Багацько галасу даремно

189

(Павло Тичина. Де тополя росте. Переклад з української
Стефана Комарницького. Україна–Київ–2012 рік. 47 с. Павло Тичина. Скорбна мати.
Україна–Київ–2012 рік. 47 с.).

Нещодавня економічна криза й потрясіння в
соціально-політичному житті завдали, здавалося б, нищівного удару ґлобалізму як
найвищій стадії імперіалізму, перекроїли мапу світу й поглибили віртуалізацію
цінностей у світі. Проте катаклізми стали несподіванкою лише для економістів і
соціополітиків, бо в царині творчості глибинні поштовхи відчувалися упродовж
принаймні чверть століття: радикальні зміни в образотворенні, революційні зміни
в мові й мовленні, різкий перехід від етичного й морального релятивізму до
віртуалізації системи цінностей, радикальна кластеризація соціуму тощо. Лише
глухий не чув і сліпий не бачив.

Ці ґлобальні трансформації не оминули й України, всіх сфер
її життя, зокрема життя літературного. І наша вітчизняна особливість полягає в
тому, що – за щасливим винятком лічених осередків і кількох авторів поза
осередками – повністю занепала теорія літератури, літературна критика, теорія
перекладу… Вчення про стилі насилу дотягло до постмодернізму, про течії в
письменстві ніхто не пише, а оспала теорія перекладу або живиться минулими набутками
й мітами, або використовує новітню технологію «скопіюй і встав». Єдиний
поважний виняток – праця Тараса Шмігера «Історія українського перекладознавства
ХХ сторіччя», видана в «Смолоскипі» 2009 року, котра, як мені вже випадало
зазначати, потребує ретельного доопрацювання.

Тим часом у науку перекладу увірвалися розумування штибу «я
так бачу» (запозичили в наших метких малярів і різьбярів) або й просто
подибуємо звичайнісінький набір слів, який по-модньому називається месидж або
контент. Це не логічний виклад естетичної ідеї, а просто певна послідовність
слів, сукупність друкованих знаків, котрі заповнюють сторінку. Наприклад ось
такі міркування пана Дмитра Дроздовського: «Українська література неможлива без
свіжої крові світового естетичного досвіду. Переклад — це обопільний процес:
донесення зразків світового мейстриму (sic) (чи ж, навпаки, альтернативного
процесу, літературного маргінесу, що також доволі цікаве). Водночас це і
струмінь для розвитку національної літератури, позаяк література-акцептор, переосмислюючи
перекладені твори, полемізує, «діалогізує», адаптує їх, вводить у власний
простір художньої ментальності, як і самих парадигм художності».

Не випадково Дмитро Дроздовський протягом кількох останніх
років активно пропагує доробок британського перекладача Стефана Комарницького,
котрий, як і деякі його американські колеги, скажімо Найдан, роблять недолугі,
але комерційно вигідні спроби виправдати в перекладацькій практиці прозовий
підрядник-інтерпретацію, «варіацію на тему». Таку прозову інформацію про
поетичний твір Стефан Комарницький та його однодумці й пропагатори вважають
останнім зойком в європейському перекладацтві, а також теорії й практики
рецепції поезії на Заході взагалі. При цьому навмисне заплутується відмінність
між власне перекладом як таким та інтерпретацією, котра в постмодерновій
естетиці дозволяє відчужувати вихідний текст від автора й робити акцент саме на
баченні й прагматичних настановах тлумачника.

Ось як виглядає «теорія» Стефана (а 2008 року – Стівена)
Комарницького, з котрим для часопису «Всесвіт» розмовляв Дмитро Дроздовський:

Д.Д. Стівене,
чому ви вирішили перекладати одного з найвидатніших поетів ХХ століття Павла
Тичину? Зокрема саме його першу збірку “Сонячні кларнети”, яку всі
літературознавці одностайно вважають найпотужнішою? Чи було важко дати раду?

С.К. Коли я
вперше прочитав Тичину, то відчув, що його вірші — цілі композиції, маленькі
симфонії, що розгортають свою приховану сутність, імпліцитні змісти в тебе
перед очима в момент читання. В добірці віршів природа постає експлікованою
через образи музики і святості, чистоти; відповідно, автор постає композитором,
інструментом і музикантом. Дисонанси поезії народжуються з величезної трагедії
й болю, трагічного досвіду української громадянської війни, існування зла, яке
співіснує з нашою здатністю  сприймати
добро. Останній вірш збірки “Сонячні кларнети” — це і відродження Української
республіки, і опроявлені внутрішні дисонанси, які ще призведуть  до руйнування, інвазії й катастрофи.

Поезію неможливо перекласти конвенційно, у звичний спосіб —
Тичина у своїй творчості використовує всі питомі внутрішні ресурси української
мови, від порядку слів до особливостей ритмомелодики й римування. Те, що
видається зрозумілим і природним українською, скажімо, назви віршів із запереченням
(“Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух”), вкрай незрозумілі в буквальному перекладі
англійською мовою для європейського читача. Таким чином, можна сказати, що
існують свої проблеми, пов’язані з “неперекладністю” генія Тичини.

Д.Д. Перекладаючи
Тичину, чи вдалося вам зрозуміти його ментальність, модус сприйняття світу,
його філософську систему поглядів на світ? На вашу думку, яким може бути код до
прочитання Тичини в Європі?

С.К. Я думаю, що
Тичина сприймав світ як музику, яку він залучав до визначення ладу у Всесвіті,
до розуміння прихованих зв’язків. Ключ до розуміння світу наявний уже в
“Сонячних кларнетах”, у яких Тичина дає нам відчути, що музика є провідним
принципом у сприйнятті реальності.

Д.Д. А чи важко,
на вашу думку, британцеві зрозуміти імпліцитні контексти і концепти в поезії
Тичини?

С.К. Існує
величезна прірва між Україною та Великобританією на полі культури, і такий стан
іще буде існувати впродовж кількох років. Але я все одно вірю, що ті версії
перекладу, що я створив — добірка моїх перекладів із Тичини побачить світ у
Зальцбурзі 2009 року, — буде немарною спробою долучити українську літературу до
Європи. Ця порожнеча, що існує на кількох рівнях, зокрема й у різному
сприйнятті європейської історії ХХ століття, створює певні перешкоди для
розуміння контексту, з якого народилися твори Тичини. Але його невимовна
зачудованість світом, революція і хаос, коли читаєш добірку Тичини, як цілісна
художньо-естетична система промовляє до всього людства, не залишаючи до себе
байдужим».

Після інтерв’ю «Всесвіт» подав зразки перекладів Стефана
Комарницького. Ось тільки одна строфа в «неконвенційному» перекладі:

Український оригінал 

Закучерявилися хмари.
Лягла в глибинь блакить…

О милий друже, — знов
недуже —

О милий брате, —
розіп’яте —

Недуже серце моє,
серце, мов лебідь той ячить.

Закучерявилися хмари…         

 

Англійський переклад

Where slow tides of cloud uncoil,

The day is perfect, yet

Dear friend, I regret

My weak heart that seems to echo

The swan’s harsh call.

 

Зворотній переклад з англійської

Там, де розмотується
повільний приплив хмари,

День чудовий, одначе

Любий друже, мені
шкода

Що моє слабке серце,
здається, відлунює

Різкий крик лебедя.

 Тобто пан
Комарницький, як і проф. Найдан у своїх переінакшеннях Тичини, Антонича і
Рильського, нехтує всіма особливостями звукопису, римування, стилістики,
подаючи власний прозовий «звіт» про те, що нібито, на його думку, написав
український поет.

Цю свою постмодернову методу Стефан Комарницький (під
схвальний галас українських рецензентів і непідкупних журналюг) використав і в
обох рецензованих збірках – «Де тополя росте» і «Скорбна мати».

Перекладач майже скрізь міняє строфіку, образну систему і
навіть зміст (або месидж, по-сучасному).

Ось початок імпресіоністичного тичининського вірша
(с.16–17):

Український оригінал 

Там  тополі у полі на волі

(хтось на заході
жертву приніс)

З буйним вітром,
свавільним і диким,

Струнко рвуться кудись
в далечінь…            

Англійський переклад

The poplars grow at liberty in the field

(Someone has left a sacrifice to the dawn),

And the wind, mindlessly wild,

Stampedes shadows to the horizon.

 

Зворотній переклад з англійської

Тополі вільно ростуть
у полі

(Хтось залишив жертву
ранковій зорі)

І вітер, бездумно
дикий,

Панічно жене тіні до
обрію.

А ось як переінакшується і строфіка, і образна система разом
із звуковим оформленням у вірші «Квітчастий луг і дощик золотий» (український
текст подаю за першовиданням, а не за переінакшеним друком з помилками у
нинішній збірці) (c. 18-19):

Український оригінал 

Стою. Молюсь. Так
тихо-тихо скрізь, –

Мов перед образом
Мадони,

Лиш від осель пливуть
тужні, обнявшись, дзвони,–

          Узори сліз.

     Лише з-над хмар часом прилине

     Прощання з літо м журавлине –

     Погасле, як грезет із риз…                

 

Англійський переклад

I pray. It is so quite

As if I stood before the Madonna.

Only the bells in the village echo

So lazily,

While from just above the clouds

The last farewells of swallows fade,

Old vestments. Brocade.

 

Зворотній переклад з
англійської

Я молюся. Так тихо

Ніби я стою перед
Мадонною.

Лише дзвони в селі
відлунюють

Так ліниво,

У той час як понад
хмарами

Зникає останнє
прощання ластівок,

Старі ризи. Гризет.

Пан Стефан Комарницький пишається своєю роботою (с. 42):
«Літературні поетичні кола в Зальцбурзькому університеті були вражені моїми перекладами
– власне, вперше за всю історію видавець англійської, а не видавець перекладної
літератури, взявся за видання томика української поезії в англійському
перекладі». Дозволю собі припустити, що в Зальцбурзі ще більше дивувалися б тій
праці, якби самі порівняли українські й англійські тексти та познайомилися з
майже двохсотлітніми традиціями перекладу української поезії на англійську, що
серед них ми пригадуємо й справжні шедеври Войнич, Віра та інших.

Той самий легкопис подибуємо і в перекладі «Скорбної
матері». Ось перші дві строфи з першого вірша в оригіналі та в прозовому
переказі Стефана Комарницького (с. 24, 34):

 

Український оригінал 

Проходила по полю

Обніжками, межами.

Біль серце опромінив

Блискучими ножами.

 

Поглянула – скрізь
тихо,

Чийсь труп в житах
чорніє…

Спросоння колосочки:

Ой, радуйся, Маріє!   

 

Англійський переклад

She passes through the field,

Her route made

From chance paths revealed

By wind and grass, each blade

 

Rasps on her skin. Silence.

In the rye

A corpse darkens.

Comfort us Mary.

 

Зворотній переклад з англійської

Вона йде полем,

Її дорога складається

З випадкових стежок,
відкритих

Вітром і травою, і
кожне стебельце

 

Шкребе їй шкіру. Тиша.

В житі

Темніє труп.

Потішай нас, Маріє.

Ця халтура ще раз має привернути увагу НСПУ і чільників
країни до того факту, що імідж України неможливо пропагувати у світі без
ознайомлення людей принаймні з шедеврами нашого письменства, з диханням
сучасної епохи. Тобто треба відродити традиції відділу видань іноземними
мовами, який існував у видавництві «Дніпро». Треба дохідливо пояснити
бізнесменам, що видання іноземними мовами, зокрема англійською, діло
прибуткове, про що свідчать поодинокі проекти, котрі вдається здійснити коштом
меценатів і зарубіжних видавців. Це тим більш вигідно, що кошт видання у нас
набагато менший, ніж деінде в світі. А користь від того для культури велика, бо
працюватимуть над перекладами освічені фахівці, а не випадкові охочі з широкого
світу, які вміють створювати потрібний галас довкола своїх недолугих спроб.

м. Київ

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!