ДО 75-ЛІТТЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПОЕТА
У своїх спогадах про Ярослава Павуляка нині професор, доктор мистецтвознавства, а тоді на два роки молодший односелець Ярослава Олег Смоляк, описує такий епізод. На дворі стояла липнева спека, саме почали дозрівати вишні. Олег, учень музичного училища, вирішив вилізти на вишню біля своєї брами, щоби посмакувати ягодами. Саме в цей час по вулиці повз його хату проходив Ярослав, тоді двадцятитрьохрічний. Хлопці привіталися. На запитання, куди той іде, Славко відповів, що в поля, на урочище, зване Могилами, бо кажуть, що там росте полин. Олег підтвердив, що там справді багато полину, і ніяк не міг збагнути, нащо йому той полин. Бо в селі полином лікували худобу від хвороб кишкового тракту чи від глистів. А у Славка вдома не було господарки. Та потім пригадав – запахом полину «лікуються» ті, що тривалий час не були вдома, а з Ярославом це траплялося часто.
Павуляк на цей час уже багато чого встиг. Вступив до Львівського училища прикладного та декоративного мистецтва ім. Івана Труша; колядував, за що міліція тоді арештовувала; захопився забороненою літературою, в якій оспівували народну визвольну боротьбу; потрапив у поле зору відомих дисидентів; на літніх канікулах збирав фольклор: записав більше 500 пісень; заприязнився із львівським скульптором Дмитром Крвавичем та іншими відомими художниками, письменниками, артистами у його майстерні, що тоді виконувала роль своєрідного мистецького клубу (за спогадами письменника Романа Горака); покинув училище після двох років навчання і перейшов на роботу в Науково-реставраційні майстерні Львівської картинної галереї; у дев’ятнадцять років надрукував добірку своїх віршів у всеукраїнському альманасі для молоді «Вітрила-67», а у двадцять – у журналі Спілки письменників України «Жовтень»; у двадцять один – без дозволу властей вночі встановив (разом із іншими молодими людьми) у рідному селі погруддя Тараса Шевченка і того ж року, не дивлячись на безконечні слідства КДБ і домашні арешти, поступив у Чернівецький університет на філологічний факультет; на другому курсі за організацію вечора пам’яті Василя Симоненка та розповсюдження забороненої тоді літератури його виключили з університету (у грудні 1971 року).
Не зважаючи на небезпеку, він спішив устигнути все, що мав, бо то була його ідентичність, бо інакшим бути не міг. Писав: «Мені в дитинстві з деревця крутого / Нетлінний тато вистругав дорогу. // … // Гойдалася колиска піді мною, / Гойдався я з дорогою крутою. // Тулив її до рота від нестями / І все глодав молочними зубами. // Була тоді одна з дитячих мук – / Мені дорогу виривали з рук. // Ховали поза спину чи в рядно, / А я не міг без неї все одно. // Щоб не згоріла – заглядав у піч, / Второпати не міг у чому річ. // Аж потім повертали, щоб замовк, / Коли об землю головою товк».
Авжеж, і вишні були смачними. То чому його так вабив полин? – через оту духовну «круту дорогу», прийняту в дитинстві, а ще більше до свого народження як цінність душі, з якою приходимо у цей світ. Іноді свідомо приймають гірке, щоби відчути справжність.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ярослав Павуляк народився 30 квітня 1948 р. поблизу Тернополя у великому свободолюбивому селі Настасові, з якого вийшло гроно яскравих особистостей. Його батько Іван Ількович був сільським інтелігентом, активним учасником національно-визвольного руху проти польських, московсько-більшовитських та німецьких окупантів, відбув десять років сибірського заслання за просвітницьку діяльність серед односельців. До колгоспу пішов тільки після відсиджування, разом із деякими іншими господарями, у Микулинецькій тюрмі, за незгоду написати заяву на вступ. Працюючи в хаті за столярним верстатом, напам’ять декламував вірші Тараса Шевченка. І чотирирічний Славчик уже повторював Шевченкове: «І день іде, і ніч іде, / І, голову вхопивши в руки, / Дивуєшся, чому не йде / Апостол правди і науки» і допитувався, хто такий апостол і що таке правда.
Та не тільки виховання і батьківська генетика сформували особистість і світогляд поета. Бо ж знаємо, що і в одній сім’ї діти дуже різні. Кожній людині її життєвий шлях призначається зверху, різниця тільки у яскравості (помітності) і крутизні – духовній висоті цього шляху. А щоби піднятися, мусить бути сильна спонука.
«Дух, що тіло пре до бою, / пре за поступ, щастя й волю, – / він живе, він ще не вмер!» («Гимн»; пре – зі силою спрямовує, рве – пізніше редагування) – так нескладно означив поняття духу без перебільшення велет мислі Іван Франко. Дух дається як приналежність до Небес і підпорядкованість законам любови і гармонії, за які треба боротися на землі. Тому завжди знаходяться співці, які відстоюють шлях світлого розвою, процвітання життя, щастя земляцтва, здійснення його волі – того, про що згадував Франко.
Свобода людини і народу, воля вибирати свій власний шлях розвитку, не нав’язаний ніким іншим, особливо розвитку духовного, стає священною ціллю, за яку кладуть і життя. Українці – глибинно духовно сильна нація, у генетиці якої завжди був закладений вибір Всевишнього, його правди і добра. І неодноразово виникала потреба захистити свою ідентичність духовну і культурну, фізичне виживання. Особливо наш народ терпів, будучи підпорядкованим східній московітській імперії, зокрема ще недавно живому союзу. Ярослав Павуляк мав мужність проявити себе одним із воїнів світла, добра і запам’ятався у великій мірі поетом-борцем за волю України і її світле прийдешнє, хоча й «блудним», бо чотирнадцять років провів в еміграції.
Написав небагато, більшість – у першій половині життя, та йдеться не про кількість, а про якість. Особлива привабливість його творчости у тому, що він, за доктором філології, професоркою Тетяною Вільчинською, «надзвичайно глибоко сягнув у майстерності форми і змісту». Засобом художнього вираження обрав символ, що дозволяє найповніше окреслити і те, і друге, бо, з одного боку, сягає найвищої і найважливішої для людини сфери духу, яку в інший спосіб передати неможливо, а з другого, дозволяє естетично опрацювати найпростіші і найближчі світосприйняттю предмети, явища і процеси, що оточують кожного від початків його самоусвідомлення. До того ж, символ приховує таємницю від неготових її розгадати.
Символіка цього автора є художньо опрацьованою усіма літературними засобами, завдяки чому і з’являються такі яскраві несподівані поетичні образи як «літаючі риби», «танцююче подвір’я», «воскреслий кінь», «вулкан у роті людини», «водолази у душах», «могили на конях» та ін. Його поезія і спалахово-експресивна: «Лежить обличчя на асфальті, / Розпізнавайте ліпше – хто? / Ідуть повз нього тіні в пальтах / І мчать розхристані авто», і пастельно-імпресивна: «Лежу солов’ями прикутий / до квітів, / до тіней, / до царства»; «З мольбою трави на вустах / Довкола села обходить / Процесія тихих корів»; «Флейти дощу / Застрягли у землю. // Блакитноокі / Коні / Побігли, / Побігли / Дивитись. // Білі флейти дощу / На конях».
Іноді Павулякова символіка аж настільки зашифрована, що потребує особливого вникнення: «Я живу від весни – до весла, / Хоч надихався скону у герці. / Так живу, щоб до тебе прийшла / Піраміда з дитиною в серці. // Щоб додому верталися дні / Лікувати знамена на скронях, / Так живу, щоб колись навесні / Заспівали могили на конях. // Щоб, немов немовля, у печері, / Не заснуло життя без вечері». Хоч було й нелегко, та від початку до кінця живу так, щоби ти пізнав інший світ там, де справжній дім. Щоби ожили істинні цінності, а початок ознаменувався життєрадісним поступом предвічних світлих ідей, за які клали життя предки. І щоби люди не опинилися несвідомими у холодному кам’яному і темному місці, а отримали свою нагороду. Могили на конях – образ, що перегукується із Шевченківськими «високими могилами», що відродили своє життя. «Могили на конях» – це і назва другої поетичної збірки поета.
Характерним для творчости Павуляка є і вірш «…А коли відлетів орел…», де він ототожнює Тараса Шевченка із титаном Прометеєм, що не скорився поганському богові Зевсу, який уособлює князя світу цього. За трагедією Есхіла, Прометей, узявши в богів, наділяє людство «божественним вогнем», і тим самим рятує його від перебування у підземному світі. За це Зевс на довгий час приковує Прометея на вершині однієї із високих гір Скіфії, прибивши його грудьми до скали. Туди щоранку прилітає орел, щоби поживитися печінкою Прометея.
«…А коли відлетів орел, / Шевченко піднявся з-за обрію, / скликав мертвих, / живих, / ненароджених, / вийняв розриту печінку, / поклав на долоню / і показав. // Мертвим / роти заціпило, / живі / сокирами потилиці чухали, / а ненароджені / перешептались і врешті ойкнули. // Потім зійшлися докупи, / в один народ, / і сперечались: / кому з них бути мертвим, / кому живим, / а кому ненародженим». Якщо поділ на мертвих, живих і ненароджених у першій строфі має часовий вимір, то у другій – духовний. Третя строфа повідомляє, що українці досі не мають чіткого визначення, хто, у духовному сенсі, є живим, хто – мертвим, а хто – ще не народженим.
Після Чернівецького університету Ярослав Павуляк поступив у Кам’янець-Подільський педінститут (1972), звідки, після піврічного навчання, його виключили з політичних мотивів. За автобіографією Павуляка, «цьому передувало три домашніх обшуки (у рідному селі), під час яких вилучили «націоналістичну» літературу (твори Л. Костенко, недруковані вірші і щоденник В. Симоненка, рукопис власних віршів)». У 1973 році, рекомендацію йому дав Іван Драч, поступає у Літературний інститут ім. Максима Горького. Та вже на третьому курсі до нього знову доскіпуються «компетентні органи» зі Львова і погрожують виключенням. Врешті Павуляк, одружившись з іноземкою, виїжджає у Чехословаччину, де у Братиславі мав престижну літературну роботу перекладача. Про цей виїзд він завжди дуже шкодував. Врешті, з Незалежністю, повернувся в Україну.
Написані в еміграції вірші проникнуті болем відсутности Батьківщини, своєї сільської батьківщини: «Там, глибоко, / там, у кишені, / там, у голосі, / там, у житті, / співає дірка», тугою і ніжністю до неї: «З чужини до отчого порога / Голову обмотує дорога. // …Польова дорого поміж липи, // Від Дунаю – до гнучкої Стрипи, // Ворухнися деколи наліво, / Щоб мене ще ліпше заболіло. // Щоб не заболіло до відчаю – / Дай напитись липового чаю. // Дай мені хоч трішки для спокути / Біля тебе у рові заснути…». У вірші «Не треба терну і тюрми…», звертаючись до свого краю, як до матері, каже:
Якщо спіткнувся – підніми / Всіма весняними гілками.
Якщо блукаю, то поклич / Всіма співучими струмками.
Якщо злякаюсь – покарай / Всіма найважчими дощами.
І останньою строфою наголошує: «Я твій боржник. Не в тому суть. / Є щось дорожче мого краму / Якщо зневірився – забудь / Всіма грядущими синами». Зневіра – те, чого він і сам собі не пробачив би.
У Словаччині написав і знакову поему «Підошва». Ось початок: «Кожний народ має свій шлях / І має свою підошву. / … / Історія кожного народу – / На його підошві. // Залишаємо кожен / Слід по собі: / хто на Голгофу, / а хто – у яму, / хтось – променистий, / а хтось, як пляму. / Все важче і важче / Стає з роду в рід / Твердо повірити в кожен слід». У цій поемі наголошує на потребі демонстрацій, мітингів, страйків і протестів. Бо ми – народ, і маємо силу обирати свій власний шлях.
У перші роки після переїзду написав і панорамну поему «Блудний лебідь», означуючи цим словосполученням самого себе. Поет бачить «палання свого народу» і чує його «клекотіння». Та не може нічим зарадити: його дорога впала в яму / і лебедине знамено. Досі він ніс свою яму на плечах, а тепер – в неї провалилася його стрімка життєва дорога. А з нею і лебедине знамено – вірність Творцю і своєму народові, заради яких він волочив на собі яму, що символізує протистояння злочинного совітського ладу. Можливо, Павуляк передбачав, що не зможе до кінця пройти свою «круту дорогу». Тому іронічно мовить у цій поемі: чи то, може, й мені з ними (з крутою дорогою і лебединим знаменом) полягти для науки іншим, коли і вони йтимуть до мети?
Тоді зверху висічуть слова: / «Лежить поет, а біля нього / лягло усе його майно – / крута, не пройдена дорога / і лебедине знамено». Так Ярослав Павуляк наперед «заготовив» собі епітафію. І тим повідомив, що найдорожчим у житті мав високе завдання від Творця і вірність Йому і своєму народові. Таке майно – вічне. Відходячи із земного життя, його беруть зі собою.
Поет передбачав, що згадають і про нього: «Знайдуть мене з янтарними очима / Не витязем на карому коні – / Лежатиму навпомацки плечима / до неба, а душею до стерні. // … // Знайдуть мене, чи сам я віднайдуся, / І не ридаю, не тремчу, не сплю. / Вслухаюся в пророцтво землетрусу, / Зануривши обличчя у ріллю», а якщо не згадають, він сам знайде себе там, куди призначений. Ярослав Павуляк – не великий, значний чи славний, він той, хто жив великим, значним і славним і розчинився у ньому як йому належний.