Попри очікування на власних ремарків та гемінгвеїв в Україні за вісім років війни написано небагато художньої прози про цю війну
Приблизно за рік після початку російського вторгнення і появи в інфопросторі теми учасників бойових дій — атошників — спікери культурного простору вперше заговорили про очікування вибуху військової прози. Яку, звісно ж, писатимуть ветерани, згадані вже атошники. Причому наголошувалося на важливості саме художньої прози. Бо поезія, професійна чи аматорська, але завжди емоційна та щира, в Україні українцями твориться з будь-якого приводу.
Збірники з умовної категорії віршів війни виходили часто, здебільшого самвидавом, читалися на презентаціях, фестивалях, інших прийнятних для цього майданчиках. Самі автори клали їх на музику, давали сольні концерти переважно для неширокого кола своїх — і все це жило приблизно стільки ж часу, скільки природа відпустила метеликам-одноденкам. Це не добре і не погано. Це так само, як зміна дня ніччю, місяців, пір року, погоди. Це один із найприродніших творчих процесів. У нашій багатій на поетів країні – так точно.
З художньою прозою все значно складніше. Жодна людина не має права й змоги заборонити комусь викласти свою історію на папері й запропонувати для читання. Мовляв, правда, в даному випадку — правда війни саме тут. З початком гарячої фази російського вторгнення тема знову стала актуальною, і вже бачу в соцмережах не лише учасників війни, готових писати нотатки й навіть уже почавши процес. І не лише заклики їхніх колег чи просто незнайомих симпатиків до потенційних видавців. Але й власне видавців, котрі оговталися, зализали рани, поволі відновили виробництво й шукають щось актуальне, на злобу дня, тобто — воєнного часу доби.
Вони роблять помилку. Так само роблять її прогнозисти-культурологи, очікуючи появу значного пласту нових імен, здатних розказати про пережите, побачене, осмислене й при цьому вкласти досвід очевидця та учасника реальних подій у прокрустове ложе сюжету, лінійної драматургії, відповідати законам різних жанрів. Навчитися стріляти й копати окопи значно легше, ніж навчитися писати романи, картини, грати на сцені чи знімати кіно.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ускладнює ситуацію та несприятлива обставина, що в мирний час науку воювати опановують на спеціальних навчаннях або призвані в армію, або ті, хто від народження мріяв бути військовим, або резервисти підрозділів ТРО. Тобто, в відносно мирний час працює опція хто на що вчився. Але коли твоя країна в небезпеці, доводиться вчитися на ходу тому, про що ще вчора навіть не думав. Займаючись улюбленою справою, наприклад — творчістю, й розвиваючись у процесі.
Ось чому творчі люди, котрі від 2014 року й дотепер у різний час і різний спосіб брали й беруть участь у бойових діях, знаходяться в вигіднішому становищі, ніж їхні бойові побратими. Під вигодою маю на увазі вміння надати новому для себе досвіду прийнятної форми для оповіді. Поки що згадується лише один такий приклад. Письменник Артем Чех у 2015 році був мобілізований та служив у зоні АТО. Там робив нотатки, а після демобілізації видав їх книжкою під назвою Точка нуль. Скажете, чимало бійців веде щоденники — і будете праві. Проте для інших це часто перший досвід писання взагалі, тоді як Чех на той час уже був професійним літератором. Через те його нехудожня книжка має всі ознаки структурованого художнього твору. Того, даруйте на слові, продукту, який книголюби звикли споживати. Зараз Артем Чех теж на фронті, і після перемоги цілком може з`явитися не нова книга в форматі щоденника, а вже воєнний роман.
Прогнозуючи появу по війні масиву художньої прози відповідної тематики, в нас зазвичай роблять дві помилки. Перша — згадка про так звану «прозу лейтенантів», якою відома радянська література після Другої світової. Маються на увазі твори про війну, написані фронтовиками, безпосередніми учасниками бойових дій, які пішли на фронт молодими і там отримали молодші офіцерські звання. Хоча не всі з них були офіцерами, проте, повторюся, кожен бачив війну зблизька. Тож вирізняла цю прозу увага не до героїчного переможного поступу, а передусім до воєнного повсякдення. Але при очевидній зміні тональності, як би сказали сьогодні — іншому, ніж ура-патріотичний, формату умовні лейтенанти все одно змушені були зважати на радянські цензурні рамки. Або ж, що теж імовірно, щиро вірили в радянську владу, визнавали справу Леніна красивою й корисною, а сталінські часи — лише прикрою помилкою. Та й самі творці лейтенантської прози мали партійні квитки. Тож не слід порівнювати їх і потенційних перспективних прозаїків із числа ветеранів війни з Росією. Зовсім інші обставини, зовсім інші переконання.
Помилка номер два — апеляція до Еріха Марії Ремарка та Ернеста Гемінгвея. Ці прізвища найперше називають, коли йдеться про якісні аналоги романів про війну. Так, Ремарк — учасник Першої світової. Але власний фронтовий досвід описаний ним лише в одному романі – На Західному фронті без змін. До речі – теж не першому. Ремарк уже писав і видавався раніше, письменником став не під впливом війни. Все інше — про повернення з війни та подолання ПТСР, життя в міжвоєнний період, у часи гітлеризму, еміграції та повоєнній Німеччині. Безпосередньо Друга світова постає лише в двох романах. Але їх автор не воював на Східному фронті, як герой Часу жити і часу помирати та не сидів у концтаборі, як герої Іскра життя. Отже, говорити про особистий досвід, описаний у двох із найкращих воєнних творів, неправильно.
Натомість Гемінгвей хоч так само служив у війську під час Першої світової, здебільшого нудився в тилу, хоч постійно рвався на передову, нарешті добився свого й був, так само як Ремарк, поранений. Проте в своєму романі Прощавай, зброє! він описав не свою історію, а узагальнив побачене. Найславетніший же По кому подзвін він написав не як учасник громадянської війни в Іспанії, а як спостерігач. Що зовсім не нівелює чеснот ані твору, ані автора, не робить твір нещирим, тим більше — вигаданим.
Отже, Ремарк, Гемінгвей та інші автори кращих книжок на воєнну тематику завжди домішували чималу кількість не побаченого особисто, але — особисто осмисленого, перетравленого, відрефлексованого. Військовий репортаж і воєнний роман пишуться з різних позицій, різними методами та з різною метою. Воєнний кореспондент не завжди напише на основі своїх публікацій чи власноруч знятого відео роман. Але письменник, який не був на фронті, завжди бере чужі репортажі за основу своїх творів.
Так само працюють автори історичних романів. Вони вивчають документи, які свідчать про обрану епоху, переносяться туди подумки, уважно ставляться до деталей — і потім відтворює обраний час обраного століття для читача. Умберто Еко, народжений 1932 року, не міг жити в середньовічному монастирі, проте описаний він у його Імені троянди майстерно. А Пьєр Леметр, народжений 1951-го, не міг брати участь у Першій світовій — проте його роман про події Першої світової До побачення там, на горі, назвали реалістичним та відзначили престижною Гонкурівською премією.
Попри очікування на власних лейтенантів, ремарків та гемінгвеїв в Україні за вісім років війни написано небагато художньої прози про цю війну. І показово, що найкраще з цього створили професійні літератори. Ті, хто не воював, але активно волонтерив і волонтерить досі, або є публічним адвокатом України в Європі. Мова про Інтернат Сергія Жадана, Доцю Тамари Горіха Зерня та Сірі бджоли Андрія Куркова. А сценарії військових драм Кіборги та Погані дороги написала Наталка Ворожбит з досвіду активного спілкування з прототипами своїх персонажів. Тому фронтовики, наші воїни-герої – не завжди потенційні автори вибухової прози. Але завжди — володарі безцінної, корисної для творчих людей інформації. Яку вони здатні узагальнити, опрацювати й перетворити на художню літературу. Якій повірять так само, як вірять ветеранам.