Антонія Цвід. Непізнана Познань…

733

Їду до Польщі, аж на той бік від Варшави – до Познані – на ІІІ-тю Міжнародну поетичну конференцію. Їду до Європи вперше з безвізом у передчутті чогось незвіданого, неймовірного, поетично-казкового, бо саме такі враження винесла з останніх відвідин міста Познань. Брала участь у двох зустрічах культур Прикордоння в Бялистоку. Не раз була запрошена також на Міжнародний поетичний Листопад у Варшаві й Познані, відвідувала Вроцлав. І, не повірите, мала такий успіх, що навіть опівночі до мене в готель приїздило телебачення з Ґданська, щоб взяти інтерв’ю. Та й не випадково: вірші увійшли до збірника, виданого у Варшаві, „Перли лірики європейської”, починаючи від Сапфо і Петрарки, закінчуючи Шекспіром, Гете, Цвєтаєвою і Цвід, чи й не диво – єдиної з сучаних європейських поетів! А коли читала в Познані вірші на Міжнародному поетичному симпозіумі, зал аплодував стоячи. Їй-бо, соромно зізнатися – ще скажуть: хвалько! І дивно згадувати – як палко зустріла Польща після здобуття Україною незалежності тоді ще молоду поетку з Києва. Згодом презентувала свою двомовну поетичну збірку в Берліні і навіть доводилося там відкривати Бієналє, куди возила 10 українських поетів, які успішно виступали перед німцями на п’яти вечорах у супроводі перекладача Анни-Галі Горбач. Не дадуть збрехати Василь Голобородько, Юрій Андрухович, Надія Кир’ян, Олександр Воля, Михайло Шевченко… Словом, трохи є що згадати про зарубіжні творчі заходи, а все ж хвилююся, як вперше.

За часів своїх відвідин Познані я відкрила для себе не лише поетичний європейський світ. Старе Місто вражає своєю архітектурою, за мурами якого – таємниці цілих століть. Величний і великий за обсягом Імператорський замок – наймолодша монархічна резиденція в Європі. Нині він виконує функцію центрального будинку культури, де відбуваються виставки, кінофестивалі, театральні вистави та концерти. А колись цей замок був споруджений для німецького Імператора Вільгельма ІІ. Після Першої світової війни тут розташовувався математичний факультет Познанського університету. До речі, це саме його випускники в 30-х роках ХХ ст. зламали код німецької шифрувальної машини „Енігма”. Вражає своєю величчю і перлина епохи Відродження ХVІ віку – Ратуша, в середині якої є зала з розкішно розфарбованими ренесансними склепіннями. Нині у ній облаштовано Музей історії міста Познань. Щодня опівдні на башті Ратуші з’являються два механічних цапки і дукаються 12 разів. Мило, чи не так! Приголомшує своєю монументальністю Ієзуїтська колегія, одна з кращих шкіл, відкрита німецькою владою наприкінці ХVІІ. В 1806 році впродовж трьох тижнів тут мешкав Наполеон, і тоді німецький літописець написав, що Познань – це столиця світу. Воно й не дивно, адже бували часи, коли це місто належало то одній, то іншій державі.

Роки ностальгії по цих місцях, що труїть душу, виповнює смутком, манить до себе знову той чарівний незабутній край, а серце сповнене пам’ятку… Як уперше потрапила до Познані? – запитаєте. Дуже просто. Україна щойно виборола незалежність, все ще витріпуючись із Чорнобильської катастрофи. І молоду поетесу, авторку двох поетичних збірок, яка щойно повернулася з дипломом Вищих літературних курсів з Москви – друга вища освіта після Київського університету – розшукує в Києві польський перекладач Вальдемар Смащ з Бялистока. Він упорядковує поетичну антологію у власних перекладах з української „Чорнобильський автограф” і вже встиг перекласти мій „чорнобильський” цикл з книжки „Зоря на два голоси”. Як же він здивувався, що поетеса „така пєнькна”, та ще й привезла цілу валізу не чорнобильських, а… філософсько-еротичних віршів, з якими явно щось треба було робити! Це була купа філософських та інтимних мініатюр з абсолютно новим почерком і величезна поема-трилогія „Обертальний хрест, або Філософія двох”, що згодом побачило світ в окремій книзі під назвою „Благовіст крізь відьмацький регіт”. Поема відразу прозвучала (протягом півтори години з музичним супроводом) на центральному каналі Українського радіо, а після велелюдної презентації в Українському домі – було знято фільм на Першому національному „Обертальний хрест і Антонія Цвід”, який увішов до Золотого фонду каналу. Правду кажучи, хто у ті часи знав молоду авторку, добре пам’ятають, що поема у постколоніальному пуританському суспільстві справила ефект бомби, що розірвалася, а саму авторку позаочі почали називати „секс-бомбою”. Хоча насправді, повірте, я була досить скромною молодою жінкою, як казав трохи згодом академік Микола Жулинський, презентуючи мою наступну книгу „Гріховна таїна” в УНІАНі в 1997 році разом з Анатолієм Погрібним, Михайлом Наєнком та Грицем Штонем: „Вона така скромна – як побачить мене, аж сахається! А тут такі вірші! Отже, українська література прагне своєї повноти, і Антонія Цвід пропонує нам заповнити цю нішу”. Отойді, як сказав би Тарас Шевченко, про якого Бог мене напоумив написати цілу трилогію – роман „Возлюбленик муз і грацій”, мене й оголосили засновником сучасної філософсько-еротичної поезії. Щоправда, наголошувалося все ж на першій стороні цього непоєднуваного поєднання, хоч дехто так досі й не второпав до ладу, що воно є і з чим його їдять. Яка там „секс-бомба”! Закохалася дівчина, ось і натворила! Бо ж сказано було з високої комуністичної трибуни тоталітарної додихаючої країни: „У нас секса нєт!” А тут на тобі – Є! Хоч, зізнатися, то було лише намагання молодої поетки „отворити браму Істини”, пізнати Світ через його екзистенцію, інтимне начало в природі, боротьбу і єдність протилежностей, позаяк Він і Вона – завше боротьба і єдність. Авжеж, начиталася модних філософів! Таким було моє кредо. Власне, і залишилося, хоч провідною зосталася все ж тема філософська.

Та повернемося до того заповзятого поляка… Отож Смащ. Він зопалу переклав ті нечувані еротичні чи філософсько-еротичні вірші і запросив мене до Бялистоку на „Зустріч прикордонних культур”, куди раніше вже зголосилися поїхати кілька нині добре знаних літераторів, зокрема Станіслав Шевченко, Наталка Поклад і Микола Рябчук. У Польщі було багато знайомств не лише з поетами, а й з українським родинами, від яких я з подивом дізналася, що наші там мусять приховувати своє українське походження. Пізніше почула про таке ж і в Німеччині, де одна берлінська художниця українського походження на ім’я Уляна навіть не знала рідної мови – так її мама прагнула навчитися виживати, опинившись за межами материзни. Найбільше мені запам’яталася Ратуша, у якій ми читали вірші. Та коли настав час розлуки, то виявилося, що лише я одна маю вертати до Києва, бо всі інші мали запрошення на Міжнародний поетичний симпозіум до Познані. І що тут робити? Ось пан Вальдемар оптимістично вигукує: „Тераз так зробєм, цо вшистко бенде добже і сам Нікос Хаджиніколау, наш глова Познаньскего звйонзку пісажей, сам ці запросі!” І фокус-мокус таки стався. Пан Вальдемар зателефонує познанському „босу” і питається, чи є вільні місця, – на що той відповідає, що вже все „забито”. Тоді Смащ, почувши, що до нього прибули учасники зі США та Німеції… раптом вигукує: „Фі, подумаєш! От коли б ти знав, кого я привіз!” – „Кого?!” – почулося у відповідь. „Е-е, найпєнькнєйшу поетку України! Она іще бардзо добжє піше еротичне вєрші!” Певно, що маститий співець еротики перед таким пасажем не встояв: „То везі пані сенди!” – „Алє ж ці нє маш мєйц? – робить байдужий вигляд Вальдемар. „Для такі поеткі бенде!!” – чується азартне з Познані. Так я опинилася в цьом чарівному місті.

І ось знову вертаю до Познані. За вікнами автобуса вже добре стемніло, а до кордону ще не близько. Велика Ведмедиця заглядає у вікна, спостерігаю за зорями, що густо обсіли наш автобус, як жучки-світлячки, і то – єдине світло в повному безпросвітку. Тривожно. Дорога є дорога. Ніч. Що нас там чекає, попереду? Та й зустрілися ми з колегою на автовокзалі якось неочікувано і майже комічно, як у тому анекдоті: „Ти куди, по рибу?” – „Та ні, по рибу” – „ А я по рибу!” Так воно й було. Гасаю між міжнародними рейсами, розшукуючи свій. „Полтава – Познань”, „Дніпро – Познань”, і всі відправляються о 17 годині 30 хвилин, точнісінько, як вказано в моєму квиткові з Інтернету, але жоден водій мене не хоче брати, мовляв, чекайте свого. Так уже ж 17.30, я би мала від’їжджати, а його все нема й нема! Вже з розпачу мало не за голову хапаюся – надурив таки той Інтернет! Завше користувалася потягами й літаками – он тільки на Камчатку півтори доби летіла! – а тут на тобі – нараяла приятелька, яка не вилазить із-за кордону, через Інтернет, ще й сама замовила квитки! Та воно ніби й добре – без пересадок – прямісінько до Познані! Аж чую – як ото явлення Христа народові: „Тоню!” Повертаюся, а переді мною – ще одна така сама! Дивлюсь і очам не вірю – колега Теодозія Зарівна. „Ти куди?” „Та, – кажу, – до Польщі”. – „ І я до Польщі”. – „А в яке місто? – „До Познані” – „І я до Познані”. „Я на Міжнародний поетичний симпозіум” – „ І я на симпозіум, пак вони пишуть – конференція”. І тут ми просто мовчки встромилися одна одній в очі – то ми разом їдемо в Познань на симпозіум-конференцію! Але як нам вдалося взяти квитки на один і той же автобус, коли їх он аж два вже відправляються від платформи?! „Чекай, – каже оторопіла Теодозія, – а раптом у нас іще й місця поруч!” – „В мене 17–те” – випалюю. „А в мене 18–те! – вигукує здивована Зарівна і береться за голову: „Це якась містика!” Мене повідомили, що з України їде лише Ольга Кіс зі Львова, то й гадки не мала про Зарівну. Вона ж мені скаржиться, що мала цьогоріч їхати на Варшавський поетичний симпозіум, але спізнилася на автобус, то зателефонувала до пані Бартош, організаторки цього заходу, і та її запросила до Познані.

Поки ми ото диву давалися, глянь – в браму автовокзалу повертає геть не таке гарне авто, як оті два, що вже від’їхали. Ну так, якби воно їхало не за кордон, а до моєї рідні на Волинь, що поблизу озера Світязь. До речі, ми й будемо там проїздити через митницю Ягодин, звідки родом моя бабця по батькові лінії. Так ото ми вже як позалазили в той запізнілий автобус, та так і чухкали, спиняючись під кожним стовпом, а таки до митниці дочухкали…

Боже ж мій, царице небесна, що тут почалося! Звідусіль лунає: цього не можна, того не можна… м’ясо-молочні продукти хоч викинь – заборона на ввезення! А в мене ж гарний шмат свіжатинки – матінка на дорогу сальця прикупила в сусідів, аби доня не голодувала… Що з ним робити? А Теодозія масла у вогонь підливає: „Якщо знайдуть сало – штраф 2000 злотих!” А тут всього 600 злотих та майже порожня банківська карточка – тільки завтра надійде мізерна письменницька пенсія! У потягах так не шманали! А Теодозія далі нагнітає: „Та тебе з 20-ма євро з кордону завернуть!” А матінко моя, що ж воно буде?!

Коли ж нарешті наказано всім сідати на місця – йдуть! Дістаємо документи, запрошення, квитки… Теодозія: „А Страховка в тебе є?” Я й сіла. Таки нема! Бо сказала моя приятелька, що замовила квитки зі страховкою. Та то не та страховка – то на період переїзду. Отак для новачка по автобусних маршрутах! Ну все, повернення гарантовано, аби хоч штраф не здерли. „Хоч би ж ти була сказала на вокзалі, ми б тобі купили в касі ту страховку за 400 гривень!” – вже спічутливо поглядає на мене колега. Ну що ж, думаю, заплющу очі, як мала дитина, може пронесе…. „Та не журись, – заспокоює подруга, – ти інтелігентно виглядаєш, до тебе не будуть чіплятися. Раптом що, я тебе захищатиму!” Ну слава Богу, захисницю маю! – зітхнула полегшено.

Ось польська млода кобєта з дзвінким співучим голосом в спецкартузику наближається до нас. Теодозія, сидячи скраю, тиче їй під носа запрошення на Міжнародний поетичний симпозіум і страховку, а я й собі „копито підставляю” – приточую й свої папери: „І в мене, – кажу скоромовкою, – запрошення на той же симпозіум і квитки! Я теж письменниця”. Зметикувавши, що ми разом, польська прикордонниця лише кивнула головою й, зібгавши все докупи, ступила далі. А в самому приміщенні митниці вже почали шманати юнака, що сидів переді мною в автобусі, то на мою торбину з тим злощасним салом і уваги не звернули. Того хлопця та ще четверо таки завернули посеред ночі, з ними якесь дівча, яке не сформулювало, до кого воно їде. Отакий він той безвіз – добрий та не для всіх!

Так переїхали ми кордон, та й зітхнули – ні страховки, ні грошей, ще й з кавалком сала! Ото щастя треба мати!

На Познанському автовозкалі мене мала зустріти, як і домовилися електронкою, славна польська поетка і почесний член Звьонздку познанських пісажей Данута Бартош, або хтось з її оточення. Чекаємо-чекаємо – нема! „Та ніколи вони нікого не зустрічали!” – каже Теодозія, – адресу чи назву готелю тобі повідомили?” – „Ні!” – „То куди тобі їхати?” Стенаю плечима. Пані Данута таки повідомила адресу емейлом, хоч трохи запізно – коли я вже була в дорозі. Вирішили їхати в той готель, куди поселили Теодозію, а там зателефонуємо до Бартош і все з’ясуємо. „І куди б ти оце їхала, коли б не я?! – жартує Теодозія, – назад до Києва?” Шукаємо наш трамвай №5. Протеліпали з тяжкими валізами на колесах та клунками в один кінець, аж поляки кажуть – вам у другий. Тьопаємо назад – таки знайшли. Квиток – 5 злотих! Я стою з речами, а колега побігла шукати автомат, щоб купити квитки. Нарешті сідаємо в шикарний яскравий транспорт – у нас мерседеси не такі гарні ганяють, як тут трамваї! Довгий такий, як два залізничних вагони. Посідали ззаду, раз-пораз допитуємося, де той готель „Ібіс”. Теодозія все бідкається, що Данута поселила її не в тому готелі, де вона була торік, так далеко від центру подій і щодня доведеться викидати на трамвай по 10 злотих у два кінці. Аж заходить група іноземців. Теодозія впізнала серед них письменницю з Бельгії Леокадію Комаішко, за походженням польку. Вона саме супроводжує до того ж „Ібісу” двох письменників – з Італії та Румунії. Ось уже й виходити. Я кидь, а моєї валізи нема! Хтось несподівано підхопив мою валізу і виніс з трамваю. Озираюся – це вже відомий симпатичний румун, як пізніше дізналася – Маріус Хелару. Джентльмен! Але що ж – у готелі адміністратор на наш подив не знайшов імені Теодозії Зарівної! Знову лупаємо одна на одну. „А подивіться, може, Антонія Цвід знайдете? Таки є – чорним по білому: Антонія Цвід. Виходить, Теодозія мене своїм коштом ще й люб’язно доправила до свого готюлю! Нарочно нє прідумаєш, – як кажуть сусіди. Але куди є їй діватися?! Телефонуємо до пані Бартош, а та повідомляє, що Зарівну вирішили переселити в інший готель, до якого вона звикла, в центр, а мене – сюди. Чи плакати, чи радіти? Теодозія за свої речі і, раденька, війнула в той трамвай №5, вертаючи назад – до знайомого готелю, а я стою сама як палець і ледь стримую непрохану сльозу – відірвали мене від мого „митного рятівника”! А направду, так хотілося бути разом зі своїми.

Проте незабаром приїхала до нас сама організаторка конференції – на хвилинку – 80-річна жіночка, хоч з виду не скажеш, 20 років відразу можна скинути – Данута Бартош і повела на екскурсію Старим Містом, тож мій пекучий жаль швидко розвіявся.

Занурююся знову в історичні глибини Польщі. Етнографічний музей в Познані вражає своїми експонатами. Кафедральний собор – перший польський собор, споруджений ще у Х сторіччі. Тут зберігаються надгробки ХV – ХVІ століть і головний готичний вівтар 1512 року, а також Золота капела з ХІХ в., у якій знаходиться гробниця і пам’ятник першим польським правителям – Мешку І і Болеславу Хороброму. Полонить уяву приходський костел св. Станіслава, один із наймонументальніших в Польщі, попервах збудований для монахів ієзуїтів, а згодом став головним міським собором. Вражають розписи в середині храму, а також орган роботи відомого майстра ХІХ століття – Фредеріка Ледегаста. Щосуботи о 12.15 годині тут проводиться безкоштовний концерт органної музики.

Над Старим Містом височіє польський короліський замок, побудований наприкінці ХІІІ ст. Він простояв п’ять сторіч, тому його лише недавно відбудували. Всередині розташувався музей прикладних мистецтв, а коли підійнятися на башту, то можна вийти на оглядовий майданчик, з якого відкривається мальовничий краєвид. Звідси можна побачити і Археологічний музей, де перебувають експонати, пов’язані зі стародавньою історією Вєлькопольскі, є багата колекція єгипетського і нубійського мистецтва, а внутрішній дворик прикрашає обеліск Рамзеса ІІ.

Що цікаво, в деяких готелях чи пунктах туристичної інформації можна придбати карточку туриста, яка дає право на безкоштовне користування муніципальним транспортом, а також – вхід до музеїв та певні скидки. І не треба викидати пєньонзи на трамвай! Щоправда, я цим привілеєм так і не скористалася, бо якось відразу замала гарних друзів серед поляків, які залюбки опікувалися мною після мого виступу в перший же вечір 23 жовтня о 18.30 в Малиновій залі Палацу Дзялинських в Познані, розташованому на площі біля Старого Ринку. Та й Програма нашої „Коференції” була доволі насиченою. А втім – все по порядку.

Насамперед хочу звернути увагу на те, що до Міжнародної поетичної конференції організатори підготувалися досить таки гідно, на що вказує не лише величезна кількість запрошених іноземних письменників, подорожі, презентації, а що суттєво – дві антології, які побачили світ напередодні: поетична антологія „Як подання руки” українською та англійською мовою, а також антологія афоризмів – оригінал та в перекладі польською, презентації яких пройшли першої – в Познані, а другої – в Каліші.

Першого ж дня, чи пак вечора відбулося наше знайомство в чарівній Малиновій залі Палацу Дзялинських у Познані, прикрашеному старовинними скульптурами, де і читалися лекції, і вручалися нагороди, і лунав спів, ба’ навіть танець, і дехто з запрошених поетів читав свої вірші. Відразу зазначу, що впростяж всіх днів панували лише польська і англійська мови. Чарівністю, молодістю і талантом полонила присутніх молода циганка Роза Лакатош, яка час від часу виконувала оперні арії під музичний супровід і навіть на завершення заходу представила циганський танок. Особливо мене вразила нагорода, яку отримав чудовий польський поет Пйотр Хщонович. Це нагорода Івана Павла ІІ у вигляді своєрідної статуетки папи, що до половини вкрита сусальним золотом. Я не втрималася, аби після завершення заходу не привітати поета особисто і потримати зображення Папи в руках – доволі таки ваговита нагорода, скажу вам! Я також дізналася, що ця нагорода існує вже 5 років і автором її є Ярослав Родомський.

Друга частина заходу складалася з поетичних читань, як вони пишуть, розмови, де виступало з десяток запрошених поетів і де випала честь виступити й мені, поетці з Києва в когорті таких відомих у світі поетів, як Мінда Рінкевіч (США), Анна Сантоліґвідо (член Пен-клубу Італії), Маріус Хелару (Румунія), Леокадія Комаішко (Бельгія) та інш. Коли настала моя черга, ведучий Єжи Ґрупінскі представив мене трохи несподівано, не втримаюся, щоб не процитувати: „ Антонія Цвід. Її називають українською Сапфо. Вважається, що поетеса вже в молодості започаткувала філософсько-еротичний напрямок в сучасній поезії. Вірші Антонії надруковані в антології любовної європейської поезії „Перли лірики європейської”, яка вийшла у Варшаві. Авторка сміливих і прекрасних еротик відома також і як автор філософських і патріотичних поезій. Належить до „найяскравіших – за українськими критиками – постатей поетичних”. А головне, він повідомив, що у Познані поет Едмунд Петрик, почувши ці вірші, сказав: „Досі був переконаний , що зірки любовної поезії приходять до нас з Парижа, а тепер розумію, що з Києва”.

Як, гадаєте, після такого представлення мав зустріти мене зал? Отож бо! Пожвавлення в залі і прохання розповісти, як то було. А було знову ж таки трохи кумедно. Як зараз бачу той переповнений півтисячний зал, який наповнили поети з Європи й США, а також багато польських письменників. Досить урочисто викликали на сцену поета і з ним перекладача. А коли дійшло до мене, то я вийшла, а мій перекладач Вальдемар Смащ, сидячи в першому ряді, не зрушив з місця. Коли втретє назвали його ім’я, він успішно сидів. Тоді ведуча запитала, що таке. Пан Смащ врешті підіймається і голосно мовить: „Перепрошую панство. Я залюбки перекладав „тє пєнкні вєрші”, але нє могє то читаць зі сцени, бо має троє дітей!” Можна собі уявити, що сталося в залі! Стали вигукувати: „То нехай поетка читає оригінал! Мова близька – все зрозуміло!” От я і врізала. Ритмічно-мелодійний уривок з філософсько-еротичної поеми „Обертальний хрест, або Філософія двох”. І що ж? Велетенський зал аполодував стоячи. Тоді-то й виступив Едмунд Петрик і сказав про Київ та Париж.

Цього разу, розповівши цю історію, я повідомила, що прочитаю філософський вірш, перекладений Данутою Бартош, бо останнім часом це моя пріоритетна тема, але – не так воно сталося! – із зали почали вигукувати, щоб почитала те, що тоді, при Петрику. Що тут залишалося? Читаю українською уривок з тієї ж поеми „Злива і смерк…”, хоч того разу читала уривок інший „Тане леденець у роті…” Самі розумієте – молодість сміливіша! Та реакція майже та ж, тільки й того, що – хвалити Бога! – не вставали. Ото ж після того й запросили мене до ресторації польські письменники, а саме подружні пари – вже згаданий лауреат нагороди №1 – Папи Павла ІІ – Пйотр Хщоновіч з пані Крістіною та письменник-афорист Павєл Буксалєвіч з пані Алісією. Ще зголосилися з нами ведуча вечора Александра Виґановска, поетка з Чехії Віра Копєцка та Юліан Голяк, директор видавництва, який і вручив ту статуетку поетові – сказати „мало не Оскар” – образяться! Папа є Папа…

Вирішили зайти в пивний ресторан. Враження, скажу я вам, ще ті! От був колись у нас подібний ресторанчик біля метро „Хрещатик”, але зараз не знаю, чи є, але пиво – потрясне! І у велетенських бокалах. Як на таку чималу постать пана Пьотра чи рослого й статного поляка пана Павєла то, може, й замало. Але я попросила замовити вполовину меншу склянку, і того вистачило по саме горло, як кажуть. А де пиво, там і бесіда. Там розкривається людська особистість. Щось колеги розпитували про мене, щось розповідали про себе. Пьотр Хщоновіч подарував мені поетичну збірку, у якій міститься вірш під назвою „Святий Войцех”, що якнайлєпєй спричинився до отримання поетом визначної нагороди. Взагалі його твори публікувалися в різних європейських країнах грецькою, чеською, французькою і німецькою мовами. До того ж, як виявилося, пан Пйотр є науковцем, професором Вроцлавського і доктором Університету ім. А. Міцкевича в Познані. Забігаючи наперед, скажу, що саме він зі своєю „приватною Жорж Санд” з рослою і чарівною пані Крістіною, яка і веде кермо, завезли мене наступного ранку з готелю „Ібіс”, де вони, на моє щастя, теж розташувалися, на виступ до Університету Міцкевича, безпосередньо в Інститут української і російської філології. Хоча перед тим розпорядниця польська поетеса Урсула Зубира довго ламала голову, як мене туди доставити, заки не з’явилося на очі це подружжя. Хоч я вам скажу, що і його статна і вродлива „приватна Жорж Санд” теж під пору чоловікові не лише зростом – вона є директором навчальної установи, яка об’єднує аж 6 шкіл і ліцеїв.

Надзвичайною особистістю постає і майстер афоризму Павєл Буксалєвіч. Спостерігши його харизму і вишукані манери, я не далася диву, коли почула, що він чимало років працював мером різних міст, зокрема і міста Познань (на хвилинку!). Сьогодні він будує польські дороги і продовжує писати афоризми. Їх Павєл почав писати ще в ліцеї, це було як хобі. А сьогодні, ставши автором понад тисячі афоризмів і чотирьох книг, це вже стало другою професією. Жвава і симпатична пані Алісія (як я її тепер по-дружньому називаю, Аллуся) – його муза. Вона супроводжує чоловіка в творчих мандрах і дуже любить співати – не повірите! – українських народних пісень. Отож з ресторану ми не шукали авто, а всю дорогу, йдучи з Аллусею попідручки (а з нами ще й чешка пані Віра Копєцка), співали на все горло українських народних пісень, хоч зрідка й переходили на народні польські та чеські. Мабуть, перепуджені поляки визирали з вікон опівночі, розглядаючи під нічними ліхтарями наші веселі постаті.

Віра Копєцка є не лише гарним поетом, а ще й перекладачем. То ж особливою приємністю було знайомство з цією доброзичливою і гречною особою. Понад 20 років вони з Юліаном Голяком вивчають і зміцнюють чесько-польські культурні зв’язки на прикордонні.

***

Наступний день був особливо відповідальним, позаяк письменники мали „спотканє” в навчальних закладах Познані – в школах, ліцеях, інститутах та університеті А. Міцкевича. Так звані розмови поетів зі студентами відбулися, читаю Програмку: в Інституті філології романської – з поеткою і професором з Італії Анною Сантоліквуідо. Заклад Балтології – зустріч з поетом доктором Корнеліусом Рлателісом – з Литви. В Інституті славістики – з поетами: Вєрою Копєцкою та Франтішиком Всетіцким з Чехії, а також Маріусом Хелару з Румунії. Ми, три поетеси з України – Теодозія Зарівна, Ольга Кіс і вже відома вам Антонія Цвід – мали особливу приємність і нагоду зустрітися зі студентами української філології Познанського університету ім. А. Міцкевича. Пйотр Хщоновіч мав зустріч в бібліотеці того ж інституту, то ж нам було по дорозі.

Щоправда, не так швидко нам з Крістіною та Пьотром вдалося розшукати місце нашого виступу – спершу наш надійний керманич, пак Жорж Санд, завезла нас до самого Університету А. Міцкевича, та виявилося, що наш Інститут знаходиться аж у зворотному кінці. Однак встигли. Мої колежанки вже були там, і нас відразу запросив до себе на рідкість привітний і говіркий ректор Інституту, відомий професор Анджей Сітарскі. Ми ж, звичайно, викладаємо на стіл свої книжки. Очі його заблищали, коли він побачив мій роман-трилогію „Возлюбленик муз і грацій. Кохані жінки Тараса Шевченка”, і відразу попросив подарувати трикнижжя Інститутові, аби на ньому виховувати покоління україністів. Звичайно, я це зробила залюбки, хоч третє перевидання роману вже розійшлося і залишилося лише кілька архівних примірників. Заки очікували на Ярослава Поліщука, декана факультету української філології, мали доволі часу поспілкуватися, почути про історію Інституту. Коли я оголосила про те, що напишу дорожній есей про цю поїздку, пан Сітарскі вручив мені кілька талмудів специфіки вивчення української філології в Інституті. Серед них велетенський 5-й „зошит” періодичного часопису „STUDIA UKRAINICA POSNANIENSIA” (Познань-2017), офіційно зареєстрований у Польщі 2015 року. Отут-то я й порозкошувала для вилову найважливішої інформації. Виявляється, 2017 року україністика Університету ім. А. Міцкевича (УАМ) відзначала своє 25-річчя, коли кафедра звітувала про те, що завдання, поставлені 2011 року (під час святкування 20-річчя) зреалізовані, зокрема рішенням Сенату УАМ в Інституті філології було затверджено дві нові спеціальності: „Українська філологія” (2012), а також „Українська філологія з філологією англійською” (2015), що сьогодні функціонують як стаціонарний бакалаврат. Також в інституті відбулося планове відкриття магістратури зі спеціальності „Українська філологія” і всі аспіранти кафедри захистили докторські дисертації. Втілено в життя 4 проекти з видання словників та підручників української мови і літератури.

Лише цього достатньо, здавалося б, для уявлення про життя й діяльність Інституту. Але ж ні! Гортаєш сторінки і відкриваєш нове й нове. Про все тут не розповім, але про те, що найбільше вразило, коротенько повідомлю. За останні 5 років на кафедрі започатковано нові традиції з культурно-масових заходів: починаючи з 2011 року кафедра познанської україністики щоберезня проводить… Шевченківські дні (!). Лунали виступи й лекції викладачів, зокрема директора Інституту А. Сітарского і Т. Космеди, а головне – відбувалося читання віршів Кобзаря не лише студентами, а й викладачами; проводилася вікторина на краще знання біографії і творчого шляху Кобзаря; до 200-річчя українського Генія відбувався урочистий вечір не лише в стінах Інституту, а й на сценах культурних закладів Познані, в чому велика заслуга професора Р. Купідури. У Шевченківських читаннях активну участь брали не лише викладачі, а й студенти – йшлося про специфіку поетичної майстерності великого поета. А в 2016 році слухачам було запропоноване інсценування поеми „Причинна”, в якому взяли участь практично всі студенти українського відділення. Їм вдалося відтворити „ще одну трагічну історію закоханих – українських Ромео і Джульєтти”. Креативність виконання вразила: костюми русалок і потерчат, козака, самої Причинної, мовчазного Місяця, що постійно спостерігає за самим дійством, декорації, музичний супровід, майстерний спів в оригінальному оформленні, хореографія – все показало, як студенти відчули ментальність українців, творчість Шевченка і загалом культуру України.

Друзі! Що вам сказати! Мені, як автору роману-трилогії про Тараса Шевченка „Возлюбленик муз і грацій”, залишається хіба що позаздрити й пошкодувати, що в Україні такої „Причинної” немає. А чого б студентів польського інституту не запросити на гастролі до Києва? Є ж у нас сцени та й театри народної творчості, зрештою, Інститут філології? Чому лише з Львівським інститутом співробітничає Познанський інститут, а зі столичними ні? Бажано, мабуть, вже розширувати рамки спілкування з іноземними кафедрами україністики.

Але то я вже розфілософствувалася, а тим часом уже з’явився викладач кафедри філології Ярослав Поліщук і ми з ним прямуємо через безліч коридорів до заповітної аудиторії. Ось вона – велика, простора, сонцесяйна. З високою трибуною. А в залі, у дальньому куточку, – групка студентів. Мене здивувало, що не прийшли викладачі на зустріч, адже не так часто трапляється нагода зустрітися з письменниками, які прибули з України, зробити знімки і коментарі до того ж альманаху… Добре, що хоч афішки лишилися нам на згадку. Та менше з тим. Пан Я. Поліщук коротко представив нас в порядку, в якому ми сиділи від нього за високою кафедрою і – почалося: ми читали вірші, презентували прозові твори. Зокрема, Теодозія дуже цікаво розповіла про свій останній роман, пов’язаний з Чорнобилем, Ольга Кісь читала прекрасну лірику. Я, звичайно ж, презентувала свою трилогію про Т. Шевченка „Возлюбленик муз і грацій”, у якій можна справді знайти не одну історію „Трагічного кохання українського Ромео і Джульєтти!”, ще й не вигадану. І все то – тяжка доля нашого непервершеного світоча! Ще пару запитань і – розбіглися.

Після всього Ярослав Поліщук, ніби виправдовучись, пояснив нам, що це студенти-першокурсники, і вони ще не дуже добре розуміють українську… Ах, шкода, коли б я знала про це раніше, підготувала б не такі філософські глиби, а щось легше. Зрештою, він продиктував, на яку бібліоткету підписати книги. Подарувала і трилогію, і останню свою поетичну книгу „Між двох рапір”, яку щойно наша Спілка письменників номінувала на Національну премію ім. Т. Шевченка, зі слабкою надією, що настане час, коли ці книги стануть в нагоді Інститутові – не лише студентам, а й викладачам. Адже гортаю сторінки часопису і бачу, що в статтях і доповідях фігурують переважно наші письменники-дисиденти, українська класика (Коцюбинський, Сосюра), а з сучасних помітила лише одне ім’я: О. Ірванець – о, думаю, всюдисущий Ірванець, і тут не проґавив! – та й той трактується як молодий письменник, а йому, вибачте, майже 60 років! Щоправда, повідомляється, що відбулася презентація Польсько-української антології „Як рукостискання” (Познань, 2015), на якій її упоряднику й перекладачеві з української сторони О. Гордону було вручено спеціальну нагороду. Якось так сталося, що, хоч я, на прохання О. Гордона, пару років тому і супроводжувала пана Казіміра Бурната і ту ж відому нам Дануту Бартош вулицями Києва, але мої вірші до тієї антології чомусь не увійшли. Ну що ж, втішаюся тим, що польські колеги в Варшаві включили мої вірші до антології „Перли лірики європейської” та у низці інших антологій, зокрема, й чорнобильської. Дякувати тому ж О. Гордону, мої твори увійшли до виданої нещодавно в Харкові збірки сучасної української й польської поезії „Вулиця надії”, де ним зазначено, що „Антонія Цвід належить до найяскравіших постатей поетичних”.

І ось тримаю в руках нову двомовну польсько-англійську антологію – „Як подання руки”, в перекладі чудової поетеса Данути Бартош, виданої, до речі, до ІІІ-ї Міжнародної поетичної конференції. Ця серія, як зазначається в передмові до книги, мала вже десять видань. Як цьогоріч англійською, так раніше були видання цієї антології з перекладами угорською, білоруською, грецькою, німецькою, українською, французькою, російською, вірменською, навіть есперанто. До збірника увійшли твори європейських поетів, широко представлена також українська поезія. Ось гортаю: Ірина Мироненко, Михайло Сидоржевський, Олександр Гордон, Теодозія Зарівна, Світлана Бреславська, ну, і як же тепер без нашої Антонії Цвід! Мене приємно здивував вибір вірша пані Данутою для перекладу польською і англійською: це великий за розміром складний філософський вірш „Самотній камінь” з циклу „Небесне свічадо”. Цікаво було спостерігати, як поети, хоч і не завжди через мовні обмеження можуть поспілкуватися, радо ставили одне одному автографи на сторінках антології. Гортаю і згадую: Маріус Хелару (Румунія), Пьотр Хрщеновіч, Єжі Фріцковскі, Карл Ґренцлер (Німеччина), Язеп Янушкєвіч з Білорусії, котрий, прочувши про мою трилогію про Т. Шевченка, розшукував мене, аби поділитися своїми відкриттями щодо стосунків Шевченка з польськими друзями. Неймовірно цікава особистість, яка запоями дикламує твори Анатоля Сіся і Уладзімира Някляєва, з якими я мала нагоду познайомитися в Мінську, цікаво оповідає про багатьох білоруських письменників. Леокадія Комаішко, уроджена полька, мешкає в Бельгії, з якою в мене також склалися приязні стосунки. Вєра Копєцка – поетка і перекладачка з Чехії, надзвичайно приємна в спілкуванні. Дітер Крауз з Німеччини, ми познайомилися в готелі вже перед від’їздом, сидячи на валізах. Едіта Кульчак, полька. Анна Сантоліґюідо, член пен-клубу Італії. Біл Влак – США. Марія Душка – польська поетка і бібліотекар, з якою мені випало мешкати в однім номері готелю „Ібіс” і досхочу наговоритися. А ще прекрасна подруга з Греції Марія Містріоті, з якою ми розумілися без слів і вже встигли обмінятися кількома листами й світлинами по електронці! Загалом, було багато літераторів, автографів яких я не встигла взяти… Всі вони читали свої вірші на презентації антології під час проведення поетичного марафону. А після всього – концерт Ареса Хаджиніколау у великому театральному приміщенні. Наступного дня він супроводжував грою на фортепіано і чудовим співом всі заходи в Каліші, де відбувався третій день фестивалю-конференції.

Арес Хаджиніколау дав знову справжній концерт. Унікальна постать – поет, співак, віртуозний музикант. Його окрему книгу тримаю в руках, насолоджуюся поезіями і вже кілька віршів переклала українською. Молодий і достобіса вродливий голова Познанського звьонзку пісажей, і дуже схожий на свого батька, світлої пам’яти Нікоса Хаджиніколау, того самого, якого ми з паном Смащем спокусили „найпєнькнєйшою поеткою” на початку і любовну лірику якого я залюбки переклала українською. Ось лишень не розповіла вам, як він нас тоді зустрів з паном Смащем. Одні несподіванки! Як зараз пам’ятаю, заходимо в багатолюдний велетенський зал театру, і раптом бачу, високими сходами згори біжить невеличкий чорнявий чоловічок, схожий на грека – а він таки грек за походженням – і, чи не диво, вказує на мене пальцем і щось голосно вигукує. Всі озирнулися, спочатку на нього, а потім – на мене. Що він вигукував, я не зрозуміла, бо у Бялистоку встигла вивчити тільки два вислови: „пєнькна кобєта” і „до відзеня!”. Отож спалахнула рум’янком по самі вуха так, що коли той чоловік вже до мене дістався і, цілуючи ручку, захоплено зазирнув у очі, то побачив у них лише холод. Він миттю кинувся вітати інших прибулих, а тим часом Славко Шевченко, який закінчив курси з польської, вловивши ситуацію, запитує: „Тоню, а ти зрозуміла, що він вигукував на сходах?” Звичайно, я закліпала очима. Він гукав: „Вєм, яка то найпєнькнєйша поетка з Кійова! То она стої!” Господи, на все твоя воля! Ото вже правда, згадала баба, як дівкою була!

*

Багато що згадувалося, поки години дві їхали автобусом до Каліша. Отже, Каліш. Це невеличке містечко, рідне місто відомої польської поетеси і співорганізатора цього дійства – Урсули Зубири. Вона й опікувалася нами тут з початку й до кінця. Місцевий Будинок культури, де нас уже зачекалися гімназисти. Презентуємо другу антологію афоризмів також видану до цього поетичного свята. Маємо чудовий тривалий обід з бесідами в напрочуд затишному ресторані. І знову дорога – в історичне місце, садибу славетної польської письменниці Марії Домбровської, яка жила тут з кінця 19-го сторіччя і до 1965 року. Відома нам найперше за авторством епічної трилогії „Ночі і дні”, вона народилася в родині Шумських. Чарівна садиба з панським двоповерховим маєтком, збереженим у чудовому стані без особливої розкоші. Велика територія з садом, кількома озерцями, де плавають лебеді, обсажениі екзотичними деревами й кущами, а за ними – збережені чорні клуня, амбари, навіть білі малесенькі хатки, схожі на наші, у яких, мабуть, жила прислуга. Ідилія! Дивишся, і приходить на гадку садиба Лесі Українки в селі Колодяжному на моїй рідній Волині. Велика спокуса пофотографуватися на пам’ять.

Всередині будинку багато кімнат, скрипучі дерев’яні сходи нагору, де є простора зала – у ній ми і проводили конференцію, говорили про прекрасне і піднесене в мистецтві й житті. На нас зі стіни дивилася з портрета сама господиня будинку, хоч уже й літня жіночка в зимовому пальті, Марія Домбровська. А через коридорчик – будуар зі старовинними меблями, металевим ліжком, покритим веретою… Тут вона спала, уявляю, у цій шафі з великим люстром зберігала одяг, за цим секретером писала. По ночах і вдень тут народжувалися „Ночі і дні”… Розглядаю родинні світлини на стінах. Ось Марія з батьками, ось з братами – Станіславом та Богомиром, ось із сестрами – Геленою та Ядвігою. Які молоді і вродливі! Озирнуся, а на старовинній вішалці з рогачами – довгі сукні панночок з модними тоді рюшиками, капелюшки, кумедне, як на сьогодні, старовинне взуття… Здається, що вони щойно вийшли… Мить – того й дивись – з’являться на порозі! Защебечуть…

Ні. Щебетали лише пташки за прочиненими вікнами, перегукуючи щасливих поетів, які вже поспішали до свого автобуса – на Познань! Письменників, які, ніби пташки, злетілися сюди з усього світу, аби доторкнутися краєм серця до тієї святості, що нею живе нині Польща. До тих глибинних таїн і таїнств познанських, дорога до яких завжди вестиме до Храму.

  1. S. Однак не можу зупинитися на цій красивій ноті, аби хоч у двох словах не повісти про зворотній шлях. Якщо ви думаєте, що назад ми, слава Богу, їхали вже в кращому автобусі, – ох як помиляєтеся! Автобус – ні пером описати, ні в казці розказати. Ледве-ледве перехняпилися через кордон, і тут же нас пересадили в інший, геть звичайний, але хоч такий, що доторохтів до самого Києва. Поглядаю я на Теодозію – а на ній лиця нема (ми ж таки за все ще діючим містичним законом знову опинилися в однім автобусі – так само на станції й зустрілися: „Тоню, ти куди, і я туди ж…”). А ще й сусіди, хай мене Бог простить, що спереду, що ззаду – явно з не таких віддалених місць! Е, думаю, дзуськи мене ще хтось спровокує на той закордонний автобусний маршрут – хай і вдвічі дорожчий потяг, зате ж ти заберешся на ту верхню поличку, як в літаку – на сьоме небо, зариєшся носом в подушку – і кум тобі не брат! Ну, забіжать прикордонники на якусь хвилинку, паспорти перевірять, і спи собі далі – приємних сновидінь!

Хоч, скажу вам, і в такому рейсі є певна приємність. Знали б ви, яке відчуття охоплює після такої дороги, щойно переїдеш кордон! Коли вгледіла за заправкою клаптик справжньої землі під зелененькою отавою, ну, такий – три на чотири – а далі якийсь гайок, що думаєте, я так і побігла за всіма до магазину? Змордована повним безсонням та тими митницями, я миттю кинулася до клаптика під сріберною вранішньою росою, та так і вклякла на коліна. Хочете вірте, хочете ні, а я таки торкнулася ненапомадженими губами того щастя – рідної, свобідної незалежної і такої безмежно дорогої…

На правах реклами. Міністерство економічного розвитку і торгівлі України за результатами конкурсу обрало новим директором заводу ДП “Завод “Електроважмаш” Дмитра Костюка, який раніше виконував обов’язки керівника підприємства. Інформація за посиланням.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!