Підглядання «в отвір Всесвіту», – саме так хочеться коротко окреслити вміст поетичного масиву Анатолія Крата, лауреата Міжнародної премії ім. Миколи Гоголя «Тріумф». У визначальній поезії «Координати часу» автор і сам у подібний спосіб характеризує власне бачення сущого: заглядаючи «в отвір Всесвіту», він помічає «сполуку матерії і руху», у німбі Всевишнього – «мікроатом «я”» і водночас “alter ego”, а «з реліктових глибин підсвідомості» – погляд третього ока у нього фокусується на мурах Вічности. Однак його ока не уникло й те, що руйнуються координати часу – той апріорі послідовний, заданий самою Природою рух Руху, великого і невблаганного. Руху, що ним є саме Життя. Тобто відбувається руйнація самого життя.
Не дивно, що з’являється така поезія, бо часи патерналізму завершуються, настає ера усвідомленої відповідальности. Якщо вірити теософському вченню – живемо в еру перезавантаження реальности. У Природі це позначається потеплінням, а в літературі – новим віянням. Зіштовхнулися дві системи мислення: старого і нового світів. Земля з усіма своїми формами життя переходить в Новий еволюційний цикл. А нове життя нового прагне слова. З наростанням частот коливань Землі змінюються частоти і в тілі людини, яка є мікровсесвітом. А гама-ритм – це ритм творчости, що є прерогативою вільних людей. Без творчости немає розвитку. Адже культу-ра шифрується як культ Ра (Сонця). Досить символічно, що у прізвищі Крат теж гніздиться оте «ра». А що ж – кому як не письменникам належить перша скрипка в цьому світлоносному оркестрі! Та й за фахом наш поет – культуролог.
Саме з таких позицій я прагну сьогодні оцінювати незвичайну поезію українського поета Анатолія Крата, який нині мешкає у Празі. До книги вибраного «Дисонанси», яку мені випало упорядковувати, увійшли найкращі твори, написані за роки проживання поета в Україні (Горлівка, Кременчук, Гадяч, Київ, Херсон) та під час подорожей Європою. Це верлібри й удетерони, хоч незрідка автор звертається й до традиційної форми силабо-тонічного творення. Цікаву сторінку складають літературні пародії на твори колег, фіоризми, а також – майстерні переклади віршованих п’єс В. Набокова.
Нові поезії Анатолія Крата, лапідарні за формою, візуально нагадують математичну формулу, але це радше схоже на формулу життя, теорему або аксіому. Ось так, як «координати часу», можна розкладати на «атоми й мікроатоми» і кожен вірш, а то й рядок цієї книги. Ця поезія синтезує все близьке авторові, що було в досвіді вітчизняної та світової лірики від Г. Сковороди, раннього П. Тичини, Б.-І. Антонича, М. Семенка, В. Голобородька і до У. Уїтмена, І. Такубоку, Ш. Бодлера, А. Рембо, В. Гюґо, Г. Аполлінера, Ж. Превера, М. Уельбека та інш. Як на мене, поетові вдалося сказати своє слово, виробити власну манеру письма.
Поезія А. Крата не для тих, хто хоче бігцем пронестися сторінками книги. Ні. Вона для тих, хто запрагне прочитати кожен вірш зверху вниз і знизу вгору, осмислюючи кожен рядок, спробувати розсипати його на міріади «зірочок» і побачити за цією габою розлоге й величне небесне полотно, що його колись бачив українець Юрій Кондратюк, за проєктами якого американці вперше висадилися на Місяць і назвали його іменем кратер. Так і хочеться усміхнутися, зауваживши якийсь таємний космічний код за випадковістю омографів: крат-ер і Крат. Дивовижна рідкісна поезія, яка вибухає у твоїй уяві отими спалахами, що то сиплються невловимими метеоритами, то пронизують блискавкою твою свідомість аж до отих «реліктових глибин»:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
погляд
третього ока
з реліктових глибин
підсвідомості
Тож невипадково перша книжка Анатолія Крата так і називалася «Координати часу», яка задала тон його подальшій творчості і явила нам тематичне полотно філософських узагальнень буття. А це – поема «me quaero сповідь на самоті», поетичні збірки «Очима трави», «Брама у небо» та інші. За першу ж збірку поет з Херсона став переможцем престижного міжнародного конкурсу «Гранослов» 1992 року. Відтак залишився вірним собі донині, хоча з часом його вірші ставали все лаконічніші, виповнювалися глибшим змістом, нагадуючи стислу пружину, що може вистрілити будь-якої миті. Одначе хочеться й застерегти автора, аби він ненароком не виплеснув «золоту рибку», яка вільготніше почувається в повнішому басейні. І все ж його поетичний потік радше нагадує вузьку й глибоку річку з майже нерухомим дзеркальним плесом, але з прихованим нуртом, у якому можна натрапити на вир. Тоді можливо перетнути «шлях до безсмертя», де «руйнуються крихкі береги ілюзій» і «хтось незнайомий помирає» в тобі. Лише «на обличчі спогади розходяться водяними колами», а «зранений невправною рукою камінь кричить голосом мертвої квітки». То ж «з віком замикаємо біль у собі і носимо для рівноваги під серцем». І тоді настає невідворотне:
кладу голову
на ешафот часу
й телепортуюся
у безчасся
А вслід ностальгійне:
Біжимо,
летимо,
поспішаємо,
і прогресу прискорюєм плин,
але щось непомітно втрачаємо
в мерехтінні секунд і хвилин…
Приречені «на вічне наближення до горизонту ідеальності» на «скрижалях світогляду» вивчаємо «кардіограму почерку», і слідом за поетом усвідомлюємо: «хоч тіло моє знекрилене та крилить над світом дух». І дивна річ: чим глибше проникаємо у складну «філософію сутності» А. Крата, тим більше спостерігаємо прості й звичні для себе речі. І саме це наближає нас до істини, дає розгадки на загадки тих чи тих форм нашого існування. Ось такі метаморфози: через призму сьогодення – у фокус Вічности.
Небо в розірваних рушниках
Варто зазначити, що на відміну від філософської лірики, метою якої є пізнання істини як такої у масштабах Всесвіту, Анатолій Крат синтезує характерні засоби та прийоми ближчі до медитативної та сугестивної лірики, що є двома сторонами феноменологічної поезії як складової метажанру. Тут яскраво виражена така форма виявлення авторської свідомости як суб’єктивований ліричний герой, інтерпретований через контекст долі поета. Інтравертивність стає виразною ознакою творчости поета, він спрямований всередину осмислюваного явища і окреслює час як категорію духовну.
Смерть і перехід у безчасся в поезіях А. Крата ототожнюються, поетизація смерті набирає особливого значення і посідає особливе місце в його творчості. Сон для ліричного героя це – «щоденна гра у смерть, яка у визначений час стає реальністю». Іноді він нею бравує, часом беззастережно грається поняттям смерті, як цирковим м’ячиком, аж ніби заграється. Але це його відчуття, бачення буття як такого, ознака його поетичної своєрідности. Поет не збирається своїми творами догоджати, пише тихо, ніби сам з собою веде бесіду про болі й радощі житейські, а між тим його слово націлене у вічність, бо він схожий лише сам на себе:
облиште мене
торочу
не дамся
щоб підстригати
трояндою бути не хочу
шипшиною
маю стати
Ці твори хочеться безмежно цитувати і я собі залюбки дозволю цю розкіш. Вірші, вміщені під рубрикою «небо в розірваних рушниках», дають зрозуміти, що зі смертю поетові чи його герою випало познайомитися вперше, коли померла найдорожча для нього людина в світі – мама. Виплеск болю породжує вражаючі й образні рядки, від яких крається серце:
я припаду до тебе
як збите вітром
яблуко
до землі
І сторозтерзане:
уклякнув
у молитві
перед Вершителем
з очима моєї мами
Невимовна сила синівської любови й розпачу, помножена на талант автора, породжує неймовірної сили поетичні тропи: метафори, епітети, метонімії. Від цих слів перетискає горло і обвалюється Всесвіт у прірву первовіку:
ненько моя
розсуваючи
землю руками
ти йдеш
до глибинної суті
першооснови
Воістину непереможно звучить: «торкнулося серце смертельного жала і хата зі мною навколішки стала». І як завершальний акорд:
подумки зібрав
кожну
виплакану мамою
сльозу
до сльозинки
і
потонув
в океані
відчаю
А римований вірш-речитатив «Моє серце мовчить від розпуки» звучить як ритуальне голосіння, що завершується вбивчою метафорою:
На віршах, що ми пишемо
мертвим,
ставлять візу очима живі.
Так з болю народжується «філософія пізнання істини через людську смерть, заглиблену у власну істину». Ця лірика з яскравими естетико-виражальними можливостями й витонченою архітектонікою набуває неповторного колориту і стає визначальною рисою стилю поета.
На срібному екрані Бористену
Життя водило поета різними шляхами України і врешті вивело за її межі. Чим далі від рідної землі, від дорогих могилок відносила поета доля, тим болючішими ставали його рядки – велике бачиться на відстані: «бажання припасти до вуст Бористена в надії вгамувати біль». І так нестримно потягне душу туди, де можна погортати сторінки сімейного альбому:
і чутно
навіть
як під товстою
згорбленою обкладинкою
світлини
перемовляються
Родинний альбом – це те сакральне для кожної людини, що зберігає в собі найдорожчі миттєвості дитинства, юності, кохання… Повернувшись ненадовго з далеких країв, переглядаєш їх до світанку «і ховається ранок у горло занімілої сопілки».
Та батьківщина, це і її сьогодення, її історія. І коли ніч навиліт, душу проймає щось рідне й болюче, бачиться далеко у часі й просторі:
на перехресті двох ведмедиць
зірки яріють мов шаблі
і проростає оселедець
на чорній лисині землі
То ж недарма «в декорації тлілих ідей» душа вистрілює чотиривіршем:
я вірю у мови нетлінність
що кров’ю струмує по венах
бо наша прапраукраїнність
як зерно пророщена в генах
І зрештою все це виливається в симфонію асоціативної екзистенційної поеми, написаної вільним віршем, «me quaero: сповідь на самоті». Читач занурюється у світ, де все є не тим, чим здається. Це мовлення позначене підвищеною емоційністю, насичене незвичними тропами, стилістичними фігурами, перейняте шляхетною фонікою. Поема – знову ж таки яскравий приклад узгодження двох полюсів одного цілого – медитативного й сугестивного, де предметом зображення є духовна сфера з її внутрішніми конфліктами морально-психологічного характеру. Тут головну ролю відіграють ритм, інтонаційний малюнок, соковита метафорика, синтез художніх явищ у межах полісемантичного сюжету.
За особистими візіями і рефлексіями проглядається глобальна картина життя українця з його повсякденними проблемами, психологічними переживаннями, пошуками кращої долі. Хоча текст чималого за обсягом твору не має жодної рими, все ж внутрішній ритм, еманація емоцій, що спалахують і міняються, як вогні безкінечної вечірньої дороги, психологічно-філософська заглибленість і широке використання афористичного мовлення цементує твір і перетворює його на тривалий і вражаючий шлях душевної сповіді. Як на мене, це є домінантними ознаками авторського стилю, де має місце отой незбагненний фокус, притаманний саме творчості Крата, що перетворює, здавалося б, звичайний текст на могутню психологічну й глибоку мелодію з внутрішньою поліфонією звучання, зрозумілою кожному:
отже
я повертаюся
до берегині своєї
……………………………….
з перемінною швидкістю
переміщаюся
в просторі й часі
назустріч
минулому
Охоплюючи краєвид за вікном, за філіжанкою чаю, під монотонний ритм коліс ліричний герой потрапляє в атмосферу спогадів і роздумів над життям. І тут він, не кривлячи душею, висловлює все наболіле, викриває виразки суспільства, що призводять до неможливості життя в ньому простій людині:
падаємо
у кар’єр кар’єри
грошей
орденів і медалей
закордонних машин і дач
привілеїв і пільг
усього побільше
побільше
побільше
і якомога швидше
швидше
швидше
і все
поза чергою
щоб не чекати
поспішаємо
вмерти
Ось він, кратівський хід: накручується слово на слово і раптом одним прострілом – приголомшливий поворот думки: «поспішаємо вмерти». І цим сказано все. Здавалося б, прості слова, всім відомі речі, а вражає: «поглянув у вікно, аби прикинути, чи далеко ще додому, і раптом побачив «на негативі віконного скла власне обличчя», заглибився у власні очі і спитав себе: «хто ти єси?» І приходить відповідь із часопростору:
час
категорія магічна
обплутує мене
своїми незримими нитками
затискує з усіх боків
як прес
заковує у кайдани
перетворює
на свого раба
замикає
у вічне коло
Та ось ліричний герой уже йде знайомими вулицями і бачить відому йому жахітливу картину пострадянської дійсности. Ступаючи в протопти ліричного героя, відчуваєш, як поема пульсує в тобі, ніби кров у венах, вириваючи з твоєї пам’яти щось своє, що зрештою переходить у трагедію цілого народу.
Вся книга вибраного Анатолія Крата – це велика поема про минуле і суще, яке неодмінно переливається у безсмертя душі. Як дипломованому культурологу, поетові вдається осягнути сутність людського буття від первовіку до наших днів і спробувати проглянути в майбуть. У поезіях, написаних у модерній формі, де щедро розсипані вкраплення з прадавніх народних звичаїв і традицій, авторові вдалося виробити своєрідну необарокову стилістику, вдало поєднати сучасні світобачення і прадавні космогонічні уявлення, що якнайкраще демонструє вірш «бажання»:
бажання
припасти до вуст
Бористену
в надії вгамувати біль
бажання
упіймати вінок
з купайлових рук
у надії на суджену
бажання
перетнути гранулу
ватри
у надії на катарсис
бажання
поєднати триєдність світу
з масштабом двоокості
у надії доцільності руху
бажання
спалити солом’яний дух
марени
у надії
на власне безсмертя
бажання бажань
Не можна не згадати і любовно-еротичної лірики Анатолія Крата, яка потребує окремого й детального аналізу. Розділ «У полоні Еросу» вражає особливою відкритістю, напрочуд дивовижною емоційністю та образністю. Бо кратівська жінка – це дивовижа сама по собі, лише зумій цю красу відтворити, якщо ти – Майстер.
Зіткана із протиріч –
пекла створіння і раю.
Знаю тебе і не знаю:
чари примружених віч.
Певно, приховує джин
цю таїну нерозкриту.
Жінка – це знаки санскриту,
шанси: з мільйону – один.
Щедра палітра зображувально-виражальних засобів у поезіях Анатолія Крата, характер асоціацій, який лежить в основі його тропіки і стилістичних фігур, конструювання часопростору, що закономірно поєднуються в художньо-мотивовану систему, дають розуміння про наявність індивідуального авторського стилю. Книга фонтанує свіжістю поетичних знахідок, які розширюють твою свідомість і викликають бажання повернутися до неї знову й знову, адже неповторні кратівські метафори, скільки б їх не перечитував, вистрілюють щораз з вражаючою силою. Казковий світ, у якому травень «розрізає зелений напірник тополі розтрушує пір’я за вітром як сніг»; на картинах Куїнджі «В небесно-зірчастій діжі хмарини місяться. В ставку випікає коржі пательня місяця». Поцілунки коханої «спадуть з мого тіла як листя з осінніх дерев» і затужиш за нею, «як очі сліпого за сонцем». І пізнаєш святі істини того неземного й піднесеного, що заякорилося в тобі, і ти підглянеш, і вздриш: «на темному простирадлі ночі нічний метелик нестямно цілує фіалку нічну», і спізнаєш: «чим гостріша жага – тим гострішою буде утрата так метелик лягає на лезо вогню». А ліричний герой знай наслухає солов’я:
збігаю цілунками
до найчутливіших верхівок
тим краще вино
коли п’ється ковтками
найменшими
Так можна синтезувати всю лапідарно сконцентровану, афористично-метафоричну поезію неповторного українського поета Анатолія Крата, серце якого завжди з рідною Україною: тим краще вино поезії, коли п’ється ковтками найменшими.
Антонія Цвід,
поетеса, прозаїк, лауреат численних всеукраїнських
і міжнародних літературних премій
Заставне фото: Анатолій Крат
“Українська літературна газета”, ч. 20 (312), 7.10.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.