений, що без його дозволу на
титульній сторінці написано: «Кобзар» Тараса Шевченка. Коштом Платона
Симиренка. Спб 1860 р.». Платон 
Федорович  сказав: «Кому яка
справа, які на що я витрачаю кошти»…

Звідтоді між Тарасом Шевченком і
Платоном Симиренком пробігла чорна кішка – цукрозаводчик образився на поета,
відмовчувався на його листи. 15 травня 1860 року Тарас Шевченко в листі до
Варфоломея Шевченка з гіркотою писав про П.Ф. Симиренка: «Я йому після
«Кобзаря» уже двічі писав, а він мені ані телень! Хай собі сердиться, коли в
нього така сердита натура».  «Конфлікт»
між поетом і меценатом дав підстави багатьом дослідникам творчості Шевченка
несправедливо твердити, що Платон Симиренко «негативно ставився до діяльності
Тараса Шевченка». А, скажімо, літературознавець 
Дмитро Михайлович  Косарик – Коваленко
(1904-1992)  у своїй книзі «Шевченківські
місця на Україні» (К., 1956 р.) писав, що, мовляв, гроші на видання «Кобзаря»
допомогли Шевченкові здобути «робітники цукроварні».  Перекручуючи відомості, подані у спогадах
М.Чалого, Косарик зазначає, що О. Хропаль зробив донос на Шевченка, що цілком
не відповідає фактам, відомим навіть на той час. Аби Дмитро Косарик до кінця
прочитав ті Чикаленкові спогади та листи Т.Шевченка, то не міг би не помітити
деталі, яку підкреслює Михайло Корнійович: «Одержавши звістку про арешт
Шевченка, П.Ф. Симиренко разом з Варфоломієм Шевченком їздили в Мошни до
головного управляючого маєтками 
Воронцова Ягницького, шанованої всіма і впливової особи, просити його
поклопотатися перед справником про звільнення арештанта. Тут нагодився
жандармський офіцер, лагідний чоловік, який не надавав провині Шевченка
особливого значення, обіцяючи при тому особисто подати кн. Васильчикову
пояснення в цій справі в позитивному для поета світлі, що він мабуть і виконав
наперекір Табачникову, з яким був у контрах» (Чикаленко
Є.Твори.-Т.1.-К.,2003.-С.287).

Про велику прихильність Платона
Симиренка до Тараса Шевченка та його творчості свідчить і лист  цукрозаводчика до невідомого адресата від 5
травня 1861 року, який вперше опублікований на початку 1958 року в обласній
газеті «Черкаська правда» доцентом Олександром Кекухом.  Наводячи в цьому посланні  лист Тараса 
Шевченка до нього, в якому поет ділився задумами про видання книг для
недільних шкіл – «составил я и издал буквар для наших сельських школ», Платон
Симиренко з гіркотою пише: «Та й не диждався бидага до кинця свого желания!
Читали Вы его «Москалеву Криницю»? Чудо его пера… А я тепер скажу: вам дуже
трудно мини писать. Руки не хотять добре служить» (Див.: Жук В., Жук П. Іди і
вір. – Черкаси, 2006. –С.173).

Насамкінець зазначимо, що
примірник «Кобзаря», виданий «Коштом Платона Симиренка», зберігається у  «Музеї «Кобзаря» в Черкасах.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!