Мій друг Дмитро Пилипчук відзначає вісімдесятирічний ювілей. Свого часу ми були – недовго – однокурсниками філологічного факультету КДУ ім. Т. Г. Шевченка. Дмитро на курсі відзначався тим, що серед чоловічого його складу був наймолодшим, та при цьому ще й найдопитливішим. Дуже скоро допитливість привела його до усвідомлення того, що визначальною рисою і умовою буття народу є мова. Відтоді це усвідомлення стало дороговказом у всьому його житті і постійним покликом до праці в ім’я кращого духовного і фізичного майбутнього свого народу.
А саме тоді – в шістдесяті роки двадцятого сторіччя – почався новий етап комуністичної русифікації України. Спецслужби ретельно відстежували щонайменші прояви незгоди з цією політикою, тож вони не могли оминути Дмитра своєю увагою, внаслідок чого він опинився на три роки в армії, що вважалося за метод перевиховання. У військовій частині, до якої він потрапив, його як філолога призначили бібліотекарем. На цій посаді Дмитро зумів зробити те, чого не було, напевне, у всій радянській армії: він перетворив одномовну (російськомовну) бібліотеку на багатомовну відповідно до національного складу військової частини. Відтоді ця здатність у кожній складній ситуації знаходити можливість зробити щось добре для людей, подати руку допомоги тому, хто потрапив у біду, утвердилась на все його життя.
Наділений від природи гострим розумом та розвинувши в собі широкий світогляд, Дмитро ще в студентські роки окреслив для себе теми, якими має займатися в майбутньому. На першому місці постало створення нового, повноцінного синонімічного словника української мови. Відтоді це завдання переросло у справу всього його життя, яка триває і досьогодні. Ще не завершений, словник своєю конструкцією, наповненням та величезним обсягом уже є винятковим явищем в українській лексикографії, адже за чисельністю синонімічних рядів він буде вчетверо більшим за останнє академічне видання аналогічної праці.
Словнику Дмитро віддає увесь час, який може урвати від нагальних справ. А ті справи постійно знаходять Дмитра, бо він давно вже став дуже потрібним, ба навіть незамінним у різних сферах, передусім у видавничій справі як висококваліфікований редактор, якого запрошують опрацьовувати найскладніші й найвідповідальніші видання, зокрема енциклопедичні. Дмитро редагував «Юридичну енциклопедію» в шести томах, «Великий енциклопедичний юридичний словник», «Політологічний енциклопедичний словник», малу енциклопедію «Українське козацтво», наукові видання з історії, філософії, релігієзнавства, економіки, політології, нуково-популярні видання, художню літературу. А в його власному творчому доробку (він член Спілки письменників України) – п’ять збірок майстерно виписаних віршів («Може, то лиш мені…», «Мої рубаї», «Терни», «Sapienti sat”, «Епіграми та шаржі»), переклади афоризмів Станіслава Єжи Лєца та Вєслава Брудзінського, «Знаку біди» Васіля Бикова та «Каторги» Валєнтіна Пікуля, дві впорядковані ним збірки драматургії лялькового театру для дітей.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
А час від часу Дмитро полишав редакторство і творчість, щоб глибоко зануритись у дослідницьку роботу. Завдяки його феноменальному хисту систематизувати й аналізувати величезні масиви розрізнених матеріалів з’явилась праця «Про ложку дьогтю в бочці меду» (2017), в якій він з математичною точністю і неспростовністю статистики висвітлив, м’яко кажучи, критичний стан українського книговидання і преси за комуністичного тоталітаризму та у вже незалежній Україні.
Після виходу першого тому двадцятитомного Словника української мови (СУМ-20) Дмитро видав свою велику (обсягом понад 50 аркушів) працю «Болять мені загублені слова» (2012; 2013), в якій проаналізував перший, а тоді – й другий томи двадцятитомника і показав, що його укладачі повторили майже всі хиби (зумисні чи вимушені) радянського одинадцятитомного СУМа, тож певне і подальші томи, вже підготовлені до видання, могли мати ті самі вади. Йшлося і про величезну кількість не заведених до Словника слів та ілюстрацій до них – і то лише на літери А та Б, яким присвячено перший та другий томи. Книга є водночас і великою гострою рецензією, і ілюстрацією того, яким мав би бути новий СУМ (власне, СУМ-20).
Д. Пилипчук чи не найперший побачив і відзначив те, що Дмитро Павличко є видатним поетом світового рівня, тож доклав чимало зусиль для видання збірок його поезій та публіцистики, уклав і відредагував десятитомник його поезій та перекладів. До того ж він супроводжував увесь процес видання десятитомника у видавництві «Основи». Крім того, уклав велику збірку статей українських та зарубіжних авторів «Про Дмитра Павличка» (2019). Подібних енциклопедично сконструйованих видань про українських класиків останнього сторіччя не було. Журнал «Золота пектораль» (13.09.2019) в особі, на жаль, покійного професора Київського національного університету імені Тараса Шевченка Олександра Астаф’єва дав перфектну оцінку постаті Дмитра Павличка як класика світової літератури та колективній енциклопедії про нього, впорядкованій Д. Пилипчуком за участі 131 автора з України та інших 20 країн світу. А загалом Дмитро причетний до публікації 35 книг Павличка.
Вибуховий ефект справила Пилипчукова праця «Словники української мови. 1596–2018» (2020; 1072 с.), перша повна бібліографія українських словників за останні чотири сторіччя, в якій зафіксовано 9244 паперові публікації з 31-ї країни (важко уявити собі складність цієї роботи!).
Ще одна особливість творчої активності Д. Пилипчука: всі свої книжки він видав власним коштом, не мавши ніяких прибутків крім зарплати, а згодом пенсії та редакторських підробітків. Нині ж і від останніх мусив відмовитися заради роботи над Словником синонімів. А свої фоліанти він подарував сотням національних, регіональних та університетських бібліотек.
Дмитрова працездатність вражає. Я навів тут лише ті його праці, які, на мою думку, є найвищими його досягненнями. А ще слід було б згадати його публіцистику – гострі статті та памфлети на захист української мови і проти зросійщення всього українського, а також його невтомну громадську діяльність — де він тільки бере на неї час! Дмитрові вдавалося поєднати роботу в Українській республіканській раді профспілок з участю в робочій групі з підготовки Державної програми розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000 року. А 1991-го року Д. Пилипчук був секретарем Національної Ради новоствореної Демократичної партії України, у 1990-х – учасником виборчих компаній в Україні, а з 2010-го – членом Народного Комітету захисту України.
Дмитро зажив доброї слави серед науковців, письменників, освітян. Йому присвоєно звання «Заслужений працівник культури України», «Відмінник народної освіти України», він лауреат Всеукраїнської премії імені Бориса Грінченка. Я зичу своєму другові доброго здоров’я і непогасної творчої снаги на довгі роки та плідної праці для сьогодення і майбутнього України.
Анатолій Чердаклі,
перекладач, лауреат премії
імені Максима Рильського,
колишній головний редактор видавництв
«Основи» та «Дніпро».