Архітект духовного Маріямполя

244

 
 
Володимир КАЧКАН,
академік
 
Стоїмо з професором Володимиром Боцюрком на стрімкому лівому березі Дністра, міряємо озиром довкілля: по праву руку вигойдуються голоси-запашінь прирічних лугових квітів, зелентрав’я бавно схрещує списики, наче очікує косарів, а ліворуч ген-ген, куди кинеш оком, сторцуються дахи сільських новобудов. Тут, вгорі, в обіймах простогону по-особливому пахне галицькими вітрами; осьде і небо здається найвищим у цій славно історичній стороні; тут і дихається й думається якось вільніше, аніж у приземлених вуличинах села.
Мовчання людини – то особлива філософія, коли вуста стишені відпочівлею слова, а у голові не перестають крутитися коліщатка думання; нерідко у ті короткі безмовні моменти життя кільчиться у мозку істина, вона проростає, жене до світла буйну крону, а відтак, зрісши та виповнившись непересічним змістом, спливає на мовне річище й озвучується очікуваною мудрістю.
Ось і ми, перед цим наспілкувавшись доволі й досхочу, приправивши наше розуміння новими потребами у бесіді про історію села Маріямпіль, про його сьогоднішні вікна у європейський світ та про ті горизонти, за які уже зоритимуть, очевидно, нові покоління. Це достеменно буде після нас, сущих, коли головною константою бутності стане не слово, а його предтеча – вічне мовчання… Але як би там не відбувалося поза межами раціонального світу, ми, живі й мислячі, важимо у бесіді-розмові усе те, що позоставили нам наші дорогі й незабутні попередники, беремо у долоні той досвід, як віщувальні лампадки, – і простуємо за облисками тих вогненців, що слугують нам маяками-орієнтирами і особливо ж прийдешнім, аби таки випутатися з глухих і темних тенет червоної московщини, щоби відвітрувати наші золотозерні сторінки історії, творення нації від полови олжі, тотальної брехні й чорнокнижних заборон, од матеріального й духовного нищительства.
Ось саме тут, під крилом давнього Галича, він, доктор медицини, професор національного медичного університету Володимир Боцюрко, гордо стоїть на землі рідного села, і подумки переносить погляд на Замкову гору, мовби перемацує предковічні цеглини руїн стародавньої фортеці – колишньої неприступної твердині-загати від набігів турко-татарських полчищ, зведеної Станіславом Яблоновським, великим коронним гетьманом, уродженцем села Лючі, що на Косівщині, саме тим грізним полководцем, що 1683 року розтрощив 120-тисячну турецьку навалу й захистив під Віднем Європу від тотальної османізації.
Так-так, комусь може стати за диво, як це поважаний і широкознаний та шанований медик-ендокринолог, людина, з науковим новаторським словом якої знайомилися вчені світу у Берліні та Відні, Амстердамі й Римі, Стамбулі і Лондоні, Празі й Афінах, щасливо пронісши на коркошах сімдесят п’яту зиму, – і не спочиває у лавровому закосиченні, не перегортає вечорами для внутрішнього самозадоволення й втіхи найактуальніші й насьогодні сторінки своїх сотень публікацій в Україні та поза її кордонами, не гонорується тими вихованцями, що стали на його дорогу – є кандидатами наук, зразковими педагогами, а таки частенько ходить-нипає закутками Маріямполя і мізкує над його духовними крилами. Що до уже надбаного ще треба цьому чоловікові, твердому у слові, чесному в думці і чині, зразковому батькові і сім’янину?
Потреба кожним з нас має бути усвідомленою якістю, отим сегментом твого діяння, що виповнює необхідну прогалину чи то у твоєму власному єстві, а чи в громадському обширі, до якого органічно лучишся щомиттєво, щохвильно. Потреба теж має мати межі, як і бажання; вона лишень тоді переходить, перетворюється на результат, як має під собою ґрунт, об’єктивну можливість до зреалізування. Але її, потребу, слід збагнути, виважити і шукати-шукати тих освічників, які і прояснять той коридор, який вона заповнить як діяльна і жива магма.
Певна річ, пан Володимир ще змалечку вростав словами, працею родичів у ту величезну сімейно-родинну парадигму, яку називаємо потребою. Тато працював у школі столярем, вів господарку; перша вчителька Ярослава Нестерак, що приносила на урок два-три яблука, розкладаючи на столі, вела прикладну математику, навчала каліграфічного краснописання – і не втомлювалася вживати: «треба, діти, це знати», «колись буде велика потреба у вищих знаннях та уміннях…». Оці настроєві камертони-слова прищепилися у душі хлопця, поволі пускали пагони-відростки. А коли директор школи переконав батька Івана, що нехай відсилає сина вчитися на лікаря, бо є і буде ще більша потреба у медичних працівниках, – відчув, мабуть, Володимир, що оте «треба» якось заглушує інші юнацькі зацікавлення, і подався до першого Станіславського медичного училища. «Справді, так воно і було, – продовжує й дещо уточнює мій шановний співбесідник, з яким мірчимо сільське понаддністров’я, розмірковуємо над уже закроєним проектом постання тут дивовижного духовного центру нової української родини. Відтак, з якоюсь прикрапинкою жалю за гойними роками прицмокнув професор та й перебіг-перескочив думками про той час, коли його покликали до війська. Навіть не несучи важку стройову службу (був начальником аптеки), поглибив розуміння порядку, дисципліни і відповідальності за ту справу, за котру взявся. – Знаєте, коли служба йшла до кінця, – далі розповідає пан Володимир, – зібрався продовжувати навчання. Вступив і успішно закінчив медичний інститут, трохи попрацював у Викторові, відтак створив добротну лабораторію у Бурштині, а 1972 року ректор і завідувач кафедри професор Георгій Бабенко запросив асистентом під свою опіку. О, то був високий вишкіл і фаху, і житейської мудрості… Згодом мене доля звела з  таким метрами медичної науки, як професори Рапопорт, Нейко, Середюк. 1978 і 1996 роки – то посутні, знакові дати у моїй науково-педагогічній практиці: я став кандидатом, доктором медичних наук. Згодом прийшло професорське, академічне звання. Писалися праці, посібники, а за кращий підручник з внутрішніх хворіб в Україні президія академії медичних наук вручила мені премію…».
Володимир Іванович зупиняє оцей змістовний реєстр власних надбань, не перелічує далі сходини свого обтяженого щоденними «треба» простування до мети. Але скромність – риса з окрасами й відтінками відносності. Бо як можна уявно виписати, бодай окреслити творчий портрет цієї людини, як не сказати, що його Кембріджський університет поіменував «Людиною року» (2011р.), що він п’ятнадцять літ був відповідальним секретарем, денно і нощно турбувався, аби науково-практичні журнали «Галицький лікарський вісник» та «Архів клінічної медицини» набули міжнародного статусу і якнайширшого визнання, що лікарське «треба» в консультуванні й конкретних медичних порадах, аби зарадити біді, відвернути хворобу або ж бодай стишити її напасну атаку на пацієнта, було і є затребуване щодня. Хто і коли заміряє ту фахово-людську віддачу своїх знань, набутих десятиліттями умінь щодо порятунку хворих. Ще ніхто не сконструював такого приладу-замірника. Але натомість є такі невидимі показники, як совість, як чесність, як професіоналізм. А йому, вченому й педагогу з великої літери, інших вимірників і не треба.
… І знову ми з моїм побратимом, відомим краєзнавцем Боцюрком стоїмо отут, в обіймах дністровського каньйона, мовчазно споглядаємо, як чесно працює даровизна природи – ріка, як небо розпогоджує свою голубу просторінь над Маріямполем. А ось там, у пониззі, вода долонями огорнула немалу площу і створила острів, порослий різним кущовинням.
Мовчимо й мовби пригасили дихання. Перед очима дивний, що виповзає із сивості туману досвіток, уся живність ще не добулася спросонку, лише вони попідстрибували над гніздечками, переозвалися цівканням і мовби почувши перший затакт свого головного диригента, стали кожен вести голосову партію. Минуло якихось півгодини, як острівець затопили хоральні співи птаства, підняли музику цієї недоступної хижаку місцини аж повище стрімких берегів, і вже «Солов’їний острів» починав своє осібне життя, неначе райський материк.
І аж тут, мовби під акомпонемент пташиного царства, пан Володимир став перегортати цікаві, напророчені йому верховною силою сторінки колишнього за маґдебурзьким правом містечка. Десь прокинулося щось під серцем, в душі, оте «щось» набирало ознак доконечної і не відмовної потреби поглибити історичні знання про свій край, про малу батьківщину, про тих людей, що заклали перші камені під фундамент і цеглини у стіни фортеці, палацу, храму, а згодом і будівлі Народного дому, школи, монастиря капуцинів, а ще пізніше – багатьох пам’ятників та знаків. Може, все оте виповнення нової вітки інтелектуального зацікавлення, а відтак і серйозної праці, отієї небуденної, а скоріше духовної потреби імпульсувалося саме віщим сном, що мовби прокреслив перед цим чоловіком нове, досі і негадане, неплановане завдання. А дійсно ж у сні з’явилася цьому закоріненому маріямпольцю Матір Божа, і своїм видивом нагадала, що тут колись був дерев’яний зáмочок – Божий видок, що це її місце.
І сталося. Від того духовного напучування і зарядилася душа пана Боцюрка на серйозну пошуковість історичних матеріалів у львівських архівах та академічних бібліотеках. Довідався, що ікона Маріямпольської Богородиці пензля учня видатного Рафаеля коронована Папою Іваном Павлом ІІ і зберігається у польському Вроцлаві, куди її вивезли звідси ще 1945 року, а освячена копія чудотворного óбраза тут тішить душі й тіла усіх, хто увіходить до церкви Воздвиження Чесного Хреста у Маріямполі.
«Швидко байку переповідають, а справи серйозні потребують часу і немалих зусиль. – Продовжує роздумувати пан Володимир. – Найперше: треба було повернути й узаконити первісну назву села, колишнього містечка. А з архівів я привіз потверджуючі документи, що комунією перефразованому селу – 625 літ. Отут і закрутилося: виступаю, де тільки можна, проводимо вечори в школі, у «Просвіті». Зорганізували референдум. Сільський народ – за! Але ж в цьому ланцюгу треба було мати «добро» і на районному й обласному рівнях. А коли справа дійшла до Верховної Ради, то знайшлися самсоненки із своїми «а зачем?..», та глузд таки узяв гору – і з шостого лютого 2004 року – ми знову тішимося відродженою назвою!.. Та коли створили громадський комітет, який довірила громада очолити мені, зрозуміли, що це тільки перший рядок нашої вистражданої майбутньої книги історії Маріямполя – створення духовного центру…».
І проступає нині крок за кроком пан професор дивовижної краси площею побільше гектара в центрі села, милується білою скульптурою Пречистої Діви Марії з Ісусиком на руках – плід думки й рук зодчого-архітектора Володимира Довбенюка, – наче перелічує такі пам’ятки нашої галицької слави, які уже відродилися зусиллями місцян і які поки що стукають з минулих століть до нашої пам’яті як святого й нетлінного оберега, який рятує націю від безпам’ятства й фізичного погибництва, – десь тут засвічувала Божою ласкою трудовий день містечкова ратуша; кликали до подячних поклонів Творцеві костели Святої Трійці і Пречистих Таємниць, синагога; утверджували високу культуру і християнську мораль замковий парк, монастир капуцинів, величний палац Яблоновського, сама Замкова гора, найбільший в нинішній області дуб Симона Петлюри, стовбур якого у периметрі сягає аж семи метрів…
Якось пощастило пану Володимирові ступити на Святу землю Єрусалима і Вифлеєма. Робив кроки Гетсиманським садом, а душа виповнювалася якимись дивними запитаннями-надзавданнями: а чому ж не може постати бодай мініатюра Біблійного саду на його рідній землі, адже тепер ця сторона увічнена йменням Пресвятої Марії. До речі, є ж Біблійний сад у Шотландії, навіть в Японії. А відтак по дорозі додому важив гадками, відганяв сумніви, знову щось стверджував і настроював усе своє єство – на діяльну спробу утвердити задум.
Прийшов до голови обласної державної адміністрації Михайла Вишиванюка. Той любив діяльних людей, сприймав конкретні задуми і плани. Загорівся почутим і тут же в кінці дня гайднули з Боцюрком до Маріямполя. І від слова – до діла: четвертого квітня 2011 року заклали перший в Україні Біблійний сад на гектарному масиві, де не так давно корови крутили хвостами. Думки Комітету з відродження слави Маріямполя вилилися у наукову концепцію: сад має дві половини – старо– і новозавітню. У першій – зведено скульптури Адама й Єви, невдовзі постане мініатюрний собор Соломона, ростуть кедри, привезені з Ділятина і висаджені у вигляді хреста, саме на такому і розіп’яли Ісуса, а далі – смоковниця, ґранатове дерево, до двадцяти п’яти видів інших дерев і кущів. На новозавітній половині постане Вертеп, теж озеленню милують зір різні рідкісні насадження. Вхід до Біблійного саду – через «Райські ворота», що їх подарували Маріямполю як художньо-історичний витвір кращі майстри-ковалі Європи.
І аж тепер я побачив на обличчі пана Боцюрка просвітлену усмішку. «Знаєте, друже, – тут уже вловлювалася якась підставова нотка гордості за уже створене, за той набуток, що його, віриться, ніякі чорно-червоні вітрогони не зметуть і навіть не затінять. Основне, до чого прагнули наша колективна думка і наші серця, – стверджує мовець, – це відчути кожному, хто ступить у сад, живі й непроминальні духом віри сторінки Біблії. Побачити тут, у далечині від першородної місцини, оці біблійного часу кущі, дерева, рослини, скульптури – то невимовна радість, це основа для поглибу й утвердження віри у праведність світу, у добротворення людини як Божої істоти. Уже тепер нерідко молоді пари, що беруть шлюб, ідуть до Біблійного саду, як це заповідав сам Господь, там, очевидно, подумки складають офіру серця і душі – на чесне обопільне творення добра сім’ї, родині, громаді. Думаю, що невдовзі Маріямпіль, як і Ясна гора у Гошеві, покличе до себе нескінченні ряди паломників – щоб покаятися, попросити у Творця благословення…».
Та пан Боцюрко, настирливий у втіленні амбітних планувань у реалії, бідкається над тим, що фундаментно закладена на Замковїй горі Ротонда Матері Божої, освячена покійним єпископом Софроном Мудрим, ніяк не піднесеться куполом у понаддністров’ї, що залишки фортечних мурів волають, як і сам колишній палац гетьмана, державницької опіки, що не слід тішитися віддаленими мріями, а наблизити час, коли у реставрованій будівлі теперішньої «Просвіти» таки постане Центр нової української родини. А ще він разом з директором школи Ольгою Осташ мізкують, як зберегти й уберегти школу. Правда, у недавні часи тут дзвеніли голоси більше п’ятисот дітей, нині ж, на жаль, всього-навсього – вісімдесяти. І як завадити, аби школа не упала до першого-другого рівня…
Ось так професор медицини поволі-поволі змушений опановувати бодай початки справи будівельної, землеупорядної, інженерної, поліграфічної. А тут ще і наша задавнена традиція, яку нам утвердили не за одне десятиліття «брати-визволителі», – усе треба діставати-вибивати. Без менеджерських навиків і кроку не зробиш. І на цій стезі обсипають професорську голову нові й нові потреби.
…А він таки твердо стоїть після натрудженого тижня в університеті, споглядає з висоти Дністрового берега, наче виловлює сизіючу в підвечір’ї далину. Думки не вгавають, вони ніби перехоплюють у ластівок летокрил, піднімаються вище і вище д’небові, там якось перетасовуються, наче їх омиває призахідного сонця відблиск, і вже нікому не зрозумілими слідами-знаками сідають на землю. Може, завтра досвітком комусь із маріямпільців пощастить підхопити ті знаки-одумки, що їх розсипав у роздум’ї син цієї окраїни, розшифрувати і перенести на всезагальну мапу уявного облагословленого містечка.
Може…

№8 (196) 21 квітня 2017

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!