В аналізі сучасної України багато уваги присвячено московській агресії в минулому, сьогодні та у передбаченому і непередбаченому майбутньому, а також корупції, котра спричинила неординарну бідність великої частини населення України та міграційні потоки за працею, тим самим в результаті обкрадаючи молоду державу важливим і інтелігентним людським капіталом.
Одначе не менш важлива проблема – феномен “малоросійства”, що фактично майже зовсім примовчано. Закони декомунізації мали питому вагу, але далеко не доходили до проблеми кількастолітнього поневолення, результативної психіки тих, котрі були поневоленими та особливого намагання як державної імперської політики з сторони поневолювача влаштувати повний фізичний, культурний, мовний, психологічний геноцид, навіть впроваджуючи відповідну термінологію для цього. Поневолених імперією назвали малоросами, тобто не окремою нацією, а тою самою нацією, що імперія, тільки з певним дефектом, тому малий, мала, мале. Історично навіть інші імперіалісти не впроваджували цього роду психологічного геноциду. Римляни називали своїх підданих їхнім національним іменами, англійці також, навіть турки, котрі давили вірменів, все ж таки називали їх вірменами.
Малороси» – це зневажливе ім’я, надане москалями українцям. Воно подібне до “хохлів.” Одначе цей вислів термінології був так глибоко закорінений поневолювачем, що він використовувався не тільки крайніми московськими шовіністами, але також особами, які, здавалося, приязно ставились до своїх друзів малоросів, а їхню землю називали просто “Малоросією”, тобто південну частину Росії.
Московський письменник Іван С. Тургенєв, який був знайомим з українською і московською письменницею Марією Олександрівною Маркович (Марко Вовчок) і запізнав Тараса Григоровича Шевченка після його повернення у Петербург з заслання, писав так хіба без найменшого намагання кривдити: “…я познайомився з народним поетом Малоросії незадовго до його смерті… Я приїхав в академію разом з Марією Олександрівною Маркович… яка незадовго перед тим теж переселилася в нашу північну столицю і була окрасою і основним центром невеличкої групи малоросів, що згуртувалися тоді в Петербурзі… В студії художника, коли ми прибули, з пані Маркович вже була одна дама (теж малоросіянка за походженням)…”
Ясно, що при таких умовах самі українці починали може не уважати себе малоросами, але прийняли номенклатуру, і приймали її інколи на зовнішній вигляд добровільно, тобто без протиставлення. Очевидно, були виїмки — українські націоналісти як Тарас Шевченко і багато його послідовників. У їхніх творах найбільш використаний термін – це “Україна”.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Євген Маланюк, відомий український літератор, який писав інколи на політичні теми та якого без сумніву можна було зачислити до українського націоналістичного табору, писав на цю тему: “Що ж таке малорос? Це — тип національно-дефективний, скалічений психічно, духово, а — в наслідках, часом — і расово.”
Мабуть, тим важніше як для утвердження нації чи державного будівництва Маланюк був переконаним, що малоросійство є часте і кількісне у нас, але не масове, бо не дотикало настільки селянства, а було хворобою інтелігенції, що мала бути мозком нації.
До речі, про причини наших політичних поразок у “Самостійній Україні” далеко до Маланюка писав Микола Міхновський, у чому він обвинувачував інтелігенцію.
Писання Маланюка на цю тему було далеко до відновлення незалежності у 1991, одначе він немов передбачав цю проблему у відновленій державі. Він писав: “це є та проблема, що першою встане перед державними мужами вже Державної України… Ні часові застрики, ні навіть хірургія — тут не поможуть. Її треба буде довгі-довгі десятиліття — ізживати.”
Психічна недуга малоросійства проявляється часто у майже невинній формі — от називати себе Саша, Вася, Женя, говорити, що Пушкін був гарний поет, коли він фактично став народним співцем імперії, навіть просто відповідати в Україні по-московському, коли до тебе так звернулися. Це виглядає невинно, але наслідки бувають саме від тієї несвідомості. А несвідомість це наслідок звихненої психіки. Наслідок головний – що Україна ніколи не буде українською, коли у неї владу мають чужинці та малороси.
В історії відродженої української держави я наважусь сказати: переважна більшість владних осіб чи на Банковій, чи у Кабінеті Міністрів, чи у Верховній Раді були і є малороси, деякі більше заражені ніж другі. Мабуть, тому не впроваджено будь-якої програми національної для боротьби з малоросійством чи лікування цієї недуги. Недуга настільки розповсюджена у суспільстві, що її симптоми не викликають реакції навіть серед відносно нормальних людей.
Починаймо вже сьогодні цю недугу “ізживати”, як писав Євген Маланюк. Для цього треба встановити, що панує хворобливий стан. Перші кроки повинні зробити відповідні міністерства як Міністерство освіти і Міністерство культури. Для цього очевидно потрібно відповідних осіб. Рівночасно треба лікувати цей психоз також в українській діаспорі.
“Українська літературна газета”, ч. 15 (281), 31.07.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.