Анатолій Кичинський: «Головне в поета – це текст»

Юлія Кузьменко

Хвилюєшся, коли чекаєш на гостя. Хочеться, аби все вдало склалося. Надто коли йдеться про зустріч із поетом і художником, лауреатом Шевченківської премії. Анатолій Кичинський приїхав із рідної Херсонщини, аби познайомитися з творчою молоддю – студентами-літтворцями та літературознавцями Інституту філології Шевченкового університету. Подія відбулася 26 березня в Мистецькій залі Інституту філології, вела розмову Людмила Дядченко.

Анатолій Іванович відразу завоював симпатію зали. Поки студенти міркували, які запитання поставити митцю, викладачі обговорювали видання вибраних віршів поета «Жива і скошена тече в мені трава», гортали сторінки. Назва збірки – «бренд Кичинського», як він сам висловився. Вірш із цим рядком написав ще на першому курсі педінституту. А ще із захопленням роздивлялися дібрані картини пана Анатолія. Професор Людмила Грицик всміхалася, коментуючи: «Просто Реріх!» Хоча пензель Кичинського справді вправний, він себе мислить більше поетом, аніж художником. Почав малювати ще до школи. Батьки накреслять щось олівцем, підуть на роботу, а син розфарбовує… У школі та інституті талант його помітили та залучали до створення стіннівок. Пізніше, під час письменницької паузи Кичинського, він ненадовго зайнявся малярством для заробітку. Зізнається, що коли маєш талант, порівнюєш себе з іншими митцями: «От вони на виставках, ну чому це не я?» Нині Анатолій – почесний член Національної спілки художників України. І все ж для нього малювання – дозвілля. А основна справа – поезія!

Перша збірка Кичинського вийшла, коли йому було 26. На запитання модератора Людмили, хто був його вчителями, митець назвав Бориса Олійника, Миколу Вінграновського, дещо пригадалося з Івана Драча… Не оминув збірку Ліни Костенко «Над берегами вічної ріки» 1977 р. Нині поет має 18 книг і вважає, що кожне нове видання мусить бути кращим за попереднє, усе вищим і вищим щаблем у творчості. Головне в поета – текст. Не нагороди, не визначення поколінь… Для Анатолія Івановича поділ на шістдесятників, вісімдесятників тощо – умовний. Кожен критик ділить по-своєму. Літературні премії (а Кичинський має таких до десятка) вважає приємними відзнаками, однак вони нічого не важать порівняно з власне творчістю. Один із дослідників доробку Кичинського Ярослав Голобородько наголошував на фольклорності та прокласичності поета. Сам Анатолій Іванович вважає, що поет творить мову. Творець інакше бачить матеріал. Можна не бути філологом за освітою (як-от інженер Є.Маланюк, хімік Л.Мосендз), але поет мусить відчувати мову, адже він визбирує з неї найкраще. Скульптор не ліпитиме з кепської глини! Чи помічаємо ми, яка багата на художні образи та метафори наша повсякденна мова? Час – летить, дощ – іде. Усе це з народу, але ж не збиралися люди докупи навмисне, аби вигадати фразеологізм чи пісню. Це унікальне творче мислення, до чого дає поштовх мова. У словниках можна знайти поживу до творчості, свого часу це зробив Анатолій Іванович. Перечитавши словник фразеологізмів, написав вірш «Пошитий у дурні» – зв’язну історію, складену лишень із фразеологічних сполук.

На загал Кичинський говорить, що надихнути може все – природа, люди, мистецтво… Перерв у творчості радить не боятися. У Блока протягом шести років не написалося жодного рядка. Та наступні роки після паузи можуть бути в рази продуктивнішими. Можливо, рано ще думати про творчі перерви юним студентам-літтворцям, вони тільки починають торувати письменницьку стежку. Та буває, що поет творить кілька років, а вже відомий, видатний. Чи це лише піар? Пані Людмила поцікавилася в Анатолія Івановича, чи є серед сучасного літпоцесу справжні поети. На його думку, молоді й талановиті в нас є. Прикро, що інколи губляться серед моря графоманів.

Після розмови Кичинський зачитував свої найцікавіші роботи: «Процес», «Мисливець», «Лобода». Трохи згодом ще кілька віршів йому обрав професор Юрій Ковалів. Він дуже радий зустрічі з колегою та однодумцем. Юрій Іванович аналізує: у Кичинського натурфілософська лірика, близька за поетикою з творчістю Володимира Підпалого. Лірику пана Анатолія декодували на спецкурсах разом із студентами-україністами, їм дуже подобалася глибина слова Кичинського. До того ж відчувається рука і погляд художника, інтермедіальна практика. Додаймо до цього мислення-pro – про страшні речі, що поруч нас.

На прощання – невеличка автограф-сесія та фото на пам’ять. Буде над чим поміркувати після зустрічі з поетом.

Залишити коментар