На спомин про відомого ассирійсько-українського поета Євгена
Варду
До 70-річчя з дня
народження і 20-річчя, як пішов за обрій, поета, перекладача, літератора,
письменника, журналіста, учасника національно-українського культурного
відродження, дисидента, учасника руху шістдесятництва і учасника громадського
руху 90-х Євгена Варди. (11квітня 1942 року – 6 січня 1992 року).
Звичайно, спогади починають з моменту знайомства з тим, про
кого згадують. Коли йдеться про Євгена Варду як українського поета
ассирійського походження, то ця його унікальність потребує ввідної передмови
історіософського змісту та деяких автобіографічних нюансів.
Працюючи на кафедрі моделювання складних систем ф-ту
кібернетики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, а отже
використовуючи методи моделювання, я захистив дисертацію зі скіфознавства. Її
тема “Скіфський сакральний центр Екзампай в контексті культурної спадщини
України”, основне джерело – “Скіфський логос”, IV книга “Історій” Геродота.
Традиційно оповідь про скіфів, ще до утворення Скіфії як
прообразу античної України, починається описом походів на Близький Схід і
сутичкою зі стародавніми державами Мідією та Ассирією. Відомо, що у VII ст. до н.е. відбулося
декілька походів скіфів до Малої Азії, де вони, за словами Геродота, панували
28 років, підкорили Мідію та дійшли до кордонів Єгипту. Стосунки їхні з
Ассирією від ворожих переходили до дружніх. Ассирійські клинописні тексти
повідомляють навіть про династичний шлюб царя скіфів Партатуа і дочки
ассирійського царя. Столиця Ассирії Ніневія впала під натиском Мідії 605 р. до
н.е. Це був кінець Ассирії як великої держави після 14 віків її існування.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Писемна (клинописна) культура Ассирії мала величезний вплив
на навколишні народи навіть після її загибелі. Характерно, що майже через 100
років перський цар Дарій, замисливши похід на Скіфію, наказав біля місця
переправи через Боспор встановити дві стели з написами і переліком всіх народів, присутніх у його
війську, на одній еллінським письмом, а на другій – ассирійським. Перемігши
Дарія, Скіфія назавжди вписалася у світову історію. В ІІ–ІV ст. н.е. Ассирія
існувала як римська провінція, в цей час Європейську Скіфію очолювали готські
королі. Нині територію Ассирії в основному покриває північна частина
Іраку, частину території успадкувала
сьогоднішня Сирія. Від падіння Ассирії минуло більше 2,5 тисячі років!
Постає питання: як відкриваються сучасним людям таємниці
історичного часу в нестримному бігові часу поточного? Чи давня історія – це
тільки інформативне поле, чи воно якоюсь мірою активується через емоції і
відчуття? Як пов’язати безперервний ланцюг родових колін аж до нинішніх з
виникненням і зникненням стародавніх держав і цивілізацій?
На прикладі Євгена Варди та своєму я й хочу це показати.
Моє рідне місто – Житомир, один з обласних центрів України,
не дуже багатий на історичні пам’ятки. Його появу пов’язують з іменем Житомира,
дружинника Аскольда, який начебто не підкорився вбивцеві Олегу і в поліських
лісах біля злиття річок Кам’янки і Тетерева заклав укріплення, що згодом
прибрало ім’я засновника і перетворилося на місто. Середньовічна Замкова гора,
попри свою привабливу назву, не зберегла укріплень замку. Відновлений лише
будинок магістрату XVIII ст. (1789). Православні собори і церкви будувалися у
ХІХ ст. з переходом Правобережжя під владу царату. Давнішими були католицькі
костели, один з яких – кафедральний собор св. Софії (1737-1751). Якихось
козацьких храмів, як це трапляється на Лівобережжі, у колишній Гетьманщині,
нема. Натомість була Лютеранська кірха кінця ХІХ ст. (1896), переобладнана
більшовиками під спортзал (нині – Молільний дім Євангельских християн-баптистів
та лютеран, добудований за допомогою нідерландскої християнскої академії «De
Driestar»).
Отже, увічнений у сакральних пам’ятках місцевий історичний
час у моєму сприйнятті, як школяра, був пов’язаний із Заходом (поляки, німці) і
не сягав глибше 2-3 століть. За єдиним винятком. У міському парку на березі
Тетереву стояв чудовий образ еллінської богині мисливства Артеміди (копія з
оригіналу, що зберігається в Луврі). І
одразу переносив уяву не на кілька століть, а майже на два тисячоліття – в
античний світ Еллади, відомий з шкільного підручника. (До речі, богиня Артеміда
надихала житомирянина Бориса Тена, який переклав Гомерові «Одіссею» та «Іліаду», міцно прилучивши Житомир до
античної культури).
А в шкільному підручнику була представлена ще архаїчніша
держава Стародавнього Сходу – Ассирія. Візуально – в образі царя Ашшурбаніпала
та його воїна. Можливо, ця деталь так би й лишилася книжковим артефактом,
малозначним для мешканців далекого від Малої Азії Поліського краю, якби у
Житомирі не жили … живі ассирійці (?!). Їхня громада була невеликою, але
помітною для 100-тисячного міста. Вони займали соціальну нішу невисоку для
соцсуспільства, але таку, що давала відчуття певної незалежності – були
дрібними ремісниками, торговцями тощо (всього я не знаю). Але молодь виділялася
як видатні спортсмени, в основному борці класичного стилю. Житомирські хлопчаки
і підлітки знали, що зачепити ассирійця, це значить підняти проти себе всю їхню
громаду.
Так от, саме наочний факт живого існування нехай купки
народу, який, як вважалося, мав давно загинути слідом за зникненням з
історичної арени їхньої могутньої і широковідомої держави, породив відчуття
неперервності історичного часу. І переконання, що в житті рідного краю були
колись, задовго до князів київських, – півтори, дві чи більше тисяч років назад
– періоди, з яких мало б дійти до нас щось те, чого ми просто не помічаємо і не
розпізнаємо, в тому числі живі люди – нащадки стародавнього населення. Вже у
старших класах дізнався про понтійських греків, нащадків еллінів-колоністів з
північно-причорно¬морських полісів, які дожили в Криму до XVIII ст. і були
переселені у Приазов’я, де живуть і досі, зокрема, у заснованому ними
Маріуполі. Разом з ними були виселені з гірського Криму православні
«греко-татари», серед яких і слід шукати генетичних нащадків пізніх скіфів та
сарматів. Так зароджувався глибокий інтерес до стародавнього українського
світу, що, зрештою, привело до скіфської тематики.
Коли ж у 60-х роках, уже в Києві, після закінчення КПІ, в
середовищі молодих амбітних поетів я зустрів Євгена Варду, місцевого ассирійця
і українського поета, то був цій зустрічі дуже радий, так, наче зустрів рідну
людину. З того часу почалася наша щира дружба, хоч зустрічалися ми принагідно,
але завжди радо. Від нього я дізнався, що в Україну ассирійців завела лиха доля
вигнанців-утікачів через Кавказ ще у ХІХ ст. з гірських районів ірано-турецького
прикордоння, де вони вижили як етнос з античності аж до часу розвалу Османської
імперії, а друга хвиля вихлюпнулася під час і після Першої світової війни, коли
їм, як християнам, вже у Туреччині загрожувало таке ж винищення, як і вірменам
зловісного 1915 р. Жили і працювали ці втікачі у Маріуполі, Полтаві, Києві, а
якийсь десяток сімей опинився й у Житомирі, куди вони занесли подих
стародавнього Сходу. Так вихідці з Ассирії потрапили в колишню Скіфію –
Україну.
Під час зустрічей Євген прямо на вулиці читав мені свої
поезії, сидячи на лавці під хрещатицькими каштанами. Переживав за кожне
вимовлене українське слово. Я був уважним читачем і слухачем молодих авторів.
Сам віршів не писав, мій час, як дослідника, тоді ще не прийшов. Євген мав
мужність читати вірші і біля пам’ятника Тарасу Шевченку 22 травня, куди, попри
всі запобіжні й караючі заходи влади, щороку сходилася невелика (від 50 до 100
душ) київська молодіжна громада. Друкуватися молодим, особливо після подій
Празької весни, які нас усіх вельми надихали, стало важко. Партійні верхи
злякалися, що чехи можуть передати українцям естафету оновлення і непокори, а
тому почали закручувати гайки. І так закрутили, що на ціле двадцятиліття
затримали вихід до читача когорти талановитих літераторів, серед них і “українського
націоналіста” ассирійця Євгена Варду. Готову до видання його поетичну книжку
розсипали, почали тягати на профілактичні співбесіди, залякували “ассирійського
воїна”, але без успіху.
Він вистояв і знайшов для своїх творчих здібностей іншу
сферу для діяльності – при знанні арамейської та української мов – обидвох
рідних (батько – ассирієць, мати – українка) – зайнявся перекладами. Дуже
радів, коли вийшли з друку в його інтерпретації “Смішні оповідки”
Абу-ль-Фараджі. Взявся й за одну з найдавніших і найвизначніших у світовій
літературі поем – шумерійський епос “Ґільґамеш” (60–70-ті роки). До речі,
зроблений у 80-х роках переклад “Ґільґамеша” українською мовою в Америці Ірини
Дибко, з пієтетом зустрінутий діаспорними літераторами і критиками, і там же
перевиданий у 1997 р., дійшов і до нас. На жаль, пізно; читати його Євгенові та
порівнювати з власним перекладом не судилося.
Євген Варда брав активну участь у діяльності «Товариства
української мови», дожив до Незалежності, радів їй, як і всі ми, але вже у
січні 1992 р. його не стало. В Будинку літераторів у ті роки збиралися
найрізноманітніші громади, в тому числі й національні. На все життя
запам’ятався вечір, організований ассирійцями Києва. Перш за все вони з сумом
пригадали про свого визначного земляка і одноплемінника, поета і перекладача
Євгена Варду. Потім відбулося обговорення організаційних справ. У доповіді
зазначалося, що тут зібралася мала гілка великого народу, арамейською мовою
якого, живою і досі, яка ось звучить із вуст киян-ассирійців, говорив Ісус
Христос. Потім був імпровізований концерт, більше схожий на народне свято
вічного і незнищимого народу.
За переписом, в Україні на 2001 р. мешкало 3143 ассирійця.
Порівняно з 1959 роком, число в 2765 зросло майже на 400 осіб. Наступний перепис,
сподіваюсь, підтвердить цю тенденцію до повільного, але невідступного
зростання. Такий давній народ, сучасник скіфів, серед нас і разом з нами,
українцями, має жити!
Володимир ПЕТРУК,
кандидат історичних
наук,
член Національної
спілки письменників України.