У Національній Спілці письменників України відбувся
урочистий захід з ушанування пам’яті видатного українського перекладача, поета
Анатоля Перепаді, якому 23 серпня виповнилося б 75 років. Відзначення ювілейної
дати унікального інтелектуала сучасності, якого трагічний випадок так рано
забрав від нас, триватиме до кінця року.
А зустріч, організована і шляхетно проведена другом письменника поетом
Миколою Сомом, за участі літераторів, перекладачів, столичних бібліотекарів та
всіх шанувальників талановитого майстра, відбулася в настрої спогадів більше
усміхнених, ніж журливих, що й дало відчуття його живої присутності, бо Анатоль
Перепадя мав ту ж ясну усмішку в житті за будь-яких обставин, як нині усміхався
нам із портрета на сцені. Вже під час двогодинних спогадів виникла ідея
створення книги про українського перекладача найвищого світового рівня. Я ж
пропоную читачам мої нотатки та одне з інтерв’ю, які провела в живому ефірі
радіо з незабутнім Анатолем Перепадею.
…Він виринав з жебоніння
літературних вечірок і вернісажів якимось нетутешнім світлим образом
незіставного з нашим часом романтика, у шалику, пов’язаному також на
французький кшталт – і в тім читався прустівський підхід, і як віньєтка
струменіла уявна приставка « маркіз де…» Йому це пасувало. Хоч сам –
весь осердя української щирості і
доброти, що своїм талантом відкрив нам сяючий океан рідної мови, котрою лиш і
можна достойно передати блиск світових літературних шедеврів. Уславлені твори
зарубіжного письменства і філософської думки відкриті українському читачу з
легкого пера незабутнього Анатоля Перепаді.
Лавреат численних перекладацьких премій, зокрема, двічі премії «Сковорода»,
яку Амбасада Франції присуджує за кращий переклад у рамках однойменної
програми, Кавалер французького Ордену мистецтва й літератури Золотих Пальм,
французько-української премії ім. М. Зерова.
Марсель Пруст, Мішель
Монтень, Клодель, Моравіа, Сент – Екзюпері, Моріак – список авторів сягає за
тридцять імен – світ їхніх літературних творів став його світом. І мене інколи
не полишало враження, що цей чоловік із сяючим дитинним поглядом фізично
перебував у тих віддалених часових просторах, легко мандруючи із Авіньйона «В
рік – тисяча і триста двадцять сьомий/ дня шостого у квітні вранці рано» услід
за Петраркою і так само мимохіть матеріалізовуючи природне світло якоїсь
ранкової бесіди з Монтенем через безпосередню манеру його письма: «…з огляду
на природну несталість звичаїв та суджень, мені часто видавалося, ніби й добрі
письменники помиляються, вперто намагаючись подати нас цільними і незмінними
людьми. Вони обирають якусь загальну рису і в її світлі систематизують і
тлумачать усі вчинки даної особи, а те, що
на цей копил не налазить, відкидають як обстружки».
«Проби» Монтеня – завжди
суголосні будь-якому часу, суспільству, тому що мистецтво спілкування продовжує
жити. Продовжують жити записані
радіозустрічі з Анатолем Перепадею, і його вислови у цій статті я наводжу дослівно
саме за цими живими бесідами в ефірі. Про Монтеня перекладач сказав так: «Він
першим заговорив про самого себе, це по суті його автопортрет, усі три книги
присвячені одній особі, а саме авторові цих «Проб» – Монтеню. Я дуже люблю
ліричні відступи, притому з шкільних часів. А тут я помітив у Монтеня ці
ліричні відступи і так почав міркувати: а може, він першим в літературі подав
такий приклад».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
І процитував улюблений фрагмент: «Скільки
краси цих юрливих відбігів в цьому розмаїтті. Стиль мій і дотеп вештаються в
ногу. Треба допустити собі трохи шаленства, хто не хоче впасти в стільки і більше глупоти, так свідчать і
приписи майстрів і ще більше їхні приклади. Тисячі поетів плентаються й
шкутильгають прозаїчною стопою, а найліпша проза старожитніх видань осяває
всюди якоюсь міццю і сміливістю. Стара теологія – вся поезія. І перша
філософія. Це первісна мова богів».
Я ж аплодувала перекладу, словам, які квітково
несли кожне – свій аромат, викликали усмішку, ностальгію, ніжну печаль.
Спілкуючись із Анатолем Перепадею в прямому ефірі, я зауважила, що наш
мовний простір, нині силоміць наповнений
неякісними журналістськими і почасти літературними текстами, видається мені
якимось болотистим, драглистим, а мова його перекладів поповнює ті озонні
втрати. Читаючи Марселя Пруста «У пошуках втраченого часу», я занурилася в іншу
лексику, відчула, що вона гоїть мене,
сприймаючи цю мову як еліксир. Анатоль Перепадя відгукнувся на це так:
А. Перепадя:
Не будемо дивитися так песимістично. Бо коли я починав переклад Марселя Пруста,
уклав угоду із видавництвом «Фоліо», і коли був готовим перший том, вони
передумали, «відчіпного» мені давали, але я робив своє діло, і знайшовся
видавець. Коли ж я робив другий, і
навіть третій том, все ще була така зневіра, бо ми знали, як буває. Скажімо, видавали
Бальзака, десь на третьому томі це урвали і кінець. І передплатники залишилися
ні з чим. Але потім переконалися, що я таки вмію працювати і переконав
усіх і навіть своїх колег, коли з’явився
останній, сьомий том Пруста «У пошуках віднайденого часу» – так уже він
називався. Так що воно не так зле виглядає. Ясно, що досадно, коли чуєш серед
молоді і таке, що це «теляча» мова наша рідна. Я розумію, що вони мають на
увазі під «телячою», що вона ніжно звучить, але вона має дуже багато регістрів,
наша рідна, може по-всякому звучати. І команди можна гарно віддавати. Ось хоча
б, «кроком руш». Воно не гірше звучить, ніж «шагом марш».
В.Д.: Повернімося до того, по чому ми можемо не тільки
вирівнювати досконалість мовну, а й інтелект, дух – про переклад «Проб»
Монтеня. Ви сказали, що там навіть ніби українська мова «навиріст».
А.Перепадя: Ну, так,
ніби навиріст, але ось, наприклад, Вадим Скуратівський, який писав післямову
(він, до речі, писав і до мого перекладу «Ґаргантюа і Пантагрюеля»), настільки
захопився цим перекладом і сказав, що за мною числиться такий подвиг, що ніби
то я відтворив середньоукраїнську мову. І я собі подумав, а чому б мені не
«кандидувати» себе на якусь вчену ступінь філологічну, якщо я винахідник
середньоукраїнської мови?
В.Д.: У Монтеня набираєшся не тільки мудрості, адже він
акумулює у «Пробах» вислови багатьох філософів, але він ще й проявляє себе так
зворушливо, що думаєш: «Та це ж він і про мене пише…». Як ось: «А що всі інші
балачки наганяють на мене сон і я слухаю їх через верх. І часто трапляється
серед таких марних і оклепаних розмов, розмов для годиться говорити і
відповідати ні в тин ні в ворота. Такі дурниці були б дурні і смішні навіть в
устах дитини». Тобто, людина не соромиться зізнатися в тому, що там, де
закінчується пошук розуму і доцільності цієї розмови, ти слухаєш знічев’я,
абияк підтримати її.
А.Перепадя: Так, він
вперше заговорив про самого себе. Це, по суті, автопортрет він намалював. Усі
ці три книги, по суті, присвячені одній особі, а саме авторові цих «Проб» –
Монтеню. Я дуже багато відгуків маю на це видання. І, зокрема, мене дуже
тішить, що мій друг і перекладач Євген Попович (на жаль, він пішов від нас
недавно) зізнався мені, що він читав Монтеня і дуже тішився. Для мене не роман
був, не поезія важливими, а саме есеїстика. Ось цей жанр, який започаткував
саме Монтень. І дуже багато в мене читачів, які це з задоволенням читають. Ось
третій том, на мою думку, найсильніший з усіх книг.
Мій учитель Микола
Лукаш. На першій же моїй роботі, яку я
виконав у видавництві «Веселка», а це було тільки редагування з французького
перекладу, у мене виник конфлікт з моїм керівництвом. На обговоренні цієї
роботи раптом з’явився Микола Лукаш. І до нього, як до арбітра, були всі звернення, та він позитивно оцінив
мою роботу, а те, що виправляв мій шеф,
сказав, що так не годиться. Потім він
був моїм редактором перекладу одного італійського твору «Білий прапор над
Кефалонією» Марчелло Вентурі. Микола Лукаш на багатьох сторінках поставив знаки
оклику, зробив чудові правки, це найбільше мене підбадьорило, бо до того я не
вірив у власні сили. А після його
редакції роману побачив, що слід братися серйозно за роботу. Мені прикро, що
українська розмовна в багатьох звучить як суржик, мова ж письма нині бурхливо
розвивається. Раніше були цензори мовні. Я
коли працював у видавництві, то присилали списки заборонених слів. Туди
потрапляли слова, які не мали еквіваленту в російській мові. Це робилося,
щоб наша мова і переклади не
перевершували розмаїттям лексики».
В.Д.: Позаяк я говорила сьогодні і про Марселя Пруста, то
поряд із вишуканим тонким перекладом, як мені здається, Ви у цих текстах не
втратили авторське, психологічно вивірене відчуття зв’язку: автор-читач. Я
просто аплодувала Вашому перекладу і тим українським словам, які так вдало
передавали ці ситуації.
А. Перепадя: Я
не публіцист, і якщо можу допомагати людям, то тільки духовним хлібом. До того
ж, я людина з передчуттями, і в мене завжди було передчуття раніше, що я житиму
в незалежній Україні, ще в хрущовські часи. А тепер є передчуття, що Україна
буде така ж багата, як Франція, і що в українській літературі будуть такі ж
письменники, як у французькій.
В.Д.: Ви завершуєте переклад Петрарки. «Очі і коси донни
ще недостойно оспівані» – гласить квінтесенція одного із сонетів.
А. Перепадя:
Це не квінтесенція, це від перекладача. Щоб полегшити сприймання віршів. Це я
побачив у французів. Там барон сімнадцятого століття перекладав Петрарку на
французьку і від себе теж так понаписував, побачив, що воно сприймається.
Петрарка написав цю книгу, якщо ви почуєте «volgare», то це є людова народна
мова. Знаменитий італійський петраркіст
професор Марко Сантаґата, який написав передмову до мого перекладу, зазначає,
що в історії поезії книга канцоньєре Петрарки
була як коперніковська революція. До Петрарки існувала куртуазна поезія,
розглядалася як явище соціальне: поет виступав у супроводі музики, вів діалог,
відбувався обмін. А в Петрарки ми бачимо суб’єктивний дискурс, суб’єктивний
текст. Отже поезія Петрарки пориває із соціальним виміром. Вона самотня,
ізольована, замикається у взаєминах між «я» і об’єктом свого бажання.
Соціальний вимір замінено виміром внутрішнім.
В.Д.: Тобто він дуже сучасний нам…
А. Перепадя:
Так, тому що зараз у нас дуже сильна молода література із суб’єктивним дискурсом.
Я виростав в українському
місті, хоч і шахтарському, це Олександрія,
навіть недавно був там: діти спілкуються українською, в залізничній касі
звертаються українською.
Ще як виходив Пруст, то
журналісти сприймали насторожено, навіть вороже, а потім, читаючи, мабуть,
звикли. А я помітив, що перемандровують деякі слова у наші вже романи нові.
Особливо жінки пишуть, така брава література, а я знаходжу знайому лексику.
Ясно, що читали мого Пруста.
В.Д. : І про Ваші подальші плани, мандрівки світовою літературою.
А. Перепадя:
Це Блез Паскаль, народився 1623 року,
1662-го помер, великий
французький філософ, математик, фізик і
письменник.
Творець «Провінціалів» і
знаменитого незавершеного твору, якому після смерті автора дали назву «Мислі».
Ущипливий і точний стиль Паскаля значно вплинув на розвиток французької прози,
а наукове й філософське призначення його праці й досі актуальне. «Мислі»
повинні були стати частиною великого трактату «Про істинність християнської
релігії». Це він записував на окремих клаптях, готуючи під майбутній трактат. У
нього такий почерк, що я не знаю, як текстологи могли прочитати. Але довелося
ще ж компонувати по окремих темах, щоб воно було схожим на книгу. І, уявіть, і
це вдалося. А ще уявіть: український переклад – це повне видання Блеза Паскаля.
Досі його не мають навіть росіяни.
… «Ci sara per sempre…»
– італійська пісня звучала в одній із наших радіозустрічей із Анатолем Перепадею,
присвяченій виходу довгожданих
«Канцоньєре» Петрарки. Він почав
перекладати сонети, і раптом на Помаранчевому майдані письменника знайшов телефонним дзвінком тодішній директор
Італійського Інституту культури в Україні професор, академік Нікола Франко
Баллоні. На його ідею здійснити переклад шедевра світової лірики Анатоль
Перепадя відгукнувся радісно: «Так я ж уже перекладаю!» Кожен сонет він
доповнив авторською ремаркою, цей хід завважив в одного французького
перекладача 17 століття. І я читаю, скажімо, L. Kанцону «Усі, хто працює і
страждає, перепочивають; поет – ніколи»,
або Баладу «Проти фати своєї донни», а то ще: «Поет заздрить бризу і хвилям
того краю, де живе його донна».
Їй досить усміхнутися, цій панні,
Явиши неподобну нам красу,
Як кида сицилієць працю всю
І горна більш роздмухувать не стане.
Гримій у сагайдак збере старанно
Тарахкотючу громовиць ясу.
І зійде Феб, діждавшися часу,
І з ним Юнона, знов благоуханна.
Жене Зефір лиш брижу невелику, –
Матросам менш стоять коло стерна.
Поля встелило різнотрав’я й квіти.
Поблідли злі зірки від Її лику
Й тікають з неба. Це таки Вона,
Та, за якою тільки сльози лити.
Анатоль Перепадя і сам відчував ностальгію по
краях, де жили герої творів, що завдяки йому заговорили українською. Він був
людиною планетарного масштабу. Розповідав із захопленням про те, що Рим
об’їздив на велосипеді, таку ж подорож здійснив до Франції. А сам уже
замислював подальші мандрівки світовою літературою і філософською думкою.
Про себе письменник
говорив, що залишається оптимістом і вірить, що дійсність і література
наша будуть як у розвинених європейських
країнах.
У мене кілька подарованих
ним книг: Монтень, Пруст, Петрарка. Другий том «У пошуках втраченого часу» він
підписав так: «Валентині Давиденко, згадуючи ще про один твій хист – хист до
читання. Веселого Різдва! Від колеги Анатоля. 25 грудня 2007 року».
…«Per sempre» у тій
італійській пісні про розлуку означає «назавжди». Але в контексті це слово несе
надію, бо рефреном повторюється – «якщо ти потім повернешся»…
Музика Твого Слова повертає
нам Тебе, Колего. Назавжди…