“Українська літературна газета”, ч. 6 (386), червень 2026
Ми звикли думати, що час — це стріла. Вона зобов’язана летіти тільки вперед: від печер до космольотів, від дикості — до айфонів, розумних міст і торжества розуму. Нас століттями годували ідеєю лінійного прогресу. Але озирніться довкола. Просто зараз світова цивілізація робить грандіозний кульбіт, розвертаючись спиною до майбутнього. Ми живемо в епоху, яку соціолог Зигмунт Бауман дуже влучно охрестив «ретротопією». Це ментальний глухий кут, у якому майбутнє перестало вабити й обіцяти золоті гори. Воно почало лякати. А коли людині чи суспільству страшно, вони не біжать уперед — вони задкують, в затишно відредаговане минуле, що пахне бабусиними пиріжками. Майбутнє офіційно закрите на реконструкцію. Ласкаво просимо до музею.
Подивіться на сучасну політику. Це більше не змагання ідей, не битва економічних програм і не суперечки про те, як облаштувати колонії на Марсі. Сучасні електоральні перегони — це битва історичних реконструкторів. Конкуренція версій «Золотого віку». Політики від Вашингтона до Парижа більше не обіцяють побудувати принципово новий світ. Навіщо ризикувати? Вони обіцяють повернути старий. Той самий міфічний світ, де трава була зеленішою, кордони — на замку, долар — міцнішим, а гендерні ролі та соціальні ієрархії здавалися непорушними, як граніт. Політичний піар перетворився на археологію: кандидати викопують трупи минулих національних величин, рум’янять їм щоки й видають за рятівників.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Консерватори на кшталт філософа Роджера Скрутона сказали б, що це нормальний інстинкт самозбереження. Культура не може рости на порожньому місці, ми — це те, що ми успадкували. Ностальгія тут виступає як соціальний клей. Коли навколо все тріщить по швах від глобалізації, людині потрібно за щось триматися. Минуле дає ґрунт під ногами. Але будьмо чесними — це пастка. Умберто Еко, розмірковуючи про «нове середньовіччя», і Френсіс Фукуяма в один голос твердили: це симптом глибокого політичного виснаження. Коли правлячі еліти поняття не мають, що робити з кризами XXI століття, вони починають торгувати ностальгією. Це найдешевший і найефективніший інструмент маніпуляції. Навіщо вирішувати проблему автоматизації робочих місць, якщо можна просто знайти умовного «зовнішнього ворога» і пообіцяти повернути робочі місця з 1980-х? Спойлер: вони не повернуться.
Чому ми так легко ведемося на цю казку? Тому що ми смертельно втомилися. Німецький соціолог Гартмут Роза ввів термін «соціальне прискорення», і сьогодні ми відчуваємо його на власній шкурі щодня. Технології змінюються швидше, ніж ми встигаємо оновлювати операційну систему на смартфонах. Професії, яких навчають в університетах, помирають до моменту видачі диплома. Стрічка новин оновлюється щомиті, вивалюючи на нас тонни катастроф, воєн та кліматичних аномалій. Наш мозок, еволюційно заточений під неспішне життя в савані, просто фізично не справляється з цим шаленим дофаміновим штормом. Кліпове мислення звужує горизонт планування до розмірів п’ятнадцятисекундного ролика в TikTok.
За таких умов у нас не залишається когнітивного ресурсу, щоб конструювати образ складного, багатовимірного майбутнього. Мозок обирає стратегію енергозбереження. Минуле в цій системі координат — єдиний стабільний острів. Ми біжимо туди не тому, що там було об’єктивно краще. Ми біжимо туди, тому що воно статичне. Там уже нічого не зміниться. Результат Другої світової відомий, розпад блоків відбувся, рок-н-рол відгримів. Там безпечно, бо там немає невизначеності. Ностальгія — це не просто сентименти, це ментальний анальгетик, когнітивний притулок від цифрового вигорання.
Якщо ви хочете побачити ретротопію в розрізі, не треба йти на вибори — увімкніть Netflix або зайдіть у найближчий кінотеатр. Перед нами розгорнеться нескінченний карнавал мерців. Кінематограф іграми в оригінальність більше не займається: індустрія штампує нескінченні сиквели, приквели, ремейки та спін-оффи. Якщо франшизі виповнилося тридцять років — її обов’язково ексгумують, підфарбують графікою і знову продадуть нам. Ми застрягли в петлі часу. Серіал Stranger Things роками експлуатує ностальгію за 80-ми (причому навіть у тих, хто в ці роки ще не народився). Трендсеттери в TikTok фанатіють від естетики cottagecore (ідеалізація сільської глушини XIX століття) або old money. Ми не створюємо нові стилі, ми займаємося мародерством на культурному цвинтарі.
Культуролог Марк Фішер геніально назвав це «капіталістичним реалізмом» і культурним стазисом. Коли суспільство втрачає здатність уявити альтернативне майбутнє, творчий акт зводиться до банальної стилізації. Ми більше не вигадуємо нові звуки — ми імітуємо аналогове шипіння вінілу на цифрових процесорах. Ми не будуємо нову архітектуру — ми ліпимо псевдоісторичні фасади. Це екзистенціальний глухий кут: цивілізація розучилася виробляти «нове». Минуле слугує амортизатором, даруючи ілюзію контролю над культурою, яку ми більше не ведемо за собою, а просто переспоживаємо.
У цьому криється дикий парадокс нашого цифрового життя. Що глибше ми занурюємося у віртуальний світ, у метавсесвіти, алгоритми та нейромережі, то сильнішим стає наш істеричний запит на «кореневу» автентичність.
Ми готові переплачувати втричі за «крафтовий» хліб, «органічну» косметику та дерев’яні меблі ручної роботи. Це спроба компенсувати піксельну, ефемерну реальність, у якій ми проводимо по десять годин на добу, бодай чимось відчутним на дотик. Але і тут на нас чекає каверза. Ми не повертаємо історію — ми перетворюємо її на декорації для фотосесій.
Привіт Жану Бодріяру та його концепції симулякрів. Ми живемо всередині копій, які давно втратили зв’язок з оригіналами. Той самий «крафтовий» бургер із хіпстерської бургерної не має жодного стосунку до традиційної селянської їжі — це чистий маркетинговий конструкт, симуляція автентичності. Ми вихолощуємо історичний контекст, забираючи лише красиву обгортку. Ми носимо вінтажний одяг робітників початку ХХ століття, сидячи в коворкінгу з макбуком і потягуючи матча-лате. Ми граємо в минуле, тому що сучасність здається нам надто розмитою і несправжньою.
Найнебезпечніший наслідок цього процесу — чудовий тектонічний розрив між нашою технологічною потужністю та гуманітарним наповненням. З одного боку, ми маємо інструменти, здатні редагувати геном, генерувати код силами ШІ та запускати приватні ракети на орбіту. З іншого боку, голови людей, які керують цими інструментами (або голосують за них), забиті середньовічними забобонами, трайбалізмом і бажанням відгородитися від сусіда парканом.
Реактивна політика, що підживлюється масовою ностальгією, веде до системної деградації. Будь-які живі соціальні інститути вимагають розвитку та постійного оновлення правил гри. Світ змінився: клімат, кіберзагрози, глобальні міграційні потоки та нові економічні моделі вимагають рішень, яких фізично не може бути в запилених архівах минулого. Але виборець вимагає: «Залиште все як було!». У цьому клінчі між жорсткою необхідністю змінюватися і панічною вимогою законсервуватися і криється головна трагедія сучасного держуправління. Ми ризикуємо перетворитися на варварів, які трощать надскладну кремнієву цивілізацію уламками старих ідеологічних дубин.
Для будь-якого суспільства, яке хоче зберегти суб’єктність і банально вижити в нинішньому столітті, ретротопія — це недозволена, смертельна розкіш. Втеча в минуле — це завжди капітуляція. Це боягузлива відмова від відповідальності за завтрашній день. Якщо ми погоджуємося з логікою «архітекторів руїн», ми підписуємо власній цивілізації смертний вирок, визнаючи: наш розвиток закінчено, найкраще вже позаду, розходимося по печерах.
Чи означає це, що треба спалити підручники з історії та забути предків? Ні. Осмислення історичного досвіду — це база. Але потрібно проводити залізобетонну межу між тверезим аналізом помилок минулого і паразитуванням на його міфах. Справжня інтелектуальна мужність сьогодні — це не вибір між «славетним імперським минулим» і «затишним патріархальним раєм». Мужність — це визнати, що жодного Золотого віку ніколи не існувало. Світ завжди був бісівськи складним, несправедливим, брудним і лякаючим. Ілюзія «спокійних старих часів» — це всього лише дитячий психологічний захист від хаосу сучасності.
Ми опинилися у безглуздій пастці: наше майбутнє стало блідою копією нашого минулого. Намагаючись сховатися від шторму в музеї, ми самі ризикуємо стати експонатами. Жива цивілізація — це не припала пилом ваза за вітриною. Це динамічний таран, що рухається вперед і вимагає сміливості, рефлексії та готовності ризикувати. Пора перестати збирати осколки минулих епох, щоб будувати з них бутафорські замки. Пора визнати: майбутнє — це чистий аркуш. Жорсткий, порожній і холодний. І якщо ми не наберемося нахабства і не почнемо писати на ньому свої, нові сенси — за нас це зроблять холодні алгоритми, бездушні ринкові тренди або цинічні популісти, які професійно грають на нашій слабкості.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.