Автопортрет без автора…

166

Література, хоч би як її знеособлювали
або, навпаки, співвідносили лише з певною кількістю книг та імен, феномен
тисячоликий і внаслідок хоча б цього не одновимірний. А що не раз і назавше
досліджений – то й нагадувати не варто, хоч наука – дама гонорова і нею здобуті
«істини» вивчає і перевивчає набагато охочіше, аніж живу літературну
конкретику. Тож не слід дивуватися зі спорадичних письменницьких спроб
розповісти про себе і «хліб свій насущний» мовою не літературознавства, а
літератури. Інакше кажучи – без інтелектуальних риштовань, власне мистецька
ціна яким гріш. Та й людинознавча теж. А є ж іще ціна фахова, про текстотворчий
вміст якої мудрагелі з розмаїтими дипломами мають уявлення що більше
раціоналізовані, то більше приблизні. Це, звісно, не означає, що репрезентувати
прозаїка, його працю й продукцію не здатен ніхто. Проте не краще і творчо
глибше за самого прозаїка…

З ініціативи головного редактора
часопису «Вежа» Василя Бондара чимало нашого брата з 2002 р. і по сей день
одержують анкету з десятьма запитаннями: Що змусило Вас взятися за перо?..;
Коли Ви задумали стати письменником, мали взірець? Хто він?..; Як Ви починали в
літературі?; Як Ви творите?; Якою мірою впливає на Вашу творчість оцінка твору
друзями, редакціями, рецензентами?; Чи ведете Ви щоденник? Чи робите якісь
записи-спостереження?; Чи повертаєтесь до своїх уже опублікованих творів, аби
їх переробити, удосконалити?; Чи треба письменникові читати? Як багато Ви
читаєте? Зокрема чи достатньо уважно стежите за українським і світовим
літературним процесом?; Чи були у Вас періоди розчарування життєвим вибором –
вибором письменницької долі?; Що ви побажали б молодим, які мріють стати
письменниками?

Поставивши проміжну греблю матеріалами,
одержаними впродовж 2009 р., В.Бондар запропонував теку з сорока­осібними
відповідями видавництву «Ярославів Вал», яке й випустило сьогоріч книгу з
назвою: «Важкий хрест чи лавровий вінець?» Є там кілька сторінок і з моїми
відповідями, що уделікатнює ці рецензійні рефлексії, тому поясню, що до них,
окрім почуття причетності, спонукало – зальотна думка, до якої я, їй-Богу, не
був готовий: «Це ж, – шепнув хтось після довільного гортання своїх і чужих
мудрацій, – самодоноси. А якщо говорити безсторонньо – разки самосвідомості
рідної твоєї літератури, яка є і буде такою, як є…» Сказати щось точніше
встигнеться, тому перейду до цитацій.

«Вперше за перо я взявся у такому юному
віці, коли ще не було жодних інших усвідомлених спонукальних чинників, окрім
самого бажання висловити те, що переповнює душу, і коли я мозолюся над тим,
чому, власне, потягнувся до письменства, це мене змушує задумуватися над
метампсихозою, тобто багаторазовістю приходу людини у світ». Це Петро Сорока, а
точніше той, хто завітав у наш час унаслідок чуда, котре дуже й дуже скидається
на тяжкий стилістичний розлад. І не лише стилістичний: кожне наступне речення
цього внутрішнього самопортрета додає до поперед сказаного обов’язково
гіперболізовані зізнання, судження, умовисновки, де немає й сліду фахової поміркованості,
бо прочитав наш продукт «метемпсихози» «декілька десятків тисяч томів», щодня
перелопачує не мало й не багато, а «по два томи», пише на замовлення не
захвалювальні літпортретні брошури про діаспорних мистців, а «монографії». При
цьому «трапляється, що якісь великі шматки тексту я одразу ж надиктовую на
комп’ютер. Але потім повертаюся до цього ще багато разів».

У людей не од світу цього й комп’ютер,
як бачимо, має при собі не власника, а друкарку. Ув особі, очевидно, дружини
Галі, щодо якої читаємо таке: «…Не було б Галі, не було б ні монографій, ні
денників і мене як письменника і науковця». Як на моє читацьке враження, усіх
цих фахових модифікацій П.Сороки за вищеозначених інтелектуально-душевних
обставин не існує. Є лише набалакані їхні симуляк­ри, де надто часто зринають
вказівки на «геніальність». Цілком можливо, що комусь це лестить, проте куди
більше літературу соромить. Літературу, зрозуміло, здорову…

Ніколи не думав, що з визначенням
«хворий на себе» доведеться колись вийти на люди. Проте із появою рецензованої
книжки стало зрозумілим, що люблений мною діагностичний вираз потребує чимало
уточнень, позаяк дивляться на себе через збільшуване скло зарозумілості чи
амбітності автори різновартісні й психологічно не однотипні. Переважають серед
них ті, хто впевнений, що вже самим фактом анкетного до них звертання унаочнена
їхня виокремленість з-поміж пишучої сіроми. Правда, багато хто з анкетованих
веде себе напозір скромно, тим самим собі й нам нагадуючи, що кожен вислів – то
вияв набутої людиною культури. А є ж іще її посестра етика, котра утримує від
прилюдних самооцінок. І все ж гра в обраність дається взнаки у переважаючій
більшості відповідей на запитання, як хто і чому пише. Йдеться, зрозуміло, не
про багатослівні оповіді про ставлення до кулькової ручки чи комп’ютера, а про
стратегію творчого процесу і творчості, а з тим і про покликання до останньої.
«Я не готувався стати письменником, я ним вродився» – твердить, для прикладу,
Р.Іваничук, геть забуваючи, що навіть людина з абсолютним слухом не обов’язково
стає музикантом чи композитором. «За перо змусив узятись Господь, який вділив
дрібку таланту», – вторить іменитому колезі Р.Кухарук, непомірно занижуючи
вихідні критерії письменницького хисту, у якому природна схильність до
літературності викладу важить не більше, ніж сяка-така грамотність. «Дрібка
таланту», як і кухонна сіль, безумовно, потрібна, проте уміння нею
розпоряджатись у такій тонкій справі, як художнє письмо, прорив до власної його
рецепторики і власних художніх змістів – це прерогатива не Бога, а самого
митця, що до останнього подиху вгризається у твердь життєсенсів, які мало того
що неспізнані, а й неомовлені. При тому робиться це з з кінечними результатами,
яких до праці над їх видобуттям не існувало. Варто при цьому нагадати й про
внутрішні перевтілення людини грамотної у людину творячу, проте не при згадці
про Кухарука, котрий і без того «свідомий свого призначення в Україні. Після
себе я маю залишити процвітаючу країну, книжки, дітей і послідовників. Життя
коротке – Україна вічна». Як, додам, і апломб писарчуків, що до поняття «твір»
зараховують те, що кладеться на папір «з третього класу школи».

«Одразу ж хочу, – пише Б.Сушинський, –
відповісти на провідне запитання анкети: «Що таке письменство – важкий хрест чи
лавровий вінець?» На моє переконання, письменство – це важкий хрест лаврового
вінця!». Апріорна лавроносність теж, як на мене, перейнята пихатістю;
імператорську корону саморуч поклав собі на голову Наполеон, але не забуваймо,
що він багато чого для Франції і Європи до того зробив. Згідно з логікою
Сушинського, Наполеонами є всі, хто друкується. Сам Сушинський у момент
підсвідомої цієї самоатестації так, звісно, не вважав, адресуючи «важкий хрест
лаврового вінця» виключно собі. Що це не лише мій здогад – свідчать зізнання на
кшталт: «Я визнавав і досі визнаю лише одну форму спілкування: автор –
видавець. Під час мого входження в літературу ніхто, жоден письменник, не
тримав у руках мого рукопису, перш ніж він офіційно ляже на стіл видавцеві».
Або: «З роками склалося так, що в середньому пишу 15 сторінок художньої прози
за добу і ще сторінок 10 – журналістського повсякдення. Під час відпусток, коли
я пишу цілодобово, обсяг сягає 25 сторінок, тобто в межах видавничого
друкованого аркуша». Очевидно, це правда, але правда не вся: більша частина
російсько-українських романів Сушинського змістовно устатковують «певні
історичні події», заради чого використовується «сила-силенна літератури».
Називати процес «перегонки» цієї літератури в тетралогії або двадцятикнижні
романні цикли творчістю, звісно, можна, проте вести себе при цьому перед
колегами по перу й рідноземною читацькою аудиторією варто, м’ягко кажучи,
обачніше. Приміром, читаємо: «Подобається це нам, чи ні, але професійний
літератор повинен бути готовим до того, що йому доведеться мати справу не лише
з критикою, але й з критиканством. Письменник завжди повинен бути готовий до
того, що, крім благодатного літературного середовища, існує ще й середовище
дуже небезпечне, отруйне, яке усталено називати «навкололітературним» і в якому
панують заздрість та недоброзичливість. Але якщо людина готується до професії
літератора, то вона повинна бути готовою до зіткнення з таким середовищем та до
пов’язаного з ним професійного психологічного ризику». Все правильно, окрім, на
мій погляд, одного: до вкрай небезпечних психологічних ризиків належить і
сповіданий Б.Сушинським дух бондіанства. Не любити чи ганити тобою написане –
це, безперечно, нонсенс. Але й не сумніватися у літературних його цнотах – це
теж явище психічно аномальне. Надто у випадку з відкатом у концептуальне
малоросійство, що не означає, ніби владарююча у нас патріотика
самоконтролюється критеріями високого смаку і високої культури. Скорше навпаки,
проте й це не виправдовує орієнтацій на усе ще живого всеімперського і вічно
живого всеземного обивателя. Кожен істинно творчий акт обов’язково збагачує, а
не тиражує те, що зі словом давно познайомилося. Навіть зі словом суто
інформаційним. Але досить про літературу багатотиражну, а то може видатися, що
їй і її виробникам хтось заздрить. Хоч чому б (але суто теоретично) не
позаздрити? Тим більше, що не вся ця література перейнята духом конвеєру.

Степан Пушик з одеським своїм колегою
мало чим перегукується, хоч теж чує і бачить в усьому ним у «Вежу» надісланому
(22 книжкові сторінки) передовсім ба й виключно себе. Позабезсумнівно
талановитого, беззаперечно оригінального, а що вже багатогранного і, на
додаток, плодючого – то про це знає увесь світ. А якщо не увесь – його клопіт.
І головний клопіт самого Пушика, який на всяк випадок у суто літературній
анкеті нагадує, що «Домігся – школу в селі побудували. А раніше, яко депутат, і
область закриту відкрив, і графік київського потяга змінив, і святкування
1100-річчя Галича «пробив», і пам’ятники Івану Франку, королю Данилу Галицькому
довелося пробивати, рятувати людей від тюрми і т.ін. Мені пишеться завжди, і я
лишень хочу, аби дали мені відпочити і менше шарпали графомани зі своїми
шедеврами. А ще дуже багато часу забирають лекції, екзамени, засідання, наукові
конференції…» Наведена цитація – лише крапля в оповідному морі про наддіяльне
Пушикове «дисидентство», про його заслуги (а такі справді існують) у
перепрочитанні «Слова про Ігорів похід», про фольклористичні його захоплення,
про те, чому він надає перевагу: воді джерельній чи воді з-під крану, – як
часто буває в горах. «Зі мною можна йти у розвідку», – цілком щиро вигукує він
і так само щиро нотує: «Приводом для написання твору стає той сигнал, що
посилає серце». Для кордоцентричної (але все ще неіснуючої) нації така манера
самохарактеристики, може, колись і буде здаватися природною, проте до цього
часу нам належить вирости з народу, що, цілком можливо, уявляє письменника саме
таким: багатоликим, багаторуким, багатослівним. А як на мене – нарцисично
суєтним, не здатним до психологічного самоконтролю і тих жорстких естетичних
обмежень, що їх накладає на митця і його твориво наближення до мітки «класика».
Остання дається взнаки і в книгах початківця, проте по мірі творчого мужніння
супутне літературне шумовиння і сміття репродукується усе рідше й рідше.
Парадоксальне твердження Леоніда Кононовича: «…не той творець, хто пише багато,
а той, хто якомога довше утримується від писання», – є тотальним запереченням
практично усіх Пушикових одкровень, підтоплених паводком говоріння про все і ніщо.
Хоч сумарний портрет неконцептуалізованого і непідконтрольного мовця у підсумку
маємо. Проте про самі підсумки краще промовчимо.

Упевненість у приналежності до
літератури, так би мовити, переднього ряду ще від колиски чи маминої пісні – то
родима мітка ще однієї хвороби, з визначенням якої справи складніші. І то не
тому, що ґрунт цієї упевненості заслуговує права недоторканості. Річ у самій
недототорканості, захищуваній риторикою, де що не слово – фаховий порожняк.
«Взірець усіх нас, українців, один – Шевченко! Найперший наш учитель,
наставник, пробуджувач Людини у наших затурканих душах!». Сперечатися з автором
пафосної цієї заяви О.Сизоненком у наш складний час небезпечно. Та й правда ним
виголошеного певною мірою безсумнівна. І все ж кортить знати: а хто пробудив у
Шевченкові Шевченка? І чи «підгодовується» процес формування у митцеві митця
всього лиш «домашнім» вихідним матеріалом? У тому числі й матеріалом на ймення
«царат».

Перетворення шевченкознавства на
царатознавство – то ще одна виразка націєзбудного нашого мислення, однак зараз
не про неї, а про патріотизовану схильність письменницького духовияву до суто
фразового сурогату там і тоді, де з’являється слово Україна. Хоч є й винятки,
один з яких, адресований теперішній і дотеперішній владі, зацитую: «…І доки цей
гомосовєтікус перебуватиме на всіх рівнях усіх органів влади в Україні –
політичної, виконавчої, гуманітарної і т.ін., доти в нас не буде ніякого пуття
ніде. Бо ці люди просто депортували Україну з історії…» Сказано це
М.Слабошпицьким і сказано навдивовиж точно. Хоч належать до департаційного
відомства і ті з наших патріотів, які буквально зациклилися на самості (її інше
ймення – народність) українства і його культури чи й не з часів Адама. І це при
тому, що культура (а відтак і література) навіть у мислимо ксенофобному
просторі приречена стати чимось схожим до любленої, доглянутої, але ляльки.

«Коли… я прочитав «Батурин» Богдана
Лепкого та «Робінзон Крузо» Даніеля Дефо, – згадує, приміром, Левко Різник, –
то вже зрозумів, що літературне читання для мене наймиліше в житті – це моє, на
все життя!». У Лесі Українки чи Івана Франка на місці Дефо була автура інша,
про яку й гадки нема у заключній тираді Василя Захарченка: «А молодим
письменникам я побажав би полум’яно любити Україну, як любив її Шевченко,
І.Нечуй-Левицький, О.Гончар, І.Котляревський, П.Тичина, В.Сосюра, О.Довженко,
А.Малишко, М.Стельмах, Є.Маланюк, В.Стус, І.Світличний. Не можна уявити жодного
письменника у світі, який не любив би своєї Батьківщини, свого народу. Без
такої любові то вже не письменник, а виродок, не гідний людської пам’яті».
Знову, як бачимо, гучна фраза. При тому з неприпустимими натяжками, оскільки
Котляревський, Гончар і Стус любили в Україні різне й по-різному. Та й чи варто
до виродків зараховувати Байрона, Гомбровича? Це лише напохватні імена, хоч є
десятки й десятки письменницьких світів, де рідна земля і рідний народ не є
предметом беззастережного поклоніння чи й навіть звичайного захоплення.
Література, якщо вірити Григору Тютюннику, народжується з любові, але чільним
складником останньої є тямковита повага до художнього письма як фаху…

«Все, що я пишу, – зізнається Володимир
Даниленко, – це змагання з традицією і мовою». «В останньому романі, – говорить
про те саме, але по-своєму Василь Рубан, – зробив спробу зламати життєвий
фактаж, розмістити його не так, як було насправді, зробити більш збірними
образи. Саме це я вважаю мистецтвом у прозі. Плюс – постійне дотримання
контрастності, майже несвідомо, плюс – час від часу оригінальна метафора, теж
майже підсвідомо, плюс – вчасно зупинити довжину абзацу, чути, що за спиною
ось-ось почне позіхати читач». Прикладів подібного дистанціювання від
традиційної велемовності питомо українського прозописьма можна у книжці «Важкий
хрест чи лавровий вінець?» поназбирувати багато і на різні смаки. Броніслав
Грищук, Василь Слапчук, Василь Трубай, Євгенія Кононенко, Марина Павленко,
Галина Пагутяк, Марія Матіос, Василь Шкляр, Віктор Баранов, не відхрещуючись
від усе ще нездійсненних громадських замріянь минулого, саму плоть нашої
літератури воліють бачити максимально звабною і не музейно вбраною. А що
виконавськи модерною – то й нагадувати не варто; писати, як писалося за часів
Шевченка, Мирного, Винниченка і Гончара – то те саме, що стрибати з трампліна
без накриття зі свіжого снігу. І без свіжих (і добре засвоєних!) методик
відриву, лету, приземлення…

Порівняння накульгують – це правда. Та
ще більшою правдою є те, що духовного лету т.зв. «загальнонародні» смаки,
соціальні сподівання, а ще більше – типажі не передбачають. Воля, про яку так
багато на нашій землі співалося, є здобутком не шабельним чи конституційним, а
щопослівним. Мовиться, зрозуміло, про письменника, і письменника воістину
незалежного від загальнокультурної зужитості. Що за нею стоїть – розмова довга,
проте настає пора жорсткішого ставлення до того, що робиш, заради чого робиш і
як робиш. «Сучасна література – гібрид комерції і самопіару. І не тільки
українська, яка ще пишеться здегенерованою мовою», – нотує Галина Погутяк,
адресуючи ці слова, цілком можливо, й мені. Але – не собі, що вселяє віру, що
колись та узвичаяться у нашій поезії, прозі, драматургії «башти зі слонової
кості», незалежні від народу й масмедіа творчі фортеці, стане нормою не художня
й псевдохудожня табунність, а художня одинність.

Заглиблюватись, востаннє зауважу, у
духовну, філософську й суто естетичну конкретику усіх цих сподівань не варто і
не кортить. Від задавненого відчуття безнадії, причини якої присутні і в тому,
що несе до читача ця і багато інших книжок, де літературою мислиться чорти зна
що. Але є й винятки. Однореченнєві, одноабзацні а часом і кілька­сторінкові. Це
й з життям мирить.

 

15-18 липня 2010 р.

м. Київ

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!