Письменник
зі Львова Віктор Палинський активно працює в галузі художньої творчості; він є
автором кільканадцяти книжок поезії та
прози, великої кількості публікацій,
лауреатом престижних літературних премій, зокрема, остання в часі нагорода
– премія «Князь роси» імені Тараса
Мельничука 2014 року.
Вірування, що все має таємний сенс, старе як
світ. Те, про що пише В. Палинський, не є чимось радикально новим. Читаючи «Бібліотекаря», інтуїтивно відчувала
дух «Фантазій у манері Калло»
романтичного Ернста Теодора Гофмана,
химерного реалізму «Ирію» Володимира Дрозда
(«я таки вчув тонкий, протяжний, наче далекий згук сурми, посвист
рака»), похмурого етнофольклоризму Галини Пагутяк з її упирями та нелюдами…
У постколоніальному психічному кліматі рейтинг
четвертого виміру значно підвищився, і сучасна проза не лишилася байдужою до
цього феномену. Наввипередки з’явилися тексти, звільнені від клопоту вилущення
змісту з візуальної логіки обставин, і ключовим стало видобування історій з
царини макабричної тематики. По суті, фантазійний світ керується законами,
які створюють самі письменники: все, що
нас оточує, це –
віддзеркалення-відлуння схованого
у глибині підсвідомості (наука свідчить, що в підсвідомості людини функція
заперечення відсутня; вольову потенцію
визначають імпульси та ритми головного мозку, а це і є (за спрощеною
схемою) певна таємнича сила, що пов’язує нас із паралельним світом). Простіше кажучи, логіка навиворіт!
У
випадку з прозовою творчістю В. Палинського не все так примітивно-просто.
Джерело метафізичного бачення прозаїка
лежить поза людською свідомістю і не завжди піддається дискурсивному аналізові.
Майже автоматичне перемикання сюжету з містичного виміру на реальний і навпаки – точна ознака нашого
подвійного існування, коли очікування непередбачуваного, як правило, гіршого,
стає нормою, що вже нікого не дивує. Інтуїція митця дозволяє вловлювати
сутність швидкоплинних речей, швидко встановлювати контакт на будь-якому рівні.
Досвід катастрофічності плину подій стає власним досвідом, хоча краса міститься
у самому осередку екзистенційної драми, яку ми всі тепер переживаємо. Віктор Палинський відчуває, що все, і тут, і
там – ілюзія, свободи і спокою нема
ніде, й у вигаданому світі, де панують
магія та надприродні сили, так само незатишно, як і в наших душах.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Будь-який
корпус текстів потребує характерної архітектоніки, інакше бракуватиме відчуття цілісності. Книга прози «Бібліотекар» може слугувати взірцем архітектурного
конструювання. Вона об’єднує 24 коротеньких твори (автор називає їх новелами та
оповіданнями, хоча за обсягом сторінок, від 3-х до 15-ти, вони більше схожі на
есеїстичні замальовки власних думок-відчуттів, інтровертне
заглиблення-дослідження самого себе). Постійна прикмета – наявніть чіткого
стилістичного зв’язку з елементами інтелектуального фентезі, така собі обережна
апокаліптичність на фоні урбаністичних пейзажів Львова – містичного міста дощів
та майже сюрреалістичного простору: «Дощило так безнадійно, що майже не
хотілося бути (…) щось таке заповзло в душу, наче проковтнув отруйний шмат
туману (…) пливли розбурхані хмари, вітер термосив верхів’я дерев і бралося
на дощ; уже накапувало. Це тривав мій простір. І мені було в ньому зовсім
незле. Простір перевтілень». До речі, саме сюрреалізм створив нове відкрите
ставлення до дійсності, скасувавши певну логіку розвитку мистецтва.
Нова
реальність, що створюється уявою В. Палинського, щільна й компактна, в ній важко
дихати, та саме вона – природне середовище існування авторського alter
ego: «…Незатишно в цьому ранку. …Шукати самого себе серед клубів туману.
Незмінно, аж до абсурдності, кудись поспішати й незмінно себе картати знову і
знову за патологічне невстигання. Не вміти прощати. Не проґавити. …Безцільно,
якщо загалом щось може мати бодай якусь мету в цій безпробудності, тинятися
нічним парком і відчути отой особливий щем, що уже почав втрачатися з
роками. Не хизуватися неможливістю
досягнути злагоди із самим собою. Це тільки такий час! Час нарікань і
нелюбові!» – зупинимо цитату, вона з
нашої надокучливої реальності. Додамо іншої, світлішої за настроєм, коли
емоційний імпресіонізм митця
рівноважить динаміку pro et
contra; моделює приватне як загальне та універсальне: «Квітам
належить особливе місце у всесвіті. Такі собі виражальні форми високої краси.
Притягальні знаки. Як гра уявного й реального в найгармонійнішому поєднанні.
Метафізичний супровід людства. Вони знакують нам шлях і кодують історію. Але ми
не завжди помічаємо це». Думка тримає форму, форма та зміст працюють на рівних,
досягаючи тотожного втілення, чуттєвої довершеності. Як на мене, це – мірило для визначення художності.
Поступово,
з плином часу, людина звикає до життя і відучується бачити очевидне, а
насправді все і завжди стається зовсім не так, як ми гадаємо. Отже, письменник
звертається, передусім, до читачів,
котрі прагнуть пізнати незнане. Можливо, людина мисляча таким чином зможе вдосконалити власне буття, і цьому процесові також
сприятимуть, гадаю, численні філософічні
афоризми автора, як от:«До смішного – трагічно! І до трагічного – смішно! Не
важить вже колишнє, а, можливо, – й майбутнє. Лише оті замкнуті мовчанкою двері
(…) художня творчість – це безкінечне ретельне, самовдосконалююче виписування
себе», або таке, з присмаком гіркоти: «зрештою, в кожному з нас зачаївся якийсь
звір. І нам кортить подивитись на світ його очима. Але не зволікайте з
поверненням до себе, бо він заволодіє вами назавше…». Деколи письменник
полюбляє блискавично змінювати інтонацію, легко іронізуючи над собою і над
читачем: «Печерний лев – у Стрийському парку посеред Львова?! Ще тільки цього
не вистачало! …Зрештою, не бійтеся цього лева, остерігайтеся своїх давніх
страхів (підкреслення моє – Т. Д.)».
Отже,
візьмемо до уваги рецепт а чи пораду
Віктора Палинського: лікуймося від буденності благословенним даром письменника вірити в
дива, і головне, вміти їх побачити: «Спочатку нічого не відбувалося. І лиш коли
я спонтанно, зі своєю майже маніакальною звичкою все поправляти, торкнувся
синьої (квітки), моноліт почав ледь помітно вібрувати. І небавом його контурами
вирвалося в саме піднебесся стрімке сріблясто-голубе щільне світло. І я відчув,
як камінь рушив і м’яко завис у
просторі».
м. Тернопіль