5 ФАКТІВ ПРО ВЕЛИКОГО ПОЕТА, ЯКИХ НЕМАЄ У ШКІЛЬНИХ ПІДРУЧНИКАХ
14 листопада – день народження нашого видатного поета Андрія Малишка. Того, чиї «Пісню про рушник» та «Знову цвітуть каштани» презентувати зайвий раз не треба. А от його самого – не завадить. Чомусь так виходить, що і в школі його вчимо-вчимо, і пісні все життя слухаємо, а нічого про таку гідну людину не знаємо. Людину, чиї вірші у невеличкій збірці «Україно моя!» (яку упорядкував на початку війни з московитами вже покійний Дмитро Павличко) волонтери відправляли бійцям на фронт – як свіжий заряд любові до рідної землі. Бо колись її любили тільки потай, але захищали так само – ціною здоров’я і життя.
Який він був? Як вижив, викрутився у ті лихі сталінські (та й післясталінські) часи? Чому, пройшовши благополучно фронти, прожив усього 57 років?.. Чи не найкраще в Україні це знають нащадок (хоч і не прямий) великого поета Сергій Сак та Олена Артюшенко, старший науковий співробітник Обухівського музею-садиби А. Малишка.
МАВ БУТИ ШЕВЦЕМ, А СТАВ НАЦІОНАЛІСТОМ
Обухів любить називати себе Малишковим краєм – пишається земляком. Стара школа в каштанах, у якій колись навчався Андрій Самійлович, нині має його ім’я. Поруч – завжди уквітчаний пам’ятник поету. А вулиця Малишка веде до хати-музею, колишнього родинного гнізда. Дещо реставрована, але автентична хата 1910 року побудови – цікавий об’єкт. Як на ті часи, досить велика, ще й з дощатою підлогою (батько Самійло чоботарював, міг собі дозволити). Автентичні рушники, той самий стіл, за яким робив «домашку» майбутній поет, ікони, старовинна колиска… І історії, старі і безкінечно цікаві історії роду, в якому, на диво усім, виховався всесвітньо відомий талант. Бути талановитим у Радянському Союзі, та ще й українцем – ще те задоволення. Це коли твориш і відчуваєш, що тюремний холод і морок – ніби весь час за спиною. Десь так і почувався, мабуть, Малишко. Але, кажуть знавці його біографії, українського походження так і не зрадив.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
БРАВ «ШАНТАЖЕМ» І ПАЛКИМ СЕРЦЕМ
Чоботарський бізнес Малишків йшов непогано, родину годував справно. То батько бачив і сина Андрія не інакше як «міцним господарником»: за деякими даними – агрономом, а за словами Сергія Сака (його дід був рідним братом Андрія Самійловича) – теж чоботарем. А той мріяв вчитися, хоч і отримував за ті свої мрії на горіхи. І ось коли семирічку закінчив, питання стало руба. «То Андрій запалив сірника – і до солом’яної стріхи: або пустіть, або спалю! А пора літня, стріха суха… Пустили», – розповідає пан Сергій. Добирався до Києва сам автостопом – де підводою, де пішки. Щоправда, медика з Малишка не вийшло – медичний технікум швидко покинув. А коли примчав додому хвалитися першою нагородою за комсомольські вірші – орденом «Знак пошани», почув від батька мудре: «Дурний ти, Андрію, – за гарні вірші в Сибір засилають».
Однією рукою поета нагороджували, а другою на Малишка заводили справу як на «керівника націоналістичного письменницького угруповання»… «Чому він 57 років усього прожив? Він же здоровий був – селянський син. А тому, що через себе все це пропускав», – говорить Олена Артюшенко. Жив, ніби під занесеною сокирою, і рахував, скільки колег занапастила кривава влада. Помер, як відомо, від одночасного настання інфаркту з інсультом.
ДИВУВАВ ЗДІБНОСТЯМИ ЗА ЖИТТЯ
Усе Малишкове багатство – 10 томів віршів. Вірші йому, як згадують, ніби транслювалися звідкись, а він лише записував. Велике джерело цих спогадів, як не дивно, – у двох теках доносів на поета, що розсекретили вже за часів СБУ. І ті люди, що разом з Малишком пили чарку на різних літературних застіллях, потім писали: на ранок – всі люди як люди, з похмілля, а Андрій виходить – і видає нові геніальні вірші.
Заробляв поет на життя тим, що секретарював у Спілці письменників і мав (на початку) сякі-такі гонорари. Тобто вовка – ноги, а Малишка поезія годувала. Після війни йому як бойовому поетові, фронтовому журналістові доручили редагувати літературний журнал «Дніпро» – але ненадовго. Довіри компартії Малишко не виправдав, редакторства його позбавили і більше на адміністративну роботу відтоді не ставили. То він писав. І з тих 10 томів поезії вийшло потім біля 100 пісень, багато з яких стали з часом, що називається, народними. А сам він знав їх сотні: якось Дмитро Павличко намагався підрахувати, але дорахував до 400 і збився…
ВИКОХАВ ПРЕМІЮ ШЕВЧЕНКА І ЗНАНИХ ШІСТДЕСЯТНИКІВ
Завдяки старанням Андрія Малишка ще з 1961 року маємо національну премію імені Тараса Шевченка, стверджує Олена Артюшенко (посилаючись на дані нині покійного літературознавця Анатолія Погрібного, багаторічного ведучого публіцистичної радіопередачі «Якби ми вчились так, як треба» та лауреата Шевченківської премії). Каже, саме він переконав тодішнього генсека Микиту Хрущова, що таку премію треба запровадити, хоча жодна інша союзна республіка такої честі не мала. Малишко нібито мав свій підхід до Хрущова і в певні часи вже міг дозволити собі трохи більше, ніж решта. Навіть Різдво святкував з Великоднем. Власне, свою знамениту «Стежину» написав десь за тиждень до смерті, коли не зміг приїхати в Обухів на Різдво – а все згадував ту доріжку, що вела до рідного порога.
В музеї поета однією з його великих заслуг називають виховання шістдесятників. «В цьому молодшому поколінні він бачив своє продовження, вважав, що колись ці люди завершать його справу. Драч, Павличко, Вінграновський, Олійник, навіть Стус (так, першу публікацію Стуса благословив своєю передмовою Малишко) – він їх викохав, підтримав, щоб не витурили з літературного процесу», – говорить Артюшенко. Прийшли часи, і Малишкові вихованці стали діячами «Народного руху» і у Верховній Раді – своєрідним ядром.
ВОДИВ НКВС ЗА НОСА, А НЕ ПІДДАВСЯ
«Нам фахівець з СБУ виніс дві теки документів і сказав: знайте ви, як родич і науковий працівник, що Андрій Малишко стукачем не був», – пригадує Сергій Сак. «І то в такі страшні часи, коли, якщо ти не стукаєш і не служиш, тобі голову знесуть і заклюють. А він посмів», – не без гордощів говорить пані Олена.
На поета доносили осіб 20 – більше колеги, часом сусіди. Люди, які у нього пили, їли, спали і гроші позичали. Малишка вербували теж, але архівні папери свідчать, що спіймали облизня. Ламали на початку 40-х, щоб доносив на Олександра Довженка. «Він нібито згодився, і псевдо собі придумав – «Кривоніс», – розповідає Сергій Васильович. – Але на зустрічі з куратором не ходив: то захворів, то відрядження, то фронт – так за носа їх і водив 4 роки, з 1942 по 46-й». А далі, каже, його визнали таким, що «в разработку не годится как агент», і припинили спроби співпраці. Але фігурантом «стукання» ще довго був. «Коли померла його мати Ївга Остапівна, домовину на Сліпакове кладовище несли 12 письменників, – розповідає Сак. – І навіть серед них був стукач, все записував та й доніс – хто що на поминках говорив». Мати у Малишка, до слова, цікава жінка була. Навіть в Києві, приїжджаючи до сина (в голодні часи, коли в місті хоч якісь пайки давали), ходила вулицями, ніби в себе на кутку: боса, у вишитій сорочці, очіпку… І співала неймовірно.
ГРОМАДЯНИН КРАЇНИ, ЯКОЇ ЩЕ НЕ БУЛО
«Ми найвище за все цінуємо його позицію громадянина, інтелігента і патріота», – ділиться пані Олена. Каже, що Малишко почувався українцем і не соромився того. Хоч і визнавав пов’язані з українством ризики. «Якось казав у розпачі (все з тієї справи, яку ми з Сергієм Васильовичем читали в архівах СБУ): яке горе, що я народився українцем в Україні, – мовляв, не маю права бути на своїй землі виразником інтересів свого народу, – розповідає науковиця. – Є в документах справи такі його слова: “Хорошо Северову – он русский писатель и ему никто не забросит обвинения в национализме. Живи, пиши, пей спокойно водку…”. А бути українцем в українській літературі небезпечно.
Ті доноси колись близьких Малишку людей насправді, за висловлюванням Артюшенко, стали «безцінним свідченням його сміливої і принципової позиції як поета, громадянина, українця». З них випливає, що поет шанував не тільки бездоганне володіння мовою, а й не допускав у своє оточення тих, хто її зневажав. Навіть з уславленим «партійним рупором» – письменником Олександром Твардовським – українською говорив. А той переконував Андрія Малишка писати російською. Як розповідав під час святкування 100-літнього ювілею поета член Національної спілки письменників та лауреат премії імені Малишка Петро Засенко, Малишко ділився спогадами про зустріч з Олександром Твардовським на декаді української літератури в Москві (спогади публікували кілька років тому в статті Тетяни Кроп «Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти»). «Перегородки в Радянському Союзі фанерні, насправді все це Росія, – переконував Андрія Самійловича «старший брат». – Ти такий могутній поет, пиши російською, будеш багато друкуватися». «Поет Богом обдарований, але невиліковно хворий на метастази шовінізму», – сказав тоді, згідно з тими спогадами, про Твардовського Андрій Малишко. А коли Твардовський на зустрічі з українською делегацією у Москві завів звичну пісню, мовляв, доколє ви тим язиком писати будете, рєбята, і всі присутні змовчали, – Малишко встав, різко відповів щось і – до своїх: «Пішли, хлопці!». Всі з-за столу й повставали.
СПРАВА «КРИВОНОСА»
Справа особливого фонду № 7299 з архіву спецвідділу МВД УРСР на Андрія Малишка – це дві великі теки документів (донесень, пояснень, довідок, протоколів, запитів), якого «вели» як організатора письменницького націоналістичного угруповання. Справа, почата 1936 року, припинена у 1956-му. 20 років поспіль майже два десятки агентурних співробітників УНКВД (в основному колеги-письменники, митці) писали звіти про кожен крок поета, усі його висловлювання. Дещо з «мемуарів» варте поширення – бо демонструє якнайліпше, яким безстрашним, як на ті часи, поет був.
«В начале июля с.г. Малышко в составе группы деятелей украинской культуры (Стефаник, Паторжинский, Гайдай и др.) выезжал в Канаду и находился там до ноября с.г. Выражает удовлетворение по поводу виденного в Америке (…) Однако по сообщению проживающего во Львове нашего агента “Футурист”, возвратившийся во Львов из Канады Стефаник говорит, что “самым большим националистом из всей нашей группы был поэт Малышко”. Он, по словам Стефаника, восторгаясь говорил: “Вот вам и загнивающий капитализм, как нам вдалбливали в наши пустые башки. А оказывается, что в этом капитализме можно лучше жить, чем в социалистическом Эдеме”. В Канаде Малышко имел встречи с националистами из украинской эмиграции».
«26.07.1952 г. вечером А.Малышко рассказал, что в Триполье, где он был недавно, он убедился, что украинцы не любят “москалей”, “кацапов”, как его случайные собеседники называют русских… А на кирпичном заводе в Стайках работают плохо, потому что начальником над ними русский. Малышко привел песню, которую пели его знакомые, в которой ругается Хмельницкий за присоединение Украины к России…»
«Малышко высказывался: “Я веду список. Уже съедено двадцать семь писателей украинцев. Эта цифра о чем-то говорит… Ведь что сейчас делается в украинской литературе? Писателю украинцу нельзя даже переступить порог правления союза писателей, он там как бы чужой человек”».
«Поэт Малышко разрабатывается как активный украинский националист. Имеются данные о том, что Малышко группирует вокруг себя националистически настроенных писателей. В числе его связей нам известные писатели Воскрекасенко, Нагнибеда, Смелянский, состоящие у нас на оперативном учете».
«Этим донесением перекрываются наши ранее имевшиеся данные о том, что украинский писатель Малышко является приближенным к Довженко лицом. Это обстоятельство в конце 1942 года послужило основанием вербовки Малышко в качестве агента по разработке Довженко.
На протяжении последующей связи с органами НКГБ Малышко от работы в качестве агента всячески увиливал, заслуживающих внимания материалов не предоставлял, в результате чего связь с ним, как с агентом, была прекращена. Заслуживает внимания то обстоятельство, что Малышко, будучи в отдельных случаях поинформированным о высказываниях тов. Хрущева о Довженко, осведомляет последнего по существу этих высказываний. Это подтверждает имеющиеся у нас подозрения, что Малышко в процессе работы с нами двурушничал, оставаясь человеком идеологически близким Довженко.
На этом закончилась вторая и последняя встреча с “Кривоносом” в Киеве. Во время этой беседы “Кривонос” не поднимал никаких вопросов, связанных с нежеланием работать. “Кривонос” свое обещание представить интересующую нас информацию не выполнил и вскоре из Киева уехал. В связи с таким поведением “Кривоноса” от дальнейшей связи с ним НКГБ УССР отказалось согласно указаниям Начальника 2 управления НКГБ УССР. На протяжении более полугода никаких попыток связи с ним не было.
Нач. 2 управл. НКГБ УССР, подполковник государственной безопасности Медведев
1942–1944 г.
Справка. Украинский писатель Андрей Малышко разрабатывается как украинский националист. В 1942 г. был завербован для разработки Довженко и его связей. В процессе работы с нами проявил себя, как двурушник. За провокационное поведение по отношению к нашим органам и двурушничество из сети исключен».
Тетяна Негода