Анатолій Ткаченко. «На два корпуси вперед». Григорій Сивокінь у жанрі «мемуаразми»

457

ДО 90-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

Ці спогади було написано 10 років тому, до 80-річчя. Хоч ішлося про речі серйозні, але й трохи жартувалося – в Сивоконевому ж дусі.

Збори в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР десь на почату 80-х років, ще до Чорнобиля. Стерлося в пам’яті,  чи  то були просто збори трудового колективу, чи – що одне й те саме – розширені партійні (але те, що однопартійні – без варіантів). Атмосфера гнітюча: розглядаємо питання щодо незрілого виступу відомого літературознавця й активного літературного критика Григорія Сивоконя на нещодавньому пленумі Спілки письменників України.

Був і я на тому пленумі. Десь недалеко, за один-два ряди стільців позаду. І коли йому надали слово, то так ніби Наталя Черченко, заввідділу критики журналу «Вітчизна», що сиділа поруч, сказала щось підбадьорливе, ану, мовляв, утни, Грицю.

А він і втнув. Не можу вже, каже, терпіти, мушу сказати про наболіле. Чому в нас знову всі вивіски не нашою мовою? Ось приїздить польська делегація – і над Хрещатиком транспаранти – теж. Невже полякам українська менш зрозуміла? Ну і далі в такому дусі, гостро, сміливо, про школи, здається, але запам’яталося чомусь найбільше про вивіски.

А Григорій Матвійович у значно пізнішій розмові згадував, що після того виступу, в перерві, дивилися на нього колеги по-різному, чимало хто з острахом і співчуттям, а Павло Загребельний, «відчиняючи» другу половину дня, сказав приблизно таке: «Загалом наш пленум відбувається успішно, за винятком, хіба, виступу Григорія Сивоконя, але ви ж знаєте цього несерйозного чоловіка». Як тепер можна здогадуватися, – відводив блискавку.

І от, відводячи її ще глибше, «розбираємо» поведінку безпартійного товариша Сивоконя все ж таки, мабуть, на розширених зборах колективу під проводом керівної і спрямовуючої, членом якої тоді був і аз, грішний. Тепер не вступаю в жодну, бо й досі наївно вважаю, що суспільство має складатися з самодостатніх особистостей, а не партій, фракцій, секцій, більшостей, меншостей і керуватися осмисленими колегіальними ухвалами отих самодостатніх, бо таки ж «люди, не собаки».

Нинішнім уже, напевне, й 40-літнім читачам ті «розбори польотів» здадуться кумедними, адже надивилися й наслухалися всього, і що найцікавіше після того всього – «а Васька слушает да ест». А тоді було не до жартів. У ровесників Григорія Матвійовича ще ятріли в пам’ятку справи Івана Світличного, Івана Дзюби, Василя Стуса, Юрія Бадзя, Михайлини Коцюбинської, Зіновії Франко, Василя Скрипки, інших колишніх працівників інституту чи, ширше, секції суспільних наук та близьких до них людей. Вибачте, якщо когось не згадав, бо прийшов до інституту пізніше.

«Розбираємо». Огинаючись, виступають, кажуть слова. Аналіз такий синтетичний. Особливо старається той, що головує, роль у нього така, мусить, але наче й переконано.

— Бйот на два корпуса вперьод!

Це іронічна репліка Леоніда Коваленка з заднього ряду (він завжди любив там сидіти). Хоч упівголоса, та всі почули. Хтось ізіщулився, а здебільшого заусміхалися чи й просто реготнули. І раптом де й дівся той гнітючий стан. І розвиднилося.

«Людей на світі смуток не трима. / Розвію хмару, над життям навислу, / Іронія – це блискавка ума, / Вона освітить всі глибини смислу», – це тепер пригадався один із «летючих катренів» Ліни Костенко. А тоді – блискавкою спалахнув дитячий спогад. Питаю батька, що пройшов усю війну, починаючи з фінської, чи можна з рушниці збити літака. «Можна, хоч і важко вцілити, але нам казали, що треба бити на два корпуси вперед». Батько тягав спершу полуторкою (мабуть) «сорокоп’ятку», а потім, «Студебеккером» (достеменно) – 76-міліметрову гармату, мав купу нагород, а загинув 1982-го на городі в дядька Семена, орючи на зяб: коні з колгоспу дали на півдня й треба було встигнути виорати обом.

Льоню Коваленка (так його всі називали) в інституті любили й досі любимо. На нього, теж фронтовика, стрункого, дотепного, як Григорій Сивокінь, перейшла й моя синівська любов. Пам’ятаєте, як ми співали, їдучи автобусом із хутора «Надія», особливо гарно виводили Ви «Стороною дощик іде», наімпровізували якусь невідому партію, але вона так гармонувала з тією партесною поліфонією! А коли про Катерину доспівали, то Льоня пожартував лагідно: «Ви ж подивіться, як вона йому каже: “Ой Романе, Романочку, / Не гай мене до раночку”. Ти ба – не гай. Яке слово містке, багатозначне!» – і сам усміхнувся багатозначно.

Гай-гай, скільки дощиків стороною!

Ваш невичерпний інтелігентний гумор з асоціаціями-блискавками, Ваш спортивний фанатизм (великий теніс!) – окремі теми.

Ваша монографія «Давні українські поетики», що постала на основі кандидатської дисертації, била на кілька корпусів уперед – із нашого давнього, через тогочасне (коли термін поетика набув присмаку формалістичних викрутасів, до нього треба було додавати ще й проблематику, хоч вона в поетиці теж є, або, як нині пишуть, іманентно присутня) – в теперішнє з його кострубатим словом поетикальний, і, сподіваюся, в прийдешнє, коли повернемося на кола та спіралі свої. Хто нині похвалиться, що його кандидатську ще й перевидають, ще й не за власний кошт?

Ваші книжки «Художня література і читач», «Друге прочитання», «Одвічний діалог. Українська література і її читач від давнини до сьогодні», продовжуючи традиції, започатковані Олександром Потебнею, Іваном Франком, Олександром Білецьким, на корпуси та й корпуси обігнали проблематику рецептивної естетики, що стала супермодною аж тепер і аж так, що жоден дисертант не може обминути джентльменського набору імен В. Ізера, Г.Р. Яусса, М. Ріффатера, багатьох інших. Своїх, щоправда, частенько-таки обминають.

Рецензував оце гарний загалом рукопис «Аналіз художнього твору», що має вийти посібником, там ідеться й про оцінювання (термін якийсь гендлярський) та синтез, а до прогнозу не доходить. А в списку літератури на букву С – Саморукова И. Заглавие как индекс дискурсивной стратегии произведения (показилися з тією стратегією та індексами, а наче ж цивільні, а наче ж філологи, а ніби ж про мистецтво: хіба не ліпше «заголовок як камертон»?); Словінський Я. (Польща) Аналіз, інтерпретація та оцінювання літературного твору, Степанов А. Психология мелодрамы… Ситченко А. Л., Скафтимов А. К., Стриндберг А. …

Сивоконя Г. – «Від аналізу до прогно-
­зу» – нема. Обігнав на кілька корпусів.

Стала мені раніше та й нещодавно в пригоді «Книга спостережень» Є. Маланюка, яку Ви впорядкували й «передмовили» за три роки до початку цього тисячоліття. І моє «Мистецтво слова» було підписане тоді ж отак:

 

Це – Григорію Матвійовичу,

За яким теоретично лечу,

А практично – на подачі,

з м’ячем,

Але гейм – усе одно за дощем.

 

Стороною дощик іде, а корпус Ваших «текстів» не зіб’ють жодні стратеги.

Прокоментуєте?