Вона стояла на невеличкому узвишші, задивившись униз, на грайливу течію Владайської ріки. Вдихала на повні груди чисте гірське повітря й уявляла, як воно очищає її легені, як наповнює її кволе тіло живильною силою і жагою до життя. У місті, за якихось десять кілометрів звідси, зараз стоїть страшна спека. А тут – ніби справжня оаза. Недаремно ж софійські митці переселяються сюди, до Владаї, майже на все літо.
Рушила неквапом вгору до водоспаду. Це було її найулюбленіше місце тут. Дзвінке дзюркотання води, пташині співи, приємний лоскіт серпневого леготу по щоках, теплі й ніжні промені сонця – все це наповнювало її світлими, піднесеними думками, нагадувало якусь казку, щось дуже знайоме, рідне серцю…
Зупинилася, зплющила очі. І вмить в її уяві постала рідна Волинь, урочище Нечимне, куди приїхала вперше тринадцятирічною дівчинкою, разом із мамою, сестрою Олею і братом Михайлом. Пригадала хатину дядька Лева, який випасав у Нечимному худобу. Пригадала бездонне озеро посеред лісу, поросле очеретом, густі лісові хащі, старезні дуби й сосни, теплі місячні ночі, дядькові оповідки біля багаття – про духів лісу, наділених особливою силою, про мавок і водяників.
«Цікаво, чи тут, у Владаї, теж є мавки? Чи болгарські мавки такі самі, як наші, волинські?» – двадцятирічна дівчина мимохіть усміхнулася власним думкам.
А тоді згадала Колодяжне, побачила рідний сад і ціле море строкатих квітів, рясно насаджених у їхньому дворі. Розплющила очі. Квітів не було. Був лише ніжно-зелений трав’яний килим і чарівний водоспад, під яким радісно витанцьовувала на сонці дзвінка течія Владайської ріки. А ще багато-багато дерев – добрих духів лісу…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Вже два місяці минуло відтоді, як Леся приїхала до дядька Михайла в Болгарію. За цей час вона встигла познайомитися й потоваришувати з багатьма болгарськими вченими, письменниками, художниками, скульпторами, музикантами, з цікавими й непересічними особистостями.
Всі вони ставилися до молодої українки з великою приязню й повагою, запрошували на різні зустрічі, виставки, поетичні читання. До тутешньої мови Леся звикла досить швидко, адже почала її вивчати ще вдома, поки листувалася з Лідою. Майже всі болгарські слова були їй зрозумілими. Якщо ж чогось не розуміла, запитувала у своїх двоюрідних сестер – Ліди або Аріадни.
Місяць тому дядькові Михайлу стало зле, і він виїхав на лікування аж до Парижа. Леся відпочивала у Владаї разом із Аріадною, Лідою та Лідиним чоловіком Іваном. Вони поселилися у двоповерховому будинку Петрових, збудованому ще в турецькі часи – найбільшому і найкрасивішому у всій околиці. Тут її цікавило геть усе – природа, будинки, почуті розмови, звичаї тутешнього люду, народний одяг, пісні, танці, слова. Жадібно вбирала все це очима й серцем. Особливо – владайські краєвиди, які чомусь нагадували їй рідну Волинь. Почувалася тут, наче вдома. Не вистачало тільки…
– Про що ти замріялася, Лесю? – вивів її зі спогадів веселий голос Аріадни. Вони з кузеною домовилися, що підуть разом на свято. Сьогодні у Владаї – день Пресвятої Богородиці.
– Про квіти, – відказала, озирнувшись.
– Про які квіти?
– Із нашого саду. Ті, які ростуть у нас на Волині.
– Але ж і тут є багато гарних квітів! Лишень роззирнися довкола!
Леся усміхнулася. Взяла Аріадну під руку, і вони разом вирушили до будинку. Мусили підготуватися до свята. Ще як тільки приїхали сюди, Леся загорілася бажанням одягнутися в болгарський народний стрій – так, як одягаються всі тутешні дівчата, стати схожою на них, навчитися співати й танцювати так, як вони. Кузени радо погодилися виконати її бажання. І ось – на дівчину чекало вбрання: біла полотняна сорочка із широкими рукавами, щедро розшитими червоними візерунками, чорний сукман – довгий вовняний сарафан, оздоблений тасьмою і вишитими квітами. Такі ж яскраві квіти були й на фартуху, що одягався поверх сукмана. А ще – красивий головний убір зі стрічками, перламутровими намистинками, дзвінкими монетами, китицями – з квітами, із цілою купою квітів – аж, одягнувши все це, сама почуваєшся квіткою – пишною і яскравою квіткою із якогось тутешнього саду. Із чужого саду… із… рідного саду. Аж… хочеться кружляти в танку, танцювати до запаморочення, забувши і про свою слабкість, і про все на світі, пам’ятаючи лише про квіти…
На сільській площі збиралися місцеві мешканці й дачиники. Леся привіталася із молодим ученим Димитром, з яким її познайомив чоловік Ліди ще в перший тиждень їхнього перебування тут. Іван тоді представив свого колегу як «одного з кращих мовознавців, етнографів і фольклористів». Він був родом із Велеса, з Македонії, однак закінчив Харківський університет, знав російську й українську мови. Димитр часто заходив до Шишманових, і Леся завжди з великим інтересом слухала його розповіді, адже теми, яких торкався молодий вчений у своїх дослідженнях, здавалися їй дуже близькими. Крім того, Димитр був гарним на вроду чоловіком – із коротко підтриженим темним волоссям, невеличкою борідкою, підкрученими вусами і вузьким розрізом очей. Усміхався стримано, але завжди щиро. Леся не могла не відчувати, що теж викликає симпатію в Іванового колеги.
– Тобі дуже личить це вбрання, – мовив Димитр, не відводячи захопленого погляду від Лесі.
Почалося свято. На площі заграли музики. Гайда, гадулка, тамбура, додюк, так схожий на нашу сопілку… ударні інструменти. Селяни стали в коло, взялися за руки й почали танцювати хоро. Їхні барвисті народні строї так гармонійно узгоджувалися з Лесиним настроєм! Вона подумала про те, що з висоти пташиного польоту ці люди теж схожі на квіти. Квіти, які рухаються в красивому ритмічному танку. Які танцюють, не відриваючись від власного коріння. І знову згадала рідне Колодяжне…
– Ходімо танцювати! – потягнула її за руку Аріадна.
Леся озирнулася. Димитр стояв за кілька кроків від них і захоплено усміхався.
* * *
Була середина травня. Природа вже давно ожила після затяжної зимової сплячки. Все довкола буяло й цвіло, наповнюючи людські серця п’янким і трепетним передчуттям літа: ще трохи – і потемніють щічки у розігрітих на сонці кюстендільських черешень, наповняться соком слівенські персики, зарожевіють і розповніють боки в солодких благоєвградських помідорів. Можна буде купатися в річках, озерах, у Чорному морі. А поки що варто вповні насолодитися весною, її пахощами й отим дивовижним передчуттям…
Звечора обіцяли дощ, однак день видався теплим і сонячним.
Ми їхали двома автомобілями із Софії до Владаї. Нас було дев’ятеро: я, Димитр і Оксанка, Ірина з двома синами – Кирилом та Іллею, Анастасія з чоловіком Димитром і дев’ятимісячною донею Софійкою.
Великий камінь із написом «Влітку 1894 р. тут жила українська поетеса-революціонерка Леся Українка» заріс високими бур’янами. Густа трава пробилася і з-під тротуарної плитки, якою був викладений невеличкий майданчик біля каменя.
Моя чотирирічна доня солодко спала за задньому сидінні автомобіля й усміхалася уві сні. Ірина дістала з багажника розсаду квітів, яку дбайливо вирощувала вдома кілька місяців. Тим часом її хлопці заходилися наводити лад – прибирати сміття, рвати бур’ян, підмітати майданчик біля каменя. Чоловіки носили воду з річки, щоб ми могли полити розсаду.
Вперше я була тут, коли ми з українцями Болгарії, а також із місцевими болгарськими поетами відзначали 145-річчя від дня народження Лесі Українки. Дув пронизливий лютневий вітер, дерева довкола стояли голі, на галявині лежав сніг, де-не-де з-під проталин виглядала чорна земля із пожовклою травою. Тоді на майданчику перед каменем виступали представники місцевої влади, Посол України, болгарські поети. Діти з Української недільної школи читали напам’ять вірші Лесі Українки. Пам’ятаю, тоді ми говорили про те, що тут бракує чогось… рідного, Лесиного – чи то грудки української землі, чи то калини, чи верби, привезеної спеціально з України, чогось такого, що додало б цій мальовничій місцині, де колись стояв будинок Петрових, суто української аури, енергетики рідної Лесиної землі. Того ж року, у серпні, мені пощастило побувати на міжнародному літературно-мистецькому фестивалі «Лісова пісня», який проходив на Волині. Учасників фестивалю гостинно приймали в Музеї-садибі Лесі Українки в Колодяжному. Мене вразив великий екзотичний сад, а ще – розмаїття барвистих квітів, якими ряснів двір садиби Косачів. На мить я уявила ці квіти… в Болгарії, у Владаї. Так, звісно, на тому місці, де колись відпочивала Леся Українка, мають рости квіти – її рідні квіти! Хотілося вірити: сама Леся зраділа б такій ідеї. Я підійшла до пані Віри, яка проводила нам екскурсію музеєм, і запитала, чи не могла б вона мені дати трохи насіння.
– Ми з болгарськими українцями посадимо його у Владаї – там, де колись відпочивала і творила Леся Українка, – пояснила я їй.
Наступного дня ми зустрілися з пані Вірою в урочищі Нечимному, в музеї Лесиної «Лісової пісні», де проходив другий день фестивалю. Вона люб’язно передала мені три пакуночки з різним насінням.
І ось це насіння проросло. Точніше його проростила в себе вдома моя землячка Ірина. І тепер ми разом пересаджували його у владайську землю – в ту землю, яка сто двадцять три роки тому наповнювала снагою і натхненням нашу видатну поетесу. Ми не знали достеменно, які квіти з нього виростуть, якими кольорами розквітнуть, але знали, що вони неодмінно оживлять цей мертвий камінь, вдихнуть у нього душу – українську душу. А ще – високу поезію.
Анастасія дістала з сумки три невеличкі повітряні кульки й роздала їх нашим дітям, попередивши їх:
– Всередині кожної кульки є сюрприз.
– Я хочу сюрприз! – вигукнула Оксанка, яка вже прокинулася й навіть встигла допомогти мені полити квіти.
Хлопці прокололи кульки й дістали з них три складені папірці з уривками вірша Лесі Українки. Склали їх докупи і прочитали. У той травневий сонячний день, на зеленій галявині, за десять кілометрів від болгарської столиці, на тлі дзюркотіння гірської річечки, шепоту вітру й співу пташок українська поезія звучала як молитва. Молитва за Україну.
– Навіть якщо Лесині квіти не приживуться тут, навіть якщо не розквітнуть цього року, не страшно, – сказала я Ірині, коли ми, прогулявшись всі разом до Владайського водоспаду, поверталися назад. – Головне, що насіння квітів вкинуте в цю землю, що воно вже тут.
– Приживуться, розквітнуть, – запевнила мене моя землячка.
Через кілька років я знову брала участь у фестивалі «Лісова пісня», знову відвідала музей в Колодяжному. Зустрілася з давніми друзями й знайомими, в тому числі – і з пані Вірою. Подякувала їй за насіння квітів.
А, повернувшись до Болгарії, попросила чоловіка відвезти мене у Владаю.
Поки підіймалася крутою стежкою вгору, у моїй голові крутився новонароджений вірш, який я назвала «Владайська пісня»:
Де осики старі ухопились корінням за камені,
де межа – із ожини, де папороть вірить у цвіт,
ми сповільнимо кроки й по-справжньому вільними станемо,
наче правнуки Мавки й Отого, що в скелі сидить.
Водоспадом шумітиме пісня владайського лісу,
і не рватимуть греблю ні духи гірські, ні вітри,
теплий вересень ткатиме килим із сонця і листя.
Лиш сопілка вербова заквилить десь там угорі.
І ми вкотре згадаємо Лесину пісню з Нечимного.
І сопілчині сльози розчиняться в тілі води.
Тільки небо – те саме. І двері так само відчинені –
у хатину. До Мавки. До Того, що в скелі сидить.
2017-2019, Софія
“Українська літературна газета”, ч. 4 (296), 26.02.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.